Петро Вознюк. Сто днів

Коли імператор французів Наполеон І Бонапарт 18 червня 1815 року несподівано зазнав поразки при Ватерлоо, він навряд чи думав про те, наскільки жорсткі рамки встановив для багатьох наступних поколінь державних керівників. Адже саме відтоді стоденка, що спливла від початку його повторного правління до цієї вікопомної поразки, стала тим терміном, за підсумками якого в Європі звикли оцінювати діяльність усіх без винятку урядів. Утім, машини часу ще не винайдено, і як би комусь не кортіло уникнути звітування, ми вже не можемо ані перешкодити поверненню славетного володаря з острова Ельби, ані допомогти йому виграти битву під Ватерлоо.
Тому 4 травня вся Україна мала нагоду у прямому телеефірі відзначити сто днів Президента Віктора Ющенка, а 15-го – скромно, але зі смаком (у Музеї народної архітектури та побуту під Києвом) зустріти відповідний ювілей «уряду народної довіри» прем’єра Юлії Тимошенко. З огляду на ті проблеми, що їх доводиться вирішувати новій владі, відзначення її першого рубежа не було надто приторно-офіціозним. Країна, переживши «м’ясну» та «бензинову» кризи, чекала від високопосадовців конкретних відповідей на жорсткі питання.
І, будемо відвертими, дочекалася їх далеко не за всіма пунктами. Тим більше вселяють оптимізм зафіксовані соціологами постфактум показники рівня довіри до нинішньої влади. Насправді, ці сухі цифри наразі – головне багатство України, її неоціненний соціальний капітал. Вони засвідчують, що наше суспільство ще готове вірити і сподіватися. Готове всупереч сумним прогнозам «біло-синіх» політиків, експертів і мас-медіа. Готове, можливо, просто тому, що за попередні десять років втомилося не вірити владі. Але це жодним чином не змінює становища і завдань. Не відкривши Америки, скажемо, що основне зараз – не розгубити цей небувалий у нашій новітній історії потенціал народної довіри. Не дати людям навіть натяку на те, що цей уряд хоч чимось схожий на попередні. Довести їм, що корпоративні чи приватні інтереси для жодного з урядовців не є вищими за суспільні. І що, приміром, принизливі вибачення віце-прем’єра у Москві – це емоції, але аж ніяк не позиція. Лити воду на млин ворожої пропаганди зараз неприпустимо. Тим паче, що примара Ватерлоо після наших «ста днів» нікуди не зникла, і фатальна поразка досі може наздогнати де завгодно – от хоча б під час традиційної і вже близької «битви за врожай».