Нана Куликова. Три години Бу-Ба-Бу. Погляд неучасника

Коли Бу-Ба-Бу знову зібралося, щоб відгуляти вечір під патетичною назвою «Двадцять років по тому», одним із перших питань із залу було: «А де ж Крайслер Імперіал?» На сцені Молодого театру замість крайслера був столик і три дерев’яні стільці навколо нього. На тих стільцях скромно сиділи два бубабісти, поки третій читав поезію. Читали, в основному, старі, вивірені тексти, замикаючи кожен виступ віршем друга-бубабіста, і викликаючи його таким чином до читання. Відтак вірші йшли кругом, малюючи химерні кола на піску, укладаючись, як у них завжди, в загальніше повідомлення. Але повідомлення цього разу було якимось принципово іншим.
Вірші вибиралися (чи вибралися? – маю повне право інтерпретувати те, що сказав текст, але не спекулюватиму тим, що «хотів сказати автор»), тож вірші відібралися так, що вони наголошували на виконаній Бу-Ба-Бу місії, і на тому, як важко було цю місію свідомо виконувати: «непосильне служіння на благо поспільства – заганяти поезії прутень у дупу добі». Загальний текст вечора навмисно уникав карнавальності, і тим більше навмисно заперечував розважальність. Ніби епіграф до вечора, Андрухович зачитав Ірванцевий «Мій хрест». Потім, по ходу, підтримав його «Джульбарсом»... Вечір, видається, перерозставляв наголоси, намагався прибрати назад до патріархальних рук Бу-Ба-Бу легенду, що давно уже від цих рук відбилася.
Як і будь-яке нонконформістське явище, Бу-Ба-Бу, «потурбувавши маси», сподобалося їм, і легенда навколо з часом перетворилася на щось абсолютно віддалене від оригіналу. Але добрі містифікації, потрапивши у край вуха отих самих мас, яких турбував Ірванець, з часом стають, на жаль, зовсім пласкими... Подобається легкість, подобається безпосередність, жарти, і тут таки загравання і «нецензурна» лексика, одним словом – те, що лежить на поверхні і тішить око яскравими кольорами.
Можете звинуватити мене у занудстві, мовляв, я хочу зробити з Бу-Ба-Бу якесь «елітарне» і «глибоко інтелектуальне» явище. Але це ваші комплекси – не мої. Я лише пишу те, як побачила загальний текст імпрези, очима неучасника.
Так от, добра частина залу (переважно молода, яка вже не застала попередніх витівок Бу-Ба-Бу та чула про них краєм вуха) вимагала від імпрези ефектного видовища, незважаючи на те, що видовище – лише одна зі складових бубабівського стилю, і всі означники, які дає бубабістам рекламка – «іронічно-пародійний», «карнавальний», «постмодерний» – і є доброю містифікацією, а відтак не лише видовища стосуються. І потім, нарочита відсутність видовища – це те саме видовище, лише таке, що хоче щось сказати глядачеві. Сашка Ірванця запитання про крайслер взагалі обурило: для бубабістів «по тому» воно, здається, було нелогічним, зовсім неочікуваним. В імпрезі явно було щось із досвіду демаскування: ось, ми прийшли до вас сказати вам, які ми є насправді, бо нам уже за сорок, а коли тобі за сорок, ти стаєш відвертим... Мовляв, ми тяжко працювали, бо хотіли, щоб «серйозне» не було занудним, щоб укрліт та й взагалі літ займався чимось потрібним у суспільстві, щоб «Котляревський роздавав автографи на піратських копіях «Енеїди», і для того ми робили весь цей карнавал, розкопували крайслер, ходили вчотирьох із «грецьким філософом Фалосом», «двадцять років турбували маси», а насправді мали на увазі Павла Мацапуру, злочинця, і «тільки ззовні цирк» Вагабундо...
Звісно, це цілком модерний авторитаризм, авторське нав’язування читачеві того, що він хотів йому сказати, авторська дидактична вказівка, як «правильно» читати мій текст, хоч і виконана (на відміну від самокоментарів, наприклад, маститої Ліни Костенко) у м’якій, грайливій і трохи сумній манері. Бубабісти забувають, що, аби підтримувати міф своєї постмодерності, їм треба було б уточнювати «якими ми самі себе бачимо» замість «які ми є». Але це вже стосується стилістики...
Так от, чого стосувалася паралель з Дюма? Чи означала вона продовження пригод, а чи спробу озирнутися назад, і «поправити народну легенду»? Чи справді Бу-Ба-Бу намагалися сказати, що їх не зрозуміли? Переписати свій міф так, як це подобалося б учасникам і закинути його наново в «маси»? Чи з цією метою Андрухович читав новий вірш, у якому Ірванець з Небораком три години кружляють навколо Львівського оперного, і лають «цього Андруховича», який обіцяв їх познайомити і не прийшов? Ось такі ми, мовляв, персонажі власної містифікації, любіть нас ось такими...
Якщо це справді було так, то зал, здається, цей меседж «проїхав». І не лише зал, але й організатори. Попри всі намагання (у моєму припущені) бубабістів бути почутими Дерев’янчук (голова львівського товариства у Києві) штовхнув наперед підготований типово львівський «презентаційний» наратив – який до вечора, такий і після нього. Та ще й випустив львівську народну активістку, яка прочитала народну поему про те, як Львів породив Бу-Ба-Бу. Систему не переробиш, вона все одно буле намагатися тебе з’їсти, як не одразу, то хоч за двадцять років – вставляй їй прутня у дупу, чи не вставляй.
Хоча, можливо, моя версія є черговою містифікацією навколо старого Бу-Ба-Бу, і зовсім не слід сприймати її всерйоз?