Головна статті
Знак №3, грудень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Всі сторінки
Станіслав Мензелевський, Ольга Папаш. Епітафія поетові" />

Станіслав Мензелевський, Ольга Папаш. Епітафія поетові

ДАНКО, СЕРЦЕ ЗГАСЛО

Статус поета сьогодні зазнав серйозної трансформації. Проте ці зміни не резонують у профанній свідомості, більшість і надалі сприймає поета через псевдоромантичні кліше. Спробуємо поглянути на поета не лише як на медіатора поетичного, а як на певну публічну роль.

Розщеплення – ось характеристи-ка цієї колись загадкової фігури. На одному полюсі отаборився цілком задоволений і сповнений патетичної гідності поет-функціонер, вписаний у структуру владно-літературних інституцій. Протягом восьми годин кожного дня він протирає штанці, створюючи черговий шедевр із банально-національним присмаком. Він давно перетворився на чиновника від мистецтва, але цей дивний факт залишається непоміченим, оскільки існує усталене місце в соціальній структурі, і воно має заповнюватися потенційними орденоносними «пророками». Їм протистоять антипафосні інтенції молодих революціонерів-маргіналів, персонажів зазвичай підкреслено неформальних. Вони черпають натхнення з «поетичного джерела» у перервах між алкогольно-наркотичними буднями. Вони використовують жаргон та обсценну лексику, протистоять офіціозу та гламуру, та й узагалі артикулюють власну контркультурність. Головне, що кожна з цих інфантильних корпорацій не усвідомлює своєї вторинності і лише себе вважає істинним транслятором поетичного. Обидві фігури поета стали жертвами загальнокультурної кризи, після якої сумнівно виглядає сама можливість автентичного мовлення.
Ідеальний образ Літератора набуває повноти та величі протягом XVIII століття. Шлях, що його пройшли літератори від епохи Відродження, вдало виразив Вольтер: із філологів, якими вони були, літератори перетворилися на філософів, володарів дум. Як зазначає Поль Бенішу, приблизно з 1760 року аж до Французької революції апологія літератора переростає у справжнє його прославлення, яке могутнім акордом вливається у загальний гімн розкріпаченню та прогресу людства. Ще один крок – і поет стає ключовою фігурою європейського романтизму, адже саме він легітимізує унікальність авторського висловлювання. Поезія виходить на авансцену в часи, коли суб’єктивність бачення стає не просто критерієм твору, а єдиним можливим критерієм. Романтичний поет, відкриваючи нові виміри індивідуальної чуттєвості, долучає читачів до трансценденції. Він не лише долає обмеження цехової професійності, але й розширює межі літературного. Він перетворюється на культурного героя, преференції та стиль життя якого стають об’єктом масового наслідування. Однак загальним тлом цих процесів залишається метафізичність європейської лірики як такої – лірики, що сформувалася в лоні куртуазної традиції Середньовіччя. Завдяки абстрагованості своєї мови західна поезія прагне осягнути універсальну істину: через наслідування високих зразків, як у класицизмі, або через прорив надсуб’єктивності, як у романтиків.
Як не дивно, але романтичний портрет поета (успадкований моноцентричним модерністським проектом) в наші часи продовжує бути зразком, за яким часто конструюються практики поетичної творчості, та, головне, загальним місцем у сприйнятті людини, яка пише вірші. Образ поета, обмеженого цілком конкретним контекстом романтизму, «здоровий ґлузд» екстраполював на поетів «усіх часів та народів».
Але у ХХ столітті шириться усвідомлення того, як катастрофічно звужується можливість поета «вилити душу» свіжими та небанальними словами. Ще Флобер скаржився на те, що повнота душі виливається у пустопорожні метафори, на те, що ніхто не може віднайти точні слова для найзаповітніших прагнень і думок. Флобер сподівався, що прочитавши його «Лексикон прописних істин» люди боятимуться говорити, зрозумівши, що в їхньому арсеналі немає нічого, окрім «нічийних» кліше та стереотипів, що «намагаючись розчулити зірки, ми отримуємо собачий вальс». «Середні люди» Флобера живуть не так серед повноцінних речей та подій, як серед словесної полови, що їх замінює, та анонімних, бездумно відтворюваних словесних формул. Подальша розробка цих ідей була здійснена французьким постструктуралізмом. Юлія Крістева артикулювала поняття інтертекстуальності, що виходить за межі традиційних категорій «цитати» та «джерела», які дозволяли підрахувати додаткову вартість художнього тексту («текст» мінус «вплив джерел та цитати» дорівнює «авторський внесок, цінність та новизна»), і наголосила іманентну «цитатність» кожного твору. Бартівське поняття «тексту» – це не що інше, як переакцентований інтертекст Крістевої, поле множинних цитацій, точка утворення сенсу на перетині читача з різноманітними культурними кодами. У цьому текстуальному універсумі немає місця для фігури автора-творця, тож Барт у своїй скандальній статті постулює «смерть Автора». У бартівській інтерпретації автор перетворюється на скриптора, який несе в собі не автентичні почуття та настрої, а безмежний словник колективної машини мовлення.
Поет як фігура з найбільшими претензіями на унікальну, істинну репрезентацію почуття найбільше постраждав від зміни гуманітарного клімату в другій половині ХХ ст. Виходить, до поета спрямований комплекс рудиментарних суспільних очікувань, яких він в епоху «вторинності» та інтертекстуальності просто не може виправдати. Тому й перетворюється або на занедбаного маргінала, який нікому, окрім купки власних друзів, не потрібен, або на абстрактну функцію, а значить, знов-таки, не може викликати живого суспільного інтересу.



Коментарі 

 
#1 Gepatit_Anync 2018-07-13 14:09 Софосбувир купить цена с доставкой по РФ софосбувир и даклатасвир цена купить в России, цирроз печени лечение гепатита С софосбувиром из Индии

http://gepatitu-c.net
 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.