Дарина Купко, Роксоляна Свято.Інавгураційні народні гуляння,  або ж Останні помаранчі сезону

«Буде нам з тобою що згадати…»

Позаду лишилося багато що. Передвиборні мітинги. Величезні інтернет-розсилки. Відвідини дільничих виборчих комісій, не лише під час голосування, а й до нього – аби поставити «плюсик» все ж таки під своїм, а не чужим прізвищем, іменем і по батькові. Перегляди «5-го» цілу ніч. Надія на вранішні переможні новини. Мільйони на Майдані. Промови й заклики. Загальнонаціональний страйк. Скандування під Верховною Радою. Квіти біля Адміністрації Президента. Димок над польовою кухнею. Місиво під ногами. «Оранжевоє нєбо». «Операція “Проффессор”». Наколоті апельсини з американськими валянками. Гасло «Ющенко!», яке шумить у вухах навіть у повній тиші. Святковий феєрверк.
Докидайте до переліку щось своє – у нас демократія, і в кожного залишилися свої згадки про Помаранчеву революцію. А от сльози на очах від просякнутого цинізмом оголошення результатів виборів ківалівською ЦВК – у всіх спільні. І обурення політичною аморальністю – спільне. І гасло «Суду честь!» – спільне. І відчуття переломного моменту – спільне. І гімн – спільний. І справа – спільна. І піднесення – всенародне, щоб там не говорили. Бо всенародність серцем відчуваєш.
І от по тривалій перерві Майдан ожив знову. А з ним і люди, що стікалися 23 січня до центру Києва, аби святкувати разом день, позначений не червоним у календарі, а помаранчевою стрічкою на одязі. День здійснення сподівань, день, у який вкладено чимало зусиль, віри, стійкості й любові до своєї землі. По всій Україні дванадцятої дня чекали, як звуку курантів у новорічну ніч. Приходили на Майдан з родинами, коханими, друзями й ставали зручніше, аби хоч краєм ока побачити на екрані процедуру інавгурації. Пишалися небаченою досі кількістю іноземних гостей, які приїхали вшанувати новообраного Президента України і її народ. Незважаючи на мороз, співали гімн. Тричі, всі разом, уявляючи, як він лунає у кожній домівці. Переймалися урочистістю церемонії у Верховній Раді, намагалися не пропустити жодну деталь. От Президент іде залою, присягає – просто й щиро, його вітають, вручають клейноди й булаву, він підписує перші укази. І обіцяє незабаром бути тут, на Майдані, де все уже готове до його приїзду – помаранчевий прапор на монументі Незалежності, сліпуче сонце, трибуна для першої промови й гості, що потроху спускаються з Парламенту революційною Інститутською вулицею. А поки що усі вітають одне одного із новонародженим Святом Демократії...
Звісно, писати про все це було б дуже нудно й нецікаво, а інавгурація так і лишилася б у пам’яті чимось дуже сентиментальним (у позитивному значенні, звісно), згадували б тільки вишукані костюми першої та другої (!) леді, а заразом й усіх дітей і внуків президента (від українських дизайнерів, of course), концерт у палаці «Україна» (сприйнятий дуже по-різному) ... коли б не маленька родзинка.
Її, відчуваю, пам’ятатимуть усі, хто здогадався стати недалеко від входу до Головпоштамту – з надією на доступ до якого-небудь екрану та меншу концентрацію населення. Так от, мало того, що надії виявилися марними, а горизонт сподівань поруйнованим (адже й там людей набилося стільки, що навіть маленькій помаранчі ніде було впасти), кияни отримали ще й дуже оригінальний сюрприз – невелику «групу підтримки» колишнього провладного кандидата в характерних біло-синіх кольорах.
Ізольовані від помаранчевого натовпу символічною мотузяною огорожею, прибічники Януковича виглядали досить спокійно та неагресивно, навіть дещо здивовано через таке велике колективне щастя (певно, таки вірили казкам про «гамериканські доляри» та «палаткі с подіумом»). Хоча запам’яталася також і колоритна дама з геніальним віршиком «нас мало тут, но мы – в тельняшках, и наш Донбасс непобедим…» (її потім ще «5 канал» посилено транслював).
За революційною звичкою, «так»-істи ініціювали спроби братання, та вже не настільки натхненно (постреволюційна втома далася взнаки), фотографувалися напам’ять, про щось балакали...
Але головний номер програми був попереду: під час натхненної півгодинної промови Ющенка на Майдані всім «щасливцям» коло поштамту довелося слухати щось абсолютно інше – одноманітну мантру з невпинно повторюваним прізвищем провладного кандидата.
Й ті непевні особи, які ще сумнівалися в «толерантності» та «елегантності» наших людей, тут мали змогу такі сумніви остаточно подолати. Втративши надію почути свого Президента через скандування «гостей зі сходу», помаранчеві веселуни не стали дратуватися чи сваритися (хіба окремі), натомість затіяли веселу гру «перекричи сусіда».
Підозрюю, що такого адреналіну не отримали в жодному іншому куточку майдану. Пригадався революційний запал. Кричали так голосно, як на перших мітингах, може, навіть ще голосніше. Всі, зрештою, відчували, що можливість долучитися до багатотисячних криків випаде не скоро (а чи випаде нагода скандувати прізвище нинішнього президента, взагалі невідомо). Тож і потужність голосів була відповідною – як востаннє. Але цього разу в голосах не відчувався острах чи сумнів, а тільки радість і навіть певний смуток...
Саме так. Якщо інавгураційні народні гуляння щось і затьмарювало, то тільки тиха й дуже щемка ностальгія. Дивлячись увечері феєрверк (як киянка, можу посвідчити, що такої піротехнічної магії столиця не бачила, певно, ніколи), люди вже наперед ностальгували... За чаєм у пластикових горнятах. Стоянням на морозі. Мокрими шкарпетками. Кінахом, який танцює реп під «Разом нас багато». Революційним хрипом Луценка. Шалом публіки при появі Юлі. Просвітленими лицями близьких і рідних. Лицями всіх інших людей, на які наступного ранку в транспорті вже не звернеш уваги. За «Україною» Петриненка, співаною хором, і просто за помаранчевою Україною...
Так усе це завершувалося, хоча насправді тільки починалося.