Максим Розумний. Старі (попередня команда Ірпеня)

Дев’ять років тому ми вперше зібралися в Ірпені. Саме тоді увійшло в звичку звертатись один до одного цим тусовочним слівцем: «старі» значить – свої...

У десятому Ірпені (річка, місто і дискурс) відбудеться «вшанування», здатне позбавити це означення лапок. Це означає, що завжди треба бути готовим перейти у статус просто старих.

Навіщо все це нам сьогодні – захоплені погляди юних, незагоєні рани честолюбства, що тривожать ночами під вибори, повне зібрання творів, написаних у віці від 5 до 25 (і читаних до безкінечності)? Власне, для того, щоб весело попрощатись з ілюзіями, ніби від нас і справді починається час, і ніби тільки навколо нас оберталося життя, і ніби щось залежить від того, кому підкинуть шапку «лідера покоління».

Циклічність – найбільш оптимістична риса життя в літературі й політиці. Коли сьогоднішня «команда Ірпеня» побачить, що сталося з Донієм, Кокотюхою, Жаданом, Стах, Пантюком, Бараном, Андрусяком, Кузаном, Галетою, Чепиногою і просто Ногою, вони замисляться про вічне. Адже сталося незбагненне – динозаври лишилися молодими!

Існує загадка, чому тоді, коли в більшості представників різноманітних поколінь – літературних і політичних – з плином років швидко згасає погляд і дрібнішають амбіції, невтомні старі 90-х знову й знову виходять на барикаду, не без цинізму називають її останньою, і на своєму четвертому десятку років тримають невидиму линву справи-удачі-пригоди.

Відповідь – одна з можливих – знаходиться в Ірпені. Тому що там ми вперше зібралися всі разом, вперше відчули свою кровну спорідненість і вимовили магічні слова про спільну Справу.

Відкрию невеличкий секрет. Значна частина першовідкривачів нашого Ірпеня сьогодні перебувають між собою у досить напружених стосунках – ідейних чи особистих. Їм було достатньо місця в 1-му, 4-му, 6-му і 10-му корпусах Будинку творчості, але сучасна Україна є надто тісною для їхніх невгамовних претензій. Уявіть собі разом Донія, Хавича, Кокотюху, Кухарука, Процюка, Жадана, Скибу, Бондаря-Терещенка, Андрусяка, Дзюбу (Сергія), Ярового, Бриниха... Або уявіть щось вартісне чи скандальне, що відбувається в Україні, – без них. Слава Богу, вони ще не ділять Ірпінь – як символ і традицію, – але тому є одне доречне пояснення: вони досі ділять між собою майбутнє і легковажать минулим.

Якщо й існує якась велич покоління, то вона саме в цій романтичній недалекоглядності. Адже старий Ірпінь – єдине, що належить нам цілком і по праву, а все інше треба ще здобувати у нелегкій конкуренції, в якій не лишилося місця сентиментам.

Сподіваємось, у дні «старих» на десятому Ірпінському семінарі буде місце й спогадам, і планам на майбутнє, дружнім обіймам і гострим суперечкам, жартам і ключовому слову – про головне.

Якщо нові покоління Ірпеня колись переймуться питанням меморіальних дощок – звісно ж, віртуальних, розміщених у Нетрях, – то нехай вони про нас напишуть таке. Їм потрібно було все й одразу. А було в них усього ще більше. Але все вони пустили за вітром. А потім здобули собі місце під сонцем. І кожен – своє.