Валентина Кузик. Ірпінські роки потому

Джерело: Смолоскип України № 6 (166), червень 2009

Невже навіть молодість може мати свій вік? А про «молоді» ірпінські семінари можна сказати «років потому»? Адже щоразу тут нові обличчя, нові теми і свіжі ідеї, інші вірші та нові дослідження. Як виявилося, історії «ветеранів» Ірпеня, котрими зацікавився наш часопис творчої молоді, цілком могли б статись і на цьогорічному семінарі – адже, окрім творчості, тут завжди є місце спілкуванню і витворенню безмежного простору творчих та наукових дискурсів. І так – щороку. А це означає, що молодість таки не має віку.

 

Сергій Руденко, керівник книжкового порталу «Буквоїд», добре пам’ятає, як усе тільки починалося в Ірпені: «У 1994 ро­ці у видавництві «Смолоскип» ви­йшла ан­то­логія мо­лодої поезії «Мо­лоде вино», упорядниками якої були я та Максим Розумний. На презентації цієї книжки у Будинку вчителя директор видавницт­ва Осип Зінкевич і проголосив про започаткування щорічних семінарів творчої молоді та проведення щорічного конкурсу видавництва. Довгий час організацією ірпінських семінарів опікувався Андрій Кокотюха, який тоді працював у «Смолоскипі». У той чи інший спосіб до роботи долучилися і ми з Максимом Розумним. Утім, треба віддати належне Андрієві: саме завдяки йому це «колесо» було запущено. Уявіть, як у ті часи, коли не було ані інтернету, ані мобільних телефонів, важко було віднаходити тих, хто вважав себе творчою молоддю. На перші семінари у статусі учасників приїздили нинішні молоді класики літератури: Іван Андрусяк, Степан Процюк та Іван Ципердюк з Івано-Франків­ська, Сергій Жадан та Рости­слав Мельників із Харкова, Роман Скиба, Галина Крук, Іринка Старовойт, Назар Федорак зі Львова, Сергій Пантюк – із Чернівців, Василь Кузан із Ужго­рода, Марина Брацило із Запоріжжя, Роман Кухарук, Олександр Яровий, Андрій Підпалий, Костянтин Коверзнєв. Боюсь, когось не згадати, тому обмежуся лише цими іменами. Гадаю, цього переліку достатньо, щоб уявити та зрозуміти атмосферу семінарів 15-річної давнини. Цікавим було все: і читання текстів на творчих вечорах, і дискусії, і спілкування за чаркою квасу, і нічне купання у річці, і колективні ранкові зарядки. Тепер більшість із тих, хто побував на ірпінських семінарах, вивчають у школах і вишах. Виявилося, що до шкільної програми потрапила й антологія «Молоде вино». Тоді ж ніхто про все це не думав. Просто нам було цікаво спілкуватися. Ірпінські семінари – це ціла епоха. Зараз мені важко сказати, чи збереглися закладені нами традиції (давно не бував на семінарі), але думаю, що нинішні семінаристи ловлять не менший кайф, аніж свого часу ми. І, звісно, цього всього не було б без «Смолоскипу», Осипа Зінкевича, Андрія Кокотюхи, Максима Розумного і багатьох-багатьох людей, які розпочинали цю справу. Утім, це – вже інша історія. І писатиме її хтось інший, а не ми.»

 

Івана Андрусяка спогади про семінари тільки зігрівають, тому він одразу починає із «теплих» ранкових історій: «Виходжу я, примі­ром, одного ір­пін­ського ранку (година ще десь коло шостої – але хто бу­де спати в такий пізній час!) наперед корпусу, дивлюсь: о, краса! Травичка зеленіє, сонечко сходить, сосонка росте... Ну, й сперся я на оту сосонку з радості – а звідти білочка беркиць на стежку! Підвелася, обтрусилася, зиркнула на мене так докірливо-докірливо, ще й пальчиком коло вушка покрутила: чого, мовляв дерево хитаєш?! У мене ж діти малі! Та й побігла собі в кущі, подалі від оцих творчих семінаристів...

Або інший «спогад». Теж із ранкових. Дискутували ми ото всю ніч із друзями про дискурс і парадигму... Довго й залюбки дискутували... А тут маєш тобі: ранок! І слід брати голову в руки й іти на квадратно-гніздовий... ой, ні! ...на круглий стіл. І треба ж такій рахубі статися, що саме мені першому на тому овальному столі виступати треба...

Ну, вийшов я за трибуну, дивлюся в зал – і розумію, що варто почати з чогось вагомого й конструктивного... Одне слово, з чогось такого, що здатне високоповажну публіку інтелектуально струснути й до квадратно-гніздово-столячого стану привести. Ну, я тоді, не довго думаючи, й починаю свою велемудру промову з отакого ось історичного звертання:

– Шановні дискурси і пара­дигми!

Що казав далі – не пам’ятаю. І ніхто не пам’ятає! Цього вже було більше ніж досить...

Або як ми одного поважного тепер кандидата філологічних наук і блискучого письменника в «мочеморди» посвячували...

Або про пістолет, із якого я раптом вистрелив – і мало не вмер з переляку!!! На щастя, не вцілив – бо якби вцілив, то українська література одразу б на двох письменників збідніла... (Не грайтеся так, дорозі друзі! Ой, не грайтеся!!!)

Або про те, як іще один поважний тепер кандидат філологічних наук виявляв унікальне чуття – завжди з’являвся на «буль». Себто, досить було відкоркувати пляшку квасу в якійсь кімнаті й почати урочисту процедуру наливання – як одразу ж чувся легенький стук у двері, й усім було одразу ж зрозуміло, хто саме стоїть за тими дверима...

Отож, мені направду є що згадати. В тім числі й таке, про що наразі оповідати не варто... Хай поки що залишається таємницею від літературної громад­ськості – а колись увійде в справжні мемуари...

Тому наразі скажу лише найголовніше: на «смолоскипів­ських» семінарах, реально творилася історія української літератури кінця ХХ – початку XXI століття. Творилась, якщо вже казати серйозно, не на круглих столах (хоча й вони ніколи не були зайвими), а в живому спілкуванні – щирому, друж­ньому, справжньому.»

 

У душі Світлани Пиркало семінари зародили паростки фемінізму:

«В Ірпіні я була пару разів у середині 90-х. Одного разу я просто приїхала потусуватися з митцями, і на ніч мене пригріла приятелька Леся, а іншого вже приїхала як учасниця.

Скажу одразу, що самі семінари з питань творчості мені не дуже запам’яталися. Пригадую одну зустріч із маститим митцем, класиком сивочолим. З його сивого чола на костюм сипалося стільки лупи, що мені трохи не стало недобре.

На іншому семінарі поет-ведучий походжав у домашніх капцях, надітих на старі шкарпетки.

– А скільки ж тут було про­йти? – здивувався він моєму здивуванню. – Що, для того мешти взувати?

Творча молодь страшенно багато п’є квасу. Дівчата-мисткині були переважно дуже гарні, талановиті і приємні, але хлопці-митці, автори віршів про кохання і не лише, в багатьох із яких описувалася їхня статева невтомність, надавали перевагу компанії одне одного і пива. «Українська література майбутнього приречена на милих жінок і охочих до квасу чоловіків», – думала я. Паростки фемінізму, що вже зеленіли в моїй юній душі, заколосилися саме в Ірпені.

Проте минуло, умовно кажучи, десять років, і ситуація ви­глядає зовсім по-іншому. Митець у капцях навчився носити мешти, пише не лише вірші, а й чудові книжки для дітей, перекладає, критикує. Жахливий привид, що час від часу виникав з-за бочки з квасом, вибалушував очі і закликав друзів пити квас далі, тепер квасу цурається і пише детективи, які я з великим задоволенням читаю й рекомендую друзям. Нато­мість з’ясувалося, що пристрасть до квасу і нецензурної лексики та бажання шокувати притаман­ні дівчатам тепер тією ж мірою.

Що ж таке були Ірпінські семі­нари? Для багатьох вони стали майданчиком для перших спарингів ідей, перших дебатів. Тут перезнайомилося ціле покоління. Тут я побачила людей, які зрештою подорослішали і творять літературний процес, який – попри постійні нарікання інсайдерів – жвавий і розмаїтий. Когось ці семінари стимулювали взятися за перо. Зокрема, і мене. До того я писала вірші та пісні, але, познайомившись із молодими прозаїками й почитавши їхні тексти, вирішила, що якщо у них вийшло пробитися, то у мене вийде також. Так і сталося: я написала повість «Зелена Маргарита», подала її на конкурс видавництва «Смолоскип», отримала друге місце і публікацію. Щоб видавати подальші книжки, допомога мені була вже не потрібна. Але важко переоці­нити важливість руки, поданої нікому не відомому молодому автору. Ну, а ще в Ірпені годували. І одна голодна студентка пам’ятає цю поживу для тіла не менше, ніж поживу для думки.»

 

Для Сергія Жадана семінари пам’ятаються цікавими людьми та провальним футболом:

«У мене добрі спогади про Ірпінь, по-справжньому поганого чогось і згадати не можу. Все це, очевидно, не надто тісно пов’язане було з лі­тературою, скоріше були це якісь такі скупчення ці­ка­вих людей, які через певний збіг обставин опинилися в один час в одному місці, назвімо це місце українською літературою. Через Ірпінь в перші кілька років пройшла величезна кількість дивної публіки, яка щось писала, чи принаймні – щось читала, що було достатньою причиною, аби зараховувати себе до «творчої молоді» й брати участь у семінарах. Хоча така дивна річ – я майже не пам’ятаю, що ми тоді писали й читали на тих семінарах, але добре пам’ятаю, що пили квас. Було в цьому багато понтів, проте понти були якісь симпатичні, дитячі: всім нам було по сімнадцять-дев’ятнадцять, і в більшості рвало дах від того, що хтось ставився до нас як до справжніх письменників. А ось щодо якихось, як ви сказали, «пришпильних» істо­рій, я часто згадую один футбольний матч, який там відбувся. Здається, грали «кияни» проти всіх інших. В певний момент на майданчику з’явився Сашко Ірванець із якимось молодим чоловіком у тренувальному костюмі. Попросив, аби дали йому (молодому чоловіку) теж пограти. Ми (некияни) поблажливо дозволили. І молодий чоловік почав сам нас обігрувати. Спочатку ми не зрозуміли, що й до чого, але коли він забив нам перші два м’ячі, кинулись на нього всією командою. Що, зрештою, резуль­тату не дало, оскільки молодий чоловік легко обігрував нас усіх, забиваючи нові й нові м’ячі. Завершилось усе тим, що він примусив когось із наших забити в свої ворота. Одним словом, знищив нас як футбольну команду. Ясна річ, що ми пережили колективний шок, оскіль­ки були неабиякої думки про себе як про гравців. Лише потім виявилось, що цей молодий чоло­вік свого часу грав за молодіж­ну, здається, збірну України з футболу. Так що це була така підстава з боку Ірванця. Історія цікава, проте зовсім не повчальна.»  

 

Анатолій Дністровий, як справжній студент, їхав на семінари зайцем, не шкодуючи власних кедів:

«Той, хто навчався у провінційних вузах 90-х, певно мене зрозуміє найкраще. Спершу я на­віть не ві­рив, що ко­мусь потрібні такі як я – одинаки, які собі щось пописують. Тоді я навіть не здогадувався, що таких «одинаків» в Україні цілі зграї. І їх збирали ірпінські семі­нари.

Моя перша поїздка на ірпінський семінар 1996-го запам’яталася найбільше. Оскільки стипендії не платили вже три роки (оце була справжня страшна криза, не те що зараз!), то я добирався електричкою з Ніжина до Києва – зайцем. У мене не було жодного купоно-карбованця (тоді була така «перехідна» українська валюта). Кілька разів тікаючи від контролерів (на одній зі станцій довелося вискакувати з вагону і бігти в інший), я врешті добрався до Києва. Але потрібно ще було доїхати безкоштовно до Банкової, де від Будинку письменників через півгодини мав від’їздити автобус на Ірпінь.

На станції метро «Вокзальна» мене не пускали, і я вигадував всілякі дурниці товстенькій жінці, що мовляв хвилину тому піднявся з метро, але забув унизу на лавочці торбу з книгами. Я благально просився у підземку (на мене підозріло зирив сержант міліції) і казав, що за ті книжки мені відірвуть бібліотекарі голови, але нічого не допомагало. Я навіть запропонував залишити завдаток – свої кеди. Це подіяло – і жінка мене пу­стила. Можливо, саме тоді я і навчився трохи брехати, і це мені згодилося у подальшій творчості. Словом, із такими пригодами я таки встиг на автобус, ущент набитий купою пожмаканих життям митців, яких я ніколи до того не бачив.

Спершу мене сприйняли з підозрою. Через хронічне безгрошів’я я стригся здебільшого під «нулівку» (щоб менше бігати в перукарню). Згодом Сергій Пантюк через це обізвав мене «поетом із кримінальною зовніш­ністю». Першим моїм «спів­кім­натником» був Андрій Окара з Москви. Тоді Андрій ще не з’їхав на політологічній беліберді і був притомним молодим інтелектуалом, із яким аж до ранку можна було говорити про бароко, Сковороду, церковнослов’янську мову, Гоголя. У нього була дивна, повільна, буквально «тягуча», манера розгортати свої думки. З цього полюбляв дуже потішатися Кокотюха, який приходив у залу семінарів і з легким запахом свіжого квасу казав присутнім: «Шановні н-науковці, бігом читайте свої д-доповіді, а то зараз як прийде Скарлєт Огара (це була «клікуха» Окари. – А.Д.) і як зачитає вам свою двогодинну лекцію, тоді всім буде хана».

Тодішні семінари були бурхливі, гормонально-активні, так би мовити. Але з них я мало що пам’ятаю. Найважливіше, як на мене, було живе спілкування. Завдяки ірпінським семінарам я познайомився і подружився з багатьма яскравими особистостями. Хочу їх назвати – Оля Гнатюк, Олена Галета, Ірина Старовойт, Любомир Стринаглюк, Тарас Прохасько, Олег Соловей, Ростислав Семків, Світлана Матвієнко, Маріанна Кіяновська, Іван Андрусяк і чимало інших. Я, мабуть, щасливий, бо є їхнім сучасником.»

 

А для Богдани Матіяш Ірпінь залишається вічнозеленою країною, де повно справжніх друзів:

«Ірпінь – це така маленька зелена країна, в якій завжди триває весна. В якій є багато сонця і багато теплих дощів, що так досконало змі­нюють одне одного, багато світла і зелені, багато дерев і комах, багато равликів – здається, най­більших у світі. Це країна, в якій є багато добрих поетів. Так воно мені все уявляється.

Скільки пам’ятаю Ірпінських семінарів, в них завше всього, що було, було багато. Завше багато говорилося, сміялося, вар’ювалося, багато читалося віршів і багато віршів слухалося, багато сварилося, любилося, довірялося, сумувалося, дратувалося, ображалося, дякувалося, кричалося, встигалося  і не встигалося. В них багато робилося разом. Разом їлося і пилося. Разом ходилося до лісу й сиділося в альтанці. Разом ходилося по вино, говорилося про літературу. Разом співалося. Разом писалося. Вони важливі – ці багато і разом. За ними згадую якось так дуже усміхнено й вдячно – такими насвітленими спалахами – про людей, які в тому всьому були. Страшенно добре їх усіх пригадати.

А це були: Толік Дністровий, із яким я вперше приїхала до Ірпеня під неймовірним дощем – неймовірним настільки, що з нас стікала вода, коли ми нарешті добралися до місця призначення. Сергій Пантюк, який на котрийсь поетичний вечір приніс із собою живу жабу. Молодий, але вже «класичний» Іван Андрусяк. Остап Сливинський, у якого за сніданком канапка все падає маслом донизу й розривається від дзвінків телефон. Ромка Карпа, яка грає на флейті – в електричці, в лісі, всюди. Оленка Гусейнова, яка нарешті зважується читати вірші, і тут таки відходить від письма. Коцарев – Горобчук – Коробчук – які на наш музичний виступ відповідають своїм. Ромко Скиба, який є і є. Андрей Хадановіч, який «перекладає» Уладзімера Арлова своєю мовою: з одного ліжка на інше. Марійка Мартисевіч – непередбачувана, як ураган. Ростик Семків – за всіма науковими регаліями десь всередині все поет. Олесь Корж, чия книжка «Коробка» все нагадує мені Антонича. Пан Осип Зінкевич, делікатний настільки, щоби махнути на всіх рукою і якоїсь миті просто собі піти. Незамінний Павло Нечитайло з незмінною гітарою. Ілля Стронґовський у нескінченних дискусіях. Юрій Нога, який відправляє нас із Юрком Іздриком шукати Ірпінський готель і каже запитувати дорогою, де є ветеринарна клініка – бо готель десь поруч. Іздрик, який не витримує наших пошуків ветеринарної клініки й запитує врешті в най­ближчої бабці, що продає сиґарети й насіння, – з жахливим акцентом, ні з того ні сього: «Где здесь ближайшая гостиница?». Посестри Оленка Степаненко й Марина Брацило, провокативні Дмитро Лазуткін та Ірена Карпа, іронічні Сашко Ірванець і Сашко Ушкалов, люблений всіма Сергій Жадан, ініціаторки феміністичних обговорень Тамара Зумка й Оля Погинайко, проста й делікатна Юля Стахів­ська, «старожили» Ірпеня Андрій Кокотюха і Максим Розумний та багато-багато інших, кого пам’ятаєш радо, світло і вдячно. Згадую найперше людей, а не їхні круглі столи чи семінари, бо ж без них нічого цього і не відбувалось би. Людей, із яких, поміж яких і для яких проростає те, що зветься літературою.

І коли думаю про Ірпінь, мені все здається, що це досконале місце для писання – поміж усьо­го того спокою, світла, цих чудо­вих людей, сосен, не асфальтованих доріг і чудних забудов. Там не мусиш нічого вигадувати, пишучи. Вистачає дивитися, бачити, дякувати і просто писати. І так воно добре, що вона собі є і є, ця проста країна (хай і перенесена топографічно у Ворзель) – і не можу з цього не тішитися.»