Головна статті
Знак №1, червень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки


Знак – це знаково!" />

Знак – це знаково!

Давніші лауреати та стипендіати «Смолоскипа» пам’ятають про існування літературного додатку до бюлетеня «Смолоскип України», котрий називався «Знак» і з’являвся двічі на рік, публікуючи поетичні та частково прозові добірки молодих і талановитих, тих, хто став лауреатами ІІІ та IV премій видавництва і, відповідно, чиї твори не мали можливості з’явитися окремими збірками. Зараз «Смолоскип» знайшов можливість відновити видрук цієї знакової газетки, з чим усіх і вітаємо.
Отож, пропонуємо читачам шостого числа бюлетеня невеличкий додаток – «Знак», у якому поезії Ганни Яновської, Олени Рощіної, Наталки Пасічник, проза Галини Ткачук, коментарі Дарини Купко; окремо – вельми емоційний текст, присвячений Помаранчевій революції та завжди молодому видавництву «Смолоскип» і його місії; для гурманів – зразки гри в літературне буриме, витворені на завершальній ватрі мистецької частини цьогорічного Ірпінського семінару: гумор специфічний, витворюваний за наперед пропонованими, загалом випадковим чином підібраними римами.
А яким буде наш «Знак» надалі й чи буде він взагалі, чи зможе перетворитися на щось знакове в межах початку нашої нової епохи – залежить від вас, наші любі, толерантні й критичні, однак завжди активні читачі. Щасти ж і вам, і нам, і відновленому виданню.

Редакція «Знаку»


Ганна Яновська. Волохата книга" />

Ганна Яновська. Волохата книга

* * * 

Будинок «Донвугілля» органічно увійшов до забудови Пушкінської вулиці. Лаконічну композицію головного фасаду доповнюють дві монументальні постаті шахтарів.
Харків: Архітектура, пам’ятники. – К., 1986.

Напівлеви. Напівкобольди. Хто вигнав їх в осінній холод
Лише в наплічнях і чоботях, а в руки дав відбійний молот?
Хто ноги їм загнав під пахви, в бетон закутим і безпечним?
Чому немає в місті птаха, який би сів на їхні плечі?
Вони зорять у сіре небо, на ятки з пивом край дороги,
Крізь переплетені дерева – на мідний череп синагоги...
Гуде Сумська в порожню бочку, дзвенять віддалені трамваї.
Там, унизу, синів і дочок бетонним привидом лякають.
У місті – містика. Бо люди такі смішні і забобонні,
Примарні туляться верблюди між слів у казці телефонній.
В годину пристрасті чи страху – душа у них середньовічна.
Химери капають із даху. Сідають маски на обличчя.
Що ж, майстре, ти для них старався, і це вони тобі пробачать.
Хто засміявся, хто злякався – а глибше мало хто побачить.
А глибше – страх і заздрість хижа, розправа з мертвими й живими,
Красуні, вже давно заміжні, і ті (не ви), хто поряд з ними...
Химери... Друже мій сторонній, повір мені: ця кара – вічна.
У тебе совість не бетонна – не зазирай у їхні вічі.
Я знаю, майстер цих кобольдів десятим шляхом обминає.
Химери – сорому і болю своїм майстрам не пробачають.
І переїзди будуть марні, і зміна імені, заняття...
І антипривидні лікарні не знімуть з нього це прокляття.
}Не гляне він у ці обличчя, давно у пам’яті затерті,
І, як майстри Середньовіччя, горілку п’є й боїться смерті.

Незруйнований аул. Колискова

Білий каптар ходить навколо будинку,
Чорною шерстю всипаний його слід.
Слід довжиною не менше шістнадцяти дюймів.
Білий каптар стукає пальцями в стінку.
Сонце допіру сіло, рано дивитись на схід.
У таборах солдатських не скоро гратимуть сурми.
Білий каптар чорною шерстю вкритий.
е зазирай, господине, йому в лице.
Куля його не бере, господарю, тож не лаштуй рушницю.
Кажуть, що він з подорожніх збирає мито,
Тільки не кажуть яке. І, напевне, за це
Білі солдати бояться його і генерал боїться.
Білий каптар губами торкається шибки.
Подих його туманить тоненьке скло.
Вікна малі, крізь них лиш рука пролізе.
У господині з руки випадає скибка.
Чути стає, як сухо дихає зло –
Зброя і вибухівка в ящиках і валізах.
Сонний господар бгає до люльки листя.
Лиш сірники сирі, та й рука тремтить.
Завтра прийдуть зелені по сіль та гранати,
Думає він і ловить люлькою іскру.
Білий каптар піде, як вогонь догорить.
Просто він дуже любить вогонь споглядати.

* * *

...Це – мистецтво висушити криницю так, щоб наступного дня в ній не залишилося ані краплі води...

Отфрїд Пропелер «Крабат»

Це – мистецтво переселятися з тіла в тіло
Вздовж напрямку руху метропоїзда,
Повертаючись потім назад...
Тут усе просто. Головне – не злякатись чужого обличчя,
Котре може виявитись вашим.
Це схоже на сон, коли, блукаючи по цвинтарю,
Ви зустрічаєте пам’ятник зі своєю фотографією.
Відразу після переселення необхідно глибоко вдихнути.
Так ви відчуєте одночасно

і нікотин у легенях об’єкта,
і його повний, розтягнутий шлунок,
і перехоплений тугим пасом живіт,

А це – найкоротший шлях до телепатії.
І ще один важливий момент. Будьте обережні:

Об’єкт може вийти на будь-якій зупинці.
А двері метро – затовста перешкода для повернення в себе.
Але якщо це таки сталося,

необхідно промовити мантру №128.
Вона вмикає стоп-крани.


Наталія Видашенко. З перемогою Помаранчевої революції" />

Наталія Видашенко. З перемогою Помаранчевої революції

(м. Харків)

Так, ми стояли на Майдані
За честь, за славу, за життя!
Ми Помаранч в душі тримали,
Щоб правда нашою була!

Ми вийшли разом, ми стояли,
Бо голос серця кликав нас.
Ми зняли з себе всі кайдани
І демократія прийшла до нас.

Це поклик серця, поклик крові,
Це крик козацької душі,
Що мордували в казематах
В усі часи московськії кати.

Надії, мрії, сподівання
Століттями були в душі.
І час прийшов, надії наші
Із мрій в реальність перейшли.

Ми вільні люди, а кайдани
Пішли для нас у забуття.
Були ми вільними рабами
До листопадового дня.

А зараз сонце для нас сяє.
Воно творить життя нове,
Щоб ми були Взірець-Держава
Для всіх народів на віки.

Ми не сестра старшого брата,
Що міцно хоче нас тримать.
Ми вийшли гордо з тих «объятий»,
І нас не треба знов гукать.

Бажаєм жити як Європа!
Їі стандарти – нам взірець!
А не іти російським кроком,
и добре знаєм той кінець!

Надію ми в душі тримаєм,
Що результати будуть в нас.
Доведемо ми всім державам:
«А демократія не на словах у нас».


Олена Рощіна. Ламкі світи" />

Олена Рощіна. Ламкі світи


O.K.

Ця дівчина чудна,
вона як кішка.

М’яка-м’яка,
але не зачіпай.

Тонка спокуса дикого горішка...
Розбий і з’їж, або не розбивай.
Так суть під шкаралупою оман...
Сховатись за слова. Не довіряти.
Буває світ як чужорідний хан:
Зламає, розіб’є – аби пізнати.
Буває світ як равлик під дощем –
Ти не помітиш,
трісне шкаралупа...
А дівчина огорнеться плащем
І піде далі, вільна і розкута.

V.2004

* * *

П’ю попелу пухнасту порожнечу –
Все, що лишилось від любові грона.
Викохуєш ти тугу, дбаєш втечу,
А я тепер боюся грому.
Тепер і тінь – тривога...
не у такт...
Волошками душа росте спроквола,
Стежками гояться сліди – антр-акт, –
І тільки пам’ять знов ступа на коло.
Але й до дому надто шлях далекий,
Коли ніхто на тебе не чекає.
І байдуже, що в серці снить лелека –
Крилом пустелю не розколихає.
Виболюю себе, немов уперше,
Лоскочуть вітер всиротілі крони.
У-тому я... втома мене довершить...
П’ю порожнечу, стигнуть камертони.
ХІ.2002

Подорож

...Із усіх колізеїв
ридало каміння доль
І з фортець хрестоносців
кришились відбитки битв
Ми спускались до моря
втомлені від гонитв
Черепашки сухі добирали
немов пароль
Розтлумачення світу
а надто власних сердець
Тільки хвиля голубила берег
крізь пальці йшла
Так збіга молоко
так ридання торує шлях
Для повітря
болем затисненого
між реберць
Ми хотіли втекти
та каміння вабило нас
Так вода причаровує
непосидкі піски
Зачаровані й вогкі
ті гублять цноти паски
Поринаючи в світ пізнань
без загат і прикрас
Чи втекти із пустель
чи уникнути слів тенет
Не за тим наші мандри
невпинно вростають в нас
Майже вічне каміння
майже приручений час
Тільки б знати коли
ти теж потребуєш
мене
ІХ.2004


Галина Ткачук. Меджибіж (дивні оповідки)" />

Галина Ткачук. Меджибіж (дивні оповідки)

Розмова

Як я вийшла раннімвранком та на поле в маю. Роззиралась, де що квітло, на черешню твою. Угляділа там і панну на небесному тлі, всю в стрічки увібрану, і в зеленім мантлі. Та звіталась:
– Здрастуй, Галю, я – Царівна в стрічках. Вирушаймо зі мною – кілька день на ногах. Будуть Дзвінка і Ганна на зеленому тлі. Будеш ти, наче панна у зеленім мантлі.
Ми все йшли, і все плівся мій блакитний вінок. За стрічки їй дбав вітер оді трав до зірок. Все стемнілось, притихло, лиш знайшовся ручай. Поле всілось і зникло, раптом гай ся почав.
Каже панна:
– Послухай, ми в чарівнім гаю. Розкажи, котрим йменням кличеш радість свою. А тепер ступи ближче, щоб розлгедіти літери цього імення на моєму мантлі.
Підступаюсь, і – справді цей чарівним був гай! – чи від того, що темно, чи від того, що май – небо свідком: блищали на зеленому тлі його прізвище-ймення вишиті по мантлі.
– Ось от так! – каже панна, і сміється мені, плетучи так старанно, що вінець сутенів. – Поки бродиш гаями, то, не знаючи як, забуваєш за радість у далеких краях. Ми ж ходім крізь малину на галяву до всіх. Чуєш, панно Галино, щось їх гамір затих. Не дивуй, не розпитуй, у яких ти світах. Он жінки у пурпурних і блакитних мантлях.
Всі сиділи, стояли, розплітали вінки, їх квітки застрягали за перегин руки...

* * *

...як ми, дівчата,
носимо єдине обличчя
на різних черепах,
замурзане у різну косметику...
...різні антропологічні типи...
...різні вирази...
навіть сказали:
коли зноситься мантля,
коли ми більше не снитимемося,
а ти впадеш на підлогу,
бо скільки ж можна
лежати
потилицею на одному ослінчику, а ногами – на іншому,
скільки можна знущатися і терпіти знущання!

Прийдемо в іншому образі
або інші прийдуть у цьому образі
або зовсім інші в зовсім іншому обрисі.

Або із твоїм іменем хтось в гості зовсім злісний
і тонкісний.

Вийди надвір – все одно там Боярка,
Вийди за двір – фортеця Білгород.

****

Ведмідь Варнава

Ведмідь, окраса лісу, хазяїн дивного хутра, ішов та ішов болотами. На його спині в хутрі звила кубло миша. То була вредна сіра польова миша, казала ведмедеві:
- Візьми мене за жінку!
– Та нікуди це не годиться! Я можу взяти тебе хіба що за мишу, на спину собі – аби звила кубло.
– Ну, бери хоча б поки що так, а тоді будемо бачити, – одказала вража миша.
Коли вони розмовляли в лісі, здавалося: клишоногий каже сам до себе.
– Ну, сама суди, яка з тебе жінка?
– Як – яка? Прівлєкатєльна! І дуже навіть інтересна.
Кудлатий важко зітхнув.
– Ти ж не зможеш зготувати мені харч.
– Зате ти мене легко прогодуєш.
– ...Не зможеш влаштувати лігва.
– Зате я тебе люблю.
Скаже іще!
– Не пищи дурниць. Мені потрібна справжня жінка. От піду зараз до ведмедиць.
– Я тобі піду!
– А я піду! Тільки спробуй!
– І що? Та вкусю!
– А я тебе тоді заразом із кублом вичухаю, ще й у процесі ненароком розчавлю.
– Ну, давай, чави, вбивай своє кохання!
– Ти мені не кохання!
– А хто?
– Миша!
– Одне другому не вадить!
Здорова ведмедиця їла малину просто з гілок, з листками.
– Здорова була, Маріє! – проревів наш ведмідь.
– І ти будь здоров, Варнаво. Що таке?
– Та ходи мені за жінку!
Марія відвернула морду.
– Побійся Бога, Варнаво! І мене не клич на гріх, і сам не будь двоєженець.
– Ти про що?
– Та про мишу, жінку твою.
– Та яку?
– Та облиш!
– Та хіба миша ведмедеві жінка?
– А що?
– Я ж її навіть не бачу!
– Ну і що?
– Та я ж її... не люблю!
– Це завжди так здається.
«Фіг знає що!» – подумав ведмідь і почухав лівий бік.
«Фіг його знає, чого він!» – подумала миша і більш якісно почухала ведмедячий бік.
«Дякую», – подумав ведмідь.


Наталія Пасічник. Гонитва за вітром" />

Наталія Пасічник. Гонитва за вітром

Маестро

1
Ти приходиш сюди, залишивши свої одкровення
Молодому Маестро, пропахлому вітром провінцій,
Надто білі долоні на чорних квадратиках клавіш,
Він – невмілий коханець, та добрий музика й поет.
Чорні сутінки бару просякнуті димом і дивом
Ще незайманих пальців, що прагнуть гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку – віриш ? –
Вона ходить сюди не заради нудних увертюр.
О мій юний Маестро, прозорі, як льон сухожилля,
Чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно,
Те, чим марив опівдні, збувається аж понад вечір,
Коли шовк її сукні проріже прогірклу пітьму.
Темні зречення ночі – ти чуєш їх мову, Маестро?
Чорно-біла світлина, де ви понад прірвою з нею –
То лиш вигадка ваша, розбавлена теплим мартіні
І приглушеним “браво” з-за столику десь у кутку.

2
Маестро поламаних скрипок,
Сваволя смичка у тендітних хлопчачих долонях
Нагадує шал молодого мисливця за щастям,
Я – тільки струна, перебита тобою навпіл.
Мій юний Маестро,
Бордо оксамиту у чорнім футлярі віоли –
То губи мої, пересичені духом і тілом,
Цілунок мій ніжний, зірви його, чуєш, зірви!
Мов жовту троянду –
Спротивілий символ розлуки!
Мій дивний Маестро,
Тонкі колючки так безжально пронизують серце
Гірким своїм криком до болю, до крові, до кістки...
Тонкі колючки, чи смичок, міцно вп’ятий в п’ястук?

3
ти бачиш Тернопіль не схожий на інші міста
барокова сутність зосталась лишень на Музейній
де темні книгарні і музика саксофоніста
стають чимось вічним на фоні самотніх облич
приглушений плач під рожевою аркою він –
всього лиш Маестро своєї музейної туги –
самітник з обличчям джазмена джазгенія злого
що марить Парижем чи просто якимсь вар’єте
ти бачиш Тернопіль прийняв би й Шопена якби
час вмів повертати свої кам’яні коліщата
а поки послухай як плаче душа саксофона
болюче зірвавшись з якогось протяжного “фа”.


Ірпінське буриме (тобто віршування з готовими римами)" />

Ірпінське буриме (тобто віршування з готовими римами) 

Хроніка царювання смолоскипівського
козака Бабія-Мамая
за часів ірпінської навали

Якби мені такий гарем,
Щоб кожна із жінок – секс-бомба,
Я був би серед них царем,
Як в маслі сир, як в зубі пломба.
Та вийшов щось не хід конем,
Так, мабуть, робить хід лиш вoмбат:
Проблем у мене – як фонем.
Ходжу… сиджу… лежу… як зомбі.

* * *

Коли по обіді хильнути коньяк,
То може й не вийде одразу стрибати.
Зате ти поводишся наче маньяк
І прагнеш когось по-кохати.
Береш як гітару залізний друшляк
І починаєш – грати.
Ти знаєш, так грали Жадан й Андрусяк,
А поруч стрибали солдати.

* * *

Пливла собі медуза
По полю кукурудзи,
Назустріч їй комбайн.
У ньому дядько Крузо
(Ну нафіг йому муза?!)
Наспівував Рамштайн.
І кожен гадський зомбі,
Поколупавшись в пломбі,
Не знатиме, яка
Це неймовірна бомба,
Коли сусідський вoмбат
Сховався в буряках.

* * *

Твій нахабний погляд, пиво…
Я для тебе – тільки чтиво.
Поцілую тебе хтиво…
– Покохаймося красиво!

* * *

Ми з тобою поруч ліжка.
Ти – мій тигр, я – твоя мишка.
Тобі зараз, певно, кришка,
Бо я маю свою фішку!

* * *

Хиталось ліжко.
Під ним
Ніжку
Гризла мишка.
Хиталося ліжко
Хиталось.
Під ним мишка
Гризла ніжку.
Мабуть, твому коханню кришка.
Впало ліжко.
Клята мишка…

* * *

І.

Коли купуєм разом пиво,
То напиваємсь не на жарт.
І все навкруг стає красивим,
А в голові – такий більярд!
Таке із писка лізе чтиво –
Не зрозуміють Фройд і Барт.
Ми так жартуєм масно й хтиво, –
Що й з літака попре стюард!

ІІ.

Присвячується П. Нечитайлові
Співає так надривно бард –
Ця пісня лине гучно й хтиво.
Стукоче в серці біліард
І кров стає неначе пиво.
І кожен – сам собі стюард,
Літає пристрасно й красиво.
Природа втяла прикрий жарт, –
Був Нечитайло – стало чтиво!

* * *

Вірш про те, чому нема підвечірка

Щоб хтиво не йшов целюліт,
На кухні живе паразит,
А також:
реквізит,
церезит;
Цього року в “Смолоскипі” грошей ліміт.
Пишна кухонна панянка стискає друшляк.
З їжі лишився один Андрусяк.
Та й той під коньяк.
Якщо його не принизить
Герой доповіді Богдана Сторохи
Акціоніст-маніяк
У хащах, в їдальні, у ліжку чи так.
То де ж підвечірок? І де Андрусяк?


Помаранчевий напій" />

Помаранчевий напій

2 помаранчі нарізають пластинками, кладуть в скляну глибоку вазу з покришкою або в глечик, вичавлюють сік з двох цитрин, заливають сиропом, який готують з 400 г цукру і 0,5 л води, і залишають до наступного дня. Потім вливають 1 л червоного вина і охолоджують на льоду або в холодильнику.
Подають на стіл у вазі, розливають у високі склянки і п’ють через соломинку.
Домашні напої. – К.: Укртехвидав, 1964. – С. 10.
Про рецепт “Межигірського меду” читайте в наступному числі “Знака”.


Богдан Шуба, Дарина Купко. Вогонь поезії від «Смолоскипа»" />

Богдан Шуба, Дарина Купко. Вогонь поезії від «Смолоскипа»

Поетична акція «Зустріч поколінь», що відбулася 21 червня у видавництві «Смолоскип», не стала ні літературним герцем між «динозаврами» та «молодняком», ні батьківсько-синівським «лобизанієм» на кшталт спілчанського. Просто поезія вкотре поєднала людей, яким є що сказати одне до одного й до аудиторії і водночас є про що помовчати разом. «Смолоскипівський» вогонь поезії того вечора мав у собі досить і світла, й жару: першу його іпостась представляла молода київська поетка Богдана Матіяш, лауреатка того ж таки «Смолоскипа», а другу – знаний і вже навіть трохи класичний «дев’яностик» Сергій Пантюк. Обидва начала виявилися зрівноваженими настільки гармонійно, що весь вечір пролунав як один злагоджений акорд, незважаючи на найрізноманітніші творчі відмінності між авторами. Бо, попри всі розбіжності, їх обох поєднувало вміння цілковито віддаватися поезії та переймати нею слухачів, які водночас є добрими друзями.

Назва книжки Богдани Матіяш, яку вона представляла того вечора, – «Непроявлені знімки» – непомітно й надзвичайно делікатно наштовхувала на асоціацію з непромовленими словами, що завжди лишаються поза сказаним, але так чи інакше в ньому присутні. Ця поезія говорить просто і зрозуміло, але від того з кожним віршем зростає враження, що мовлене ніби випрозорюється та стає цілком невагомим і говорити насправді треба зовсім про інше. Або й не говорити зовсім, і тоді ті звичні та непомітні речі, про які йдеться, зрештою можуть заговорити самі. Це схоже на медитацію, коли інтенсивність внутрішнього самозаглиблення дозволяє оповідати звичайними словами про звичайні речі, надаючи значення вже не їм, а самому процесу промовляння. Це розмова з собою про глибоко інтимне, надзвичайно особисте, хоча позірно може видатися, що йдеться про загальновідоме й «об’єктивне». Речі та явища світу тут стають персонажами приватної вистави, яка найчастіше схожа на нос

тальгійний ноктюрн. Поезія Богдани Матіяш має особливий, притаманний тільки їй світлий уповільнений ритм, який не дає потонути в суєті часу, що завше рухається швидше за нас. Її художній пейзаж перебуває в особливому вимірі, де не потрібно нікуди поспішати, де можна надовго зупинятися й розглядатися довкола, щоб мати нагоду ще раз прожити світ, який, можливо, вже давно минув.
Як це не дивно, другий учасник «Зустрічі поколінь» – «екзистенційний» і «пафосний» поет Сергій Пантюк виявився статтю слабкою, за визначенням ведучого вечора Анатолія Дністрового. По-перше, не дарма ж так «розбуялися» нині ґендерні дослідження, треба ж їх і до життя прикладати. По-друге, класик-«дев’яностик» трохи спізнився, прибувши пізніше за Богдану, однак компенсував це тим, що узяв у «компаньйони» «свій найкращй твір» – сина Яромира, котрий, за тимчасовим незнанням дослівно батькової поезії та й усіх інших слів, «підспівував» Пантюку з-за дверей. За жвавою реакцією залу на читання-«гавкання» (за авторським означенням!) було зрозуміло, що в головах слухачів з’являлися думки, подібні до такої: «Н-да, цю експресивно-агресивно-експансивно-настирну поезію мало написати, її ще й прочитати треба вміти!» Не сумнівайтеся, Пантюкові це вдалося: його гучноголоса, вперта й пробивна риторика, здавалося, сповнювала собою весь зал.
Коли ж «два вулкани – екстравертний та інтравертний» (за визначенням Ростислава Семкова) відговорили, їм довелося давати автографи. Теж приємне заняття, чи не так?!

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.