Ростислав Семків. ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ: ВІД НЕСПОКОЮ ДО СІЄСТИ

Після жвавої – назло холодній погоді – однак, давно вже не популярної композиції Олександра Пономарьова, яку він витягнув із запилених архівів, щоби розворушити Майдан 22 листопада, одна зі студенток Могилянки сказала: «Ніколи не думала, що буду коли-небудь танцювати на площі під таку музику...». Ми всі не думали про це. Ми всі не знали, що все це взагалі так може статися. Ото вже точно: історія не позбавлена доброго гумору – коли всі вирішують, що вона зайшла в глухий кут, вона придумує виверт, якого ніхто не чекав. Несподіванка, котра трапилася, незважаючи на наші песимізми, нарікання на пасивність народу, вайлуватість українського національного характеру та вкоріненість в нашій свідомості рабських рефлексів, – листопадове повстання змело усі подібні стереотипи. Історія, філософія, література, графіті на стінах та речівки в переходах знову мають сенс. Остаточну перемогу ще поки не здобуто, але «криза жанру» вже проминула.
Втім, народний здвиг у своєму перебігу перейшов кілька етапів, кожен з яких мав свої настрої, головних персонажів та гасла. Перший період – неспокійний і напружений – закінчився ще до п’ятниці 26-го, коли стало зрозуміло, що водомети, скоріш за все, нікуди не поїдуть, наметове містечко атакувати ніхто не буде, а кількість помаранчевого народу, який прибуває до Києва, є більш ніж доброю ілюстрацією гасла «Свободу не спинити». Відчуття тривоги та небезпеки спало – і прийшла ейфорія...
Увесь наступний тиждень, аж поки не почалися засідання Верховного Суду, народ на Майдані чітко відчував: «Нас багато», «Нас не подолати». Зненацька кожен з радістю усвідомив себе частинкою Великої Історії, кожен прожив національне перевтілення (саме тоді колишні російськомовні почали все частіше скандувати українською, а західняки – брататися з екстремальними східняками: біля метро «Хрещатик» дотепер висить здоровенний транспарант, на якому «Тернопіль + Донбас = ми дуже любим вас!») – тіло Майдану було схожим на стиснуту пружину, котра, поволі розтискаючись, почала займати прилеглі до нього території. Кожна усмішка тоді була щирою – і кожен міг несподівано усміхнутися родині свого міста/ містечка/ селища, потрапивши у об’єктиви телеканалів усього світу: від НТВ до ВВС.
Початок суду і засідань Верховної Ради позначили хоч і недовгий, проте надзвичайно травматичний період загального вичікування. Майдан тоді глухо гудів, наче ріка, котру навмисно загнали між вузькі греблі. Той час не міг не закінчитися перемогою, інакше б він закінчився якоюсь неймовірно масштабною руйнацією. І, треба сказати, охочих розхитати нітрогліцеринову бомбу всенародного терпіння, на щастя, не знайшлося: кожен вечір приносив надію радикалам, котрі прагнули детонації і швидкої розрядки, і кожен ранок додавав прибутків компаніям мобільного зв’язку та інтернет-провайдерам – країна хотіла знати, чи стоять ще намети і чи живий Майдан. Але ця людська Ніагара у центрі столиці продовжувала міцніти, хоча їхали сюди вже не лише революціонери, «люди з помаранчевим серцем», як висловився один з моїх знайомих, а вже й просто цікаві – туристи, спраглі незабутніх вражень (кажуть, окремі туроператори в Москві навіть організовували 2-денні поїздки на Майдан з екзотичною ночівлею у автобусах і обов’язковим фотографуванням на тлі наметів).
Саме тоді революція зі справи ідеологічної почала перетворюватися на естетику – на помаранчевий стиль. В бутіках на Хрещатику викинули на вітрини максимум оранжевого, написи на стрічках ставали все вибагливішими... Після того, як одягатися «з ідеологічними аксесуарами» стало модно, провладні втратили столицю повністю. Верховний Суд ні проти здорового глузду й справедливості, ні проти такого масового вияву помаранчевих прагнень грішити не став. За кілька днів революція, якось так вже зовсім інтелігентно і усміхнено, перемогла. Багато кому видали посвідчення її учасників... багато хто задепресував через неостаточність її результатів...

Зараз, хоч періоду цьому продовжуватися ще рівно тиждень від часу, коли я пишу ці рядки, Київ занурився у апатію, у якусь неймовірну зимову сієсту. Найактивніші вже давно агітують в реґіонах, найавантюрніші пориваються в Донецьк та Луганськ. Щодня надходять нові й нові байти інформації про руйнацію владної вертикалі: країна вже не має вибору – або в нас буде новий демократичний і помаранчевий президент, або країна трісне по всіх швах і за всіма законами нашого українського минулого пірне в киплячий казан анархії. Країна балансує на межі цих двох виборів, немов якийсь південець у кріслі-гойдалці на ґанку свого затопленого сонцем патіо. Нам уже знову хочеться, щоби все склалося само собою.
Втім, за два-три дні повернеться: листівки, агітація, перевірки списків... Колись один американський професор політології сказав нам: «Вивчаю Україну, бо це цікаво: кожні вибори – все по-іншому, можна написати нову книжку». Цьогорічні події в один том аж ніяк не помістяться – це буде велика книга і напишемо її ми всі разом.