Олександр Маслак. До типології помаранчевої революції. Погляд консерватора

В останнє таке в Києві було, мабуть, році так в 1917-му. Ті, хто пам’ятає події 1989–1990 може зрозуміти, що за всієї зовнішньої схожості «природа» помаранчевої революції суттєво відрізнялась від масових акцій, що привели до здобуття Україною незалежності. І за масовістю, і за територіальним ареалом поширення. Зрештою, постає питання про типологію революції.
Нині серед політологів модно говорити про «буржуазно-демократичну» чи «ліберально-демократичну» революцію. Проте такий погляд є однобічним, а отже і помилковим. Адже «ліберально-буржуазний» характер, за формальними ознаками, швидше мала проштовхувана Кучмою та Медведчуком «політреформа», головним наслідком якої може стати перетворення України на олігархію – диктатуру потужних буржуазних кланів. І яку деякі дослідники вже назвали початком «блакитної контрреволюції». Можливо, спотворене сприйняття характеру помаранчевої революції пов’язане з тим, що більшість політологів, які дають згадані визначення, оцінюють революцію за соціальним складом і політичними уподобаннями свого середовища – київської інтелігенції та середньо-дрібної буржуазії. Проте навіть в Києві соціальний склад (тим більше мотивації учасників протестів) був доволі неоднорідним, як і соціальний склад київського населення, що в своїй більшості підтримало мітинги і демонстрації. Справді, переважна більшість киян – це так званий «середній клас» – інтелігенція, дрібні і середні підприємці (від власників ресторанів до торговців на речових ринках), чиновники та «менеджери середньої ланки».
Проте політологи здебільшого не враховують того факту, що кияни є, зазвичай, вихідцями з аграрних регіонів центральної України. І саме аграрна центральна і північна Україна стала головним «електоральним сектором», що забезпечив перевагу «помаранчевих», як на виборах, так і під час протестних акцій. Не враховувати мотивів, що вивели на вулиці і майдани жителів Житомира, Сум, Вінниці, Черкас та Полтави, означатиме свідомо спотворювати картину подій. Більше того, не враховувати це – означає свідомо підігравати російським та «донецько-медведчуківським» політтехнологіям, що штучно намагаються екстраполювати на нинішні події картину 1989–1991 років (протистояння націоналістичної Галичини і ліберально-демократичного Києва з одного боку та проросійських регіонів східної і південної України з іншого) і таким чином приборкати революцію за допомогою маніпуляцій застарілими стереотипами масової свідомості. Цілком зрозуміло, що мотиви «помаранчевих революціонерів» з аграрних центрально- та північноукраїнських областей були не стільки «ліберально-демократичними», скільки консервативно-традиціоналістськими або навіть «консервативно-революційними».

Серед головних вимог цього сектору «помаранчевих» були вимоги припинення владного беззаконня, припинення грабунку країни та «наведення порядку» на різних щаблях владної ієрархії. В умовах, коли владна бюрократія перетворилася фактично на «клептократію», основною метою діяльності якої був перерозподіл награбованих економічних ресурсів країни, завданням консервативних, державницьких сил стало не стільки утримання спокою в країні чи забезпечення еволюційного характеру суспільних процесів, скільки радикальне відсторонення від влади дискредитованої злочинної бюрократичної верстви і заміна її на нову державницьку еліту. Еліту, головним мотивом діяльності якої є забезпечення величі держави, дотримання принципів законності та соціальної справедливості, примноження добробуту громадян.
В цьому плані, в чомусь збулося пророцтво В’ячеслава Липинського, що пов’язував можливість відродження Української Державності з пробудженням «державницьких інстинктів» серед маси «хліборобсього», аграрного українського люду. Інша справа, що ці державницькі інстинкти не знайшли поки адекватного вираження в українському політичному та політологічному дискурсі. Про них не бажають говорити як різноманітні політологи, так і більшість «вождів» революції, не кажучи вже про кучмістських та «посткучмістських» діячів. Таке замовчування може призвести лише до трагічних наслідків, як для революційних процесів, так і для українського державотворення загалом…