Головна статті
Знак №2, серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Ростислав СЕМКІВ. МІСЬКА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ" />

Ростислав СЕМКІВ. МІСЬКА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ

Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання  потворного теж можна отримати насолоду.

Сашко Ушкалов, БЖД 

Ніхто й не зважиться подумати, що роман Сашка Ушкалова «БЖД» є чимось іншим, а не молодіжним міським романом. Таке напрочуд чітке визначення жанру, яке можна дати цій книжці, аж якось не вписується у звичну нам ситуацію загальної плутанини звичних теоре­тичних понять, котрі перестають спрацьовувати, коли заходить мова про літературу останніх двох неповних десятиліть. Проте сказати сьогодні «міський» – це врешті не сказати нічого, бо вочевидь, переважна більшість сучасної нам романістики (звісно, окрім «Сексу в Малих Підгуївцях») стосується міст, оскільки й пишеться у містах. У такому випадку починаєш міркувати, що визначає оту «міськість» і чи задоволені ми втіленням такої химерної харак­те­ристики от хоча б у творі молодого харківського письменника.

Розкрию карти: місто в «БЖД», на мою критичну хвору думку, вийшло (за кількома ви­нят­ками, про які мова далі) доволі тривіальним – прописаним типово. Роман Сашка Ушкало­ва – це більше комедія характерів, котру, відповідно, можна легко трансформувати у п’єсу і з успіхом поставити на сцені першого-ліпшого експериментального театру на тлі абстрактних декорацій, що зображатимуть багатоповерхівки і загиджений вхід до напівпідвальної кафеш­ки. Бо якщо вже йдеться про роман, то нам відверто бракуватиме живої плоті міста, так, якщо хочете, – навіть двох-трьох панорам і десятка вставних епізодів, котрі б не стосувалися безпосередньої дії, а демонстрували б нам специфічний досвід міського життя у «зоні гру­бо­го контакту», без котрої роман романом не є. Словом, місто в Ушкалова надто абстрактне – це не Харків; не бачу причин, чому дія «БЖД» не могла б відбуватися у Одесі чи навіть в першій-ліпшій Брати­славі.

Чому це так важливо? А тому що кожен роман має поставати згустком чийогось суб’­єк­тив­ного досвіду, мініатюрною щілиною, крізь яку читач-вуаєр підглядає за незнаними йому подіями, порожньою шкірою автора, у котру можна вскочити, щоби відчути на ній, як стру­мує досвід авторових переживань. Більша специфічність такого прожи­вання познача­ти­ме кращу якість романного письма. Місто Ушкалова, щоби стати Харковом, мало б бути краще прописаним.

Стоп, можна сказати тут самому собі, а як же найбільша у Європі площа, як же вулиця Сумська, котра з’являється в «БЖД» аж двічі? Ага, заспокоюєш власну критичну шизофре­нію, а ми бачимо там Сумську? Ми бачимо ту найбільшу у Європі площу? О ні, ми бачимо, як на площі спорожняються, а на Сумській блюють чи, в кращому випадку, гортають книги. Дія домінує над ледве позначеним простором, витає у лабіринтах багатоповерхівок і коридо­рів абстрак­тних лікарень: ми таки бачимо не Сумську – ми бачимо голову, котра блює з вікна таксі. Ми отримуємо чисто аристотелівську насолоду.

Ні, ну справа, звісно ж, не лише у відсутності географії: не в тому, що нам не розкидали текстом десятка чи двох топонімів, знаючи які ми могли б за романом Ушкалова пізнати Харків, а потім вже успішно орієнтуватися на місцевості, потрапивши до того безпечно­життє­діяльного міста. Я наполягатиму на тому, що автор цього роману виступає у ролі під­ступного кілера, витісняючи геть зі своїх сторінок образи міста, тим самим загострю­ючи увагу лише на постаті центрального персонажа та кількох його друзів-сателітів. (І тому не випадковим, напевно, є промовистий жест хлопця на обкладинці – це виклик, який персонаж роману кидає місту як особистому супернику). Простуватого змалювання букетів заком­плек­­сованої постпідліткової психіки достатньо, щоби написати дотепну добру книжку, але замало, щоби вона стала панорамним портретом вели­кого міста, що спонукало б пізніше повертатися до неї чи то як до художнього путівника, чи як до мате­ріалу, з якого постава­тимуть цікавіші інтерпретації. Про гумор Ушкалова вже можна писати розвідки, про його банальний хронотоп – ні. А яка ж поетика без добре випи­са­ного хроно­топу? Що там казати – кульгава. Думаю, Аристотель би погодився.

Час переходити до невдячної критичної місії роздавати рецепти. (Відкрию не такий вже й великий секрет: критику насправді байдуже, чи дослухається до його інвектив та порад автор, бо критик дістає свою порцію задоволення в саму мить написання своїх рекомендацій, пережи­ваючи екстатичну ілюзію власної важливості та авторитетності). Отже, Сашко, варто показати нам Харків, хоча б так, як Дністровий показує нам Тернопіль, чи Жадан – який-небудь Старобєльськ. Ми хочемо бачити не лише графітчиків, але й графіті, не тільки кришнаїтів, але й місця їхнього поклоніння. Нам потрібен бетон і гравій, контури і карти, більше площ, більше вулиць, більше затишних дворів і незатишних гуртожитських інтер’є­рів. Роман вийшов гарним, але наступний повинен бути вдалішим.

У мене немає сумніву, що проза Сашка Ушкалова, котрий тільки-но починає романний вимір своєї екзистенції, переросте багато що з нашого сучасного, все ще доволі кволого, письменства. Легкість його письма, цікавість принагідних житейський прозрінь, добрий гумор спонукатимуть все більше читачів поставитися до його книг з увагою та симпатією. Сюжети Ушкалова ставатимуть все більш непересічними, а персонажі – живішими і жвавішими (от, хоча б, образи дівчат набудуть більшої індивідуальності й перестануть відрізнятися лише інтенсивністю істерик та кольором білизни); тоді ж ми побачимо у його прозі й Харків, і багато інших місць та міст. І нам захочеться, прочитавши про них, побувати в них, як хочуть бачити море милі й чисті серцем юні герої його життєствердного роману.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.