Головна статті
Знак №2, серпень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки

Текст і Місто


Ксенія ТЕРЕЩЕНКО. Місто в твоєму тілі: критичний путівник по ілюзорній реальності" />

Ксенія ТЕРЕЩЕНКО. Місто в твоєму тілі: критичний путівник по ілюзорній реальності 

Мішель Фуко1, в своїй більш ніж відомій праці «Наглядати і карати» виводить поняття «паноптикуму» – ідеальної в’язниці, спроектованої в ХVIIІ столітті англійським філософом Ієремією Бентамом. Ефективність споруди полягала в можливості постійного нагляду за допомогою оригінального плану: у центрі розташовувалась башта з тюремником, який міг бачити «на просвіт», що відбувається у камерах ув’язнення, розташованих колом навколо башти. Фізична присутність наглядача ролі не грала – в’язнів дисциплінував сам факт, що в будь-який момент за ними можуть слідкувати. Той самий Фуко ввів поняття «слухняного тіла» (docile body), яке створюється шляхом виховання і регуляторних практик певної урбаністичної структури – школи, лікарні, казарми. Одним словом, дорогий читачу, якщо ти вважаєш щоденну гігієну природною потребою власного тіла – ти помиляєшся. Насправді ця потреба сформована необхідністю співжиття великої кількості індивідів на відносно малій території. Я дещо вульгаризую, а основний месидж такий: урбаністична структура формує розгалужену мережу прихованих впливів, які визначають твою поведінку і уявлення про світ. Хочеш перевірити? Якщо ти народився в місті, і у тебе немає родини на селі, до якої ти б періодично їздив/їздила, то знайди друга, до якого можна напроситися в гості – один вигляд сільської корови, яка ну зовсім не подібна на гламурну рогату істоту з реклам Ласуні і Мілки, змінить твою свідомість.

Попередній абзац має за мету викликати відчуття недовіри до знань про твоє місто. Наступний пасаж про це ж: місто є не лише дисциплінарною, але й ідеологіч­ною структурою. Ідеологій може бути декілька, вони можуть боротися між собою за статус домінантної. Непрямі свідчення цього ти обов’язково знайдеш в творах сучасних українських письменників. Наприклад, наративи Світлани Поваляєвої2, на очах якої її Київ, місто занедбаних вуличок, загублених подвір’їв і сховків на горищах, перетворився в консуме­рист­ську ілюзію клерків недосереднього класу, які тисячами приїздять з провінцій в погоні за «столичною мрією» і, в результаті, півжиття виплачують кредит за одно­кімнатну квартиру в космічному спальнику поблизу метро Харківська. За Марксом3, така ілюзія є ситуацією «хибної свідомості», що легітимізує суспільний порядок, в якому люди роблять/купують не такі вже й потрібні їм речі, дозволяючи наживатися вузькому колу «акул капіталізму».

Протилежне ти знайдеш в текстах про Львів, особливо галицьких панянок, які сюсюкають на тему вуличок, каварень, фотелів і коцурів4. Порядним панам та паням властивий специфічний різновид збоченства – австро-угорська некрофілія. Ностальгуючи за довоєнним Львовом (про який більшість сучасного населення, львів’яни в першому-другому поколінні, за походженням або з братніх республік, або з УРСР, знає хіба що з романів Винничука5), інтелектуали-письменники перетворюють живе місто на ceme­tery moll, торговище-кладовище, де мерці і фальшиві спогади продаються, а живі існують в альтернативній реальності. Ніколи не забуду діалог двох пацанів у маршрутці: «слиш, Коля, а как етот ра­йон називаєтся!» (маршрутка якраз в історичному центрі) – «Да нікак нє називаєтся, галімий какой то район». Світлана Боїм6 розглядає ностальгію як наслідок певної травми і бажання перекрити травматичний досвід ідеалізацією досвіду менш травматичного. Зрозуміло, радянський Львів 1939-1950-х років, з розстрілами і етапами в Сибір, є травмою. Але чи є таким Львів 1970–80-х, з успішними університетами і підприємствами, чистотою і стратегією патерналізму (дати блага – квартири/машини/путівки хорошим громадянам), за яким приховано сумують ті ж львів’яни. Одним словом, яким би не було ставлення до минулого, воно не повинно демонізувати сучасне. Доктрина «старовинного Львова» фруструє мешканців спальних районів, які в су­часно­му Львові вже давно не є спальними (два кінопалаци, з десяток супермаркетів, 140 тисяч населення – «львівський Нью-Йорк» Сихів). Те, що називають старим містом, спустошується, райони живуть – читайте прозу Дністрового7 і поезію Зумки8.

Місто – це не те, що про нього говорять на уроках містознавства, в путівниках і псевдоісторичних телепередачах. Місто – це ти і твоє життя, потворні маршрутки на брукованих вулицях, кіоски, базари, школи, заводи, фастфуди, відсутність театрів, свавілля міліції, корпоративна етика… Це ти і твій комфорт, твоя відповідь, твої стратегії впливу і тактики опору. Підліток, який в 1970-х розписав Нью-Йорк першими тегами, змінив назавжди символічний лад міста, і, як через 20 років відзначив Бодріяр9, зруйнував тотальність візуального коду. Проаналізуйте офіційний образ свого міста, відкиньте його і запхайте власні руки в цю складну структуру. Там можна і треба щось змінювати.

Владік Волочай10 пише вірші на стінах, змушуючи «прифігівати» київських яппі. Тернополяни11 перетворюють закинуті заводи свого міста на музеї вуличного мистецтва. В Івано-Франківську успішні бізнесмени утворюють організацію «Цинамоновий хрущ»12, повертають Четвер 27 до Фран­ківська і декларують бажання «підтримувати постмодернізм». В Харкові художники організовують галерею-сквот SOSka13. Дійте і насолоджуйтесь, мені цікаво, що ви зробите.

За додатковою інформацією ідіть у гіпертекст:

1          http://www.top-manager.ru/?a=1&id=1031

2          http://poetry.uazone.net/povaliaeva/

3          http://www.roshen.ru/about/factories/

4          http://www.dt.ua/3000/3680/34254/

5          http://www.potyah76.org.ua/author/?a=30

6          http://en.wikipedia.org/wiki/Nostalgia

7          http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2006/01/060110_books_ dnistrovyj_sp.shtml

8          http://zumka.livejournal.com/85227.html

9          http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Bodr_Simv/12.php

10        http://vladik-kohne.livejournal.com/profile

11        http://zo-zo.livejournal.com/205881.html

12        http://www.gov.if.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=6931

13        http://news.mediaport.info/culture/2005/27816.shtml


Катерина БАБКІНА. Кав’ярня : книгарня" />

Катерина БАБКІНА. Кав’ярня : книгарня

Ці кінематографні люди, зосереджені, ніби відокремлені від світу, якимсь дивним чином змушують за собою поспостерігати. Хоча, кожному нормальному спостерігачеві, звісно ж, цікавіше було б дивитися за велосипедистом-екстремалом, чи бодай за злодюжкою-покишенником.

Статичні, ті-що-читають-за-кавою, однак, невідворотно приваблюють погляд. Поважний чоловік замислено відсьорбує каву і перегортає сторінку – він штудіює посібник з еротичної фотографії яких-небудь шістдесятих років. Або ніжна панна (вона геть забула про напій ) – жадібно гортає сторінку за сторінкою: читає, наприклад, Стендаля.

Вряди-годи ці люди кидають погляд довкіл – і тоді, переконавшись, що справляють належне враження, перестають бути цікавими. І набагато менше таких, у кого врешті невідворотно холоне чай чи кава або догоряє і гасне цигарка у попільничці – а вони так і сидять над книгою. Книжкові кав’ярні, мабуть, облаштовують саме для них.

Того-то й тих кав’ярень обмаль. Наразі я можу нарахувати три з половиною: «Бабуїн» на Подолі, «Бабуїн» на вулиці Богдана Хмельницького, «Купідон» і «Антресоль». «Антресоль» – це та половина, бо стелажі з книжками там зовсім невеличкі, книжок мало, і чогось ті, хто туди приходять, рідко на них зважають. Стосовно «Бабуїнів» – то їх незабаром дуже поменшає (подейкують, через проблеми з орендною платою). У «Купідоні» ж поличка з книжками не більша за ту, що в «Антресолі», але кав’ярня пильнує збереження за собою статус книжкової.

Ще колись на Подолі був за­клад під назвою «Російська книга». Книжки там були більше різноманітні, аніж хороші. А ще – кольорова зала і довгі фарбовані лави; до кави – цукерка, до чаю – печиво. Отака солодка «Росій­ська книга».

Правду кажучи, в усіх перелі­чених книжкових кав’ярнях мені вкрай рідко доводилося бачити людей, які приходять, беруть книжку і сідають її читати. Не те щоб ніколи, але чомусь ці люди трапляються вкрай рідко. Інша річ – презентації та виступи, котрі трапляються в таких місцях. Там кожен бодай кілька хвилин гортає презентоване видання – і якщо глянути збоку, зала ка­в’яр­ні дійсно виглядає тоді ціл­ком «книжковою». У решту днів та вечорів туди приходять, як і в будь-які інші подібні, некнижкові, заклади – попоїсти і випити, поте­ревенити чи обговорити справи.

Ідея книжкових кав’ярень, ба навіть цілих кав’ярень-книгозбірень, не видається мені поганою. Однак, я не бачу в ній сенсу. Ті люди, які справді хочуть посидіти на самоті з кавою і книгою (різні причини можуть спонукати їх не робити цього вдома) трапляються переважно в цілком тривіальних, часто недорогих кав’ярнях. Книжки вони носять із собою. І, здається, їм абсолютно байдуже, чи є довкола стелажі, з яких на них звабливо дивляться книжкові палітурки: вони, ці люди, взагалі нічого довкола себе не бачать. Мабуть, офіціанти їм часто не додають решти і приносять не те замовлення.

Книжки, як приємний антураж, не викликають в мене позитивних емоцій. Книжки – це не елемент дизайну, вони насамперед для читання. Не знаю, як впливають подібні кав’ярні на продаж книг, але я майже ніколи не купую книжок в кав’ярнях. Я купую там каву, тістечка, коньяк чи мінералку. Та й на книжки у кав’яр­нях великі націнки.

Іноді я так захоплююсь книгою, що не можу її відкласти доки не дочитаю. Саме так і стають тими дивними людьми, які схожі на кіноперсонажів, і заразом долучаються до тих, кому офіціанти не додають решти. Це той випадок, коли читається у метро і в маршрутці, а на обід з роботи не йдеться з друзями, а прямується у кав’ярню, куди точно ніхто зі знайомих не мав би завітати. І в таких випадках – кожна ка­в’ярня мені цілком книжкова.

P.S. (Від редакції)

До речі, «Бабуїн» на Подолі таки зачинили.


Єлена МЕЛЬНИЧЕНКО. Текст і Місто" />

Єлена МЕЛЬНИЧЕНКО. Текст і Місто 

Місто в історії настільки нове явище, що кожне наступне покоління знов і знов починає йому дивуватися, й водночас настільки старе, що це дивування нерідко передається образами тисячолітньої давності.

Упродовж існування людства, ще від  біблійних часів, культурна традиція закріплювала за містом статус певного універсуму, здатного вмістити не тільки локальний простір і час, а й основні засади людського буття в філософському просторі й часі.

Археологічні розкопки показали, що на всій земній кулі перші великі міста народилися одночасно з винайденням писемності. І відбулося це, напевно, зовсім не тому, що там, де накопичувався текст, збиралося багато людей, а навпаки, текст складався саме в цьому місці, тому що люди влаштовувалися там, щоб йому служити.

Починаючи з другої половині ХХ ст., людство дедалі більше входить в урбаніс­тичний простір. Міський спосіб життя поступово трансформує мислення та екзистенцію сучасної людини. Саме тому існує посилений інтерес до феномена міста як самодостатньої сутності.

На початку свого історичного існування місто розглядалося як модель Всесвіту. Звідси два основні геометричні типи його організації – чотирикутна та кругова. Самі ці символи архетипічні, зустрічаються і в інших контекстах, але місто досить швидко починає сприйматися й плануватися саме за цими універсальними схемами.

Різниця між квадратною та круговою формами часто визначалася не реальним плануванням міста, а символічною інтерпретацією. Ідеалізоване сприйняття міста як кола не передбачало лише кругової забудови. Місто цілком могло мати фор­му багатокутника, проте на символічному рівні описуватися як коло. Напри­клад, у буд­дист­ській культурі Непалу, де кож­­не велике місто уявляється геометричним символом світу, місто оточене вісьмома храмами богинь, що зорієнтовані до сторін світу. Утворене коло є символічним кордоном світу, що захищає місто від хвороб.

Особливий інтерес викликає традиція зображення міста як особистості.

Герої давньогрецької трагедії (а раніше міфологічні герої) часто уособлювали долю міста. В них передбачалися два опозиційні означення міста: «благочестиве» й «лихе», як ті, що зображені в «Іліаді» на щиті Ахілла. Трагедія, пов’язана із за­снуванням міста, включає славослів’я й місту, і його героям – засновникам. В давньосхідній культурі місто поставало жінкою.

Місто могло ототожнюватися з певною особою, мати її ім’я, як, наприклад, єгипетське місто, назване Рамзесом на свою честь. Персоніфіковане представлення міста збереглося до нового часу в розмовній мові (наприклад, Одеса-мама).

Роман, сформований протягом останніх кількох століть, – ідеальне літературне вираження великого класичного міста. Він виникає разом з містом нового часу й стає його літописом (Париж Бальзака, Лондон Діккенса й Теккерея, Петербург Достоєвського). Романи початку XX ст. є описами міста – Дубліна в «Уліссі» Джойса, міфологізованого образу Праги в «Процесі» Кафки.

У художніх текстах, де дія відбувається в місті, воно сприймається як певний уні­версум. Тут «текст простору», за типологією Топорова, стає одушевленим, «гуманізованим». Місь­кий простір у такий спосіб набуває здатності перетворюватися в Місто-Рай чи Місто-Пекло.

Маємо кілька поглядів на саме поняття «тексту міста». Один з них виходить з ідеї можливості віднаходження, вичленовування в літературному творі чи літературі загалом певного «Х-тексту», розробленої в концепціях «Московської семіотичної школи», насамперед В. М. Топоровим.

Вибрані міста

Досліджуючи твори Достоєвського, Топоров говорить про «петербурзький текст», де один із пластів творчої свідомості письменника вирізняє глибокий архаїзм, належність до міфологічної традиції. Цей текст багатобарвно, в різних варіаціях проявляється в творах Достоєв­ського і може бути реконструйований дослідниками.

Інший російський дослідник – Лотман звертається до аналізу зображення міста в літературному творі також стосовно до дослідження поняття «тексту в тексті», проблеми художнього простору.

М. Бютор до поняття «текст міста» включає також численні написи, що його вкривають. Де б ми не зупинилися в місті, ми постійно оточені текстом, розчинені в ньому. До явного тексту, утвореного словами, додається безліч квазітекстів, сукупності сигналів, які треба навчитися розшифровувати, сприймати як мовні (світло на світлофорі, стрілки тощо).

За принципами Топорова та Лотмана, текст міста в російській літературі буває лише «московський» та «петербурзький».

В дослідженнях їхніх послідовників, присвячених Московському та Петербурзькому текстам у російській літературі в цілому, їх специфіці в різних письменників (Пушкіна, Гоголя, Ахматової, Ман­дель­штама) Москва й Петербург у свідомості героїв та авторів найчастіше постають опозиційними, ворогами, чимось нагадуючи ще античну схему протиставлення «благочестивого» й «лихого» міст.

Коли людина приїжджає в чуже місто, її приймає, супроводжує, переслідує певний текст. Сукупність усього читаного про це місто в газетах, книжках і навіть почутого. Ці тексти додаються до побаченого, стають своєрідним фоном або додатковим аспектом. Також варто зупинитися на винят­ковій важливості специфічної, неповторної локальної лексики, вибір та частота вживання якої змінюється в різних містах в межах однієї й тієї ж мови. Так вокзали Нью-Йорка та Лондона нази­ва­ються по-різному, в шикарних кварталах і в нетрях граматика не буде однаковою.

Серед наявних міст є більш чи менш текстуальні, залежно від кількості накопиченого ними тексту, більш чи менш літературні, відповідно до значущості їхньої ролі в літературі, більш чи менш книжкові, залежно від того, наскільки властива їм мова, прив’язана до книг. Деякі міста посідають особливе місце у світовій літературі та культурі, наприклад: Париж, Рим, Афіни, Єрусалим, Лондон, Нью-Йорк, Токіо тощо.

Нарешті постмодерне місто залишається своєрідною моделлю всесвіту, яким його відчуває герой. Дисгармонія і де­струкція – такі основні ознаки постмодерного міста. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому тут стали знаковими такі речі, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна. Світ неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний, і це породжує літературну хаотичність, колаж у побудові сюжету. Композиція творів про місто, з одного боку, відображає хаос абсурдного світу, а з іншого – це крок до його усвідомлення, спроби осягнути це абсурдне теперішнє буття через минуле.


Татуювання міста" />

Татуювання міста

Інтерв’ю: письменник Богдан-Юрій Горобчук: графітчик Владислав Волочай

Відразу скажу, що мені передовсім ідеться не про текст, хоч татуювання, безперечно, також є текстом. Але його – статус, незалежно від змісту, важить чи не більше.

Шкіра міста значно різноманітніша за людську. Розмаїття інтимних місць і закапелків: внутрішніх двориків, котелень, гаражів, відлюдних, але дуже особистісних дахів і підвалів змінюється не меншим офіціозним розмаїттям шкіри, яка у всіх на виду: від адміністративних споруд – до обгороджувальних зелених парканів метро. Графітчиків цікавлять всі місця, де можна про себе сповістити кому завгодно, залишити слід на місті: і під’їзди коханих, і вагони метро.

Шкіра міста значно цікавіша за людську: різність фактур поверхонь, статусів споруд, придатних до «обробки», врешті – районів, «контрольованих» тими або іншими командами або ж одинаками: все це зв’язує поверхню в одне ціле, в цікавий і привабливий для одних і відразливий для інших текст, щедріший на просвіти аніж на символи, і від того безкінечно непридатний для поглинання.

Ще щось про місто, його шкіру і її татуювальників я поговорив зі знайомим графітчиком і поетом – Владіком Волочаєм. Розмова вийшла далекою і від науковості – та й від метафорики теж, досить така безвідповідальна балаканина, наповнена суб’єктивними судженнями та уривками досвідів. Але – що може бути ліпшим такої розмови про татуювання міста – без остаточних висновків, без достовірної інформації, без посилань на першоджерела – особисто я не знаю.

Б.-Ю. Як думаєш: чому графіті є саме міською культурою?

В. В.  А що – в селі багато стін?

Б.-Ю. А як же «бєзгранічниє простори каровніков»? В селі більше стін на душу населення, ніж в місті.

В. В. От і правильно: там попит отже і менший. Там цей засіб вираження, комунікації не важливий. Ти і так можеш всім усе розказати і показати, безпосередньо. А у великому місті ніхто тебе фактично не знає, а ти от написав на стіні – і тебе поба­чили.

Б.-Ю. То все ж – в графіті більше комунікації чи самореалізації, показухи?

В. В. Більше комунікації.

Б.-Ю. Телефон, телеграф, графіті?

В. В. Ага. Розумієш, є волл-стріт-арт, а є власне графіті. І між ними є різниця. Графіті – як я вважаю – є телефоном і телеграфом а стріт-арт – мистецтвом. Хоча і графіті по-своєму – теж мистецтво.

Б.-Ю. Є от різні способи, види гра­фіті: черектери,  шрифти, трафарети і все таке – чому вони немистецькі? Во­ни посилають певний месидж. І мистецтво – так само посилає. Але. Пого­джуєшся – естетична складова в графіті, а вона таки є, поступається соціальній.

В. В. Так, звичайно. Але я не так скажу. Графіті виникло як позначення території тим чи іншим – умовно кажучи – кланом. Спочатку лише «тежили»: розписувалися «теґами» - своїми іменами, назвами, потім виникли шрифти – для оригінальності і більшої крутізни, пантовості: великий яскравий шрифт говорив: ЦЕ МОЯ ТЕРИТОРІЯ впевненіше, ніж кволий: це моя територія. Але це все ще були назви. Вже потім з’явилися месиджі – у великій кількості. Соціальні посили, закли­ки тощо. От через таке походження со­ціалка важливіша...

Б.-Ю. Але не забувай просто написи на стінах – безсистемні – що були ще огого коли – починаючи від «тут був Валєра» – закінчуючи «Рєйх­стаг взят». Бомбоінґом то ще не було, погодься...

В. В. Ок, не було. Культура графіті з’явилася пізніше, але я не хочу про історію...

Б.-Ю. Як ти вважаєш тоді – чи є складовою такої культури напис «мусора – лохи», який прикрашає один з дахів по Васильківській  вулиці. А біля нього – тим самим кольором – все ж є теґ, але надто вже нероз­бірливий...

В. В. Сам напис не є. Але те, що він на стіні – те, що це колір по стіні – ти говорив про татуювання – це вводить його в культуру.

Б.-Ю. Портрети Лєніна-Сталіна поряд і «якорьок» на руці – все це символи одної культури? І напис ВАСЯ на пальцях – по літері на кожному?

В. В. Ну це як реалізм з максимально точним виписуванням і наївний живопис, примітивізм, абощо. Різні сторони одної медалі. Іноді, щоби бути геніальним графіті досить розташуватись у вдалий час у вдалому місці, а не «красовацца» своєю вишуканістю.

Б.-Ю. Чи є фовізм в живописі, наприклад, відповідником цілком диким поривам писати нецензурщину стилізовану під графіті – крутими шрифтами тощо? Дикість – так, месидж – так, цілком навіть. Традиція – так само. нецензурщина на парканах має величезну історію.

В. В. Не знаю, як щодо фовізму, але такі написи – на мою думку – є повноцінно культурними, бо який соціум – така й культура, її ж виражають активні його елементи...

Б.-Ю. ...Були би такими елементами «старушкі-одуванчікі» – писали би скрізь курсивами «люди будьте взаєм­но красивими»?..

В. В. Десь так.. і багато залежить – все ж від шрифта: його оригінальності і майстерності виконання. Іноземцю, напри­клад, мало що скаже просто всім відоме слово з трьох літер на паркані, але якщо воно буде кльово написано – то він байдужим не залишиться.

Б.-Ю. Поглянемо на це з іншого боку. Людина, яка пише на стіні подібні слова – виражає свою незгідність: зі світом, з містом зокрема, намагається їм протистояти, настільки агресивно, наскільки це в неї виходить: хто з меншою, хто з більшою фантазією. Напис «ФІСТІНҐ» цілком може замінити напис «Х**», але, по суті, вони нестимуть однорідні месиджі. Відмінні від написів «любов», «щастя», «я люблю верку з шистой квартіри» абощо.

В. В. Протест є протест...

Б.-Ю. ...Але от що я подумав: «любов», написане на пам’ятнику чекістам біля метро «Либідська» (Київ, синя лінія – Б.-Ю.) є ще більшим протестом, по суті. Тобто графіті, хоч який месідж воно несе є боротьбою – з містом передовсім: з офіціозними стінами – як символом завад – з людьми, що уособлюють несвободу і надмірний порядок (повертаючись до напису на Василь­ківській) тощо.

Отож, далі. Багато хто вважає графіті невід’ємною і органічною складовою хіп-хоп культури...

В. В. ...А ось це вже триндьож  рід­кісний. Чому це хіп-хоп культура: тільки тому, що це почали системно фігачити*** (афроамериканці – Б.-Ю.), коли ще був бум хіп-хоп культури?.. Але зараз же зовсім інші часи... Зараз серез райтерів, а особливо серед відомих райтерів – хіп-хоперів ще менше. Якщо зараз мода почнеться на щось інше – можна й це штучно присоба­чити...

Б.-Ю. ...Все одно, що сказати що секс і наркотики – невід’ємні елементи рок-н-ролу – бо був такий слоган і були такі революції на гребені рок-н-ролу...

В. В. Саме так. Навіщо грішне з праведним, тобто мух із котлетами мішати?

Б.-Ю. Все ж хочу повернутися до протистояння чи сплавлення людини і міста. Це цікавіше для даної теми, ніж мистецькість чи немистецькість, а особливо ж – якісь конкретні критерії – щодо графіті... Що дає а що відбирає місто в бомберів?

В. В. Місто дає... повітря, простір, стіни...  Малюють те, що бачать в місті, чим живуть у місті...

Б.-Ю. Звичайно, на кожному кроці в місті можна побачити фістінґ, натомість про бездомних песиків пишуть усі графітчики J...

В. В. Не треба плутати реаль­ність побутову і художню, що в голові у художників. Окей, і в фі­лософію заганятись не треба...

Б.-Ю. Тоді ще питання: кому зі звичайних людей – ну, ти мене розумієш – потрібне графіті і навіщо?

В. В. Молодим людям... Пенсіонери он вважають, що це просто псування стін... Чому? Тому, що консерватори, шо не ясно? Для них татуювання на тілі звичніше... Але вони не праві...

Б.-Ю. Чому? От наприклад – є стіна – красива, біла, чистенька, стіна гарного будинку, цілком вписується в образ району. А тут приходить підліток і пише в кращому випадку своє ім’я. Чим це добре?

В. В. Це принаймні цікаво... Це як затримка в історії, доказ існування людини в місті, на тлі міста. Для тих хто шарить – це і месидж, і мистецька складова...

Б.-Ю. Ну я тут згоден лише з доказом існування людини. Я вже десь про це казав – це як руйнування людської несвободи, що символізується «окультуренням», «олюдненням» стіни – це ніби сучасні меморіальні дошки, але не стримано бронзові, а вигадливо кольо­рові, і – не для обраної еліти – а для всіх, для активних всіх...

В. В. Першопочатково це ж і є комунікацією. Це бунт – проти неможливості говорити з усіма і відразу, оскільки влада – абстрактна влада – захопила інші канали комунікації, і не всі мають до них доступ.

Б.-Ю. Ого. Політикою повіяло J. Реклама витісняє штучними цінностями справжні – через ті ж біллборди, а хороші графітчики ці цінності повертають на місце... 

В. В. Чому ні. Це все робиться для задоволення якихось справжніх потреб.  Вони не думають, може, про руйнування стін, про заскорузлість їх тощо, але вони це мають на увазі, навіть підсвідомо.

Б.-Ю. А тепер нарешті про найважливішу річ, про яку мені йдеться, до якої ми впритул вже наближались, але оце щойно підходимо: якщо наприклад антиглобалісти протестують проти гніту корпорацій, пролетарі протестували проти гніту буржуїв, то графітчики – вони протестують проти гніту міста як такого? Як феномену, такого ж як і попередні? Якщо людина пише «Х**» на стіні – то це стосується стіни, а не людей, котрі це слово прочитають...

В. В. Я все ж трохи по-іншому вважаю... Людина ображає стіну не конкретним написом, а тим, що її використовує. Де­хто цю стіну любить, має її захищати – ті ж «менти», згадувані вже тобою.
А протестні графітчики вбивають двох зайців – і містові протистоять і людям, що символізують консервативний порядок міста...

Б.-Ю. От на цьому й розійдемось

Розмовляли
Богдан-Юрій Горобчук
і Владік Волочай.


Ірина ДЕМЕНТЬЄВА. Без категоричності. З приводу книги digital РОМАНТИЗМ. – К.: Гамазин, 2006. – 320 с. " />

Ірина ДЕМЕНТЬЄВА. Без категоричності. З приводу книги digital РОМАНТИЗМ. – К.: Гамазин, 2006. – 320 с. 

Нещодавно оголошено початок формування другого випуску альманаху Гоголівської академії «Digital Романтизм». У зв’язку з цим (втім, можливо, й без жодного зв’язку) увага до першого випуску творів учасників Гоголівки посилилася, про що свідчить рецензія Валентини Кузик «Сам пишу – сам читаю… або «:SCEPTIC:» на сторінках «Знаку» (березень, 2007 р.). При її читанні у мене виникли деякі контроверсійні думки щодо хоч і загальних, але від того не менш актуальних положень авторки.

Перш за все – чи доцільно називати «Діджіром» книгою в традиційно-консервативному паперовому форматі? А так видається, що ламінована обкладинка з кількасотсторінковим вмістом переконала нашу скептичну рецензентку. Тоді виникає питання: а навіщо так послідовно в цьому сторінковому наповненні вкраплювати зразки мережевих сторінок, причому візерунок самої палітурки являє собою цифрову розгортку з чорнильною плямою десь на крайчику? Це речі, які в оформленні помітні відразу. Упорядники розсипаними в альманасі натяками, а часом і прямо (у передмові) дають зрозуміти, що ні, це не книга, а певна аналогова структура, яка формує в досить ілюзорну цілість вибрані кавалки мережі, і ще точніше – тільки попередній матеріал для проекту самої книги в більш консервативному її вияві. Як може бути відомо відвідувачам сайту, упорядники для випуску другого альманаху суттєво змінили спосіб відбору творів до опублікування. Перший випуск у якомога наочнішому вигляді передає саме цей ШЛЯХ від мережевого розмаїття до книги, початкову стадію з розмитими критеріями та архітектонікою текстового комплексу. І в цьому таки інтригуючий літературний жарт, неочікува­ність, – доречно спитати самих (і багатьох!) авторів, чи сподівалися вони побачити себе під книжковою обкладинкою, та й чи мають вони стосовно цього факту якісь творчі амбіції. Як я сама пересвідчилася і на презентації, і в приватних розмовах, біль­шість авторів уважає свою приявність у «Діджіромі» радісною несподіванкою і приколом. Справа проста. Мережеві автори добре привчені до того, що слава, творча кар’єра (брррр…), популярність, імідж – вельми плинні речі. За один чи кілька днів ти можеш вилетіти з «топа» і зайняти почесне місце внизу рейтингу вподобань чи взагалі бути видаленим із сайту. Чому ж тут радіти? Чи, може, є «живішим» автор, який щопівроку, рік, три роки послідовно випускає книгу, маючи можливість самовдоволено дрімати у своїй літературній влаштованості й престижі власного імені, яке (а не книгу і тим більше не творчість!) купить читач, до речі, рідко родич і часто навіть не однодумець? Яку паралель може усвідомлювати мережевий автор між собою й Шекспіром та Діккенсом (питання Джойса справді спірне)?

Про структуру. Як я вже казала, вона вельми ілюзорна. Різні тенденції, настрої, стилі, субкультури і взагалі культури, та й, зрештою, тексти різної художньої якості чудом уживаються в межах альманаху. Ніяким способом, окрім розмитого й ледь накиданого тематичного (Автентичне, Орієнтальне, Історичне, Ландшафтне, Фантастичне, Готичне…) не вдалося б структурувати цієї різношерстої стро­катості. Дивно, що поруч з умовним тематичним мотивом «Суб’єк­тивне» рецензентка не назвала такі ж умовні «Небесне» й «Земне», не зазначила сумнів­ності добору в «Орієнтальне» тощо. Але при всій своїй ілюзорності структура альманаху все ж мало скидається на класифікації Борхеса. Назви розділів – не тільки слова, теми оречевлені, наділені побутовим та й навіть філософським змістом. Не за алфавітом же слід було ділити ці недорозгадані ніки та псевдоніми (вам вселяють довіру імена Коки Черкаського, Олексія Спейсера Кацая, Serg-а, LГ?). До речі, дуже близько за якостями, які називає рецензентка, до «Діджірому» нібито стоять різноманітні «спільні альманахи», автори яких не стали переможцями всеукраїнських літературних конкурсів (яскравий приклад – «Привітання життя»). Добірки авторів небуденного рівня стоять поруч із відверто низько­пробними текстами. Тематичне різноманіття вирваних із контексту творів часто не має, крім алфа­вітного, жодного критерію поділу. Добра частина учасників стає «книжковими» авторами тільки на сторінках цих альманахів. Інша добра частина, обнадіяна дебютом, потім публікує різними способами свої власні книги (традиційно-паперові) – різної якості й міри потрібності в літпроцесі. І хоч назагал такі альманахи є, навпаки, «брат­ськи­ми могилами амбіцій» (не-переможці-бо!), але у ставленні автора до свого опублікованого доробку, а особливо в ході розкуповування простежується така подібність! То може, авторка допустила якусь неточність у виборі предмету аналізу?

І наостанок щодо рецензій. Той, хто має значний досвід на літературних сайтах, добре знає про проблему фахової критики, яка стоїть майже на всіх цих ресурсах. Рецензують звичайні читачі, чиї мізки не переобтяжені літературознавчою термінологією, за простим принципом «подобається/не подобається». Кількість позитивних відгуків є лакмусовим папірцем для видавця щодо відстеження читацької аудиторії. Тому дивуватися з більшості позитивних рецензій, а тим більше обурюватися нею смішно. Тим більше що плоскою одноманітністю емоційних та оціночних реакцій «Діджіром» «похвалитися» не може. Серед рецензій є й половинчасті, й відверто розгромні, полемічні оцінки. Рецензентка чомусь оминула увагою гумористично-сатиричну полеміку на ст. 26–31, самоцінну як літературний твір-містифікація, та енергійну «перепалку» між Кокою Черкаським та Олесем Бережним (ст. 226–232) – зіткнення поглядів двох далеко не плоских і фахових критиків на злободенну проблему, яку порушує аналізоване ними оповідання. Це позитивні моменти на противагу суцільним негативам, які впадають в око авторці рецензії.

Критика, як десь було сказано, має бути конструктивною.

Особисто я таки не люблю категоричності.

 


Ростислав СЕМКІВ. МІСЬКА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ" />

Ростислав СЕМКІВ. МІСЬКА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ

Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання  потворного теж можна отримати насолоду.

Сашко Ушкалов, БЖД 

Ніхто й не зважиться подумати, що роман Сашка Ушкалова «БЖД» є чимось іншим, а не молодіжним міським романом. Таке напрочуд чітке визначення жанру, яке можна дати цій книжці, аж якось не вписується у звичну нам ситуацію загальної плутанини звичних теоре­тичних понять, котрі перестають спрацьовувати, коли заходить мова про літературу останніх двох неповних десятиліть. Проте сказати сьогодні «міський» – це врешті не сказати нічого, бо вочевидь, переважна більшість сучасної нам романістики (звісно, окрім «Сексу в Малих Підгуївцях») стосується міст, оскільки й пишеться у містах. У такому випадку починаєш міркувати, що визначає оту «міськість» і чи задоволені ми втіленням такої химерної харак­те­ристики от хоча б у творі молодого харківського письменника.

Розкрию карти: місто в «БЖД», на мою критичну хвору думку, вийшло (за кількома ви­нят­ками, про які мова далі) доволі тривіальним – прописаним типово. Роман Сашка Ушкало­ва – це більше комедія характерів, котру, відповідно, можна легко трансформувати у п’єсу і з успіхом поставити на сцені першого-ліпшого експериментального театру на тлі абстрактних декорацій, що зображатимуть багатоповерхівки і загиджений вхід до напівпідвальної кафеш­ки. Бо якщо вже йдеться про роман, то нам відверто бракуватиме живої плоті міста, так, якщо хочете, – навіть двох-трьох панорам і десятка вставних епізодів, котрі б не стосувалися безпосередньої дії, а демонстрували б нам специфічний досвід міського життя у «зоні гру­бо­го контакту», без котрої роман романом не є. Словом, місто в Ушкалова надто абстрактне – це не Харків; не бачу причин, чому дія «БЖД» не могла б відбуватися у Одесі чи навіть в першій-ліпшій Брати­славі.

Чому це так важливо? А тому що кожен роман має поставати згустком чийогось суб’­єк­тив­ного досвіду, мініатюрною щілиною, крізь яку читач-вуаєр підглядає за незнаними йому подіями, порожньою шкірою автора, у котру можна вскочити, щоби відчути на ній, як стру­мує досвід авторових переживань. Більша специфічність такого прожи­вання познача­ти­ме кращу якість романного письма. Місто Ушкалова, щоби стати Харковом, мало б бути краще прописаним.

Стоп, можна сказати тут самому собі, а як же найбільша у Європі площа, як же вулиця Сумська, котра з’являється в «БЖД» аж двічі? Ага, заспокоюєш власну критичну шизофре­нію, а ми бачимо там Сумську? Ми бачимо ту найбільшу у Європі площу? О ні, ми бачимо, як на площі спорожняються, а на Сумській блюють чи, в кращому випадку, гортають книги. Дія домінує над ледве позначеним простором, витає у лабіринтах багатоповерхівок і коридо­рів абстрак­тних лікарень: ми таки бачимо не Сумську – ми бачимо голову, котра блює з вікна таксі. Ми отримуємо чисто аристотелівську насолоду.

Ні, ну справа, звісно ж, не лише у відсутності географії: не в тому, що нам не розкидали текстом десятка чи двох топонімів, знаючи які ми могли б за романом Ушкалова пізнати Харків, а потім вже успішно орієнтуватися на місцевості, потрапивши до того безпечно­життє­діяльного міста. Я наполягатиму на тому, що автор цього роману виступає у ролі під­ступного кілера, витісняючи геть зі своїх сторінок образи міста, тим самим загострю­ючи увагу лише на постаті центрального персонажа та кількох його друзів-сателітів. (І тому не випадковим, напевно, є промовистий жест хлопця на обкладинці – це виклик, який персонаж роману кидає місту як особистому супернику). Простуватого змалювання букетів заком­плек­­сованої постпідліткової психіки достатньо, щоби написати дотепну добру книжку, але замало, щоби вона стала панорамним портретом вели­кого міста, що спонукало б пізніше повертатися до неї чи то як до художнього путівника, чи як до мате­ріалу, з якого постава­тимуть цікавіші інтерпретації. Про гумор Ушкалова вже можна писати розвідки, про його банальний хронотоп – ні. А яка ж поетика без добре випи­са­ного хроно­топу? Що там казати – кульгава. Думаю, Аристотель би погодився.

Час переходити до невдячної критичної місії роздавати рецепти. (Відкрию не такий вже й великий секрет: критику насправді байдуже, чи дослухається до його інвектив та порад автор, бо критик дістає свою порцію задоволення в саму мить написання своїх рекомендацій, пережи­ваючи екстатичну ілюзію власної важливості та авторитетності). Отже, Сашко, варто показати нам Харків, хоча б так, як Дністровий показує нам Тернопіль, чи Жадан – який-небудь Старобєльськ. Ми хочемо бачити не лише графітчиків, але й графіті, не тільки кришнаїтів, але й місця їхнього поклоніння. Нам потрібен бетон і гравій, контури і карти, більше площ, більше вулиць, більше затишних дворів і незатишних гуртожитських інтер’є­рів. Роман вийшов гарним, але наступний повинен бути вдалішим.

У мене немає сумніву, що проза Сашка Ушкалова, котрий тільки-но починає романний вимір своєї екзистенції, переросте багато що з нашого сучасного, все ще доволі кволого, письменства. Легкість його письма, цікавість принагідних житейський прозрінь, добрий гумор спонукатимуть все більше читачів поставитися до його книг з увагою та симпатією. Сюжети Ушкалова ставатимуть все більш непересічними, а персонажі – живішими і жвавішими (от, хоча б, образи дівчат набудуть більшої індивідуальності й перестануть відрізнятися лише інтенсивністю істерик та кольором білизни); тоді ж ми побачимо у його прозі й Харків, і багато інших місць та міст. І нам захочеться, прочитавши про них, побувати в них, як хочуть бачити море милі й чисті серцем юні герої його життєствердного роману.


Ігор САМОХІН. Урбаністична тілесність Горобчука" />

Ігор САМОХІН. Урбаністична тілесність Горобчука

Горобчук Богдан-Олег. МІСТО В МОЄМУ ТІЛІ: Поезії / Передмова Рости­слава Семківа, післяслово Сергія Жадана. – К., «Смолоскип», 2007. – 160 с. (Серія «Лауреати Смолоскипа»).

Збірка поезій Богдана-Олега Горобчука «Місто в моєму тілі» цілком відповідає своїй назві, причому на багатьох рівнях. Скажімо, на рівні структури – книжка розбита на три цикли (якщо не рахувати бонусів), які в свою чергу діляться далі, а кожен вірш обов’язково названий і ретельно пронумерований. Це робить збірку подібною до такого собі невеличкого містечка з кварталами, вулицями і будинками. Та і дивлячись на дійсне (а не текстуальне) тіло поета, першою впадає у вічі блискуча лисина, яка ніби проголошує чисто урбаністичну відмову від природності – якщо звісно комусь до вподоби такі натягнуті аналогії.

Стосовно текстів, то тематично місто найбільше представлене у великому однойменному циклі, яким відкривається збірка. Однак не певен, що можна казати про «більше» чи «менше» – поезії просякнуті містом, живляться з нього і так чи інакше дотичні до нього навіть у, скажімо, «Деяких Сільських Пейзажах». Мені зараз ідеться не про тематику, не про образи і не про метафори – місто заховане в значно більш віддалених «часопросторових глибинах» Горобчукової поетики і, осмі­люся припустити, сві­тогляду. Поет бачить навколишнє тільки так, як може бачити мешканець міста; описує побачене тільки так, як може писати мешканець міста.

Принаймні саме так мені здалося, коли я читав неодмінні для цього автора нагромадження однорідних членів речення, багатоповерхові конструкції з довгих складних слів, неблагозвучних прислівників і віддієслівних іменників, і ще багато менш помітних елементів поетової техніки. Саме мова Горобчука найбільш урбаністична – завдяки свідомій штучності, складності, неологічності. Автор творить своїми текстами «антифізис» (мовлячи в термінах Барта), віддає собі в тому звіт і не намагається надати віршам бодай видимість природності. Певно, розуміє оманливість будь-якої такої видимості в сучасному світі.

Сюди ж таки можна зарахувати Горобчуковий біологізм. По-перше, це ціла колекція тварин і рослин, від несвіжих овочів і «павучків» до рептилій та «вовка за дверима» (хоча останню поезію легше пояснити поетовою пристрастю до близької йому за духом групи «Radiohead»). Якщо йти за шкільною програмою біології, далі мусить бути анатомія – і справді, текстове «тіло» збірки містить повну людську тілобудову з пальчиками рук і ніг, «гострими кристалічними ребрами», «різною гарною кров’ю» та серцем, яке трапляється в поезіях особливо часто. Мабуть, саме любов до життєвих форм спричинює і любов до їхньої смерті, як у віршах «Я Всіх Люблю Але Всі Мусять Померти», «Ці Жовтаві Мерці Житимуть» або «Люди Що Вмерзали В Поверхні» (повірте, їхній зміст цілком відповідає назвам).

Можна зауважити, що цей біологізм належить радше до сфери «тіла», а не «міста»; але зрештою, відповім я, яка різниця? Це доводиться, скажімо, такою показовою Горобчуковою поезією, як «Герметичні Підземні Краєвиди»: «мій район посміхається ранами у своєму порохнявому животі/ вибитими зубами парканів/ зламаними щелепами бордюрів/ зідраною шкірою котелень». Саме ця звичка наділяти неживі об’єкти ознаками живих дозволяє автору називати серце «червоним як корпус» або описувати, як «став невловимо пульсує». Тому не можна розмежовувати тілесність Горобчука і його урбанізм – це одне й теж, місто проник­ло в тіло, а тіло заповнило собою місто.

На перший погляд, протистояти цьому похмурому місту-тілу може тільки іще одна поетова любов – любов до Господа Бога, в якій поет щиро зізнається в тексті «Безкрай Колись Колгоспних Садів». Але ця його любов і віра в Бога радше цілком органічно вписується в урбаністично-біологічну поезію. Та і недарма написано в тексті «Тілесність і Віра Раковського»: «віра його – медична/ а отже без тіла неможлива». Це правдиво не тільки стосовно Раковського, але і стосовно Горобчука також.

Горобчукова поезія всуціль трансцендентна, що не робить її менш міською і тілесною. «Буденне навперейми трансцендентному» присутнє лише у «Бонусі 1». «Тексти Легкої Поведінки», які зі своєю автобіографічністю доцільнішими були би десь у ЖЖ, тому я їх тут не розглядаю.

Натомість цікавим видається «Бонус 2» «Місто за Межами Мого Тіла», з єдиним віршем «аероград». Протягом усієї збірки Горобчук виявляв, окрім усього вже названого, якусь «приземленість»: у поезіях постійно були вмерзання, поховання, болота і т.д., а серед тварин чомусь не згадувалися птахи. У цьому ж, хроноло­гічно останньому (за логікою) вірші поет намагається вирватися в небо: «взяти за руку друга/ й летіти». Куди? В інше місто, тепер за межами свого тіла, чи іще кудись? Це ми побачимо далі, якщо цей вірш таки знаменує собою певну нову тенденцію. Але що Горобчук не розгубиться ані в своєму урбаністичному поетичному світі, ані у світі сучасної літератури, про це зараз можна казати уже впевнено.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.