Нана Куликова. Шотландці, індійці і ми. Небезкорисний досвід

Ми давно вже не кричимо (або майже не кричимо) з приводу нашої само- та ідентифікації, диглосії взагалі і правопису зокрема, проблем українських сущих і проблем українських насущних. Не кричимо, бо, як писав старий мудрий Маркс, народ, що «в період малодушності радо давав найголоснішим крикунам заглушити свій внутрішній страх, мабуть, цього разу переконався, що минули ті часи, коли гелготання гусей могло врятувати Капітолій». Не буду тут робити поправок і обмовок стосовно «малодушності», Маркс казав це не про нас, а щодо нас це, може, і не зовсім так. Що ж – Маркс не жив в Україні у наш час, і взагалі не жив в Україні.

Крім часів гусей і Капітолію, які ми усвідомили, минули також і ті часи – і це ми не усвідомили, а, схоже, узагалі не бачимо – коли реальність перебувала «під керунком метафізичних, релігійних, і політичних певностей», у які вірив (і – наш – досі вірить) розум. Ліотар узяв цю ідею про вивільнення реальності від цих наших уявлень про неї, звичайно, не із самих захмарних польотів думки. Вона, ідея, закономірно народилася із соцаналізу західного суспільства.

Раз реальність більше не належить ні релігії, ні політиці, ні іншим інститутам, то західне суспільство шукає її деінде. Навіть не шукає, а творить. І це реальність культурна.

«Ну, здивувала!» – скажете ви. Але маю уточнення. Західна культурна реальність існує із зазначенням того, що вона не має жодної прив’язки до жодних певностей, зате розростається згідно з бажаннями людей, що її творять. Що значить, є віртуальною.

На перший погляд, красива дурниця. Ясно як білий день, що метафізика з релігією відпочивають, але ж політика... Якою б віртуальною не була культура, – скаже українець, – відриваючись від актуального життя, вона перетворюється на безплідний пустоцвіт. Митці наснажуються актуальним життям і мають велику силу перетворювати його, інакше – навіщо творити мистецтво?

Це все так, лише виникає питання, що є для нас актуальне життя? Очевидно, життя політичне. Ми, на відміну від західного суспільства, не можемо собі дозволити незаангажованого мистецтва, бо не виживемо, не збережемо свою ідентичність.

А можна інакше? Можна! Ідентичність, це не так вже й погано, але дещо застаріло. Є на світі нації, яким довелось ще гірше, ніж нам. Шотландці, наприклад. Чим-чим, а своєю ідентичністю вони переймаються щонайменше.

Позаяк Шотландія територіально давно поглинута Британією і будь-які політичні методи боротьби не допоможуть (а справді, «против лома нет приёма»), шотландці втнули з британцями хитру штуку. Вони роздробили свою Шотландію на шматки. Якщо не політично, то культурно. Зараз, в часи, коли гуси не в змозі врятувати Капітолій, ніхто із нащадків кельтів не висуває слоганів типу «В єдності – сила!». Ідея бачити Шотландію як ціле востаннє звучала в ХІХ ст, і така її застарілість всіляко підкреслюється в літературі, публіцистиці, культурницьких заходах.

«Немає такої країни як Шотландія, на жодній мапі немає, – каже доктор Грім Макдональд з Ворвікського університету. – Її територія зсунулася у віртуальність. Шотландія цілком може існувати в Голландії, Норвегії, Данії, ПАР». Образ Шотландії став чистісіньким симулякром.

Тут їм і кінець, скаже українець. Аж ні. Те, що зробили шотландці, – це новий якісний крок порівняно з нашим чубаївським «Нехай і на цей раз вони в нас не вполюють нічого». Бо чи може бути колонізованою країна, якої нема на мапі?

Втім, шотландці мусять десь і з чогось жити. І тут виявляється, що віртуальна ненька цілком може прогодувати своїх винахідливих синів. По-перше, це високо розвинена туристична індустрія. По-друге, широкі інтернаціональні культурні заходи, зокрема Фріндж – щорічний фестиваль в Едінбурзі, на який з’їжджаються відомі люди культури і мистецтва з усього світу – письменники, актори, режисери, музиканти, оперні і неоперні співаки тощо. У столиці майже на два місяці витворюється божевільна святкова мішанка.

На додаток, потужна піар індустрія, що підтримує культуру. Не з патріотичних міркувань, а з усвідомлення того, що це вигідно.

Будь-яка така національно-віртуальна робота, будь-який текст такого штибу набувають статусу події, що широко рекламується, а відтак, приносить гроші для подальшого вкладання їх в ту ж культурну індустрію і в ту ж культурну віртуальну реальність. А політикою нехай займаються собі англійці!

Є і певні «проблеми». Часто-густо туріндустрія відверто спекулює національною історією. Наприклад, 300 років тому в Гленко англійці жорстоко вирізали клан Макдональдсів. Трагедія відбулася взимку, у скелястих Хайлендах, і ті люди, яким вдалося втекти, загинули від холоду й голоду. Між ними було багато жінок і дітей. Зараз на місці трагедії дев’ять дерев у пам’ять про синів, розстріляних на подвір’ї, і хрестик на місці хати, яку англійці спалили.

Місце популярне між туристів мабуть більше, ніж Лох Несс. Гіди наввипередки розказують похмуру історію різнокольоровим відвідувачам. Відвідувачі масово фотографуються на фоні хрестика й дев’ятьох дерев.

Блюзнірство? Ні. Постмодерне ставлення до історії. Геть так само гіди розпинаються про блискучу перемогу Вільяма Волласа під Волласовим монументом біля Стерлінга! Культурну сферу вивільнено не лише від політики, релігії й метафізики, а й від тоталітаризму історії. В постмодерному (а читайте: західному) суспільстві авторитет історії підірвано, бо їй відмовлено «в праві бути великим наративом». А відтак, і нічого диктувати культурі свої правила.

Постмодерн – це постностальгія, – написав Ліотар. Те, що минуло, більш ніяк не зачіпає живих, не спричинює сплін, меланхолію, депресію, неврастенію (як спричинює її Волинь у поляків-українців).

Замість того, щоб бути річчю для оплакування, Шотландія стала річчю для святкування.

Але поданий так, матеріал виглядає надто вже якимсь святковим, прилизаним і прибраним до показу, вичищеним від усіх мінусів. Так, наче жити в Шотландії, чи Індії, чи будь-якій іншій «країні-жертві» Британської історії – все-одно, що на Канарах.

На виразні паралелі з нами напрошується мовне питання у них. Чи котимося й ми туди ж? І навіщо вони «зреклися» своєї солов’їної?

Одна справа, коли єгипетська краля Агда Соней (Ahdaj Soneij) пише англійською для Європи про Єгипет («Як це бачить сонце», «Карта любові») (а потім увесь Єгипет довго на неї наїжджає за те, що вона «неправильно» показала свою країну європейцям). Не буду вдаватися в оцінку цього жесту міс Соней, можливо, на першому місці й справді було прославитися за межами свого «тісного світочку».

Але зовсім інша справа, коли індієць Салмон Рушді пише своїх «Опівнічних дітей», покладаючи їх на історію Індії, у всіх її складних взаєминах з Британією. І мало, що пише їх англійською, та ще й видає в Лондоні!

Як уже паплюжили Рушді «брати єдинокровні», про те промовчу. Індійці – не шотландці, мусили паплюжити. Як боронили Рушді ті ж його «брати єдинокровні», теж промовчу. На нашому багатому досвіді кожен може собі гарно уявити.

Але ні ті, ні інші (геть як це часто відбувається при полеміках у нас!), не помічали – чи не хотіли помічати – рушдівське пояснення.

«Ми не можемо просто писати англійською, як це робили британці; ця мова мусить бути перероблена для наших власних цілей. Ті з нас, хто використовує англійську, використовує її незважаючи на своє двояке ставлення до неї, а втім, може, й саме через це ставлення. Мабуть, ця лінгвістична боротьба віддзеркалює інші протистояння, реальні протистояння, боротьбу культур всередині нас самих і боротьбу впливів на суспільство. Завоювання англійської, мабуть, завершить процес нашого звільнення». (Салмон Рушді, Уявна батьківщина, 1982).

Двояке ставлення до англійської і боротьба впливів на суспільство. Таке визнання Рушді нагадує мені балансування на лезі ножа. Так, те, що зробили шотландці і те, що робить Рушді, – дуже ризиковано, але, наразі, вдало.

Приходить на пам’ять Славой Жижек, який казав про суб’єктивізм, що вивільняється у зовнішність. Така нація опиняється в небезпеці (те, що ми б, у нашому світі, назвали небезпекою втрати ідентифікації), але ця небезпека, з іншого боку, дає їй великий потенціал. Балансуючи на лезі ножа, така нація водночас добряче його, це лезо, притуплює.