Головна статті
Знак №1, березень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки
Микола Леонович. Блоґ, блук, бук…" />

Микола Леонович. Блоґ, блук, бук…

Якась спонтанна, але принципова пе          редумова: я намагатимусь не давати лінків. Так само можна попередити читача, що надмірної цитації не буде – всі, ну, майже всі першоджерела лежать в мережі, де кожен говорить одночасно, від першої особи і вперше. Я – один з таких мовців, один з учасників гри.

Отже, що би можна було назвати мережевою літературою? Спробуємо звичну орієнтацію – за хлібними крихтами, чи то пак, ключовими словами: блоґи, інтеракція, вікі, ґуґль, гіпертекст, гіперфікшн, кіберпанк, культура.

Надідеї, до якої треба було б підтасовувати експериментальні дані, у нас немає, отже, це такий наш bottom-up-рух за свободу інформації від рабських пут системності .

Блоґи – Інтернет дав змогу швидкого зізнання світові: я кохаю! я думаю! я знаю! я ще багато, дуже багато чого. Кажуть, що блоґи попервах були внутріш­ньо­корпоративними каналами зв’язку, однак автоматизовані інтерфейси, можливість коментувати й бути прокоментованим, мати архів публікацій, взагалі – можливість легко створити свій «сайт», – це те, що приваблює людей, які ще вчора, коли перша хвиля інтернет-буму згасла, не докотившись до України, думали про «персональні сторінки».

ЖЖ, безумовно, не єдиний (а я досі впевнений, що це може бути новиною) спосіб вільного поширення власних думок, однак, на даний момент, саме LiveJournal має найбільшу аудиторію на всій території ex-USSR, гарну програмну підтримку у вигляді клієнтських програм для PC і Mac, численні активні (й не дуже) спільноти користувачів. Вже відбулися якісь розвіртуалізації, знайомства з «тілами», були шлюби жж-стів, і, що, можливо, не так цікаво, але значно важливіше –
є перші українські блуки (це від слів blog і book; блоґ – теж, до речі, походить від словосполучення web log, але це вже мало кого цікавить ) – видання «Буква і Цифра».

Ще є WordPress, дещо менш відомий за блоґер (чому – треба, мабуть, спитати ґуґль). Відносно нові сервіси – це со­ціальні фотоальбоми (які багатьом, якщо переглядати уважно, замінили жж) на Flickr та звалище низькоякісного пірат­ського відео на YouTube – але там можна побачити вже практично що завгодно – від Ахматової та Бродського до живих виступів Девіда «Фаза» Ф’юджинського, джаз-авангардового гітариста, якого в Україні слухає, мабуть, до десятка людей.

Вікі – це ще не зовсім опанована штука, дуже, однак, зручна, як для автоматизованого ведення документації в системах з багатьма користувачами, так і для мистецьких збочень. Спробую пояснити просто – ти створюєш словникову статтю, яка може містити посилання на передбачені тобою, але ще не написані розділи. Таке пояснення годиться для вікіпедії, але варто прибрати енциклопедичність, як стає зрозуміло, що така маши­на, яка може заготувати будь-яку кіль­кість номерів у готелі для твоїх друзів – прекрасний майданчик для творчості. Відвертих мінусів два. Вікі – це переважно серверна технологія, за винятком програм для одного (ну, плюс-мінус гості) користувача на локальному комп’ютері, без Інтернету. Себто, в будь-якому разі постає питання про гостинґ, якісь налаштування, словом, марудні й нецікаві речі. Другий мінус – жахливо мати три сотні ненаписаних, але вже названих розділів.

Гіпертекст – з чого, власне, почалося: від машини-письменника «Мемекс» до аніме-серіалу про дівчинку на ймення Лейн. Протокол. Система розмітки тексту, до якої звикаєш настільки, що паперові сторінки видаються екранами, роз­діленими на параграфи, заголовки від 1 до 6. Перехресні стежки. Енциклопедії. Гра в класики. Хозарський словник. Все це просто слова, яких з приводу гіпертексту було сказано чимало. Головне – це принцип, який уможливлює зв’язок най­від­даленіших текстів за допомогою одного, двох, трьох кліків мишою. Шукаючи матеріали про самвидав у ґуґлі, я знайшов samvydav.net, з якого потрапив на жж цитрусової. Це було вже до­статньо, як для Інтернету, давно, але приклад яскравий. В трьох словах, гіпертекст – це від і до, або – це наше все.

Гіперфікшн – тут трохи складніше. Це той випадок, коли принцип замість техніч­ного стає естетичним. Вікіфікшн, якою є моя Повість ікс-пі, це теж гіперфікшн – твір, написаний засобами гіпертексту. Але тут вже жодних Хозарських словників. Таке читають (читають?) з монітору. Подібні твори претендують на авангард­ність, а інколи, як це трапилося з «After­noon, A Story» Майкла Джойса, навіть на комерційну вигоду. Розвиток саме мережевої літератури без гіпер­фікшн немож­ли­вий так само, як вирішення складних прикладних задач без суто теоретичних наук. Зараз, коли випадає прочитати ані­мовану за допомогою флеш розповідь з елементами гри, прийомчики Майкла Джойса видаються примітивними, але він чесно намагався зробити програму для мит­­ців, а не для групи програ­містів (як ос­танні версії флеш),
і щось їм навіть вдалося.

Ґуґль – найкраща, найцікавіша, найпродуктивніша компанія, що пережила бум і кризу дот-комів. Зараз у багатьох випадках google саме rules – кермує, ви­значає, і трошки знає, що буде в кінці. Це вже не тільки пошуковик – це й пошта, й групова терапія (теж, до речі, цікава місцина для письменницького розгулу), й пошук на локальних компах, і ґуґль-база, і блоґер2, і Труба (незважаючи на власний відео-сервіс). Все перелічувати навіть не варто. Ґуґль активно, красиво і якісно впроваджує соціальний, особистісно-орієнтований Інтернет. Personalize, or don’t. Без ґуґля Інтернет був би інакшим – схожим на одноосібний світ майкрософту, коли все – для тебе. (До речі, редакція дякує ґуґлю за надані фото.)

Інтеракція – тицьни сюди, вибери тут, залиш свій коментар, відпиши автору прямо зі сторінки, створи власну тему на моєму форумі – можливість зворотнього зв’язку – це просто чудово, справді. Так, письменнику потрібно знати, що його читають (а коментар – це якраз і є показник того, що тебе прочитали), але приємно не тільки знати, а й бути поруч. Десь в Інтернеті є гра, в якій до п’яти десятків одночасно під’єднаних людей складають слова, перетягуючи різнобарвні літери на одному полі. Реалізували затію буржуї, і відчуваєш подив, коли хтось краде у тебе літеру зі слова POLTAVA, аби скласти свою LUBOV.

Кіберпанк – принципово, тому, що не постмодернізм. Постмодерністи всі закін­чились тоді, коли техногенна цивілізація завдала нищівного удару пам’ятнику симулякрам – WTC у Нью-Йорку, водночас поховавши десь під уламками одного з героїв «Розпізнавання образів» – новенького (відносно, однак…) роману Вільяма Ґібсона – візьміть, почитайте. Якось так вийшло, що фільм «Джонні Мнемонік» не часто демонструють по телебаченню. Але цей фільм знято за мотивами невеликої, в принципі, новелки, яку розтиражовано по всій мережі – принаймні, неважко буде знайти щось доступною мовою.

В принципі, не йдеться навіть про фантастику як таку. Кілька років тому – це було ще зовсім нещодавно – ви тримали в руках нетривкі дискети 5,35 дюйма на уроці інформатики, могли зібрати комп’ю­тер «Спектрум», – а зараз дискета ємністю 1,4 Мб коштує практично так само, як DVD диск на 4Гб – все нормально, летимо за приборами.

Культура – можливо, так, ідеться не стільки вже про літературу – якою ми її бачили протягом всього Нового Часу, ну, ті з нас, котрі все це могли побачити – скільки про нову мережеву культуру,
яка виникає там, де закінчується підлітковий інфантилізм і «падонкавські» заморочки, і ще не починається стабільність, упевненість і неготовність до змін.
Інтернет стає дедалі доступнішим, навіть у нас, навіть у Полтаві – ми, звісно, до Америки чи Європи трошки ще не дотягуємо, однак хаос і «вселенський смітник» потроху перетворюється на персоналізований, зручний чілаут рум, де інформацію можна всотувати з повітрям, де зібралися добрі друзі, і правила поведінки
народжуються з бажання допомогти одне одному. 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.