Головна статті
Знак №2, серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Єлена МЕЛЬНИЧЕНКО. Текст і Місто" />

Єлена МЕЛЬНИЧЕНКО. Текст і Місто 

Місто в історії настільки нове явище, що кожне наступне покоління знов і знов починає йому дивуватися, й водночас настільки старе, що це дивування нерідко передається образами тисячолітньої давності.

Упродовж існування людства, ще від  біблійних часів, культурна традиція закріплювала за містом статус певного універсуму, здатного вмістити не тільки локальний простір і час, а й основні засади людського буття в філософському просторі й часі.

Археологічні розкопки показали, що на всій земній кулі перші великі міста народилися одночасно з винайденням писемності. І відбулося це, напевно, зовсім не тому, що там, де накопичувався текст, збиралося багато людей, а навпаки, текст складався саме в цьому місці, тому що люди влаштовувалися там, щоб йому служити.

Починаючи з другої половині ХХ ст., людство дедалі більше входить в урбаніс­тичний простір. Міський спосіб життя поступово трансформує мислення та екзистенцію сучасної людини. Саме тому існує посилений інтерес до феномена міста як самодостатньої сутності.

На початку свого історичного існування місто розглядалося як модель Всесвіту. Звідси два основні геометричні типи його організації – чотирикутна та кругова. Самі ці символи архетипічні, зустрічаються і в інших контекстах, але місто досить швидко починає сприйматися й плануватися саме за цими універсальними схемами.

Різниця між квадратною та круговою формами часто визначалася не реальним плануванням міста, а символічною інтерпретацією. Ідеалізоване сприйняття міста як кола не передбачало лише кругової забудови. Місто цілком могло мати фор­му багатокутника, проте на символічному рівні описуватися як коло. Напри­клад, у буд­дист­ській культурі Непалу, де кож­­не велике місто уявляється геометричним символом світу, місто оточене вісьмома храмами богинь, що зорієнтовані до сторін світу. Утворене коло є символічним кордоном світу, що захищає місто від хвороб.

Особливий інтерес викликає традиція зображення міста як особистості.

Герої давньогрецької трагедії (а раніше міфологічні герої) часто уособлювали долю міста. В них передбачалися два опозиційні означення міста: «благочестиве» й «лихе», як ті, що зображені в «Іліаді» на щиті Ахілла. Трагедія, пов’язана із за­снуванням міста, включає славослів’я й місту, і його героям – засновникам. В давньосхідній культурі місто поставало жінкою.

Місто могло ототожнюватися з певною особою, мати її ім’я, як, наприклад, єгипетське місто, назване Рамзесом на свою честь. Персоніфіковане представлення міста збереглося до нового часу в розмовній мові (наприклад, Одеса-мама).

Роман, сформований протягом останніх кількох століть, – ідеальне літературне вираження великого класичного міста. Він виникає разом з містом нового часу й стає його літописом (Париж Бальзака, Лондон Діккенса й Теккерея, Петербург Достоєвського). Романи початку XX ст. є описами міста – Дубліна в «Уліссі» Джойса, міфологізованого образу Праги в «Процесі» Кафки.

У художніх текстах, де дія відбувається в місті, воно сприймається як певний уні­версум. Тут «текст простору», за типологією Топорова, стає одушевленим, «гуманізованим». Місь­кий простір у такий спосіб набуває здатності перетворюватися в Місто-Рай чи Місто-Пекло.

Маємо кілька поглядів на саме поняття «тексту міста». Один з них виходить з ідеї можливості віднаходження, вичленовування в літературному творі чи літературі загалом певного «Х-тексту», розробленої в концепціях «Московської семіотичної школи», насамперед В. М. Топоровим.

Вибрані міста

Досліджуючи твори Достоєвського, Топоров говорить про «петербурзький текст», де один із пластів творчої свідомості письменника вирізняє глибокий архаїзм, належність до міфологічної традиції. Цей текст багатобарвно, в різних варіаціях проявляється в творах Достоєв­ського і може бути реконструйований дослідниками.

Інший російський дослідник – Лотман звертається до аналізу зображення міста в літературному творі також стосовно до дослідження поняття «тексту в тексті», проблеми художнього простору.

М. Бютор до поняття «текст міста» включає також численні написи, що його вкривають. Де б ми не зупинилися в місті, ми постійно оточені текстом, розчинені в ньому. До явного тексту, утвореного словами, додається безліч квазітекстів, сукупності сигналів, які треба навчитися розшифровувати, сприймати як мовні (світло на світлофорі, стрілки тощо).

За принципами Топорова та Лотмана, текст міста в російській літературі буває лише «московський» та «петербурзький».

В дослідженнях їхніх послідовників, присвячених Московському та Петербурзькому текстам у російській літературі в цілому, їх специфіці в різних письменників (Пушкіна, Гоголя, Ахматової, Ман­дель­штама) Москва й Петербург у свідомості героїв та авторів найчастіше постають опозиційними, ворогами, чимось нагадуючи ще античну схему протиставлення «благочестивого» й «лихого» міст.

Коли людина приїжджає в чуже місто, її приймає, супроводжує, переслідує певний текст. Сукупність усього читаного про це місто в газетах, книжках і навіть почутого. Ці тексти додаються до побаченого, стають своєрідним фоном або додатковим аспектом. Також варто зупинитися на винят­ковій важливості специфічної, неповторної локальної лексики, вибір та частота вживання якої змінюється в різних містах в межах однієї й тієї ж мови. Так вокзали Нью-Йорка та Лондона нази­ва­ються по-різному, в шикарних кварталах і в нетрях граматика не буде однаковою.

Серед наявних міст є більш чи менш текстуальні, залежно від кількості накопиченого ними тексту, більш чи менш літературні, відповідно до значущості їхньої ролі в літературі, більш чи менш книжкові, залежно від того, наскільки властива їм мова, прив’язана до книг. Деякі міста посідають особливе місце у світовій літературі та культурі, наприклад: Париж, Рим, Афіни, Єрусалим, Лондон, Нью-Йорк, Токіо тощо.

Нарешті постмодерне місто залишається своєрідною моделлю всесвіту, яким його відчуває герой. Дисгармонія і де­струкція – такі основні ознаки постмодерного міста. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому тут стали знаковими такі речі, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна. Світ неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний, і це породжує літературну хаотичність, колаж у побудові сюжету. Композиція творів про місто, з одного боку, відображає хаос абсурдного світу, а з іншого – це крок до його усвідомлення, спроби осягнути це абсурдне теперішнє буття через минуле.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.