Роксоляна Свято. «That’s Not the End of the Game», або чи ДАЛІ БУДЕ?..

Останнього місяця я дедалі частіше ловила себе на думці, що цілковито змінила сферу своєї діяльності. Півроку тому я, певно б, і не повірила, що за два тижні візьму участь у десятку маніфестацій, щодня читатиму всі новини та статті на сайті «Українська правда», дивитимусь лише «5 канал» й підбиватиму всіх своїх знайомих та друзів іти спостерігачами на вибори.
Тим паче я б не повірила, що з власної волі погоджуся стати членом виборчої комісії, відсиджуватися вечорами на засіданнях у совковому жеку, де атмосфера до болю нагадує «Гараж» Рязанова.
Не те щоб раніше я була політично інертною. Зовсім ні. Але півроку тому я була свято переконана, що мій головний (і фактично єдиний) громадянський обов’язок – зробити правильний вибір 31-го жовтня. Всі інші форми політичної активності викликали в мене найчастіше скепсис. Я не вірила в їхню дієвість, як і не вірила в те, що особисто можу на щось вплинути.
Подальше звучатиме доволі пафосно, але іншої форми для висловлення своїх думок, я, на жаль, не змогла підібрати. Розумію, що якби сама читала таку статтю півроку тому, мене б це не переконало. Але спробувати варто.
Отож: я змінила свою думку. Я спробувала зробити більше, аніж просто віддати свій голос, і таки переконалася, що в нинішній ситуації важить думка кожного громадянина, й кожна ініціатива має сенс.
Передусім, десь за тиждень до виборів я дізналася, що навіть у Києві, який нібито «найпрозоріший» і найменш доступний для фальсифікацій, членів виборчих комісій (вже не кажу за спостерігачів) катастрофічно бракує. Існував елементарний брак людей, зацікавлених у спокійному проведенні виборів і готових особисто проводити чесний підрахунок голосів на найнижчому, дільничному, рівні.
Не хочу бути несправедливою. На нашій дільниці майже всі були людьми порядними й принаймні елементарно моральними, навіть якщо належали до протилежної сили. Зриву виборів не сталося, фальсифікації (хоч і були майже спроби) також не пройшли.
Одним словом, скінчилося все добре й назагал типово для нашої столиці (в багатьох дільницях Києва результати майже ідентичні). З майже двох тисяч виборців, які проголосували (власне, з 1969-ти), 1391 – за Ющенка, 230 – за Януковича й 105 (третє почесне місце) – за Олександра Омельченка. Остання цифра, між іншим, справді здивувала, хоча тут не про це йдеться. Виявляється, що навіть не в центральних районах столиці вистачає людей, сповнених «містечкового патріотизму» (згадайте рекламу: «Розбудував Київ – розбудує й Україну»...).
Та – до суті. Чесно кажучи, порядність членів комісії (що не викликала особливих підозр) компенсувалася апатією (яка викликала просто-таки роздратування). І апатія ця, знову ж, не зловмисна чи там награна, а радше традиційно совковська: «Свій робочий час я спокійненько відсиджуся на стільці, а потім піду додому спати».
А це означає, що якби спроби фальсифікацій були більшими й нахабнішими (що цілком реально для другого туру), більшість із цих людей не схотіла б брати на себе якусь відповідальність чи робити кроки, здатні порушити їхній відносний комфорт.
Ще одне свідчення байдужості до результатів виборів – елементарне незнання «Закону України про вибори Президента України». Здається цілком логічним, що кожен член комісії має не просто прочитати цей Закон, а й вивчити напам’ять хоча б ті його пункти, які дуже суттєві: скажімо, про підрахунок голосів чи підписування та видачу бюлетенів виборцям.
Але виявилося, що навіть заступник голови (вже не кажу про «рядових» членів) і близько до цього Закону не підступав. Декого поінформували «зверху», а інші покладалися на тих, кого поінформували.
Натомість дуже потішило ставлення мешканців Києва до свого виборчого права. Вже перед восьмою ранку 31-го жовтня перед дверима місцевого жеку зібралося кілька десятків стареньких бабусь та дідусів (часто на милицях чи з паличкою), які вирішили зробити свій вибір першими. Дехто з них відверто висловлював свої думки і казав, що йому немає чого боятися («Хай бояться ті, хто програє!»).
Більшість виборців не довіряли «державним» ручкам (перед цим поширили інформацію, що в них може бути т.зв. «зникоме» чорнило). Приходило багато молоді, батьки з маленькими дітьми, які хотіли самі кинути бюлетень у прозору скриньку. І це таки зворушувало, хоча, звісно, в день виборів нема місця для сентиментів.
І врешті – про найпафосніше в усій статті. Чому я думаю, що другий тур буде визначальним і 21 листопада буде вирішальним і найважливішим днем за всі роки незалежної України? Чому я певна, що ситуація мусить змінитися після другого туру й змінитися тільки на краще? Чому я переконана, що зараз треба робити не політичний або фінансовий вибір (хто даватиме більше грошей), а вибір суто МОРАЛЬНИЙ? І чому я певна, що всі спроби нагнітати ситуацію й сіяти сумніви в наших головах – єдиний спосіб нас дестабілізувати?
Отож, уперше за 14 років Незалежності з’явився Політик, якого я справді хочу бачити своїм Президентом (і з кожним днем хочу цього дедалі більше).
Це буде Президент, якого я вибираю не тому, що боюся альтернативи (як робили люди на попередніх виборах), а тому, що питання про альтернативу в мене просто не постає.
Це перший загальнонаціональний лідер, який не хоче ділити українців: він перший, який намагається нас поєднати. Своїх співгромадян він називає «друзями», а не «козлами».
За його плечима реальний політичний та економічний досвід, хоча він і не «проффесор».
Просто як Людина він викликає в мене симпатію, а як політик – щораз більшу довіру своїми діями.
Я знаю, що це не мій індивідуальний вибір, а вибір більшості громадян моєї держави. І всі ми готові свій вибір відстояти, відстояти мирно, але наполегливо.
Тому всім, хто має сумніви чи страх, зауважу: зробіть так, щоб після 21-го листопада Ви могли сказати, що ваша віра та підтримка допомогли нашій спільній перемозі. Я закликаю всіх не тільки проголосувати, а й докласти все можливе, щоб долучитися до виборчого процесу (хоча б у якості спостерігача чи замість вибулого члена виборчої комісії). Повірте, це найменше з того, що ми мусимо зробити!
ТОМУ ЩО сьогодні жодна нормальна людина не хоче дати теперішній владі шанс сказати «TO BE CONTINUED...».