Головна статті
Знак №2, серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Ігор САМОХІН. Урбаністична тілесність Горобчука" />

Ігор САМОХІН. Урбаністична тілесність Горобчука

Горобчук Богдан-Олег. МІСТО В МОЄМУ ТІЛІ: Поезії / Передмова Рости­слава Семківа, післяслово Сергія Жадана. – К., «Смолоскип», 2007. – 160 с. (Серія «Лауреати Смолоскипа»).

Збірка поезій Богдана-Олега Горобчука «Місто в моєму тілі» цілком відповідає своїй назві, причому на багатьох рівнях. Скажімо, на рівні структури – книжка розбита на три цикли (якщо не рахувати бонусів), які в свою чергу діляться далі, а кожен вірш обов’язково названий і ретельно пронумерований. Це робить збірку подібною до такого собі невеличкого містечка з кварталами, вулицями і будинками. Та і дивлячись на дійсне (а не текстуальне) тіло поета, першою впадає у вічі блискуча лисина, яка ніби проголошує чисто урбаністичну відмову від природності – якщо звісно комусь до вподоби такі натягнуті аналогії.

Стосовно текстів, то тематично місто найбільше представлене у великому однойменному циклі, яким відкривається збірка. Однак не певен, що можна казати про «більше» чи «менше» – поезії просякнуті містом, живляться з нього і так чи інакше дотичні до нього навіть у, скажімо, «Деяких Сільських Пейзажах». Мені зараз ідеться не про тематику, не про образи і не про метафори – місто заховане в значно більш віддалених «часопросторових глибинах» Горобчукової поетики і, осмі­люся припустити, сві­тогляду. Поет бачить навколишнє тільки так, як може бачити мешканець міста; описує побачене тільки так, як може писати мешканець міста.

Принаймні саме так мені здалося, коли я читав неодмінні для цього автора нагромадження однорідних членів речення, багатоповерхові конструкції з довгих складних слів, неблагозвучних прислівників і віддієслівних іменників, і ще багато менш помітних елементів поетової техніки. Саме мова Горобчука найбільш урбаністична – завдяки свідомій штучності, складності, неологічності. Автор творить своїми текстами «антифізис» (мовлячи в термінах Барта), віддає собі в тому звіт і не намагається надати віршам бодай видимість природності. Певно, розуміє оманливість будь-якої такої видимості в сучасному світі.

Сюди ж таки можна зарахувати Горобчуковий біологізм. По-перше, це ціла колекція тварин і рослин, від несвіжих овочів і «павучків» до рептилій та «вовка за дверима» (хоча останню поезію легше пояснити поетовою пристрастю до близької йому за духом групи «Radiohead»). Якщо йти за шкільною програмою біології, далі мусить бути анатомія – і справді, текстове «тіло» збірки містить повну людську тілобудову з пальчиками рук і ніг, «гострими кристалічними ребрами», «різною гарною кров’ю» та серцем, яке трапляється в поезіях особливо часто. Мабуть, саме любов до життєвих форм спричинює і любов до їхньої смерті, як у віршах «Я Всіх Люблю Але Всі Мусять Померти», «Ці Жовтаві Мерці Житимуть» або «Люди Що Вмерзали В Поверхні» (повірте, їхній зміст цілком відповідає назвам).

Можна зауважити, що цей біологізм належить радше до сфери «тіла», а не «міста»; але зрештою, відповім я, яка різниця? Це доводиться, скажімо, такою показовою Горобчуковою поезією, як «Герметичні Підземні Краєвиди»: «мій район посміхається ранами у своєму порохнявому животі/ вибитими зубами парканів/ зламаними щелепами бордюрів/ зідраною шкірою котелень». Саме ця звичка наділяти неживі об’єкти ознаками живих дозволяє автору називати серце «червоним як корпус» або описувати, як «став невловимо пульсує». Тому не можна розмежовувати тілесність Горобчука і його урбанізм – це одне й теж, місто проник­ло в тіло, а тіло заповнило собою місто.

На перший погляд, протистояти цьому похмурому місту-тілу може тільки іще одна поетова любов – любов до Господа Бога, в якій поет щиро зізнається в тексті «Безкрай Колись Колгоспних Садів». Але ця його любов і віра в Бога радше цілком органічно вписується в урбаністично-біологічну поезію. Та і недарма написано в тексті «Тілесність і Віра Раковського»: «віра його – медична/ а отже без тіла неможлива». Це правдиво не тільки стосовно Раковського, але і стосовно Горобчука також.

Горобчукова поезія всуціль трансцендентна, що не робить її менш міською і тілесною. «Буденне навперейми трансцендентному» присутнє лише у «Бонусі 1». «Тексти Легкої Поведінки», які зі своєю автобіографічністю доцільнішими були би десь у ЖЖ, тому я їх тут не розглядаю.

Натомість цікавим видається «Бонус 2» «Місто за Межами Мого Тіла», з єдиним віршем «аероград». Протягом усієї збірки Горобчук виявляв, окрім усього вже названого, якусь «приземленість»: у поезіях постійно були вмерзання, поховання, болота і т.д., а серед тварин чомусь не згадувалися птахи. У цьому ж, хроноло­гічно останньому (за логікою) вірші поет намагається вирватися в небо: «взяти за руку друга/ й летіти». Куди? В інше місто, тепер за межами свого тіла, чи іще кудись? Це ми побачимо далі, якщо цей вірш таки знаменує собою певну нову тенденцію. Але що Горобчук не розгубиться ані в своєму урбаністичному поетичному світі, ані у світі сучасної літератури, про це зараз можна казати уже впевнено.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.