Відгук на статтю Петра Вознюка «Вбити «уходника»

«Варто тільки захотіти: лад усюди учинити, – подолати можна все, все, що треба, поробити» (присл.).

Небагато останнім часом трапляється цікавих статей-розмірковувань про майбутню долю України, виходячи із аналізу уроків історії. Шукання причин якнайглибше, з врахуванням глибинної психології людини, зроджує враження розкриття найприхованішої таємниці, надає словам онтологічного звучання, чару великого пізнання. Це все, звичайно, захоплює. Проте, також «грішить» неглибокістю, побіжністю погляду на проблему, а тому і висновків, – від чого так наполегливо відхрещувалося.

Стаття – багато в чому слушна, пробуджує думку у своєму напрямку. Проте, швидко по тому, в око впадає традиційний і намуляний уже кут зору: автор ділить людство на два табори і грубо узагальнює багаторозгалужені складні причини у два полюси. Можливо, такий прийом і прийнятний у казках, фольклорі, проте спрощення багатоярусної проблеми в житті давало висновки, вирішення і вчинки, які можна охарактеризувати як «рубання з плеча». Крім сорому і виправляння потому помилок, грубих огріхів, це рідко щось ще приносило. Розгалуження проблеми великих сьогоднішніх негараздів України потребує тонкого і всестороннього розуміння, на яке навряд чи здатна жива людина. Коріння лежить не стільки вглиб, скільки в масштаб і розвиненість, поліфункціональність і структурованість укладу життя, від якого бачимо тільки негативи. Складність проблеми унеможливлює знайти єдиний і явний ключ до її вирішення. Тут – не просто ювелірна різногалузева хірургічна робота розуму і рук. У ній – багато такого, що приховане навіть для інтуїції, щоб дати тому ради. Поділ сутностей на тільки позитивні і тільки негативні унеможливлює раціональне ними оперування. Це прив’язує хід думок до стереотипів, зв’язує процес розмірковування, викривлює спрямування до його всесторонності, заважає більш об’єктивному осягненню явища. Відмовившись від відшукування і принесення всіх відповідей, як вирішити проблему, хочеться, проте, дати кілька зауваг по суті самого явища.

Теза про те, що безвихідність ситуації стимулює вирішення проблеми, а ситуація, у якій можна уникнути прийняття рішення, затягує і погіршує проблему, – безумовно цікава і слушна. Але коренем явища, проблеми тут є не стільки снага, спрага до порушення закону, невиносність рамок для себе, скільки черства байдужість до всього, що не стосується власного «я», до всього, що його оточує. Бачиться можливим відмовити у генетичності причинам явища. Байдужі, безпринципні, безсовістні, черстві люди були в усі часи і скрізь, – «в родині – не без потвори». Пояснення географією теж не видається вірогідним. Пошук пояснень у психологічній царині навряд чи також дасть багато.

Ототожнювати байдужість, відсутність прагнення добра і справедливості неприйнятно порівнювати із закононеслухняністю. Закононеслухняність – черговий міф сьогодення, бо в сучасній системі суспільних взаємовідносин неможливо вижити, якщо не переходити ті чи інші рамки. Зовсім інша справа – що переступаєш: закон чи людину. Сам собою вихід за рамки ще не є коренем зла, усіх бід і відсутністю закону. Закон зовнішній – не закон, якщо він не збудований за внутрішніми усталеними і загальноприйнятними законами людей, суспільства. У зв’язку з цим хочеться нагадати ситуацію, наведену у книзі «Тисяча доріг» Марії Савчин. У розмові між воїнами УПА (що, доречі, теж у силу історичних і політичних обставин перебували поза законом) один висловив думку, що подібна форма співжиття в суспільстві може викликати стійку звичку української спільноти до протистояння офіційній владі, що цей приклад може бути використовуваний українцями щодо влади й самостійної України, обернутись проти робленої повстанцями справи. На що було зауважено: будуть творитися закони для людей і такі, що проти них не буде потреби протестувати. – Промовиста ілюстрація, що виявляє суперечність у самому формулюванні поняття явища «уходництва» П. Вознюком.

Закононеслухняність у наших умовах – це: а) форма протесту; б) набута в часі, за певних обставин, найвища якість до виживання. У суспільстві, де законом проголошена чужа сваволя, а не уклад, норми життя усіх людей, дотримуватися «законності» рівносильно утвердженню антизакону, підтриманню людинознищуючого вектору влади сили і, зазвичай, безпосередньому сприянню фізичному знищенню себе, своєї родини. («Чи гріх – красти в голод?») Поняття «закон» і «законність», отже, – досить умовні реалії.

Таким чином, не здатність до переступлення закону, не ігнорування його – ключ до занепаду суспільства. Першопочатками лиха є відсутність у суспільстві добронесучих першопочатків законів – загальноприйнятних норм суспільного співжиття, спрямованих на внутрішнє процвітання, розбудову. задоволення усіх людей, що складають це суспільство. Взаємне суспільне дбання про добро одне одного; зважання, дослуханий, все- і взаємодбайливе та взаємовигідне, членів суспільства до свого суспільства: відповідні, адекватні дії — механізми, принципи процвітаючого суспільства. Якщо вони не лежать в основі закону, тоді закон – фікція, не варта дотримання.

Протест проти «антилюдського» закону («уходництво») (цю поправку П. Вознюк, мабуть, не врахував) властивий українському суспільству від перших про нього згадок. Здатність до суспільнообґрунтованого протесту, ствердження можливості відстояння своїх людських прав – і велика, і рідкісна перевага суспільств, спрямованих на остаточне, повне вирішування, а не запущення своїх проблем, а, відтак, – спрямованих до процвітання.

У бездіяльному, незібраному суспільстві, де відсутнє бажання дати бій проблемі, розокремленому, а тому – слабкому, фізичний «відхід» з місць, де не бачиться уже ніякої можливості жити нормальним життям (через неспроможність цю можливість забезпечити і утримати), є лише механізмом людської консолідації (нехай там з якою метою і якої частини суспільства). У цих двох випадках «відхід» є позитивним механізмом суспільної саморегуляції права.

У другому випадку відбувається перерозподіл діяльної і керуючої сили за рахунок ресурсів народу: слабка влада змінюється на сильну, слабкий устрій – на сильніший. А от чи добра, чи погана «сильна влада», показує те, наскільки вона дотримує, підтримує вищезгадані механізми і принципи процвітання для свого суспільства і наскільки суспільство ці принципи усвідомлює та підтримує. (Підтримання, прийнятність законів суспільства – запорука їх виконання, дійсності). Закони, які будуються, приймаються на основі цих принципів і виконуються, підтримуються в суспільстві, називаються демократичними. Владу за таких умов можна назвати «народовладдям». А устрій – демократичним.

Таким чином, саме явище «відходу» не є ні позитивним, ні негативним. (Крім того, що П. Вознюк об’єднав в одне поняття різнорідні, а тому – непоєднанні речі: закононеслухняність. форма протесту, географія, закономірність, механізм міжсуспільних відносин, конкретна реалізація та ін. под.).
Усе залежить від того, що ним хочуть досягти ті, хто його використовує, хто до нього входить.

Механізм загальнолюдських законів взаємоузгоджений і непіддатний зовнішньому скеруванню людиною. Законами людей – до якоїсь міри – можна маніпулювати. У цьому криється небезпека для демократії у суспільстві. Те, що привноситься таким чином у суспільство у рамку його механізмів, – уже надає забарвлення тим чи ін. механізмам, роблячи з них позитивні явища або негативні. У цьому випадку прославляти або засуджувати треба не те, що є механізмом, а те, що надає йому забарвлення. Хоча сама остаточність віднайдення останньозгаданої причини – доволі гіпотетична. Те саме – і демократія – тільки устрій, а не вічне і всезагальне благо. У різні історичні періоди іноді країні потрібен диктатор.

Якщо ж розглянути «уходництво» у вузькому значенні, вжитому в аналізованій статті: як вічний і ні від чого не залежний протест проти самого існування закону, тоді буде зрозуміло, чому стільки стріл у нього жбурляє її автор. Анархія – сама по собі є абсолютною руйнацією, принципом руйнації, загибелі, а тому – злом. Приклавши це до вищенаведених роздумів, можна ствердити: негативне зерно, закладене в механізм, дає злий плід. Тому звинувачувати сам механізм, незважаючи на це зерно, – безпідставно. Тут «уходництво» – найвища якість до виживання. Під надсильним тиском упродовж кількох століть позитивна складова явища свідомості – «відходу» – надовго випала в українського суспільства (якщо була до того, чи ненадовго з’являлася). Ідеалізація Європи, – на противагу нам, виглядає щонайменше наївною. Гроші, маєток – майже скрізь абсолютний чинник. І у них – «боротьба з корупцією», гучні скандали. Просто нам наша сорочка – ближча до тіла. І нам з нею мати справу. Рівень забезпеченості ж – ще не абсолютний показник розвитку. Якби Європа пережила такий тиск і настільки тривалий, який пережила Україна, – вона теж навчилася б пристосовництву, менше довіряла б законам і надовго забула би про правду і справедливість, що повинні бути в основі всіх законів і всіх суспільств; забула би надовго: що вона є.

Накінець хочеться ще додати: 1) феодальний лад змінюється не тоді, коли «верхні» «благодатно» передають «нижнім» більшу частину своїх можливостей, а коли «нижні» є, виступають силою, з якою необхідно рахуватися. І так само – між собою; 2) у кожному суспільстві повинно бути місце як закону, так і протесту; 3)щодо культури: то слід зазначити, що навіть у світових масштабах культурі не властивий «патріотизм» (через явище культурних взаємовпливів: сильніших або багатших культур на слабші (як води у світовому океані)). Проти законів глобальних можна протестувати, не маючи можливості, проте, нічого в них змінити.

л. с.