Головна статті
Знак №3, грудень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Всі сторінки


Соня Мармеладова. POETRY IS..." />

Соня Мармеладова. POETRY IS...

 

Здається, я почала засікати існування трансцендентальних означуваних у шостому класі, коли усі довкола збирали фантики від жуйок «Love іs...». Були такі серії милих кольорових картинок, де хлопчик з дівчинкою і літають у небесах, і цілуються, і сваряться, і посуд миють. Потенційно безкінечний ряд означників «Великої таємниці Кохання» (твір з такою назвою задала наша молоденька класна десь у той же період). І коли я десь чую обмін думками з приводу інших «Великих таємниць», спокуса моделювати їх саме як любовно розкладену колекцію фантиків – непереборна. Юнацькі суперечки про Поезію – теж із цієї опери. Для когось це – вища Духовність (на уявному фантику Поет у білій тозі – очі д’горі – перебирає струни ліри). Для когось – божественно-божевільне одкровення (розпатланий Ґьольдерлін в бурю ловить блискавиці сутності). Або алкогольна гарячка асоціальних особистостей (п’яний Бодлер похмуро втупився у стіну брудного притону).
І навіть громадянський обов’язок (Ірванець-метроном відбиває з телевізора щось гострокритичне). Статті і рецензії нинішнього «Знаку» продовжать ряд: невловимі «двотисячники» (якщо такі у природі взагалі існують), витончені львівські поетки, давні японці... А також – трошки провокацій та страшилок про смерть Поета у постмодерний час, коли текстик на флаконі гелю для душу за кількістю поетизмів дає фору Дмитрові Павличку. Enjoy.

 


Антон КУШНІР. ПЕРЕДЧУТТЯ ПОЕЗІЇ" />

Антон КУШНІР. ПЕРЕДЧУТТЯ ПОЕЗІЇ

О дванадцятій годині ночі голова культкомісії місцевкому ВУАН зачинив і затулив вечірку, сказавши кілька зворушливих слів про те, що все якось обійдеться, що смертельної небезпеки немає і дай Боже здоров’я літературі. На цьому вистава кінчилась, і поле бою очищено без санітарної допомоги, бо літературні трупи не втрачають здібності рухатись.

– Ну й скубуться, Боже мій! – скрикнув на вулиці Яша. – Люблю дивитись. Той тому – гав! А той – гав-гав!

– Пишуть вони погано, от що, – поважно сказав інструктор. – Я читав зараз Загоскіна – отой пише.

Валер’ян Підмогильний, «Місто»

Їх мало хто любить, і ще менше – читає. Це зовсім не прикра історія. Просто так сталося, що часто в обличчя знаєш навіть тих, чиї тексти в очі не бачив. Або й не збираєшся.
Дехто з них називає себе «двотисячниками». Інші намагаються уникати будь-яких спроб уніфікації та класифікації, а надто – за «віковим» критерієм. Їх багато, суттєво більше, ніж то здається на перший погляд. Але вже зараз можна сказати, що, найімовірніше, це буде покоління без обличчя. Збірний образ наймолодшої української поезії – непевна й хитка конструкція, яка розпадається на уламки, щойно ти допасовуєш до неї останній фрагмент.
Не так давно один з найавторитетніших пошуковиків у всесвітньому павутинні Google дійшов висновку, що інтернет неможливо проіндексувати. Ні виміряти, ні вивести статистику. Неможливо описати те, що не має меж і щомиті змінюється. Ця поезія – продукт гіперколажування.
Їхні тексти не просто різняться між собою, часто-густо вони видаються цілком непоєднуваними. Від наївного письма Галини Ткачук до позірного концептуалізму «Neабищо». Від герметичності Павла Коробчука до прямоговоріння Наталі Ільчук. Від підкресленої недбалості Олега Романенка до філігранної вибагливості Романа Горбика. Перелік можна продовжувати, все одно хтось незгаданий потім буде ображатися.
Співіснування подібних крайнощів насправді не є парадоксом в умовах сучасної невизначеності самого поняття поетичного. Молодий поет не має перед очима універсальних критеріїв, які дозволяють зарахувати чи не зарахувати той чи інший текст до корпусу поетичних. Критеріїв, які він мав би прийняти або ж навпаки – заперечувати. Протилежні поетики вже не є взаємовиключними. Вибір і пошук мови – у її найширшому семіотичному розумінні – цілком покладений на власну відповідальність автора. Те, як ти говориш, є так само (не)важливим, як і те, про що ти говориш.
Про цю літературу можна сміливо говорити як про літературу часописів, альманахів та самвидавів, а ще – читаної поезії. Чи радше – передлітературу. Передчуття літератури. Паралітературу. Тексти, які можуть стати літературою, і тексти, які навіть потенційно до дітератури увійти не можуть. Чи не тому в ній так багато імен, які невпинно з’являються і зникають – годі й намагатися їх усі запам’ятати. І чи ж не тому в ній так багато сирих, слабких, відверто поганих текстів. Це література чернеток – не лише у школярському розумінні, як шкіц до чогось поправного, що має бути згодом. Це тексти з літературного пограниччя, без якого неможлива література як така. Просто так сталося, що більшість молодих поетів були витіснені в це пограниччя.
Їх подекуди порівнюють із українськими двадцятими-тридцятими або – ще краще – із примарним «українським авангардом». Цей період в українській поезії нині є настільки містифікованим, що порівняння із ним – це радше погано завуальований комплімент. Однак певні підстави для такого порівняння є. Тексти наших наймолодших поетів мали б писати люди іншого віку і в інший час. Простіше кажучи, ця поезія в основній своїй масі застрягла в модерні.
Друга спільна риса, яка єднає двадцяті й двотисячні – відродження уваги до міста. Чого не можна закинути текстам покоління «00» – так це браку урбанізму.
Від тих же двадцятих літературна рецепція міста належала скоріше до руїн, згодом – сакралізованих руїн. Що ж, кожна література має право на свої руїни.
Місто та осмислений досвід міста, що у двадцятих роках уможливило унікальну дивергенцію поетичних форм і смислів, від університетської поезії Зерова до ламаної ритміки Семенка, відтоді стояло в літературі похмурими руїнами. Дев’яності спромоглися хіба що сакралізувати ці руїни.
Досвід дев’ятдесятників – досвід міфотворення міста, оптика, скерована на історичні середмістя та сліди попередніх текстів (безумовно – «автентичних»), що проступають зі старих мап і затертих вуличних табличок, кропітке і дещо іностальгійне нанизування артефактів; міста містичні мости, намагання якщо не впорядкувати дійсність по-своєму, то хоча би втекти у множинність смислів від картин і ритмів вуличної реальності. Так, це можна вважати ескапізмом.
На їхньому тлі погляд двотисячників шокує своєю нерозбірливістю і необов’язковістю. Разом із тим, вони настільки радикально зменшили дистанцію до об’єкта розгляду, що декому вона здалась нескінченно малою. Тобто такою, якою можна знехтувати.
Цей погляд дуже подібний на погляд Беньямінового фланера. Фланер прокладає свої химерні маршрути у просторі, що йому не належить і в якому він нездатен щось змінити. Єдина реальність, якою він може володіти, – та, що відбивається на сітківці ока. Фланеру незнайомі операції втручання задля реогранізації матеріалу, адже сенс його блукань – естетична рецепція, до дискурсивного осмислення якої він найчастіше не вдається.
Комбінування найнеочікуваніших візуальних калейдоскопів – гра в її чистому розумінні, яка приносить задоволення, не залишаючи сліду у просторі, де вона відбувалася, і не змінюючи самих гравців. Побачені картини залишають на фланері не більший слід, ніж відображення на дзеркальному склі.
Ця поезія не схильна до саморефлексії. Натрапляючи на своє відображення у дзеркалі, фланер не бачить ні себе, ні іншого. Лише черговий кадр у нескінченній серії миттєвих фотознімків 00. Нульовий рахунок на табло. Коротка рокіровка у шахах. Жодного відвідувача на лічильнику веб-сторінки. Нульовий градус письма. Помилка дві тисячі. Це зовсім не прикра історія, ось – я навіть залишу три крапки наприкінці [точка відліку][точка кипіння] [точка неповернення]...


Станіслав Мензелевський, Ольга Папаш. Епітафія поетові" />

Станіслав Мензелевський, Ольга Папаш. Епітафія поетові

ДАНКО, СЕРЦЕ ЗГАСЛО

Статус поета сьогодні зазнав серйозної трансформації. Проте ці зміни не резонують у профанній свідомості, більшість і надалі сприймає поета через псевдоромантичні кліше. Спробуємо поглянути на поета не лише як на медіатора поетичного, а як на певну публічну роль.

Розщеплення – ось характеристи-ка цієї колись загадкової фігури. На одному полюсі отаборився цілком задоволений і сповнений патетичної гідності поет-функціонер, вписаний у структуру владно-літературних інституцій. Протягом восьми годин кожного дня він протирає штанці, створюючи черговий шедевр із банально-національним присмаком. Він давно перетворився на чиновника від мистецтва, але цей дивний факт залишається непоміченим, оскільки існує усталене місце в соціальній структурі, і воно має заповнюватися потенційними орденоносними «пророками». Їм протистоять антипафосні інтенції молодих революціонерів-маргіналів, персонажів зазвичай підкреслено неформальних. Вони черпають натхнення з «поетичного джерела» у перервах між алкогольно-наркотичними буднями. Вони використовують жаргон та обсценну лексику, протистоять офіціозу та гламуру, та й узагалі артикулюють власну контркультурність. Головне, що кожна з цих інфантильних корпорацій не усвідомлює своєї вторинності і лише себе вважає істинним транслятором поетичного. Обидві фігури поета стали жертвами загальнокультурної кризи, після якої сумнівно виглядає сама можливість автентичного мовлення.
Ідеальний образ Літератора набуває повноти та величі протягом XVIII століття. Шлях, що його пройшли літератори від епохи Відродження, вдало виразив Вольтер: із філологів, якими вони були, літератори перетворилися на філософів, володарів дум. Як зазначає Поль Бенішу, приблизно з 1760 року аж до Французької революції апологія літератора переростає у справжнє його прославлення, яке могутнім акордом вливається у загальний гімн розкріпаченню та прогресу людства. Ще один крок – і поет стає ключовою фігурою європейського романтизму, адже саме він легітимізує унікальність авторського висловлювання. Поезія виходить на авансцену в часи, коли суб’єктивність бачення стає не просто критерієм твору, а єдиним можливим критерієм. Романтичний поет, відкриваючи нові виміри індивідуальної чуттєвості, долучає читачів до трансценденції. Він не лише долає обмеження цехової професійності, але й розширює межі літературного. Він перетворюється на культурного героя, преференції та стиль життя якого стають об’єктом масового наслідування. Однак загальним тлом цих процесів залишається метафізичність європейської лірики як такої – лірики, що сформувалася в лоні куртуазної традиції Середньовіччя. Завдяки абстрагованості своєї мови західна поезія прагне осягнути універсальну істину: через наслідування високих зразків, як у класицизмі, або через прорив надсуб’єктивності, як у романтиків.
Як не дивно, але романтичний портрет поета (успадкований моноцентричним модерністським проектом) в наші часи продовжує бути зразком, за яким часто конструюються практики поетичної творчості, та, головне, загальним місцем у сприйнятті людини, яка пише вірші. Образ поета, обмеженого цілком конкретним контекстом романтизму, «здоровий ґлузд» екстраполював на поетів «усіх часів та народів».
Але у ХХ столітті шириться усвідомлення того, як катастрофічно звужується можливість поета «вилити душу» свіжими та небанальними словами. Ще Флобер скаржився на те, що повнота душі виливається у пустопорожні метафори, на те, що ніхто не може віднайти точні слова для найзаповітніших прагнень і думок. Флобер сподівався, що прочитавши його «Лексикон прописних істин» люди боятимуться говорити, зрозумівши, що в їхньому арсеналі немає нічого, окрім «нічийних» кліше та стереотипів, що «намагаючись розчулити зірки, ми отримуємо собачий вальс». «Середні люди» Флобера живуть не так серед повноцінних речей та подій, як серед словесної полови, що їх замінює, та анонімних, бездумно відтворюваних словесних формул. Подальша розробка цих ідей була здійснена французьким постструктуралізмом. Юлія Крістева артикулювала поняття інтертекстуальності, що виходить за межі традиційних категорій «цитати» та «джерела», які дозволяли підрахувати додаткову вартість художнього тексту («текст» мінус «вплив джерел та цитати» дорівнює «авторський внесок, цінність та новизна»), і наголосила іманентну «цитатність» кожного твору. Бартівське поняття «тексту» – це не що інше, як переакцентований інтертекст Крістевої, поле множинних цитацій, точка утворення сенсу на перетині читача з різноманітними культурними кодами. У цьому текстуальному універсумі немає місця для фігури автора-творця, тож Барт у своїй скандальній статті постулює «смерть Автора». У бартівській інтерпретації автор перетворюється на скриптора, який несе в собі не автентичні почуття та настрої, а безмежний словник колективної машини мовлення.
Поет як фігура з найбільшими претензіями на унікальну, істинну репрезентацію почуття найбільше постраждав від зміни гуманітарного клімату в другій половині ХХ ст. Виходить, до поета спрямований комплекс рудиментарних суспільних очікувань, яких він в епоху «вторинності» та інтертекстуальності просто не може виправдати. Тому й перетворюється або на занедбаного маргінала, який нікому, окрім купки власних друзів, не потрібен, або на абстрактну функцію, а значить, знов-таки, не може викликати живого суспільного інтересу.


Олександр Маслак.  СМАК БРАГИ" />

Олександр Маслак.  СМАК БРАГИ

РЕЦЕНЗІЯ З КОНВЕРТА

НЕСТОР. Брага: Поезії / Худож. оформл. М. Нестерчука. - Львів: Ка-меняр, 2005. - 45 с.

С еред численної макулатури, що її видають різноманітні молоді графомани, рідко можна віднайти щось, що виривається за межі юнацьких сублімацій. Лірика дівчаток, що «втратили кохання» і псевдоавангардні писання юнаків-мегаломанів здебільшого виникають з двох причин. По-перше, це результат намагань компенсувати у своїх поезіях особисті недоліки і проблеми. Гіпертрофована компенсаторна функція перетворює сучасну так звану «молоду поезію» на справжній клондайк для психоаналітичних студій. По-друге, це наслідок непереборного снобізму, що опановує молоду душу від відчуття приналежності до ефемерної «мистецької еліти». Тому числені «шедеври» молодих ліриків мало кому цікаві поза колом найближчих друзів і експертів різноманітних фундацій, що інколи видають їхні графоманські збірки.
І мало хто на цьому фоні може звернути увагу на справді талановиту поетичну лірику. Тим більше, якщо вона створена у галицькій «провінції». Та ще й створена людиною, яка не перетинається із нашою снобістською поетичною псевдобогемою.

Саме до такої, не спотвореної снобізмом і психологічними комплексами лірики належить і збірка молодого стрийського поета і художника Віталія Нестерчука (Нестора) «Брага», що вийшла цього року у львівському видавництві «Каменяр». Традиційна віршована форма поезій Нестора аж ніяк не справляє враження ретроградності чи епігонства. Швидше навпаки – традиційні, добре знайомі поетичні форми Нестор наповнив живим, емоційним і провокативним змістом. Адже новаторство в поезії нині – це вже не стільки здатність руйнувати старі стереотипні форми чи творити свої оригінальні. Формальні шукання в поезії фактично себе вичерпали. Зараз новим у поезії може бути лише здатність викликати зацікавленість і співпереживання у людей, які мало знайомі із індивідуальним емоційним світом автора. І саме таку зацікавленість викликає поезія Нестора. Загалом ця збірка – втілення емоційного поля «втраченого покоління» 90-х. Тут особисті переживання змішуються із суспільними, почуття кохання – із передчуттям війни, холодність і цинізм – із патріотизмом і романтикою.
Характерним з цього погляду є ось такий уривок:

Коли під кроки вкрадливі весни
Тріщать сухі розряди твого шарму,
Я чую хрип майбутньої війни
І ніжний аромат напалму…

Або ще більш притаманне молодим патріотам минулого десятиліття переживання:

О Націє! Чом твої пишні груди
Зів’яли у брудних руках чужинця,
Котрий підсовує наповнені по вінця
З отрутою корита золоті?

Хоча вистачає у збірці і «негромадянської» лірики. Але навіть в особистій ліриці відсутні мотиви «сопливості і сльозливості» чи сексуальної девіантності, характерні для сучасної молодої української поезії. Особиста лірика Нестора відзначається своєю маскулинністю і якоюсь дозрілістю: 

Чому б не поспати? Блукаючий нерв
Знайшов епіцентр спокуси.
Ще збуджують хіті останній резерв
Цілунків зміїні укуси.

Поезія Нестора – це поезія робітничих околиць провінційного Стрия, що охоплені безробіттям і підлітковою злочинністю. Це поезія молодих українських патріотів і націоналістів, що пережили не одне розчарування. Зрештою, це поезія, що відображає емоційне поле сучасного українства…  


Іван Драчик. HE ЧИТАТИ ПОЕЗІЮ" />

Іван Драчик. HE ЧИТАТИ ПОЕЗІЮ

Не читайте радянських газет!
Та ж ніяких більше нема!
Ото ніяких і не читайте!

(А у нас – інша ситуація) 

Той, хто натхненно читав, наприклад, Рильського – читав «взапій», для себе і в задоволення – той напевне відкривав для себе нову оптику, через яку міг бачити світ. Він міг сидіти на ліжку у своїй кімнаті й дивитися у вікно на ластівок поетовими очима. Для цього йому не потрібно було нічого, крім книжки цього самого Рильського у руках.
Той, хто натхненно читає Андруховича, сидячи із книжкою в руках і дивлячись на ластівок у вікні, – напевне має якісь неадекватні реакції як на ластівок, так і на Андруховича.
Адекватною реакцією на такі вірші мав би стати, мабуть, похід на шоу. Піти і подивитися, як Андрухович читає свої вірші проти, наприклад, Рубінштейна. Або з Іздриком на пару. Або тільки сам Андрухович. Або й не сам Андрухович. Хай хтось читає його вірші і морщить при цьому ніс, махає руками, вирячує очі, багатозначно потирає кутики губ пальцями абощо, але так, щоб всі ці потирання, морщення й махання ставали навіть не інтерпретацією, а живим хвостом варана – продовженням тексту Андруховича. Або не його тексту – на Андруховичі українська поезія, слава Богу, не закінчувалася. Але якщо постмодерний вірш більше не паперовий текст, а живий хеппенінг, то немає чого його читати – ідіть і дивіться!
І тим не менше, і поети, і поетики продовжують видавати книжки. Бог з ними, з поетами, з їхніх книжок завжди можна прочитати вголос або оживити тексти в інший спосіб. А от коли в залі збираються охрімовичі та андрусяки, постарілі і споважнілі, то згадуєш собі ґомбровича і думаєш: проблема цих письменників у тому, що вони нізащо не хочуть перестати бути письменниками.
Охрімовичів багато і їхніх книжок теж багато. І їх можна лише читати – не можна пити під них каву, і тішітися грою між жестами того, хто читає, і словами вірша, якого вам читають, і взагалі не можна нічим тішитися. Можна лише читати.
А може, досить вже читати, а пора пити під поетів каву і одержувати насолоду?


Ростислав Семків.  ФРАГМЕНТИ З МАРГІНАЛІЙ" />

Ростислав Семків.  ФРАГМЕНТИ З МАРГІНАЛІЙ

Вже доволі затерте поняття дискурс – тобто все сказане і несказане з приводу чогось – у своїй сутності є надзвичайно демократичним: передбачає сукупність всіх реплік, незважаючи на їх «якість», котра є характеристикою доволі відносною, чи «оригінальність», про яку в наш час краще взагалі скромно промовчати. Так от, на цій сторінці читачі «Знаку» можуть побачити фрагменти дискурсу української молодої поезії – окремі вірші (і не будемо судити, кращі чи гірші), прислані за останій рік на конкурс «Смолоскипу», однак ті, автори яких в число лауреатів не потрапили. Можливо, комусь ця добірка видасться веселою, комусь – дивною, проте ми ставили собі інше завдання: показати, які вони всі різні. Авторам – наші компліменти і запевнення: нелауреатство ще нічого не означає. Врешті, нижче, найперше, різні поетичної форми думки: так пишуть, а отже – так відчувають.  

 

Куди несеш мене, моя поезіє?
В які незвідані нечувані краї?
Ти – світ казковий, де моя душа жиє.
Живуть там мрії, біль і пристрасті мої.
Мій любий друже, вдячная слухачко,
Ти завжди поруч, де б це не було.
До тебе першої звертаюсь, як буває важко.
Ти – мої ліки, моя втіха і моє єство.

Олена Музика (Рівненська обл.)


* * *
Вслухайся лишень, яка краса,
Солов’ї виспівують “Тьох, тьох,
Ми найщасливіші в небесах,
Лиш коли удвох, коли удвох”.
Солов’ї виспівують “Тьох, тьох”,
Солов’ї щебечуть на зорі,
Чується: “Удвох, удвох, удвох
Ми найщасливіші на землі”.
Небеса схиляютсья до нас,
Чуєш, як співають солов’ї
Про усе, що відчуваю я,
В очі зазираючи твої?

Надія Гаврилюк (Київ)

* * *
Я не актриса, не фотомодель,
Я така ж, як і всі українські дівчата,
Я сиджу у квартирі, чекаю тебе,
Але вічно, повір, я не буду чекати.

Олена Бойко (Умань)


* * *
Світ більший за кохання
Світ більший за кохання і родину.
Мужчина – це всього лише мужчина.
Він дасть тобі обручку, прізвище, дитину,
Дещицю мудрості, цинізму, позіхання.
Він дасть тобі чекання і чекання,
Троянди раз у рік … у два … у три…
Світ більший за той дотик, що ятрить.
В чарунку серця сховане “Лишись!
Таким як був чи мріявся колись –
Єдино вірним, наче влучна рима, –
Допоки якось не помрем старими”.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Світ більший за “колись” і за “допоки”.
Тому він, очевидно, одинокий.


Ганна Черненко (Київ)



* * *
Патріотизм? Пробачте, пане!
Не в кожного в душі горить.
Дванадцять років… Мабуть, рано
Нам патріотами служить.
Воскресни, люба Україно,
Як заповів тобі Тарас!
Воскресни, продана руїно,
Бо вже настав до того час.
Хоч юна я, хоча безсила,
І маю лиш сімнадцять літ,
Я розіпну життєві крила,
Щоб пронести Ваш заповіт.
Ну ось і все, то ж вибачайте
За те, що зайняла Ваш час,
А наостанок лиш – прощайте,
Скажу Вам, любий мій Тарас.
Про те, що дивна, я це знаю,
Що лист – політ у небуття.
Хай буде так. Хоча чекаю
На відповідь із неба я.
Можливо, принесуть лелеки
Того листа чи голуби…
Приємно з вічного “далеко”
Отримувати нам листи
Юлія Бабенко (Миколаївська обл.)

* * *
З бідою ми не наодинці,
Ми гуртувались і росли.
Не переможуть нас злочинці.
Не “бидло” ми і не “козли”.
Прийшов негадано-нежданно
Цей доленосний поворот.
Порив до волі нездоланний.
Ми вже не натовп, ми – народ.
Всі свої мрії, сподівання
Приносять люди на майдан.
В повітрі розцвіло кохання,
Що знищить безлічі кайдан.
А дух свободи й непокори
Висить в вітрилах-прапорах.
Ми разом зрушим навіть гори
Не те, що тільки власний страх.
Ці зміни, вже невідворотні, –
Моря оранжевих знамен
Створила логіка народна
Цей незбагненний феномен.

Олена Балера (Харків)


* * *
Рідному колгоспові
І
Ти повзеш по землі уперед,
Ти чекаєш нового врожаю.
Я ж стою, бо для мене це мед
Я у нього вгрузаю.
Не для мене сільська ця краса,
Я занурююсь в нішу бездонну,
Наді мною густі небеса,
Мов перса з силікону.
Ти лаштуєш поламану зброю,
Ти чекаєш на манну з небес.
Я ж кінчаю поруч з тобою,
Я кайфую від слова “прогрес”.
І, доповзши, мов справжній боєць,
Попри спеку, морози і зливи,
Ти побачиш, нарешті, кінець,
Та, на жаль, нещасливий.
ІІ
Складається таке враження, ніби
Це не колгосп, а глибокий ліс,
Обшарпані стіни, ікони без німбів,
Що комуністично нас рухали вниз.
Заліза зужитого купи безкраї
Ці жертви окислень, порослі травою,
Лежать тут іще із часів світової
Війни за високі врожаї.
Відносини тут досить незвичні
Не зовсім статеві, не економічні.
Тут мов останні світу межі,
Яким за край піти належить.
Сергій Мекеда (Київська обл.)

* * *
знімеш сорочку
і скинеш як шкіру
уже непотрібну
подивишся в горня
на залишки кави
і дощ на вікні
і ліжко холодне
і в крані повітря
навкруг порожнеча
суцільний синдром
неторканих губ
та ну його к бісу
і пляшку дістанеш
знов пиво у моді
дивись у повітря
там стільки тепла
а дощ
то лиш сльози
із скла

Дмитро Фроляк (Донецька обл.)

* * *
Ти і я
Ти – брутальна, розмальована
й нескорена.
А я – невинна, чиста і підкорена.
Ти в пляшці пива суть знаходиш істинну.
А я – в фіалкових очах твоїх намистину.
Юлія Кузьменко (Луганська обл.)

* * *
Тобі
Як небеса стелилися намистом
Блакитних днів за гуркотом громів,
У цьому світі стрілись ненавмисно
Шалена я, спортивна ти і Львів.
Вже вересень відбив свої поклони,
Хтось рибу щастя виловив з ріки,
А нас з тобою залишилось… троє:
Я, ти, і Львів на відстані руки.
Котились дні-арахіс в шоколаді
І березень підсніжником зігрів
І знай, не вийде наша дружба з ладу,
Допоки ми з тобою любим Львів.
Анна Ярема (Львівська обл.)

* * *
Нія третя (синя)
Панна, повна фобій,
Шукає в нішах ночі місткі гротескні видіння.
Палітра зовсім проста,
Шляхи до ложа лабирінтоподібні.
Сирени апатії в пісні поразок,
В зразках неминучості і минання.
Гематоми втоми –
То метелики снігу змовились,
Полетіли у бісовий вирій,
Не лишивши льодяників щирості.
Епітафія епітелію. Синювато безсила,
Сни рисує пітьма на стелі
Збайдужіла і некрасива.

Альбіна


ПОДІЇ В “СМОЛОСКИПІ”" />

ПОДІЇ В “СМОЛОСКИПІ”

26 жовтня 2005 р.
35-річний ювілей поета Романа Скиби
“…я на Подолі, у “Смолоскипі”, тут якась акція поетично-музична, на честь Скиби, це такий, тіпа, поет…”
З підслуханого у залі

Офіційна частина святкування 35-го Дня народження Романа Скиби – почалася з оплесків, ними ж і закінчилася. На сцені у чіткій послідовності з’являлись лауреати поетичних фестів (Тime AUTора, Молоде вино та ін) – Олег Коцарев, Олег Романенко, гурт “Віранда”, Леся Мамчич, Андрій Нечитайло, Дмитро Лазуткін… Надто не акцентуючи на ювілейній даті – більшість привітань відбулася до дійства, аби не скаламутити насолоди від чистого мистецтва – поетове просто читали/співали поезії; хоча невербалізовані привітання можна було відчитати і у текстах (“…Друже, я думав, що ти – паркан, а ти - залізнична цистерна…”(Олег Коцарев), “…добитися авторського права на власні галюцинації” (Павло Коробчук). Читання власних поезій було справою серйозною і відповідальною, тому не переривалося навіть за відсутності самого ювіляра. Знані поети і проста творча молодь полишали залу і прибували до неї постійно (двері у залі - якраз напроти вікон і відбиваються у склі, а тому здавалося, наче поети зазирають до зали просто із захмареного київського неба). Ювіляр (“зараз треба прочитати щось поетично-алкогольне”) завершив офіційну частину настановчо: “Усім запоям є межа!”. Після чого був фуршет.
Ольга Карпенко

10 листопада 2005 р.
“Змова на трьох”, або Судовий процес над лауреатами конкурсу – 2005
На щастя, судові процеси над по- етами – явище не характерне для сьогоденної України. Але, як і в будь-якому разі, з кожного правила існують винятки. Засідання 10 листопада в “судовій залі” Смолоскипу багатьох змусило замислитись над тим, чи насправді виправданою є “масова непоширеність” таких “судових слухань”. Адже за умов присутності таких підсудних, як Павло Коробчук, Віталій Шинкар і Сергій Яковенко, а також шановного пана Адвоката (в миру більш відомого як Анатолій Дністровий), будь-яке судове слухання ризикує перетворитись на колоритний літературно-поетичний вечір. На жаль, ухилилася від слідства та суду третя підозрювана – Богдана Матіяш, через що була публічно оголошена в розшук. Зрозуміла річ, що основними обвинуваченнями були факти впливу “на підсвідомість і надсвідомість читача” й “надмірна, безконтрольна поетичність”.
Найважливішою подією вечора стало винайдення відповідей на два вічних та “класичних” питання - “Хто винен?” і “Що робити?” Усі присутні в залі, серед яких в ролі свідків були помічені “поет в законі ” Роман Скиба та пан Горобчук із речовим доказом під назвою “Бердянські бички”, одноголосно погодились із вироком про дозвіл на поетичну діяльність протягом невизначеної кількості років.
Олена Синицька

24 листопада 2005 р.
Вечір революційного мистецтва у рамках проекту “Рік після революції”
Помаранчевий майдан відмайорів прапорами рівно рік тому. З того часу змінились настрої та вподобання, спричинивши певного роду перегляд ставлення до політичних фігур та майданної революції зокрема. Проте лишились емоції та згадки. Згадки про особливу атмосферу й відчуття творення чогось надзвичайно важливого. Зокрема – і з точки зору творення автентичної культури: хто не пам’ятає вибуху народної творчості, коли різного роду гасла, дво- та чотирирядкові вірші народжувались прямо у серці Майдану, “не відходячи від каси”. Так, вони були актуальними протягом відносно невеликого часового відрізку та за певних специфічних обставин, і якщо їх мистецька вартість сумнівна – то культурна – величезна. І, до речі, закиди щодо “графоманськості” можуть бути спростовані тим аргументом, що ці вірші писалися не з особистих его-популяризаційних міркувань, внаслідок чого імена більшості авторів так і лишатимуться невідомими.
Ще раз зібрану докупи, “майданну поезію” було озвучено в актовій залі “Смолоскипу” 24 листопада. Вечір розпочався незвично: у темному залі один за одним заполювалися ліхтарики, що символізували початок нової епохи. Центральною ідеєю вечора стала декламація ретельно відібраних з усіх куточків України віршів глядачами просто із залу в добровільно-примусовому порядку. Власні та “народні” вірші читали Атена Пашко, Олеся Мамчич, Марина Брацило, Ольга Погинайко, Наталя Котенко.
Таким чином, у вигляді “голосів з народу” ця поезія перетворилась на машину часу, що мандрує крізь проміжки часу й дає можливість наново переживати знайомі відчуття національної єдності.
Олена Синицька


Ксенія Терещенко. “Ми і Вона”" />

Ксенія Терещенко. “Ми і Вона”

 

 

Якби я писала замітку в щоденну газету, її текст виглядав би так:
“9 листопада о 19.00 в “Квартирі Бабуїн” відбувся вечір поезії та презентація антології одинадцяти поеток “Ми і вона”. Натхненниця проекту та ведуча Мар’яна Савка, в розкішній оксамитовій сукні з мереживом, розпочала вечір, розповівши про феномен львівської жіночої поезії. З одинадцяти поеток присутні були Олена Галета, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Мар’яна Савка, Ірина Старовойт, Віхта Сад та Олена Гусейнова (остання хоча і не львів’янка за походженням, однак львів’янка за духом). Авторки декламували на тлі екрану, на який проектувались портретні знімки авторства Олександра Новіцького. Твори відсутніх Марії Кривенко, Ліди Мельник, Ярини Сенчишин та Дарки Сироїд прочитала Мар’яна Савка. Вечір жіночої поезії не обійшовся без чоловіків – поеток запрошували до слова Тарас Федюк, Анатолій Дністровий, Василь Герасим’юк, Роман Скиба та інші. Особливо відзначився Толік Дністровий, який спробував спрогнозувати, як би виглядала антологія чоловічої поезії “Ми і Він” та “поет в законі” Роман Скиба, під час виступу якого необережний офіціант перевернув тацю з посудом. Найбільшими оплесками була нагороджена Ірина Старовойт, яка заворожила аудиторію своєю щирістю та майстерним читанням, Віхта Сад прочитала найбільше віршів, найменше – Олена Гусейнова. Особливого шарму надавали звуки скрипки (виступи супроводжувались живою грою двох музиканток). Теплу, майже сімейну атмосферу презентації перебивав лише шум кавоварки, що невпинно працювала, заважаючи насолоджуватись віршованим словом гостям вечора, які сиділи поблизу барної стійки. Слід відзначити оригінальний дизайн самої збірки (Ми і Вона. Антологія одинадцяти поеток. – Львів, Видавництво Старого Лева. 2005 рік. – 124 сторінки, передмова Віктора Неборака), в якій вірші супроводжуються творчими автобіографіями та фото авторок”.
Й обов’язково додала б вірш Мар’яни Савки “Бабуні Стефі”, як ілюстрацію “феномену львівської жіночої поезії”. Однак для пересічної київської газети це надто маргінальна подія, щоб виділити 1500 знаків на передостанній сторінці (no comments). Зате варта 4000 для Знаку.
Відповідаючи Ользі Радомській з попереднього (жовтневого) числа Знаку, – ось, прошу, перед нами зініційована самим жіноцтвом антологія. І вона все-таки кореспондує (не найкращим чином) до антології, про яку писала Ольга (“Незнайома” від Василя Габора) – в першу чергу на рівні назви. Справді, вдумайтесь: “Незнайома”, “Ми і вона” – антологія як укладання певного канону за особистим смаком упорядника, з флером анонімності-невизначеності на титулці – про всяк випадок, аби не відповідати за критерії відбору, якість... і хоча “Ми і вона” зовсім не анонімна, а, навпаки – гіпертрофовано-портретна, адже фото авторок там чи не стільки ж, скільки віршів (це що, спроба побавитись у красунь-моделей? Заявити – ми є не лише букви? Ми жінки з плоті і крові? Жінки з великої Букви?), розібратись в ній, якщо ти “не в дискурсі”, важко. Хоча фото – це добре. З них принаймні можна почати намацувати, що ж об’єднало цих авторок (єднати за географічним принципом “всі зі Львова” не менш глупо, ніж за статевим, нє?!) – адже ні з “автобіографій”, ні з патетичної передмови (“Поезія – якщо це Поезія – подібна до Причастя… Пийте з неї всі”) й не менш патетичної післямови Віктора Неборака (“Поезія – як небо над нами, наповнене зоряним світлом, вічним світлом, хоч і зорі згасають”) цього не зрозумієш. Якось я запросила свою подружку (пильну й уважну слухачку, але далеку від поетичного світу) на вечір Олени Гусейнової та Богдани Матіяш у Львові, у межах цьогорічного Форуму, який вела Маріанна Кіяновська. Коли вірші були прочитані, мені довелось розповідати, хто це взагалі такі, адже Маріанна обмежилась фразою “Ну що я можу про вас сказати? Я вас люблю”. На рівні “ми всі один одного добре знаємо, тому давайте говорити теплі, але не інформативні слова один про одного” і пройшов вечір в Бабуїні. І чого ж потім дивуватись замкненості літературного середовища? Відсутності інтересу до нього з “широких кіл громадськості” – адже це направду виглядає зазвичай як посиденьки на кухні, де всі усіх знають, а тим, хто не знає, залишається пити пиво, обговорювати гардероб виступанток і слухати гул кавоварки з вкрапленнями поезій, не вдумуючись, адже фото на екрані, живі обличчя поеток, слова, ноти перетворюються на речі одного порядку, однаково значущі, а радше, малозначущі, і насолоджуватись атмосферою поетичного вечора а-ля кафе-шантан.
Вочевидь, саме для цього все й було організовано – зібрати друзів, порадіти за знайомих авторок, симулятивно долучитись до прекрасного і спокійно розійтись. Пардон якщо жорстко, мені йдеться не про те, щоб попустити поезію і все високе. Але ця “антологія” найбільше подібна на мікстуру за невідомим рецептом, в гламурній обгортці, за якою не видно того, що багато текстів у збірці гострі, що вони оповідають не лише про бабунь і сентименти, але й хриплять “роз’ятреним від крику горлом поміж ногами” (Галина Крук) про вишуканий інтелектуалізм і специфічно жіночі туги. Але про тексти – ні слова. Я не літературознавець. Просто моя внутрішня феміністка похабно матюкається і запитує – як поєднати “поетки сьогодні – знехлорофілені стебла – голять інтимні місця і не котуються твердо” Марії Кривенко з банально-недолугим світським характером усього цього дійства? Кажуть, на вечорі були кореспонденти з журналу “Віва – хроніка свєтской жизні”.
P.S. З усіх одиннадцяти поеток шестеро – колишні лауреати “Смолоскипа”: Галина Крук (1996), Ліда Мельник (1997), Мар’яна Савка (1998), Ірина Старовойт (1999), Маріанна Кіяновська (1999), Олена Гусейнова (2005).


Ніна Павлюк. ЖАДАН. НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ..." />

Ніна Павлюк. ЖАДАН. НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ...

Не боятися труднощів, не боятися смерті.
Мао Цзе-Дун, “Цитатник”

Наша література, коли втомлюєть- ся від пророків, дає таких поетів, як Жадан. Наша прекрасна та неспокійна республіка, коли лажає, надихає таких поетів, як Жадан. На щастя, Жадан у нас один. У піснях “Люка” чи у виставах “Арабесок”, на революціях чи на презентаціях. І, звісно, у збірках дуже милого формату. Формату, зручного, щоб позичати друзям, носити під серцем (чи за халявою) та “скручувати” зі сторінок. Кому що більше до вподоби.
“Цитатник”-2005 черговий раз підтвердив, що українська література – принципово геополітична. І в обкладинці з Мао, і в тексті, як завжди, є щось від азіатського ренесансу – дотепної відповіді тим, хто кричить про якийсь там комплекс меншовартості. У Харкові, мабуть, про таке не чули. Зате там добре почули “хуторянство” Пантелеймона Куліша, потім Хвильовий перетворив його на азіатський ренесанс, а потім Жадан, слідом за Мао, почав видавати свої цитатники. З Харкова ведуть дві дороги: одна – у степ, друга – на Захід. Тут мало що залежить від пріоритетів нашої векторності. Просто такий метафізичний стан. Кроскультурність – одвічний хрестовий похід українців. Коли ззаду “за тобою слідкує око старої божевільної культури”, а в обличчя – сухий південний вітер.
“Звідки цей дар – бачити ясно, в деталях, а не тьмяно, як у дзеркалі?” – дивується Андрухович у “Стансах для Сергія”. Дійсно, дуже екзотична властивість для нашої літератури, яка ані в ХІХ, ані в ХХ столітті так і не спромоглася на більш-менш пристойний реалізм. Жадан, скоріше навіть мимоволі, спокутує “недомовляння” Володимира Миколайовича Сосюри та його колег. Смачно плює в обличчя традиції пуританської недосказаності. Руйнує запрограмованість та обмеженість. Народжує реальний сенс. І відразу відчуваєш, що прірва, на межі якої балансує Жадан – не вигадана, бутафорська, як зазвичай у постмодерних авторів, а до непристойності справжня.
Немає слів цензурних та нецензурних, є лише слова, які говорять і які мовчать. Але всі вони – вільні та рівні (словокомунізм!), велика, чесно кажучи, розкіш, як на нашу літературну традицію.
“Цитатник” – це війна і відбудова у строфіці. Оголення прийому та оголення пам’яті тут поступово стають абсолютно тотожними поняттями. Вірш зі структурованої певним чином дійсності перетворюється на явлення самого процесу її структурування. Читач, хоче він цього чи ні, особисто присутній на створенні світу. І ісус з маленької літери, щоб для кожного свій.
Прочитавши “Цитатник”, кожен для себе нарешті остаточно визначить, до якого покоління, 80-х чи 90-х, належить автор. Або принаймні до якого покоління належить він сам. Хоча мені, наприклад, цікавіше було б дізнатися, кедам якої фірми Жадан надає перевагу.
P.S. Сергій Жадан – лауреат “Смолоскипа” 1994 року. Перша версія “Цитатника” з’явилася у тому ж видавництві 1995 року.


Наталя Котенко. Е-Е-ЕХ!.." />

Наталя Котенко. Е-Е-ЕХ!..

Ти про вірші? Та кому вони на фіґ потрібні, твої вірші?
О. Забужко

Ну, і як писати про поезію? Воно то ніби й не проблема: фахівці в галузі текстового препарування напрацювали чималий паталогоанатомічний досвід. Як кажуть, був би скальпель, а що різати знайдеться.
От узяти хоча б cіреньку (я про колір) збірку Оксани Забужко, її чергову (якщо впадати в цифроїдство – “Другу”) спробу вдихнути життя в раніше неопублікований і опублікований, але однаково раритетний, за скромною заувагою авторки, доробок. Річ у тім, що друга спроба, коли виходити з однойменого вірша, – це ще один шанс, який не може дати навіть Бог, аби відшукати перли-істину-поезію з морського дна буття. Фаталізм? Але факт залишається фактом.
В поезії Забужко теж харизматична і впізнавана. Імідж зубастої феміністки трансформований, наприклад, в образі Лазара-жінки (переспіви з Сільвії Плат), що повертається з того світу, встає з попелу, аби “мужчин зжирати”, полоненої Рогніди з ножем під сукнею, відьми у вогняному танку над містом, або вершниці, яка “добирала мужчин, як князенко на стайні”, а все через гординю і максималістське бажання надлюбові, втім “не конева вина – підупасти в дорозі на нозі, а вина верхівцева, що коні його не носять” – самокпинить лірична героїня. Приміряючи то одне, то інше втілення ewig-weiblich (вічної жіночності), Забужко мандрує автостопом через задзеркалля й паралельні реальності, в яких пані Лариса Косач-Мержинська котить дитячий візочок і так ніколи й не дізнається, що на неї у кав’ярні на Прорізній чекає янгол, а хтось кличе її на ймення “Міріам”; кришталевий черевичок став експонатом в музеї, а Попелюшка порізала на смуги газетний репортаж про принців шлюб із принцесою сусідньої держави, щоби на зиму заклеїти вікно. Хто винен? Як не крути, – ч……и і весь їхній зпатріархізований світ:
Десь кобіті за тридцять – ну, тобто, іще нестара,
Хоч у викоті сукні вже хлянуть підв’ялені дині,
І лице її – пляма цементу, яким заліпилась діра,
Де тунельно висвистує протяг по давній (дівоцькій!) гордині…
Це могля б бути я.
Коли б вийшла за тебе, мій милий.

Все ж не варто зводити цю лірику до риторичного викривання зміщаніння та упокорення жінки. Швидше йдеться про закон Архімеда, наново перевідкритий Забужко, – “кохати не рушачи кіл” – вимогу цілісності й духовної свободи індивіда.
Це поезія себе-проговорювання, вичерпного й болюче чесного, яке часом скидається на психоаналітичний сеанс, що оголює напнуті нерви й приховані травматичні переживання. Вражає сила і стремління осягнути всю себе в слові (майже гайдеггерівський спосіб індивідуальної самосвідомості в розкритті тут-буття) і разом з тим настійлива статева самоідентифікація.
Як і в “Польових…”, авторка з постколоніальної перспективи ставить в один логічний ряд мужчин та імперії, зав’язує в гордіїв вузол гендерне і національне – і в цьому її, забужківська, фішка. Втім, гострота сприйняття історії найбільш характерна для збірки 90-х “Диригент останньої свічки” – через прип’ятські натюрморти, через пам’ять того, що “на київській крові десь родять афганські піски”, а українська культура таврована печаттю проклятості. Взагалі, в своєму топо-відчутті поетка місцями видається дуже „київською” (хто ще так, як вона, “на розі весни” вміє “чути, як дихає місто, – мов мама у сні”), але то мінливе, бо вже у 2000-х писатиме про заокеання: “я люблю цю країну – за те, що вона нічия, що вона не моя – і не мушу її любити”. Парадоксальне вростання у простір дідів і одночасна бездомність та неприкаяність (мазохістське самовигнання?). По-своєму трагічна вона, ця Забужко, і тим цікава.


Дарина КУПКО. HE ЗОВСІМ ПРО ПОЕЗІЮ" />

Дарина КУПКО. HE ЗОВСІМ ПРО ПОЕЗІЮ 

Нині для видання японської літератури в нашій країні ситуація абсолютно безнадійна. Видавництвам – як старим, так і новим – потрібні прибутки й тиражі, що цілком природно, але для “чистої” літератури всіх країн і народів дуже сумно. Готові до друку переклади з японської мови вилучають з планів, про нові переклади не йдеться, і, боюся, це надовго.
Г. Чхартішвілі

Чим не дежавю?! Минуло яких-не- будь дванадцять років – а “плач” одного з чільних сучасних російських японістів Григорія Чхартішвілі, в “детективному миру” Бориса Акуніна (але й тут він далеко від alma mater не відійшов –“акунін” в перекладі з японської – погана людина, злодій), у Росії вже не актуальний. Одного Харукі Муракамі скільки разів перевидали! І як їм фантазії на NN-у кількість палітурок “Полювання на овець” стає, розумом не осягнути! А от до ситуації з перекладами японської літератури на українському книжковому ринку ця оцінка десятирічної давнини цілком придатна. Із сучасних творів, так би мовити, “на слуху” ми одним “Полюванням на вівцю” хіба і можемо втішатися.
Із сучасних – так. Але ж не дарма тримаю в руках “Антологію японської класичної поезії. Танка2. Ренґа3 (VIII–XV ст.)”, що вийшла друком у видавництві “Факт” у перекладі й упорядкуванні, з коментарями і передмовою Івана Бондаренка. (Приємно, що видання такого характеру потроху, але входять в сяку-таку традицію, адже зібрання, про яке піде мова, є наступником “Антології японської поезії. Хайку (ХVII–XХ ст.)” видавництва “Дніпро” 2002 року народження в однойменному упорядкуванні.)
Тримати, зізнаюся, досить важко: тисяча без ста сторінок все ж таки! Та й сам зміст надає символічної ваги: ґрунтовна, але трохи сумбурна (напевно, через великий обсяг матеріалу, який треба втиснути в тридцять сторінок і не надто навантажити читача-нефахівця) передмова, корисні іменний та географічний покажчики, список використаних першоджерел та довідкової літератури (подекуди трохи застарілий і фрагментарний) і, власне кажучи, сам поетичний матеріал у доволі вичерпній підбірці.
Безумовно, одразу впадає в око ієрогліфічний текст, адже антологія двомовна – японсько-українська. Кожен переклад супроводжується оригіналом танка, поданим чомусь на європейський манер у вигляді п’яти рядків, тоді як автентично він записується вертикально із розбиттям на ритмічні колони, а не на стовпчики. Назви кожної збірки-складника антології також уміщені з японським відповідником неприродно величезними і знову ж таки горизонтально записаними ієрогліфами. Трапляються ієрогліфи і в коментарях, і в передмові. Навіщо? Певно, для того, щоб збагатити видання – як з естетичної, так і з наукової точки зору. Цієї мети було досягнуто: справді, виглядає ефектно та екзотично, та й фахівцям корисно.
З іншого боку, якщо антологія покликана ознайомити українського читача з класичною японською поезією (тим більше, що в українському контексті це видання є чи не унікальним і доволі знаковим), то чи не доцільніше подати більше власне перекладів і менше оригіналів? Та й чи варто обмежуватися новою для українського книжкового ринку, але загалом хрестоматійною класичною японською поезією? Танка пишуть в Японії до сьогодні, і було би значно цікавіше зробити наступний крок і впорядкувати антологію класичної і сучасної японської поезії, замість того, щоб у певному сенсі тупцювати на “стародавньому” місці. Українському читачеві це безумовно було би надзвичайно корисно. А що стосується фахівців, вони уже втомилися чекати на нове теоретичне слово про японську лірику, замість черговий раз мусувати написане російськими дослідниками.
Словом, іще є куди рухатися – а це найголовніше. Дзя, хадзімемасьом – що ж, починаймо!

1 Про шум вітру в соснах і квіти сакури поговоримо неодмінно, але іншим разом.
2 Танка – строфа та однойменний жанр японської поезії, що складається з п’яти ритмічних колонів (у перекладах передаються п’ятьма рядками) і налічує, відповідно, 5-7-5-7-7 складів у кожному колоні.
3 Ренґа – оригінальна колективна поема, яка складалася кількома поетами і налічувала 2, 5, 10, 12, 16, 20, 30, 36, 50, 100 і більше віршів танка. Першу частину кожного вірша з трьох колонів писав один поет, а другу – з двох колонів – інший. При цьому кожен із авторів мусив обов’язково враховувати зміст і думку, що вкладав у свої рядки його попередник.

 

Коментарі 

 
#1 Gepatit_Anync 2018-07-13 14:09 Софосбувир купить цена с доставкой по РФ софосбувир и даклатасвир цена купить в России, цирроз печени лечение гепатита С софосбувиром из Индии

http://gepatitu-c.net
 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.