Головна статті
Смолоскип України № 4 (164), квітень 2009
«ЗУСТРІЧІ ТА ПРОЩАННЯ» Григорія КОСТЮКА – серед 20 найкращих книжок України 2008 року!
Хроніка подій «Смолоскипа». Березень.
Юрій В. Нога. Молоде вино: дегустація харківської поезії
Петро Вознюк. Як нам поділити Україну?
Петро Олещук. Новітнє лихварство та криза «переспоживання»
Ігор Самохін. Янголи і рекламні щити Гадзінського
Валентина Кузик. Література у матриці
Ольга Погинайко, Оександр Гладких. Військовий флот України: в тенетах політичної пропаганди
Олена Павлова. Летюча корова та Великий Скульптурний Курган
Анатолій Стегній. Світ української популярної музики
Премія видавництва «Смолоскип» ім. Олега Ольжича
Василь Махно: «Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт»
Марина Радомська. Разом до вершин, або без охоти немає роботи
Юлія Сахно. Мережеві знахідки місяця
Всі сторінки

 

Ольга Погинайко, Олександр Гладких. Військовий флот України: в тенетах політичної пропаганди

 

«Летючий голландець», або Чи все так погано

Що знає про український військовий флот пересічний українець? Що він начебто є, але насправді його немає. «Летючий голландець» – ось та влучна метафора, що першою спадає на думку. Якщо ж придивитися добре – то скидається на те, що флот в України все таки є. Втім, залишивши мандрівні сюжети і гарні метафори осторонь та перейшовши на мову фактів, доведеться констатувати, що справи тут не най­кращі.

Сучасна людина передусім шукає інформацію в гуглі. А гугл найперше дає посилання на офіційний сайт, якщо такий існує, звісно. Офіційний сайт україн­ських ВМС – це ще один «летючий голландець». Ось він виринає з вір­туальних вод, ви пришвар­товуєтесь і заходите на його борт (http://www.mil. gov.ua/index.php?lang=ua∂= structure ⊂=vms) … і тут виявляється, що це, по-перше, зовсім не окремий сайт, а тільки сторінка на сайті Мі­ні­стерства оборони, і по-дру­ге, переглянувши її, ви дуже швидко дійдете ви­снов­ку, що писали її десь на початку далекого 2005 і відтоді інфор­мацію оновлювали хіба в графі про зміну керівництва. Скажімо, вказано на сайті таке: «Усього ВМС ЗС України взяли участь у заходах міжнародного військового співробіт­ництва: за двосторонніми планами – 540 (з 1993 до 2004 рр.); за «Індивідуальною програмою партнерства Україна – НАТО» – 386 (з 1994 до 2004 рр.)». То що, після 2004 року ніякого співробіт­ницт­ва не було? Невже після «помаранчевої» морська співпраця України з іншими країнами зазнала раптового колапсу, і це при тому, що в інших галузях міжнародні контакти, навпаки, різко зросли?

На офі­ційній сторінці немає навіть найпростішого – кількості і переліку суден україн­ського військового флоту, не кажучи вже про фотографії і стрічку новин. Є, що­правда, банери двох фахових періодичних видань, а от офіційні новини доведеться шукати, переглядаючи стрічку всього Міністерства оборони. Але, зрештою, навіщо «летючому гол­ландцю» сайт…

Про складну долю ВМС в незалежній Україні можна говорити багато. Починаючи від того, як складно давалося їхнє створення, як зазнавали репресій з боку командування офіцери і міч­мани Чорноморського флоту, які сві­до­мо робили свій вибір на користь України, як екіпажі кораблів та осо­бовий склад берегових частин, що складав присягу на вірність ук­раїн­ському народові, пере­водили в інші військові частини або звіль­няли у запас. Можна безмежно часто пхенькати при кожній згадці про єдину українську субмарину, котра мігрує з доку в док у пошуках як не акумулятора, то інших запчастин, мігрує до того ж не сама – на буксирі, вочевидь, тільки для того, щоб у відповідній графі відповідної статистики стояла позначка «наявна», бо насправді їй уже майже 40 (збудована 1970), і підводні човни стільки не живуть. А ще можна розповідати майже детективні історії про те, як несправедливо у 90-х роках ділили флот, в результаті чого «нам» і дісталася субмарина 1970 р., а «їм» – 1987 і 1990 рр., як «наші» військові частини виявилися на околицях Сева­стополя, а «їхні» – в центрі міста, і як крейсер «Україна» не добудовується не так з нестачі коштів, як з того, що він «не вписується» у військову доктрину нашої держави. Все це – загальні місця, про це можна прочитати в інтернеті, щоправда, для цього доведеться добряче попорпатися в нетрях віртуальної паву­тини.

Проте, і так дуже часто буває, особливо в нашій країні, це – лише вершок айсбергу, проблема ж ховається в наших з вами головах. Бо флот український, який не який, але існує, і не вина офіцерів і мічманів, що пересічні українці просто не цікавляться його історією. А відтак – вірять на слово проро­сій­ській пропаганді про виключно російський характер історії, імперської та радянської, Чорноморського флоту і Севастополя, навколо якого теж постійно крутиться ідеологічна веремія. Ну й даремно!

 

Історія: між маловідомими фактами та політичною пропагандою

Найбільші ентузіасти виводять історію українського військового флоту ледь не від вікінгів і зараховують сюди князівські лодії, на яких князь Олег дістався аж Царгорода. І якщо така інтерпретація дещо «притягнута за вуха», то морські звитяги козаків – зовсім інша річ. Бо, власне кажучи, сам Чорноморський флот постав значною мірою на основі збудованої на Херсонських верфях Дніпровської флотилії, керував якою козак Сидір Білий. Це він разом з колиш­німи запорожцями займався комплектуванням екіпажів та їхньою підготовкою. До речі, існувала навіть спеціальна постанова князя Потьомкіна про те, що «матросов на Черноморский флот набирать из крестьян полуденной Малоросии как извечных мореходов и победителей над неприятелем». І це саме Дніпровська флотилія на чолі з Білим увійшла в Ахтіарську гавань у 1783 році за день-два до прибуття туди Азовської флотилії Ф. Клокачова. Отоді-то й засновано, як люблять нині казати проросійські сили, «город русскіх моряков» Севастополь, от тільки «русскіє морякі», виявляється, були південноукраїнськими селянами…

Передавши в руки Ф. Клокачова Дні­п­ровську флотилію, Сидір Білий повернувся і збудував ще одну – Лиманську, котра настільки успішно діяла під час війни 1787–1791 рр., що Катерина II спеціальним рескриптом офіційно перейменувала її в Чорноморську козачу флотилію. Її стяг – біла з синім хрестом корогва – згодом був взятий за основу Морського прапора флоту Української держави в 1918 році, військово-морських сил Директорії у 1919 році, та сучасних ВМС України.

Не менш цікаві події розвивалися навколо Чорноморського флоту й у 1917-1920 рр. Після революційних заворушень у Севастополі у 1912 році рекрутів добирали переважно з Єкатеринославської, Полтавської, Київської, Харківської, Миколаївської губерній. Вважалося, що це має запобігати поширенню на флоті революційних настроїв. Як результат – у 1917 році відсоток українців тут становив 65, росіян – 25. Не дивно, що після проведення Першого українського військового з’їзду тут, як і в багатьох інших частинах та з’єднаннях колишньої царської армії, починають активно діяти національносвідомі офіцери. В квітні 1917 року на більшості кораблів та сухопутних частин Севастопольської морської фортеці були засновані українські ради, зокрема на лінкорах «Іван Злото­устий», «Св. Євстафій», «Ростислав», крейсерах «Кагул», «Прут», ескадреному міноносці «Завидний». Останній, до речі, став першим судном на Чорному морі, на якому восени 1917 р. було піднято синьо-жовтий прапор, а 29 квітня 1918 року українські стяги замайоріли на багатьох інших кораблях, з-поміж яких і найсучасніший на той момент дредноут «Воля» (перша назва «Імператор Олександр ІІІ»).

9 листопада 1917 року до Києва для підтримки Центральної Ради відбув бо­йо­вий загін моряків у складі 700 чоловік. У столиці саме цей загін започаткував формування «Окремого морського куреня імені гетьмана Петра Сагайдачного».

Схожі процеси відбувалися й на Балтиці, де кількість моряків, які вважали себе українцями, становила 12 000. Зо­крема, українці становили більшість команд на крейсері «Світлана», міноносцях «Україна» та «Гайдамак», на яких 12 жовт­ня було піднято українські прапори. В подальшому ці кораблі планувалося перевести до складу Чорноморського флоту.

На жаль, як і в справі створення україн­ської армії взагалі, так і в справі флоту зокрема Центральна рада допустила кілька стратегічних помилок. Одна з них сталася 13 березня 1918 року і мала фатальні наслідки. Цього дня у додатку до «Тимчасового закону про флот УНР», перебуваючи в полоні соціалістичних ідей та загальної революційної ейфорії, новий уряд скасував примусову службу на флоті. На заміну їй вводилося добровільне поповнення флоту на підставах принципу народної міліції, що на той час означало його повний крах та руйнування.

 

Пропагувати своє

Це лише кілька прикладів з історії флоту України, яка насправді страшенно цікава і, що дуже важливо, демонструє історичну тяглість впродовж останніх кількасот років. Демонструє, але не для всіх. На жаль, не тільки пересічні українці, а й переважна більшість «державних мужів» гадає, що наш флот родом з Радянського союзу або з Російської імперії. Особливо це позначається на житті Криму і Сева­стополя зокрема. Україна вкладає в пропа­гування самої себе на цій землі настільки мало, що місцеві мешканці мимо­волі вірять у безперспективність самого проекту існування українського флоту. Служити у ЧФ РФ між звичайними севастопольцями – це «круто», на відміну від ВМСУ, і не в останню чергу тому, що там платять більше. Росія вкладає гроші (великі гроші!) у тутешні філії найпрестижні­ших російських вузів, натомість Україна торік спромоглася провести в Севастополі стільки презентацій українських книжок, що можна перелічити «аж» на пальцях однієї руки, не кажучи вже про сер­йозніші капіталовкладення. Та й про які капіталовкладення в культуру може говоритися, якщо в цьому році коштів для армії не вистачає навіть на пальне? Нехай у новинах розказують про сухопутні війська, але хіба на флоті все інакше?

Здавалося б, якщо нема – значить воно нікому не потрібно. Мовляв, попит породжує пропозицію, і якщо україн­ських книжок у Севастополі немає, то це тому, що вони нікому не потрібні. Але це не так. Торішня й позаторішня смолоскипівські презентації в Севастополі доводять, що зацікавлення в українській книжці, потреба в ній є, і особливо у ВМСУ. Це не просто слова – про це свідчить та кількість україн­ських курсантів, що відвідали кожну з презентацій, особливо ж презентацію книжки «Генерал Петро Григоренко». Для тієї україн­ської молоді, котра обрала собі професію військового, це видання – знакове, бо наочно демонструє, що критично мислити, мати власну думку та захи­ща­ти її на противагу всім обста­винам, не опускати руки перед великою військовою машиною – можна і потрібно. Постать Григоренка – це взірець, який варто наслідувати.

Нещодавно представники «Смолоскипа» побували на одному з кораблів ВМС України – кораблі управління «Славутич». Директорка смолоскипівської книгарні Ольга Погинайко провела невеликй презентацію Смо­ло­скипів­ських видань коман­ді судна. Зокрема, вона розповіла про згадану вже книгу «Генерал Петро Григоренко», збірник «Крути», біб­ліо­гра­фічний покажчик «Репресії в Україні», а також знакову для видавництва серію «Розстріляне відродження». Ці та інші книги були безкоштовно передані екіпажу судна з тим, щоб кожен охочий міг дізнатися про історію України та про її культуру більше. За словами заступника командира корабля з виховної роботи, «...саме ці книги стали початком корабельної бібліотеки».

А вже 27 березня цього року керівницт­во Військово-морських сил України за­просило «Смолоскип» провести презентацію на загальних зборах керівників гуманітарних груп. Актова зала була вщерть заповнена офіцерами – представниками різних родів військ, які входять до складу ВМСУ. Ке­рів­ник зборів капітан першого рангу Микола Куліш привітав офіцерів і побажав успіхів у справі виховання молодого по­коління військових моря­ків.

Про історію видавництва та його діяльність за кордоном і в Україні розказав полі­толог, учасник кількох Ірпін­ських семінарів творчої мо­ло­ді, смолоскипівець Олек­сандр Гладких. Значну частину його розпо­віді було присвячено за­сновнику і голові видавництва – панові Осипу Зінкевичу, адже саме завдяки його невичерпній енергії і бажанню, його вмінню згуртувати навколо себе ентузіастів своєї справи «Смолоскип» рік у рік видає значущі для ук­раїн­ської культури книги.

У межах презентації ВМС України отримали в дарунок низку історичних, політоло­гічних та художніх книжок, зокрема, «Публіцистику» Івана Багряного та спогади Петра Григоренка, політологічну монографію Дмитра Сепетого «Відкрите суспільство», збірник матеріалів «Пере­яславська Рада 1654 р» та «Крути», «Вибрані твори» Сергія Пилипенка та Юліана Шпола. З кожною такою зустріччю співпраця «Смолоскипа» і Військово-мор­ських сил стає все тіснішою і в майбутньому обов’язково принесе позитивні результати.

Втім, співробітництво «Смолоскипа» із Севастополем не обмежується презентаціями. Нині видавництво «Смолоскип» готує до друку впорядкований кандидатом історичних наук капітаном 1 рангу Андрієм Лубенцем збірник документів про українізацію Чорноморського Флоту в добу Центральної Ради. Збірник цей містить понад 200 архів­них документів з березня 1917 по квітень 1918 рр. Всі вони до 1966 року знаходилися в Центральному державному архіві ВМФ СРСР і свого часу були передані до Державного архіву м.Севастополя. Значущість їхня – неоціненна. Вони свідчать про здійснену в цей період значну роботу з будівництва національного військового флоту. Це ж, у свою чергу стало вагомим і незаперечним політико-правовим прецедентом, який забезпечив його відтворення після відновлення незалежності України у серпні 1991 року.

Що не менш важливо, документи ці в багатьох випадках переконливо спростовують численні міфи, створені радян­ською історіографією. Наприклад, твердження, що Чорноморський флот перейшов на бік радянської влади ще в грудні 1917, спростовується протоколом пленарного засідання Центрального комітету Чорноморського флоту від 16 лютого 1918 р., на якому більшовики ініціювали питання про спущення синьо-жовтого прапора на крейсері «Пам’ять Меркурія». У згаданому протоколі, зокрема, йдеться й про те, що за умови тиску на команду в даному питанні «на ґрунті національного почуття крейсер може виявитися зовсім без команди». І таких документів у збірнику доволі.

 

У військовому порту Севастополя

Директорка книгарні «Смолокипа» Ольга Погинайко передала книги особовому складу одного з бойових кораблів українського флоту

Українські моряки на зустрічі з представниками видавництва «Смолоскип»

Український флот оснащений модерними
бойовими кораблями

Круглий стіл «Смолоскипа», 2007 рік

Флагман українського військового флоту
«Гетьман Сагайдачний»

Українські матроси знайомляться
з творчістю Олега Ольжича, 2009 рік

На севастопольському рейді

Видавництво «Смолоскип» у Севастополі, 2007 рік

Крейсер «Воля» – перший корабель чорноморського флоту, що у 1917 році підняв синьо-жовтий прапор

Делегація «Смолоскипа» в Севастополі, 2008 рік

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.