Головна статті
Знак №2, серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Татуювання міста" />

Татуювання міста

Інтерв’ю: письменник Богдан-Юрій Горобчук: графітчик Владислав Волочай

Відразу скажу, що мені передовсім ідеться не про текст, хоч татуювання, безперечно, також є текстом. Але його – статус, незалежно від змісту, важить чи не більше.

Шкіра міста значно різноманітніша за людську. Розмаїття інтимних місць і закапелків: внутрішніх двориків, котелень, гаражів, відлюдних, але дуже особистісних дахів і підвалів змінюється не меншим офіціозним розмаїттям шкіри, яка у всіх на виду: від адміністративних споруд – до обгороджувальних зелених парканів метро. Графітчиків цікавлять всі місця, де можна про себе сповістити кому завгодно, залишити слід на місті: і під’їзди коханих, і вагони метро.

Шкіра міста значно цікавіша за людську: різність фактур поверхонь, статусів споруд, придатних до «обробки», врешті – районів, «контрольованих» тими або іншими командами або ж одинаками: все це зв’язує поверхню в одне ціле, в цікавий і привабливий для одних і відразливий для інших текст, щедріший на просвіти аніж на символи, і від того безкінечно непридатний для поглинання.

Ще щось про місто, його шкіру і її татуювальників я поговорив зі знайомим графітчиком і поетом – Владіком Волочаєм. Розмова вийшла далекою і від науковості – та й від метафорики теж, досить така безвідповідальна балаканина, наповнена суб’єктивними судженнями та уривками досвідів. Але – що може бути ліпшим такої розмови про татуювання міста – без остаточних висновків, без достовірної інформації, без посилань на першоджерела – особисто я не знаю.

Б.-Ю. Як думаєш: чому графіті є саме міською культурою?

В. В.  А що – в селі багато стін?

Б.-Ю. А як же «бєзгранічниє простори каровніков»? В селі більше стін на душу населення, ніж в місті.

В. В. От і правильно: там попит отже і менший. Там цей засіб вираження, комунікації не важливий. Ти і так можеш всім усе розказати і показати, безпосередньо. А у великому місті ніхто тебе фактично не знає, а ти от написав на стіні – і тебе поба­чили.

Б.-Ю. То все ж – в графіті більше комунікації чи самореалізації, показухи?

В. В. Більше комунікації.

Б.-Ю. Телефон, телеграф, графіті?

В. В. Ага. Розумієш, є волл-стріт-арт, а є власне графіті. І між ними є різниця. Графіті – як я вважаю – є телефоном і телеграфом а стріт-арт – мистецтвом. Хоча і графіті по-своєму – теж мистецтво.

Б.-Ю. Є от різні способи, види гра­фіті: черектери,  шрифти, трафарети і все таке – чому вони немистецькі? Во­ни посилають певний месидж. І мистецтво – так само посилає. Але. Пого­джуєшся – естетична складова в графіті, а вона таки є, поступається соціальній.

В. В. Так, звичайно. Але я не так скажу. Графіті виникло як позначення території тим чи іншим – умовно кажучи – кланом. Спочатку лише «тежили»: розписувалися «теґами» - своїми іменами, назвами, потім виникли шрифти – для оригінальності і більшої крутізни, пантовості: великий яскравий шрифт говорив: ЦЕ МОЯ ТЕРИТОРІЯ впевненіше, ніж кволий: це моя територія. Але це все ще були назви. Вже потім з’явилися месиджі – у великій кількості. Соціальні посили, закли­ки тощо. От через таке походження со­ціалка важливіша...

Б.-Ю. Але не забувай просто написи на стінах – безсистемні – що були ще огого коли – починаючи від «тут був Валєра» – закінчуючи «Рєйх­стаг взят». Бомбоінґом то ще не було, погодься...

В. В. Ок, не було. Культура графіті з’явилася пізніше, але я не хочу про історію...

Б.-Ю. Як ти вважаєш тоді – чи є складовою такої культури напис «мусора – лохи», який прикрашає один з дахів по Васильківській  вулиці. А біля нього – тим самим кольором – все ж є теґ, але надто вже нероз­бірливий...

В. В. Сам напис не є. Але те, що він на стіні – те, що це колір по стіні – ти говорив про татуювання – це вводить його в культуру.

Б.-Ю. Портрети Лєніна-Сталіна поряд і «якорьок» на руці – все це символи одної культури? І напис ВАСЯ на пальцях – по літері на кожному?

В. В. Ну це як реалізм з максимально точним виписуванням і наївний живопис, примітивізм, абощо. Різні сторони одної медалі. Іноді, щоби бути геніальним графіті досить розташуватись у вдалий час у вдалому місці, а не «красовацца» своєю вишуканістю.

Б.-Ю. Чи є фовізм в живописі, наприклад, відповідником цілком диким поривам писати нецензурщину стилізовану під графіті – крутими шрифтами тощо? Дикість – так, месидж – так, цілком навіть. Традиція – так само. нецензурщина на парканах має величезну історію.

В. В. Не знаю, як щодо фовізму, але такі написи – на мою думку – є повноцінно культурними, бо який соціум – така й культура, її ж виражають активні його елементи...

Б.-Ю. ...Були би такими елементами «старушкі-одуванчікі» – писали би скрізь курсивами «люди будьте взаєм­но красивими»?..

В. В. Десь так.. і багато залежить – все ж від шрифта: його оригінальності і майстерності виконання. Іноземцю, напри­клад, мало що скаже просто всім відоме слово з трьох літер на паркані, але якщо воно буде кльово написано – то він байдужим не залишиться.

Б.-Ю. Поглянемо на це з іншого боку. Людина, яка пише на стіні подібні слова – виражає свою незгідність: зі світом, з містом зокрема, намагається їм протистояти, настільки агресивно, наскільки це в неї виходить: хто з меншою, хто з більшою фантазією. Напис «ФІСТІНҐ» цілком може замінити напис «Х**», але, по суті, вони нестимуть однорідні месиджі. Відмінні від написів «любов», «щастя», «я люблю верку з шистой квартіри» абощо.

В. В. Протест є протест...

Б.-Ю. ...Але от що я подумав: «любов», написане на пам’ятнику чекістам біля метро «Либідська» (Київ, синя лінія – Б.-Ю.) є ще більшим протестом, по суті. Тобто графіті, хоч який месідж воно несе є боротьбою – з містом передовсім: з офіціозними стінами – як символом завад – з людьми, що уособлюють несвободу і надмірний порядок (повертаючись до напису на Василь­ківській) тощо.

Отож, далі. Багато хто вважає графіті невід’ємною і органічною складовою хіп-хоп культури...

В. В. ...А ось це вже триндьож  рід­кісний. Чому це хіп-хоп культура: тільки тому, що це почали системно фігачити*** (афроамериканці – Б.-Ю.), коли ще був бум хіп-хоп культури?.. Але зараз же зовсім інші часи... Зараз серез райтерів, а особливо серед відомих райтерів – хіп-хоперів ще менше. Якщо зараз мода почнеться на щось інше – можна й це штучно присоба­чити...

Б.-Ю. ...Все одно, що сказати що секс і наркотики – невід’ємні елементи рок-н-ролу – бо був такий слоган і були такі революції на гребені рок-н-ролу...

В. В. Саме так. Навіщо грішне з праведним, тобто мух із котлетами мішати?

Б.-Ю. Все ж хочу повернутися до протистояння чи сплавлення людини і міста. Це цікавіше для даної теми, ніж мистецькість чи немистецькість, а особливо ж – якісь конкретні критерії – щодо графіті... Що дає а що відбирає місто в бомберів?

В. В. Місто дає... повітря, простір, стіни...  Малюють те, що бачать в місті, чим живуть у місті...

Б.-Ю. Звичайно, на кожному кроці в місті можна побачити фістінґ, натомість про бездомних песиків пишуть усі графітчики J...

В. В. Не треба плутати реаль­ність побутову і художню, що в голові у художників. Окей, і в фі­лософію заганятись не треба...

Б.-Ю. Тоді ще питання: кому зі звичайних людей – ну, ти мене розумієш – потрібне графіті і навіщо?

В. В. Молодим людям... Пенсіонери он вважають, що це просто псування стін... Чому? Тому, що консерватори, шо не ясно? Для них татуювання на тілі звичніше... Але вони не праві...

Б.-Ю. Чому? От наприклад – є стіна – красива, біла, чистенька, стіна гарного будинку, цілком вписується в образ району. А тут приходить підліток і пише в кращому випадку своє ім’я. Чим це добре?

В. В. Це принаймні цікаво... Це як затримка в історії, доказ існування людини в місті, на тлі міста. Для тих хто шарить – це і месидж, і мистецька складова...

Б.-Ю. Ну я тут згоден лише з доказом існування людини. Я вже десь про це казав – це як руйнування людської несвободи, що символізується «окультуренням», «олюдненням» стіни – це ніби сучасні меморіальні дошки, але не стримано бронзові, а вигадливо кольо­рові, і – не для обраної еліти – а для всіх, для активних всіх...

В. В. Першопочатково це ж і є комунікацією. Це бунт – проти неможливості говорити з усіма і відразу, оскільки влада – абстрактна влада – захопила інші канали комунікації, і не всі мають до них доступ.

Б.-Ю. Ого. Політикою повіяло J. Реклама витісняє штучними цінностями справжні – через ті ж біллборди, а хороші графітчики ці цінності повертають на місце... 

В. В. Чому ні. Це все робиться для задоволення якихось справжніх потреб.  Вони не думають, може, про руйнування стін, про заскорузлість їх тощо, але вони це мають на увазі, навіть підсвідомо.

Б.-Ю. А тепер нарешті про найважливішу річ, про яку мені йдеться, до якої ми впритул вже наближались, але оце щойно підходимо: якщо наприклад антиглобалісти протестують проти гніту корпорацій, пролетарі протестували проти гніту буржуїв, то графітчики – вони протестують проти гніту міста як такого? Як феномену, такого ж як і попередні? Якщо людина пише «Х**» на стіні – то це стосується стіни, а не людей, котрі це слово прочитають...

В. В. Я все ж трохи по-іншому вважаю... Людина ображає стіну не конкретним написом, а тим, що її використовує. Де­хто цю стіну любить, має її захищати – ті ж «менти», згадувані вже тобою.
А протестні графітчики вбивають двох зайців – і містові протистоять і людям, що символізують консервативний порядок міста...

Б.-Ю. От на цьому й розійдемось

Розмовляли
Богдан-Юрій Горобчук
і Владік Волочай.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.