Юрій В. Нога. Микола Руденко – пророк

Пророк. Саме так назвав Миколу Руденка автор передмови до книги «Енергія прогресу» Олекса Мусієнко. Саме це слово дуже часто лунало на вечері пам’яті відомого дисидента, багаторічного в’язня, відомого українського письменника і правозахисника, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, дійсного члена Української Вільної Академії Наук (США) і відомого економіста. Вечір, що відбувся 31 березня у приміщенні Спілки письменників України, розпочав Василь Овсієнко, який наголосив на важливості того, що Україна може наново відкрити для себе свого видатного сина, ім’я якого через совєцький режим тривалий час незаслужено замовчували на рідній землі. Звісно, на вечір зібралося численне товариство небайдужих, тож і слова пана Овсієнка знайшли теплий відгук в їхніх душах.

Та й наступним промовцям було про що говорити – адже великий син українського народу залишив по собі вагому спадщину. І особистістю він був непересічною. Звідси й результат – у світі, наприклад, знайдеться небагато економічних праць, що читалися б на одному подиху, як справжній бестселлер. А програмний твір Миколи Руденка «Енергія прогресу: Нариси з фізичної економії» належить саме до таких, про що ви можете судити з такого, приміром, твердження: «Земна куля – це космічний корабель людства. Ми повинні усвідомлювати, скільки в ньому залишилося пального і як довго ми зможемо використовувати його в наших двигунах».
Ось як він сам згадував про написання книги: «Ця книжка написана в 1972–1974 роках, коли на Україні пройшли масові арешти активної частини патріотичної інтелігенції. Мені ж, її авторові, було заборонено друкуватись. Щоб не померти з голоду, довелося працювати нічним сторожем. Книжка відразу ж потрапила до рук КДБ. Мене виключили з партії, а також зі Спілки письменників». Тож хоча титульна праця Руденка справді була певним етапом в розвитку вітчизняної науки (фахівці відзначають певну спорідненість його теорії з працями таких піонерів-реформаторів як Подолинський та Вернадський), однак сміливі погляди науковця-новатора призвели до багатьох не дуже втішних наслідків для нього.
Як бачимо, життєвий шлях письменника був непростим. Він зазнав численних поневірянь. А народився він 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині. 1939 року на шахті «Сутоган» успішно закінчив десятирічку і першим став письмен-ним у родині Руденків. Завдяки своїм здібностям юнак став кандидатом у члени ВКП(б). І з шахтарською путівкою його відрядили на навчання до Київського університету.
Службу він проходив у дивізії особливого призначення ім. Дзержинського. Починаючи з 22 червня 1941 року він став надсилати наркомові рапорт по рапорті з проханнями направити його на фронт. Його відрядили до Ново-Петергофа на курси політруків, після чого він опинився у блокадному Ленінграді, де за кілька тижнів був тяжко поранений розривною кулею і майже рік провів у фронтових шпиталях блокадного міста.
В 1946 році в чині капітана Микола Руденко як інвалід був демобілізований з армії, став редактором у видавництві «Український письменник» і цілковито присвятив себе поетичній творчості. Починаючи з 47-го року побачили світ збірки його віршів: «З походу», «Незбориме плем’я», «Ленінградці», «Мужність», «Світлі глибини» та «Перелік друзів». Та відомим він був не тільки на рідних теренах. «Смолоскип», який тоді був у США, видав його твори «Орлина балка», «На дні морському», «Хрест», «Я вільний». Тож літературна творчість посідала якщо й не чільне, то принаймні значне місце в його житті. І навіть віддаючись науковим студіям, економіст залишався письменником, його наукові праці були писані вправним пером майстра слова. Наприклад, така фраза зі згадуваної вже книги: «Ото ж хочемо ми, чи не хочемо, а в земному світі абсолютним багатством слід вважати саме те, від чого деякі міські панночки гидливо відвертаються – корв’ячий кізяк. Тут є іронія, але вона належить не мені, а самій природі». Погодьтесь, не кожен науковець вдається до подібної стилістики, яка дозволяє, ставлячись до науково твору серйозно, водночас читати йгого захоплено, як художній текст.
Повертаючись до життєпису нашого героя, можемо продовжити його таким етапом, як... ХХ з’їзд КПРС. Ось як згадує він про це: «З доповіді Хрущова я дізнався про злочини Сталіна. Я й себе відчував винним за ці злочини».
Руденко-комуніст перечитує всю марксистську теорію і дізнається що під впливом молодого українського філософа Сергія Подолинського Маркс в кінці життя зрікся своєї теорії. Новий погляд на теорію Маркса наштовхнув Руденка на певні висновки. Їх у 1963 році він направив до політбюро ЦК КПУ. Цим фактом ознаменувалося закінчення спокійного життя науковця. Адже ЦК КПУ прийняло рішення викликати дружину Руденка, викладача медінституту й парторга кафедри, і в директивному порядку наказати їй, аби вона здала свого чоловіка до психіатричної лікарні. Але дружина відмовилася.
Та Руденка це не врятувало. На певний час його залишили у спокої, хоча, звісно, не друкували. Він став активним учасником дисидентського руху. В 1974 році письменника й науковця виключають з партії, а в 1975-му – зі Спілки письменників. З 1976 року він таки примусово був відправлений на лікування до психлікарні. Щоправда, тривало це недовго – його змушені були випустити. А 5 лютого 1977 року заарештували. Загалом він отримав 12 років неволі. Дружина Раїса Опанасівна – 10 років. У 1987 році, в розпал перебудови, їх випустили за умови, що вони залишать країну. Осіли у Сполучених Штатах. Здавалося, вони залишили батьківщину назавжди, але 1990-го повернулися до рідного Києва. У 1993-му році за Указом президента Руденко став лауреатом Шевченківської премії. І ось уже шість років, як скінчився його життєвий шлях.
Та в серцях тих, хто зібрався на вечорі пам’яті, він живий. Відтак пролунала досить слушна пропозиція – створити інститут, що досліджував би життя і творчість Миколи Даниловича Руденка, а також наукову установу, що займалася б подальшим опрацюванням теорії енергії прогресу. Видається, це було би гідне пошанування видатного сина українського народу. А поки що в учасників події залишилися в пам’яті проникливий виступ академіка Миколи Жулинського і переглянутий документальний відеофільм про долю письменника, науковця і патріота, фільм, що зберіг для наступних поколінь дорогоцінні кадри, де Микола Руденко ніби звертається до глядача. Маємо надію, що на подібні вечори окрім друзів і однодумців будуть приходити й урядовці, щоб практичні пропозиції швидше втілювалися в життя.