Леся Павленко. Приємна зустріч

Минулого літа нам із сестрою Наталею випала приємна нагода зустрітися із дочкою мого спонсора п. Омеляна Татунчака – п. Вірою Андрейчик, що саме перебувала в той час у Києві.
Пані Віра – Президент Асоціації українців Америки, була зайнята виборами в Україні, палкий прихильник В. Ющенка. Навіть із нас узяла слово, що кожна загітує не менше 20-ти чоловік на його підтримку. Її чоловік, пан Роман – менеджер двох дивізій комунікаційних систем США.
Юрій Перфецький, друг родини Андрейчиків, що також завітав до Києва, – викладач, професор слов’янської філології. Його дружина, п. Христина вчителює, навчає американських дітей мов.
Ми мали нагоду познайомитися також і з п. Володимиром – давнім другом Андрейчиків, пілотом «Мрії» – найбільшого літака, яким діаспора передавала ліки чорнобильським дітям.
…Не з добра покидали українці батьківщину в повоєнні роки. Та й чужа держава не чекала їх з відкритими обіймами. На початку всім довелося відсидіти в таборах для біженців. Але й там українські інтелігенти не занепадали духом: вивчали мови, обмінювалися досвідом та знаннями, виконували найчорнішу роботу, аж поки не були оцінені їхні таланти і розум. Жили й працювали заради дітей, заради їхнього майбутнього. Нема такої роботи, якої злякались би золоті руки п. Омеляна. А ще п. Омелян має чудовий тенор (у свої «далеко за 80» іще співає в церкві). Спершу був солістом у ним же організованому чоловічому гурті «Ватра». Пізніше гурт розділився і пан Омелян став головою двох хорів: мішаного та чоловічого «Прометея» (цей хор недавно відзначив своє 40-річчя).

П. Омелян дуже добрий і по-українському гостинний. Мав уже багатьох стипендіатів, які з часом стали йому як рідні: пишуть Татунчакам листи, розповідають про своє життя, запрошують на весілля.
Завжди поруч вірна дружина Наталка. Маленька, весела, вродлива, ідеальна господиня, чудово проявила себе і в бізнесі, справжня патріотка України. Якось, ще за тих часів, коли інші мови не були бажаними в Америці, п. Наталя, їдучи в поїзді, почула зауваження щодо своєї мови. Ну, то вона спитала опонента, скільки мов знає він сам. Ах, одну? А вона – і стала перелічувати, загинаючи пальці. Претензій більше не було. Нині ж представляти власну культуру в Америці модно. А для Татунчаків рідна мова завжди була головною. Син п. Віри Марко в першому класі перед Інтернаціональним днем у Філадельфії оголосив себе українцем. Більше того: діти з українських родин мали власну футбольну команду і під час гри перемовлялись тільки по-своєму, щоби противник не зрозумів їхніх планів... Згодом Марко одружився зі львів’янкою Яриною Якуб’як і нині має в Україні чи не більше друзів, ніж в Америці. Недавно закінчив аспірантуру в Торонто (Канада), зараз пише дисертацію на тему «Українська сучасна проза».
Усі діти й онуки Татунчаків володіють українською мовою, були активними членами молодіжної організації «Пласт», вже по кілька разів відвідували Україну.
Коли п. Омелян після 1991 року нарешті зміг провідати свою Івано-Франківщину, від хвилювання навіть дістав серцевий удар. Бо ж стільки пережито: не бачити найближчих родичів, не бути на похоронах батьків, не ступати рідною землею.
Спершу переселенці жили компактно, згодом порозселялися, але спілкуються між собою, бережуть свою культуру, навіть поширюють її в Америці. Дотримуються своїх обрядів, наприклад, весільних. А оскільки американці навіть уявлення не мають про батьківське благословення, то п. Віра зі своїми однодумцями випускає спеціальні книжечки із поясненнями «що є що».
Сучасні українці Америки є двох категорій: патріоти і заробітчани. П. Віра дуже радіє, коли їй вдається заробітчанина зробити патріотом. Утім, такі чудеса вона творить не лише з українцями. У неї очі сяяли, коли розказувала, як люди інших націй починають перейматися Україною, іноді навіть навчаються мови. «Коли в сім’ї дружина українка, велика ймовірність, що чоловік-американець стане українським патріотом. Якщо ж навпаки… Жінки наполегливіші», – підсумовує п. Віра.
Програма відвідин України у наших нових знайомих була дуже насиченою. Побувавши в Михайлівському соборі, з усмішкою відзначили, що половина його меценатів – їхні добрі друзі. Були біля моєї рідної Могилянки, знайомилися з умовами вступу, розпитували про систему освіти в Україні. Придбали сувеніри на Андріївському узвозі. Планували поїздку до Канева – «поклонитися Тарасові»…
Згадуємо раз у раз ту зустріч і життєствердний оптимізм, і надзвичайну освіченість, ерудицію наших нових знайомих. А скільки ще не розпитано! Скільки ще хотілося би почути від них!..
І пригадуються слова мого англійського земляка, вихідця з Уманщини, Олександра Де (Барчука). Він казав, що на прикладі закордонних українців можна побачити, яких вершин досягнув би увесь наш народ, якби йому правда була.
Але хто ж має зробити цю «правду» тут, в Україні, якщо не самі українці?..