Андрій Смирнов. Камо грядеши, Україно?

Наближення президентських виборів актуалізує питання перспектив розвитку Української держави у XXI ст., спонукає шукати відповідь на одвічне запитання інтелігента: «Хто винен і що робити?».

Нова державницька візія історії України, започаткована у працях В. Липинського як логічне продовження схеми Грушевського, у різних модифікаціях залишається домінуючою у сучасній українській історіографії. На мою думку, основним критерієм оцінки подій, фактів, явищ в історії України мають стати національні інтереси. Необхідно враховувати, наскільки діяльність того чи того історичного діяча відповідала українським державним інтересам. Зрозуміло, що такий підхід тісно пов’язаний із націоналістичною ідеологією. Під здоровим патріотичним націоналізмом я розумію захист національних інтересів, що характерно для політики більшості західних урядів. Демократичний націоналізм задовольняє здорову потребу людини й суспільства у національній самосвідомості як важливій складовій самоіндентифікації в історії. Поява Школи «Аннали» започаткувала новий напрямок історичних досліджень в сфері ментальності (невідрефлектованих уявлень людини про дійсність), який залишається найперспективнішим для наукових студій. Одна із найголовніших ментальних особливостей української національної свідомості – відсутність пріоритету національних інтересів над індивідуальними чи корпоративними. Ця гіпертрофована форма соціального індивідуалізму українців зафіксована у сакраментальній фразі: «Моя хата з краю – нічого не знаю». Хуторянська свідомість українця рідко переймалася проблемами загальнонаціонального масштабу. Саме в цьому вбачаю причину націє- та державотворчих невдач. Українцям завжди було легше думати про проблеми своєї сім’ї, господарства, і їх мало обходило те, що діялось у сусідньому селі. Історичних прикладів чимало: від руху болехівців проти Данила Галицького, до махновців, що не бажали воювати далеко від своїх домівок.

Тільки лінивий не говорить про те, що у 1991 р. Україні незалежність впала, як сніг на голову, хоч об’єктивно вона стала закономірним результатом багатовікової боротьби українського народу. Разом із тим, слід відмітити, що українці більше цінували б свою самостійність, проливши за неї кров. Що ж нам заважає мати повноцінну незалежну, заможну, авторитетну державу? Відразу відкидаю закиди про меншовартість українського народу як не наукові. Специфіка українського менталітету яскраво проявляється на прикладі владної верхівки. Адже народ тільки теоретично є джерелом влади. Насправді, народ ніколи не вирішував свою долю. Для цього існує еліта. Кажуть, що народ має ту владу, на яку заслуговує. Неправда! Цей міф створили недолугі політики, в такий спосіб виправдовуючи свою політичну імпотенцію. Народ завжди заслуговує на краще життя. Однак всім відома максима громадянського суспільства, що держава для народу, а не народ для держави, в Україні читається іззаду наперед. Представники української політичної еліти в першу чергу дбають про забезпечення своїх егоїстичних потреб (кар’єра, влада, слава, багатство). Чого тільки варті спроби позбавити народ безпосередньо обирати президента. Так, людська природа гріховна. Гарно жити не заборониш. Але західні політики роблять усе з точністю до навпаки: спочатку державні, а потім особисті вигоди. Пріоритет загальнонаціональних потреб над індивідуальними цілком очевидний. Протягом століть мільйони людей жертвували своїм життям заради Вітчизни.

Можна зробити висновок, що годі шукати корінь зла у своїх зовнішніх ворогах. Причини всіх бід криються в самих українцях. По-друге, пристосований до сучасних умов націоналізм має стати концептуальною основою політики української влади. Гасло «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї» – вже не актуальне. Україна стала незалежною. Тепер головне – захист державних інтересів у політичній, економічній та міжнародній сферах. Інша справа, що пріоритети українських національних інтересів у внутрішній і зовнішній політиці чітко не розставлені. А коли немає що захищати, то кому потрібні національні інтереси?

І найголовніше. Єдиний спосіб вплинути на психологію нації – це духовне відродження України, розмови про яке у нас насправді означають глибоку кризу і моральну деградацію в суспільстві. Рівень духовності не можна вимірювати кубометрами бетону, з якого будуються храми. Це внутрішні зміни в душі кожної людини. Я глибоко переконаний, що є тільки одна духовність – любов до Бога. Вона має стати фундаментом націєтворення і державного будівництва. Християнська релігія має величезний потенціал для того, щоб відіграти вирішальну роль у кристалізації української національної свідомості. Бог і Україна мають стати стовпами української національної ідеї. Тоді влада буде проукраїнською, стабільною і прогнозованою. Завершення формування української політичної нації не можливе без змін ментальних структур суспільної свідомості, виховання такої генерації українців, яка витворить якісно нову патріотичну еліту. Всім нам необхідно починати працювати на капітальному будівництві Української держави.