Зміст

Історія ідей

Наталя Шліхта. Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики в “Історії Русів”
Ігор Чорновол. Політичні концепції київської “Старої Громади”

Політична Історія

Віктор Горобець. Козацький гетьманат у соціополітичній структурі Речі Посполитої: проект устроєвої моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664
Павло Ісаков. Повстанський антикомуністичний рух на лівобережній Україні (березень 1919 – листопад 1921 рр.): географія поширення, динаміка кількісних змін, ідеологія
Іван Патриляк. Історичні та ідеологічні передумови мілітаризації ОУН. Військово-політичні питання в програмних документах єдиної ОУН та ОУН(Б)
Володимир Кіцак. Розселення українців Польщі в УРСР (1944–1947). Переселення їх із південних та східних областей в Західну Україну

Історія права

Володимир Поліщук. Свідки у русько-литовському праві до судово-адміністративної реформи 1564–1566 рр.

Історія культури

Тетяна Шевченко. Викладачі Луцького єзуїтського колегіуму (1608–1648)
Олексій Сокирко. Хліб насущний гетьманського найманця

Особистості

Андрій Руккас. Генерал Петро Дяченко: вояк чотирьох армій

Генеалогія

Володимир Собчук. З історії титулованої української аристократії пізнього Середньовіччя. Становлення роду князів Збаразьких та його володінь на Волині

Архіви

Віталій Михайловський. Земельні надання Владислава II – джерело до історії Поділля в першій третині XV ст.
Іван Патриляк. Історія спеціального батальйону “Нахтігаль” у світлі біографії невідомого бійця

Натая ШЛІХТА
ЕЛЕМЕНТИ РІЧПОСПОЛИТСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ РИТОРИКИ "ІСТОРІЇ РУСІВ"

«Її Історії русів». – Н. Ш.) етичні засади – це споконвічні моральні підвалини існування української людини й української нації. Її політичні принципи – це віковічні національно-державні прагнення українського народу. Її історичні концепції – це вікові традиції старої української історіографії».

Олександер Оглоблин

«Всh народы, живущіе во вселенной, всегда защищали,
и будутъ защищать вhчно, бытіе свое, свободу и собственность... Почто же намъ, братіе, быть нечувствительными
и влачить тяжкія оковы рабства въ дремотh и постыдном невольничествh, въ собственной ещё земле своей?
» 

З промови Богдана Хмельницького
до реєстровців. («Історія русів»)

«Історію русів», яку О. Оглоблин назвав «декларацією прав української нації» та «вічною книгою українського народу»1 , з 70-х років XIX ст. почали розглядати як твір не власне історичний, а як «політичний памфлет». Саме «політичним памфлетом» називає «Історію русів» у своєму історіографічному нарисі Д. Дорошенко через те, що вона «дуже мало прислужилася науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки»2 . Оминаючи увагою ту роль, яку відіграв твір у національному пробудженні другої половини XIX ст., підкреслимо, що цей «памфлет» відбивав власні суспільно-політичні погляди автора. На цьому зупиняється В. Кравченко, вказуючи, що фактичний матеріал, використовуваний автором, не є для нього цінним сам по собі, натомість перетворюється на «той матеріал, з якого автор сміливо ліпить власне історичне полотно, згідно зі своїм суспільно-історичним ідеалом»3 .

Визнання радше «декларативно-політичного», аніж історичного характеру твору міцно утвердилось у вітчизняній історіографії, перетворившись на своєрідну аксіому. З другого боку, далеко не аксіоматично визначеними є ті суспільно-політичні погляди, які поклав автор в основу свого трактату, ті ідейні впливи, які були вирішальними при обранні тієї ідеальної моделі, яку він використав, переказуючи минуле руського народу. Якщо бодай побіжно окинути поглядом ті думки, які висловлювалися і висловлюються дослідниками з цього приводу, то ми зустрінемося не лише з їхньою великою різноманітністю, але і з очевидною несумісністю окремих з них. Традиційним для вітчизняної історіографії є намагання підкреслити вирішальний вплив просвітницьких ідеалів: ідей гуманізму, раціоналізму, егалітаризму, договірного начала – на світобачення автора. Таким же загальноприйнятим є твердження про спорідненість «Історії русів» з ідеями, виголошеними Французькою і Американською революціями4. Логічним висновком звучить вказівка на глибокий демократизм і лібералізм автора, який перебував під впливом сучасних йому західноєвропейських ідей – «ідей народності, ідей політичної свободи й соціальної рівності й справедливості»5.

Поряд з цим образом інтелектуала, який інкорпорував усі найпрогресивніші ідеї західної думки XVIII ст., окремі дослідники виводять образ традиціоналіста, консерватора, виразника вузькостанових інтересів тогочасної малоросійської старшинської верхівки. Так, П. Куліш звинувачував автора «Історії русів» у становій шляхетській обмеженості. І хоча В. Кравченко, коментуючи цю думку, називає її «полемічною» і підкреслює некритичне сприйняття П. Кулішем поглядів представників російської державницької школи, проте однозначно відкинути таке звинувачення йому не вдається. Якщо не розв’язати, то, принаймні, порушити цю проблему очевидної суперечності в поглядах автора намагається О. Грушевський. Згадуючи про вислів М. Костомарова щодо «барських замашок» автора «Історії русів», він стверджує: «Зв’язок автора «Історії русів» з поглядами українського шляхетства місцями дуже ясний... з іншого боку, на поглядах «Історії русів» лежить відбиток ліберальних віянь XVIII ст.»6. Ця проблема, порушена О. Грушевським на початку ХХ ст., залишається практично не розв’язаною в історичній науці до нинішнього часу7. І дослідники, без будь-якого намагання запропонувати пояснення, називають автора «Історії русів» виразником «новітніх ідей європейського лібералізму», а його твір – декларацією «старого, консервативного українського автономізму», як це, наприклад, робить Оглоблин8. Або ж, як це робить Кравченко, стверджують, що, вихований під впливом гуманістичних та просвітницьких ідей, автор залишався «козацьким традиціоналістом», що пропонував «відверто архаїчний» погляд на минуле власного народу9. На нашу думку, ця очевидна суперечність ставить перед дослідником проблему, яка вимагає вирішення.

Ми не підпорядковуватимемо наше дослідження розв’язанню цієї проблеми. Радше ми маємо намір розглянути «Історію русів» під таким кутом зору, який дозволить нам показати, що думки, ідеї, висловлювання, які, на перший погляд, здаються взаємозаперечними, насправді – органічно пов’язані і виходять з одного кореня. Обраний нами підхід вже був використаний істориком з Гарвардського університету, Зеноном Когутом, який вказав на виразний вплив річпосполитських ідей на формування «малоросійського світогляду» старшинських традиціоналістів доби Гетьманщини. Зазначаючи, що після подій Хмельниччини Річ Посполита ««пішовши, залишилась» в українському типі політичного світогляду»10, Когут звертає увагу на «чіпляння» малоросійської шляхти за польські інституції та на усвідомлення старшиною себе своєрідною спадкоємицею «шляхетської політичної нації», що перейняла від останньої не лише певні суспільні інституції, а й ідейний світогляд та суспільно-політичні ідеали. Обраний Когутом підхід відкриває нові перспективи для аналізу творів посткозацької традиції. Водночас сам американський дослідник, як видається, недостатньо послідовно використовує ним же запропонований підхід, що стосується, серед іншого, і його аналізу «Історії русів». Він наголошує на тому, що у творі поєднуються традиційні мотиви – захист прав і привілеїв станів – «з новими концепціями, навіяними американською і французькою революціями»11. Ця поодинока згадка створює враження, що захист станових привілеїв був єдиним мотивом, очевидно запозиченим з річпосполитського минулого, тоді як усіма іншими ідеями – такими як право на захист особистої свободи, засудження тиранії, віра у примат закону, засудження релігійної нетерпимості – твір завдячує винятково впливу новітніх західних ідей. На нашу думку, таке трактування є дещо однобічним, оскільки кожна з перелічених Когутом ідей становить органічну складову річпосполитської політичної риторики.

Норман Девіс приділяє спеціальну увагу тим «дивним» паралелям, які поєднують річпосполитську ідеологію XVI–XVIII ст. та «прогресивні» західноєвропейські ідеї XVIII–XIX ст. Аналізуючи ідеї, що домінували у світогляді шляхетства Речі Посполитої: право на захист власних інтересів, ідея особистої свободи, ідея договірної влади – англійський дослідник підкреслює, що ці ж ідеї входять до «ідеології сучасних ліберальних демократій»12. Причина такого «переплетення» полягає у тому, що і польська шляхта XVI–XVIII ст. і ліберальні демократи XIX ст. бачили однакову загрозу для своїх інтересів – необмежену державну владу; таким чином, їхня ідеологія підпорядковувалася завданню протистояти цій загрозі. Водночас Девіс вказує на те, що ці «прогресивні» ідеї польської шляхти були майже виключно підкорені «елементарному бажанню зберегти стародавні привілеї»13. Лише беручи до уваги це зауваження Нормана Девіса, ми зможемо зрозуміти ідеї, під впливом яких сформувався світогляд автора «Історії русів». 

* * *

На перших же сторінках свого твору автор пропонує читачеві концепцію етногенезу слов’янства, яку дуже важко втиснути у рамки його «просвітницького» світогляду. Торкаючись проблеми етногенезу у творі, В. Кравченко вказує, що автор відобразив лише деякі історичні підходи до цієї проблематики, відповідно – підкреслює тенденційність автора14. Однак не важко помітити, що твердження автора про те, що «народъ Славянскій, произшедшій отъ племени Афета, сына Ноева, названъ Славянами по родоначальнику и князю своему Славену, потомку Росса Князя внука Афетова», замешкав свої теперішні терени, «переселясь из Азии»15 – свідчить не про «тенденційність» автора, а про величезний вплив, що його справив сарматський міф на козацьку і посткозацьку традицію. Започаткована у річпосполитській думці другої половини XVI ст. теза стверджувала, що войовничі сармати – предки польської шляхти – прийшли з азіатської Сарматії і, підкоривши собі місцеве населення європейської Сарматії, заклали основи майбутньої Речі Посполитої. Трансформований в українській думці XVII ст., цей міф пропонував ототожнювати європейські сарматські терени власне з Руссю. З другого боку – на його основі виник хозарський міф: концепція про походження козацтва від давнього племені хозар. Самійло Величко у своєму «Літописі» ототожнює поняття «сармати» і «хозари», поєднуючи дві концепції – сарматську і хозарську. До певної міри, цей же засіб використовує і автор «Історії русів», проте у його викладі «сарматський» елемент значно переважає над «хозарським».

Прийшовши з Азії, слов’янський народ розділився на декілька груп, серед яких виділилися «полуденні» слов’яни, названі «Сарматами по острымъ ящуринымъ глазамъ съ прижмуркою; и Русами или Русняками по волосамъ»16. Наскільки повно автор ототожнює поняття «сармати» і «руси», дізнаємося з універсалу Хмельницького, датованого 28 травня 1648 року. В універсалі ототожнюються «провинціи Сарматскія» та «Козацкія, наши Рускія», більше того – йдеться про походження поляків від сарматів-русинів: «ижъ они Поляки... отъ насъ, Савроматовъ и Русовъ уродившись и изшедши...»17. Автор не завжди послідовний в ототожненні понять «сармати» і «руси» і в інших «цитованих» документах розширює зміст поняття «сармати». Наприклад, Наливайко, у заадресованому Сигізмунду III посланні, говорить про походження руського і польського народів «отъ единаго корене Славянскаго альбо Сарматскаго»18. Тобто свідчення про єдинокровність поляків і русинів залишається беззаперечним. І грізним звинуваченням з вуст Хмельницького звучить твердження про те, що поляки не визнавали прав «единокровной братіи своей, Савроматовъ»19. Це звинувачення у «братерській зраді», коли поляки «повстали напрасно и безсовhстно, якоже иногда Каинъ на Авеля»20, дає змогу зрозуміти містико-символічну візію історії в «Історії русів» – «простеження Божого суду й Божої кари, що впала на тих, хто зруйнував дух единства и братского согласия, який панував колись між единоплеменными народами»21.

Поряд з таким зверненням до власне сарматського міфу автор, як ми вже згадували, використовує і «хозарську» його модифікацію, що, на твердження О. Оглоблина, пояснюється «величезним впливом на ідеї автора козацької історіографії»22. Автор вводить «хозарську» лінію, по-перше, щоб обґрунтувати назву «козак»; по-друге (і це, на нашу думку, є основним), щоб підтвердити лицарське, благородне походження козацтва, яке перетворюється в «Історії русів» на виключно шляхетський стан. Формально шляхетство руського козацтва, як указує автор, було підтверджене привілеєм Стефана Баторія 1579 року, де йшлося про те, що «Шляхетство Руское въ чинахъ, урядахъ и реестровомъ козацтви знайдуечесь, едность и равенство имуть зъ Шляхетствомъ Польскимъ и Лытевскимъ»23. Автор неодноразово підкреслює, що цей шляхетський статус козацтва був саме підтверджений, а не подарований. Козацтво належить до шляхетського стану вже через своє походження, адже «козарами» з сивої давнини звалися «воины Славянске, избранные изъ ихъ же породы для войны и обороны отечества»24.

Окрім власне етногенетичної концепції, у творі знайшли свій вираз і деякі інші елементи сарматизму. Дослідники часто вказують на те, що козацький період у викладі автора «Історії русів» перетворюється на низку безперервних військових дій. Ця підкреслена увага до військової тематики є органічною складовою сарматизму – лицарської ідеології. Особливо важливим елементом цього оспівування лицарської звитяги козацтва є переможний характер усіх битв за його участю25, а також підкреслена його готовність померти в обороні своїх прав, адже «лучше умереть со славою, чhмъ жить поруганною»26. Така військова звитяга, хоробрість козацького війська, якому, як стверджує автор, Річ Посполита завдячувала всіма своїми славними перемогами27, різко контрастує з тією військовою безпорадністю, невимовним боягузтвом, що їх автор робить визначальними характеристиками російського війська. Наприклад, описуючи азовський похід Голіцина, автор користується лексикою, абсолютно неприйнятною з позиції лицарської ідеології, пишучи про «удивительный и невhроятный страхъ отъ Татаръ, видно вкоренившійся въ Россіянахъ отъ временъ великихъ оныхъ завоевателей, Батыя и Мамая»28. Описуючи перебіг Північної війни, автор підкреслює постійні поразки росіян, вказуючи, що єдино козацтво врятувало їх від повного розгрому, що яскраво проявляється в описі Полтавської битви.

Поряд з загальним підкоренням зображуваних подій сарматській ідеології, автор окреслює низку портретів військових лідерів, які, на нашу думку, досить однозначно вкладаються в канони образу лицаря-сармата. Саме сарматському ідеалові тією чи іншою мірою відповідають образи Сірка, Палія, Мазепи. Рисами воїна-лицаря наділений Палій, завдяки участі якого у битві під Полтавою російське військо перемогло шведів. Кількома рельєфними рисами окреслюється образ Сірка. Він, хоч і «былъ... Запорожецъ, сіе есть родъ шута или юрода», з другого боку, був наділений громадянськими чеснотами – «не былъ онъ ни мало стяжателенъ и корыстолюбивъ», «былъ добрый и сговорчивый сосед», – і був справжнім лицарем і військовим керівником, чиє військо постійно перемагало, що дало підстави автору порівнювати його з Тамерланом і Чингісханом29,

Однією з найбільш багатогранних і цільних постатей у творі є образ Мазепи. Звертаючись до цього образу, О. Оглоблин підкреслює, що автор «мусив віддати данину політично-цензурним умовам свого часу», тому і використовував у творі «трафаретну оцінку його дій»30, створюючи досить непривабливий образ гетьмана. Нам здається, що, на противагу негативним, позитивні риси образу значною мірою виведені під впливом сарматського ідеалу. Адже Мазепа не лише наділяється «храбростію, предпріимчивостію и всhмъ воинскимъ искуствомъ»31 , але виступає також як великодушний правитель, що відзначається «глубочайшей мудростью», крім того (що є далеко не останнім для справжнього сармата) – є християнином «отмhнно набожнымъ»32.

Автор виразно підкреслює певні характеристики більшості своїх героїв, проте не пропонує (можливо, за винятком Мазепи) цілісного образу. Натомість він виводить цілісний і виразний образ свого улюбленого діяча – Богдана Хмельницького. Водночас не можна не погодитися з висновком Дорошенка про те, що «загальна характеристика особи Хмельницького... доволі трафаретна: це – накопичення всіх можливих чеснот воїна, політика і приватної людини»33. Дозволимо собі лише уточнити – «сарматських чеснот». Якщо розглядати образ Хмельницького з погляду його відповідності сарматському ідеалові, то перед нами постане досить виразний образ сармата. Тому, безперечно, не випадковою є згадка про благородного предка Хмельницького – гетьмана Венжика Хмельницького. Давнє шляхетське походження вирізняє Хмельницького з-поміж інших центральних героїв твору – тих же Палія і Сірка, які, попри відповідність сарматським чеснотам, все ж не є справжніми сарматами, бо не є родовитими шляхтичами.

Опис смерті Хмельницького у творі викликає досить виразні асоціації з ідеальним сарматським похороном, коли «плачъ и рыданіе раздирали воздухъ, и сhтованіе продолжалось повсемhстное и неизреченное», і коли сам гетьман перетворювався не лише на «роднаго отца» свого народу, але й на сонце, яке «померкло»34. Саме у прикінцевому слові про гетьмана автор ніби зводить воєдино усі його чесноти, завершуючи витворення образу. Гетьман як людина, що була обрана долею для здійснення «нарочитыхъ ея намhреній и устроеній», перетворюється на уособлення ідеалу, адже «при превосходномъ своемъ разумh былъ добродушенъ и справедливъ; въ дhлахъ національныхъ совершенный политик, а въ войнh неустрашимый и предпріимчивый вождь»35. Окрім того, він був великодушним, йому зовсім не було притаманне користолюбство. Нарешті, Хмельницький перетворюється на своєрідне втілення самого поняття патріотизму – провідної риси справжнього сармата – адже «Отечество свое и народъ такъ любилъ, что покоемъ своимъ, здоровьемъ и самою жизнію всегда ему жертвовалъ без малейшего роптанія»36.

Запропонований нами аналіз дозволяє стверджувати, що окремі елементи річпосполитського сарматського міфу, які були згодом трансформовані у козацькій традиції, не зникли повністю з повсякденної свідомості малоросійської еліти кінця XVIII ст. і сарматський ідеал ще не перетворився на повний анахронізм, оскільки його ремінісценції були ще досить сильними, а вказівка на сарматське шляхетське походження продовжувала відігравати далеко не останню роль для підтвердження окремішності і вродженого благородства малоросійського народу.

Якщо розглянуті нами елементи сарматського міфу однозначно свідчать про обернутість «обличчям назад»37 того ідеалу, якому автор підкорює свій історичний екскурс, то окремі з елементів річпосполитської риторики, на яких ми ще зупинимо нашу увагу, дають підстави для вже згаданих тверджень про «прогресивність» переконань автора.

Окреслюючи провідну ідею твору як ідею «автономності»,
О. Грушевський вказує на те, що ця ідея надавала твору опозиційного і навіть антиурядового характеру38. Водночас Зенон Когут ствержує, що критика традиціоналістами сучасних їм порядків (що і давало підстави називати їхню позицію «опозиційною») пояснювалась виключно їхньою «прив’язаністю до минулого»39, міфологізацією ними старовини, яка зазнавала нещадного руйнування під тиском уніфікаторської політики центрального російського уряду. Це звернення до «доброї старовини» знайшло свій вираз у відстоюванні старшиною стародавніх прав і привілеїв.

Відстоювання прав і вольностей руського народу є однією з провідних ідей «Історії русів». Автор простежує, як литовські і польські правителі підтверджували і розширювали ці «права і вольності», згодом – як підтверджені привілеї ігнорувалися річпосполитським урядом і, нарешті – як повстало козацтво в обороні цих прав. Саме з обороною прав і вольностей пов’язане проголошене у творі право «народу» на опір тиранії, яке О. Оглоблин, як ми вже згадували, пояснює впливом програмних документів Американської та Французької революцій. На нашу ж думку, «право на боротьбу проти тиранії» радше потрібно пов’язувати з глибоко вкоріненим у свідомості шляхти правом на опір (jus resistendi) та пов’язаним з ним правом «відмовити у слухняності» (non praestanda oboedientia). Саме у такому контексті ми і повинні розглядати численні згадки про «право на опір» у промовах Хмельницького – і в тій же промові до реєстровців, яка зацитована вище, і у його зверненні до послів іноземних держав, коли він стверджував: «И народъ Рускій, когда предпринималъ противъ Поляковъ оружіе, то предпринималъ его единственно къ оборонъ и въ крайности, къ чему всh народы во всhмъ мірh имhютъ самое естественное право, ни чhмъ не опровергаемое»40.

У чому ж полягав зміст тих «прав і вольностей», в обороні яких повстало козацтво і відновити які закликав Петра І Полуботок? Королівські привілеї закріплювали принципи, які становили зміст річпосполитських «золотих вольностей» – принципи «вольності і рівності» (libertas і aequalitas) руської шляхти; саме вони лежали в основі концепції договірних взаємин, яка пронизує весь твір. Ідея з’єднання з литовським і польським народами, «яко ровный зъ ровнымъ и свободный зъ свободнымъ» є однією з центральних у «Історії русів». Її автор викладає вже на перших сторінках твору, розповідаючи про з’єднання (а не завоювання) Русі з Литвою за Гедиміна, а згодом про з’єднання Литовсько-Руської держави з Королівством Польським за часів Ягайла та Ядвіги. Для «матеріалізації» цього принципу рівності автор згадує про встановлення після Кревської унії трьох рівнозначних гетьманських посад «съ правомъ намhстниковъ Королевскихъ и верховныхъ военачальниковъ и съ названіемъ: одного короннымъ Польскимъ, другаго Литовскимъ, а третьяго Рускимъ»41. Показовим є зауваження автора щодо таких самих принципів з’єднання Галичини з Королівством Польським, коли він стверджує, що «весьма ошибаются» ті письменники й історики, які пишуть про завоювання Галичини Польщею.

Усе подальше співжиття трьох народів аж до фатальної унії 1596 року подається через низку королівських привілеїв, які постійно розширювали ці права руського шляхетства. Владиславу ІІ належала «благородна місія» започаткувати цю традицію у привілеї 1434 р., в якому декларувалося: «... И рыцарство шляхетское Руское зъ рыцарствомъ Польскимъ и Литовскимъ, и тh народы зупельне зъединочатся, яко ровный зъ ровнымъ и свободный зъ свободнымъ, и яко единоплеменны суть и доброю волею едность свою ухундовали»42. Кульмінацією цього змагання за підтвердження принципу «рівності і вільності» є включення його як головної статті до «скомпонованого автором»43 тексту Зборівського договору. У першій статті договору йшлося про звільнення руського народу від усіх претензій з боку поляків і литовців, оскільки руський народ – «изъ вhковъ вольный, самобытный и незавоеванный, а по однимъ добровольнымъ пактамъ въ едность Польскую и Литовскую принадлежавшій»44 .

Паралельно з інституюванням рівності руського шляхетства з рештою шляхти Речі Посполитої проводиться думка про шляхетське достоїнство козацького лицарського стану, що також користується правами «вольності і рівності». Хоч ми вже зупинялися на цьому питанні, видається необхідним ще раз наголосити: козацтво для автора є винятково шляхетським станом, а тому, як він підкреслює, «несправедливо иные заключаютъ, что въ Малоросіи яко бы свободно было переходить изъ Козаковъ въ мужики, а изъ мужиковъ въ Козаки по произволу каждаго»45. Народ, який є народом вільним і рівним, залишається для автора народом шляхетським, а тому з певною часткою скептицизму маємо сприймати численні згадки дослідників про егалітаристські настрої автора: принцип рівності залишається для автора принципом aequalitas «золотих вольностей», і твір не дає ніяких підстав розширювати це трактування.

Даючи загальну характеристику «Історії русів», О. Оглоблин ствержував, що «основною темою цього трактату, його безпосередньою метою, була проблема україно-російських взаємин, глибока антитеза: Україна – Москва»46. Можна не сприймати усю категоричність цього твердження, проте думка про глибоку відмінність, навіть протилежність, принципів організації двох суспільств, безумовно, пронизує майже весь твір. Автор свідомо застосовує засіб контрасту і протиставляє «вольний і рівний» руський народ та «суспільство рабів» Московської держави. Далеко не випадковою є згадка про те, що молоді козаки надавали перевагу протекторату турецькому над московським через те, що у турок «воинской народъ въ нарочитомъ уваженіи и почтеніи», і через те, що у них немає «крhпостныхъ и продажныхъ людей или крестьянства, как въ Московщинh тое водится»47. Викривальну промову вкладає автор у вуста генерального осавула Богуна, який зображує Московську державу у кращих традиціях absolutum dominium річпосполитських мислителів: «... Въ народh Московскомъ владычиствуетъ самое неключимое рабство и невольничество въ высочайшей степени, и... у нихъ, кромъ Божьяго, да Царскаго, ничего собственнаго нhтъ и быть не можетъ, и человhки, по ихъ мыслямъ, произведены на свhтъ будто для того, чтобъ въ немъ не имhть ничего, а только рабствовать»48.

Ідея релігійної терпимості, що пронизує увесь твір і особливо яскраво проступає у зображенні «золотої доби» Речі Посполитої – до введення унії – привертає особливу увагу. Дослідники особливо схильні підкреслювати цю рису твору, яка, як випливає з їхньої інтерпретації, є свідченням впливу на автора раціоналістичних західноєвропейських ідей. Так, О. Оглоблин називає автора «раціоналістом у дусі філософії XVIII ст.»49 , а М. Драгоманов, вказуючи на те, що автору взагалі не була притаманна ідея «православної виключності», називає його «виразником цінностей у дусі ліберальної філософії другої половини XVIII ст.»50. Ми дозволимо собі припустити, що такі «прогресивні» ідеї не так уже й легко абсорбувалися малоросійською елітою, яка була «звернена у минуле». Натомість, «добра старовина», як здається, дає пояснення релігійній терпимості автора. Адже принцип релігійної толерантності, притаманний багатоетнічному суспільству Речі Посполитої, був закріплений Варшавською конфедерацією 1573 року, ставши згодом невід’ємною складовою pacta conventa, дотримуватися яких мав кожен король Речі Посполитої. Автор наголошує на тому, що принцип релігійної толерантності послідовно підтверджувався у всіх королівських привілеях, починаючи з привілею Казимира Великого, який підтверджував рівність прав католицької і православної шляхти: «А належите до вhры, альбо Религіи Католической Руской, то мhти ее в одном поваженню зъ Религіею Католическою Польскою, яко ся здавна такъ они були»51. Принцип толерантності, здавалося, настільки глибоко увійшов у свідомість суспільства Речі Посполитої, що унія (яка була «видумана» не на її теренах, а папою Климентом VІІІ, ставши «знаряддям диявола», обраним для руйнування «єдинокровного побратимства»52 ) «потрясла» Річ Посполиту і врешті «низринула ... въ бездну ничтожества»53. Антиуніатський тон «Історії русів» пояснюється тими ж причинами, які змушували деяких католицьких діячів засуджувати унію: вона була злом, тому що остаточно руйнувала принцип релігійної толерантності. Окрім того, автор пропонує ще одне пояснення того, чому унія була злом. Гетьман Косинський у своєму містифікованому листі до короля вказував, що «перемhна в вhрh и обычаяхъ народныхъ... заводимая Духовенством безъ согласія народнаго, есть преткновеніе весьма опасное и неудобоисполнимое»54. І далі, конкретизуючи таку заяву, зазначав, що вчинок духовенства зруйнував принцип представництва, на якому тільки й має ґрунтуватися управління державою, а отже – введення будь-яких змін. Слова, вкладені автором в уста Косинського, є ланкою, що дає змогу перейти до розгляду концепції договірності, яку автор кладе в основу свого зображення минулого: «Духовенство не имhетъ отъ чиновъ націи и отъ народа никакого полномочія на введеніе въ ихъ вhру и обряды перемhнъ и новостей, а безъ того не имhетъ оно власти»55.

Проаналізовані елементи політичної риторики «Історії русів» є, на нашу думку, досить яскравим свідченням впливу річпосполитської традиції на автора твору, загалом – на малоросійську еліту кінця XVIII ст. Не намагаючись стверджувати, що ці річпосполитські ідеї були єдиними, що мали вплив на автора, ми все ж переконані в тому, що зовсім не помічати ці ремінісценції, як це робить переважна більшість дослідників, є принаймні некоректним з наукового погляду.

Автор «Історії русів», перебуваючи під впливом річпосполитського політичного ідеалу, підпорядковує цьому ідеалові всю схему минулого руського народу. В основі цього політичного ідеалу лежить концепція договірно-представницького характеру влади – влади, яка ґрунтується на «договорі» правителя з народом, на принципі виборності та на принципі самоврядування. У творі автор виводить також і антитезу до цього ідеалу, зображуючи московські політичні порядки. Ми вже згадували про те, що вся Московщина зображується як держава «правителя і рабів», причому московські правителі наділені «жадностью... къ властолюбію и притязаніямъ, по которымъ присваиваютъ они себh даже самыя царства»56. Особливо гнівною інвективою, спрямованою проти московського tyranus, звучить промова Полуботка, у якій підкреслюються ті аспекти політичної організації Московської держави, які перетворюють її на виразну антитезу до ідеалу. Вустами Полуботка автор висловлює неприйнятність двополюсного поділу, коли весь народ перетворюється на рабів, якими московський цар править за власною волею і з власної примхи. Виступаючи з позиції гуманності, на думку Грушевського57, на нашу ж думку, виходячи з позиції повного несприйняття absolutum dominium, у повній згоді з традиціями річпосполитської політичної риторики, автор порівнює ставлення московського самодержця до його підданих зі ставленням азіатського деспота: «Повергать народъ въ рабство и владhть рабами и невольниками есть дhло Азіятскаго тирана, а не Христіанскаго Монарха, который долженъ славиться и дhйствительно быть отцемъ народовъ»58. У цій же промові Полуботок вказує на основоположний елемент, що перетворює московського царя на тирана – повне ігнорування ним закону, те, що цар ставить себе над законом. Стверджуючи, що «законы, управляющіе всhмъ вообще человhчествомъ и охраняющіе его отъ золъ, есть точное зерцало Царямъ и Владыкамъ... и они первые блюстители и хранители имъ быть должны», автор ставить риторичне запитання: «Откуда же происходитъ, что Ты, о Государь! поставляя себя выше законовъ, терзаешь насъ единою властію своею..?»59.

Принцип антитези автор застосовує для того, щоб краще відтінити ту ідеальну модель влади, яка ним абсолютизується і у відновленні якої малоросійські традиціоналісти вбачали свою заповітну мету. В основу моделі влади кладеться принцип договору між народом і правителем, що, отримуючи владу від народу, бере на себе певні зобов’язання, виконання яких є для нього обов’язковим. У верховенстві цієї засади дослідники звично вбачають вплив ідеї суспільного договору Руссо, повністю ігноруючи факт, що той народ, від якого правитель отримує владу, аж ніяк не є народом у розумінні Руссо, а є народом політичним – народом-шляхтою, відповідно до річпосполитського бачення. Найбільш виразною декларацією, що обґрунтовувала таку модель організації влади, є, на нашу думку, передсмертна промова Б. Хмельницького, яка повністю відповідає, як підкреслює І. Афанасьєв, середньовічним канонам «мистецтва доброго вмирання»60. Два елементи видаються визначальними у цій промові. По-перше, гетьман дякує за те, що його обрали гетьманом, «за свое Гетманство!.. за тh достоинства, которыми вы меня почтили, и за ту довhренность, которую вы мне всегда оказывали!»61. По-друге, повністю усвідомлюючи свої зобов’язання перед народом, він просить вибачення за свої помилки, виправдовуючи себе лише тим, що «намhренія мои объ общемъ благh были чистосердечны и истинны...»62.

Принцип договірності влади нерозривно пов’язується з її виборним характером. Починаючи з давньоруських князів, династія яких була обрана народом, руські князі, а згодом гетьмани були особами, обраними від народу вольними голосами. Автор особливо гаряче обстоює цей принцип виборності упродовж усього свого історичного екскурсу. Головним речником цього принципу знову виступає Богдан Хмельницький. Гетьман навіть «отвращалъ» козацтво від обрання Юрія не стільки через те, що той був молодим і недосвідченим, скільки через своє (насправді – автора) категоричне несприйняття принципу спадковості. Після підписання Зборівського трактату Б. Хмельницький урочисто відмовився від спадкового володіння руськими землями «яко противнаго... правамъ и обычаямъ народнымъ, по которымъ они управляемы быть должны выбранными изъ себя всhми урядниками и самимъ Гетманомъ»63. Про спробу перетворення гетьманської влади на спадкову автор згадує ще два рази, щоразу відкидаючи її як найбільше зло. Прагнення до спадкового гетьманування Юрія Хмельницького, підказане його «злим генієм» – Виговським, з невідворотністю призводить до того, що він втрачає владу. Згадуючи про запропоновану старшиною пропозицію затвердити спадкове гетьманування роду Розумовських, автор називає її «оскорбительною», підкреслюючи, що зібрання чинів і козацтва рішуче відкинуло цю ідею, як «весьма противную ихъ правиламъ, привиллегіямъ и самому разсудку»64. Злом є для автора будь-яке намагання порушити принцип виборності, тому він рішуче виступає проти спроб російського уряду призначати гетьманів. Пишучи про вірність малоросійського народу тим умовам, що були накреслені у Переяславі, та російському царю, автор вказує на нерозривний зв’язок, що існує між збереженням вірності і збереженням принципу виборності гетьмана, стверджуючи, що «только тh Гетманы были неусердны к Правительству Россійскому, которые имъ избраны или избраны по настоянію сего Правительства»65.

Влада гетьмана для автора є справді договірною, тому вона є виборною і ні в якому разі не є абсолютною. Гетьман не лише підкоряється, на відміну від російського самодержця, закону, а й при розгляді всіх найважливіших питань підкоряється рішенню народного представництва. Автор «Історії русів» детально не зупиняється на описі форми цього представництва, проте формула «чини і військо» та «чини і депутати», що уособлює в собі цю ідею, зустрічається у творі досить часто. Надзвичайно точно передає авторське бачення політичного ідеалу відповідь, яку отримав Ромодановський на свою пропозицію надати гетьману ширші прерогативи, зокрема – право одноосібно вирішувати питання зовнішньої політики. Представники козацтва відповіли категорично: «Гетманы никогда такого полномочія не имhли и имhть не могутъ, яко правленіе ихъ земли и самые Гетманы зависятъ отъ чиновъ и войска, и отъ ихъ выборовъ и приговоровъ»66 . Звернення до «выборовъ и приговоровъ» народних представників особливо виразно проявлялося за гетьманування Б. Хмельницького, який завжди підкреслював, що гетьман потребує народної згоди для вирішення важливих питань. Зокрема, він неодноразово наголошував на тому, що його особисті думки про необхідність протекторату нічого не варті без згоди «со стороны народа»67. Повністю відповідає уявленню автора про «справедливу» договірно-представницьку форму влади опис того, як Хмельницький обговорював з «чинами і депутатами» питання про прийняття протекторату спершу після Зборівської битви, згодом – після отримання відповідних пропозицій від Польщі, Московської держави та Османської імперії68.

На принципі договірності, як стверджує автор, повинні ґрунтуватися не лише внутрішнє управління державою, а й міждержавні зносини. Саме на основі двосторонніх договорів у формі трактатів, як ми вже згадували, будувалися стосунки руського народу з польським і литовським народами у Речі Посполитій. Саме цей принцип, в ідеалістичному баченні автора, лежав і в основі русько-московських взаємин. З цього погляду, звичайно, не випадково автор особливо підкреслює той факт, що московські посли на Переяславській нараді «подтвердили присягою своею отъ лица Царя и Царства Московскаго о вhчном и ненарушимомъ храненіи условленныхъ договоровъ»69.

Наш розгляд ідеальної моделі політичної влади, витвореної в «Історії русів», залишиться неповним, якщо ми не згадаємо про ще один принцип, який, у повній згоді з річпосполитською традицією, обстоює автор – принцип обмеження прерогатив верховної влади через функціонування інституцій місцевого самоврядування. Вже у привілеї Владислава ІІ особлива увага приділяється функціонуванню судочинства. Декларуючи рівність руської шляхти з шляхтою польською і литовською, король підкреслює у своєму привілеї: «И судятся в нихъ одъ самихъ себя; а въ суды земскіе і градскіе избираютъ судей и урядниковъ вольными голосами»70. Привілей Стефана Баторія підтверджував цю автономність руських судів, земських і гродських, і в ньому ж ішлося про організацію «Трибунала Рускаго»71. Намагання захистити ці елементи самоврядності проступає у всіх зверненнях малоросійської старшини до центрального уряду. І досить характерним є те, що практично остаточну ліквідацію малоросійської автономії пов’язує автор з указом Катерини ІІ, у якому йшлося про необхідність «служащихъ Козаковъ подчинить по судамъ и должности, военному уставу»72. Проте водночас автор підкреслює, що все ще зберігалося земське судочинство, залишаючись після остаточного скасування інституту гетьманства останнім реліктом політичної моделі тієї «доброї старовини», яку автор оспівує у своєму творі.

Ідеал організації політичної влади, виведений автором «Історії русів», дуже плавно накладається на той ідеал, який пропонували просвітники XVIII ст. Проте погляд автора, як ми намагалися показати, був сформований не під впливом тих просвітницьких ідеалів, а радше під впливом річпосполитської політичної риторики, окремі елементи якої були глибоко вкорінені у свідомості малоросійської еліти. І якщо ми погодимося з тезою О. Оглоблина про те, що автор «Історії русів» – демократ і проповідник демократичних принципів організації суспільства73, то лише зробивши невеличке, але основоположне зауваження – автор декларує і захищає принципи шляхетської демократії – принципи, на яких ґрунтувався устрій Речі Посполитої. 

* * *


          Розпочинаючи наш розгляд «Історії русів», ми порушили питання про те, які ідейні впливи були вирішальними для формування світогляду автора твору, якому суспільно-політичному ідеалу підпорядкував він свій виклад минулого. Вказавши на «традиційний» погляд, згідно з яким погляди автора формувалися під переважаючим чи навіть винятковим впливом прогресивних просвітницько-раціоналістичних ідей, ми запропонували дещо інший підхід до розв’язання цього питання. Ідеї: договірності влади, верховенства закону, місцевого самоврядування, виборності, рівності і вольності, права нації на захист своїх прав і на опір правителю, який не дотримується умов договору зі своїм народом, – дійсно формують той ідеал, якому автор підпорядковує зображення минулого малоросійського народу. Проте теза про «прогресивність» світогляду автора зазнає певних змін, якщо уточнити, що нація-народ, права якої захищає автор, є нацією шляхетською, і що автор зовсім не закликає до демократичної реорганізації сучасних йому реалій, а навпаки – закликає «повернутися» у минуле, у «золотий вік» Речі Посполитої, коли права і вольності руського народу свято шанувалися, а ідеал «справедливої» влади втілювався у життя.

«Історію русів» справді можна розглядати як декларацію прав, що й пропонує О. Оглоблин, – декларацію прав руської шляхетської нації, котра на кінець XVIII ст. все ще перебувала в орбіті впливу ідеології держави, яка на той час вже практично не існувала, та все ще шукала підтвердження своєї окремішності і благородства власного походження у сарматському міфі.

 

1 Див.: Оглоблин О. Вступна стаття. – У кн.: Історія Русів. – Нью-Йорк, 1956. – С. ХХV.
2 Дорошенко Д. «История Русов». – У кн.: Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. – К., 1996. – С. 51.
3 Кравченко В. В. «Історія русів» та її місце в українській історіографії. – У кн.: Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження. – К., 1996. – С. 147.
4 Наприклад, Оглоблин підкреслює, що ідеї, висловлені у словах, що їх ми використали як епіграф до нашого дослідження, споріднюють «Історію русів» з «Декларацією незалежності» 1776-го і «Декларацією прав людини і громадянина» 1789 року. (Див.: Оглоблин О. Вказ. пр. – С. XVIII).
5 Цит. за: Міщуков О. «Історія русів» у контексті доби – першої половини ХІХ ст. – К., 1997. – С. 94.
6 Грушевский А. С. К характеристике взглядов «Истории русов» // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской Академии Наук. – Т. ХІІІ. Кн. 1. – СПб, 1908. – С. 426.
7 Деякі вітчизняні дослідники все ж звертаються до цієї проблеми. Наприклад, Ілля Афанасьєв у своєму дослідженні про символізм «Історії русів», порушуючи питання про те, «наскільки глибоко засвоїв ідеї Просвітництва автор «Історії русів», раціональні чи ірраціональні уявлення про світ домінують у його творі» (Афанасьєв І. Символіка смерти в «Історії Русів» // Сучасність. – 1999. – № 11. – С. 138), переконливо доводить, що домінантним у світогляді автора залишається середньовічний тип ментальності, який розглядає долю нації виключно у категоріях «Божого промислу». Саме авторським розумінням «дії Божественного провидіння», як свідчить Афанасьєв, пояснюються численні містифікації – свідоме розходження між тим, як сталася подія і тим, як вона подається у творі. Такий напрям роздумів підводить до думки про те, що поряд з розглядом «Історії русів» як «політичного памфлету» доцільно приділити більше уваги її дослідженню як «містичного твору».
8 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. ХІ, ХІV.
9 Кравченко В. В. Вказ. пр. – С. 195, 165.
10 Яковенко Н. Гетьманська Україна під колесами просвітницьких ідеалів // Сучасність. – 1997. – № 9. – С. 147.
11 Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини. 1760–1830. – К., 1996. – С. 236.
12 Davies Norman. God’s Playground: A History of Poland. Vol. 1: The Origins to 1795. – Oxford: Clarendon Press, 1991. – P. 371.
13 Там само.
14 Див.: Кравченко В. В. Вказ. пр. – С. 158.
15 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 1.
16 Там само. – С. 2.
17 Там само. – С. 69.
18 Там само. – С. 36.
19 Там само. – С. 79.
20 Там само. – С. 69.
21 Яковенко Н. Брати/вороги, або Поляки очима українця XVII–XVIII століть // Ї. – 1997. – № 10. – С. 164.
22 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. ХХІІ.
23 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 29.
24 Там само. – С. 2.
25 Згадаємо, що навіть поразка під Берестечком подається автором у значно пом’якшеному вигляді. Окрім того, не випадковими є постійні згадки про те, що татари практично не брали участі у жодній з битв, – зайва деталь, яка ще підсилювала військову звитягу козацтва, що лише самому собі завдячувало усіма славними перемогами.
26 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 110.
27 Саме козацтво, для прикладу, відіграє вирішальну роль у турецьких війнах, виступаючи визволителем «сосhдствующих съ Польшею Хрістіанъ», перетворюючись тим самим на дійсних ревнителів віри християнської (Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 25).
28 Там само. – С. 181.
29 Там само. – С. 174, 173. У цьому зображенні ми можемо простежити переплетення сарматських та хозарських мотивів, адже, описуючи доблесного сармата, річпосполитський автор радше порівнюватиме його з Олександром Великим і Юлієм Цезарем, аніж з Тамерланом або Чингісханом.
30 Оглоблин О. Вказ. пр.– С. ХХІ.
31 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 184.
32 Там само. – С. 201, 215.
33 Дорошенко Д. Вказ. пр. – С. 53.
34 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 141.
35 Там само.
36 Там само. – С. 141–142.
37 Див.: Яковенко Н. Гетьманська Україна під колесами... – С. 147.
38 Грушевский А. С. Указ. тр. – С. 421.
39 Когут З. Вказ. пр. – С. 231.
40 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 139.
41 Там само. – С. 7.
42 Там само. – С. 11.
43 Див.: Кравченко В. В. Вказ. пр. – С. 171.
44 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 94.
45 Там само. – С. 105.
46 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. ХХІІІ.
47 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 118.
48 Там само. – С. 98.
49 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. XVIII.
50 Цит. за: Дорошенко Д. «История Русов» як пам’ятка української політичної думки другої половини XVIII ст. // Хліборобська Україна. – Кн. 3. Зб. V–VІ. – Відень, 1921. – С. 194.
51 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 9.
52 Яковенко Н. Брати/вороги або Поляки очима українця... – С. 164.
53 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 32.
54 Там само. – С. 33.
55 Там само.
56 Там само. – С. 135.
57 Див.: Грушевский А. С. Указ. тр.– С. 415.
58 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 230.
59 Там само. – 229.
60 Афанасьєв І. Вказ. пр. – С. 141.
61 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 140.
62 Там само.
63 Там само. – С. 96.
64 Там само. – С. 249, 250.
65 Там само. – С. 245.
66 Там само. – С. 150.
67 Там само. – С. 88.
68 Див.: там само. – С. 98, 117.
69 Там само. – С. 119.
70 Там само. – С. 11.
71 Там само. – С. 29.
72 Там само. – С. 257.
73 Див.: Оглоблин О. Вказ. пр. – С. XVIII.

 

 

Ігор Чорновол
ПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ КИЇВСЬКОЇ «СТАРОЇ ГРОМАДИ»

 

Про політичну діяльність київської «Старої Громади» говорити не прийнято. Як правило, ця основна українська організація другої половини ХІХ ст. характеризується виключно як культурницьке об’єднання. Ця теза, що вперше прозвучала ще в працях М. Драгоманова, і досі сприймається як незаперечна істина. Цьому посприяли декілька факторів. Наукові праці про український національний рух другої половини ХІХ ст. з’явилися лише в 20-і – 30-і роки і писали їх здебільшого особи, на політичні переконання яких міцний відбиток наклали визвольні змагання 1917–1921 рр. Отже, у їхній візії змагання українських діячів попередньої доби, не спрямовані на створення української держави або ж хоча б її інтелектуальних передумов, були недостатніми чи й взагалі мізерними. Защеплення такого погляду, а також проблеми вже суто джерелознавчого характеру (відсутність архіву «Старої Громади» та брак взагалі достовірних свідчень про її діяльність) призвели до певної вульгаризації оцінки українського національного руху ХІХ ст.
         У даній статті ми спробуємо довести, що, всупереч існуючій думці, палітра політичних уподобань «Старої Громади» складна й різноманітна. Зауважимо, що навіть культурницький аспект її діяльності мав виразний політичний відтінок, оскільки такий же відтінок має культурне життя будь-якого недержавного народу. Проте автор не торкатиметься цієї складної проблеми, мова йтиме виключно про політичні змагання цієї організації. 

Орієнтація на Росію: соціалізм і лібералізм

На політичні погляди членів «Старої Громади» 1870-х років визначальний вплив мали ідеї російських народників та розв’язана ними пропаганда соціалістичних теорій. Як згадував згодом Павло Житецький про українських діячів 70-х років, «українці в одній кишені носять писання батька Тараса, а в другій – писання Маркса». Причому захоплення соціалістичними теоріями мало під собою не тільки соціальне (українці – селянська нація), а й національне підґрунтя. Розрахунок полягав у тому, що після соціалістичної революції або ж, принаймні, після радикальних демократичних реформ українці неодмінно отримають культурно-національну автономію. Тому під впливом ідеології російського народництва опинилися не тільки такі радикали, як М. Драгоманов, а й особи з більш виваженими поглядами, як В. Антонович, котрі, втім, змушені були мовчати. «Ми поклонялись народові як животворящій стихії, котра мусить залічити всі рани «оффицияльно-культурного бытия» нашого, котра мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і вселюдське щастя, – згадував Павло Житецький. – Нам почувалось, що перше проміння свободи освітить нам народню думку з такої сторони, з якої ми ніколи її не бачили, що вийдуть з самого народу великі сили, котрі стануть поруч з нами для великої праці на українській ниві»1 . «Запорозький колективізм, відсутність власности на землю, послідовно переведені принципи народоправства, все це створювало ґрунт для переходу громади від історичних українських передніх до сучасних соціалістичних ідей і для порозуміння з революційними та соціалістичними гуртками й партіями загальноросійськими, – продовжує його думку історик 20-х років. – Тому й українофіли, навіть «Старої Громади», не зауважили, як вони перейшли з ортодоксального культурництва просто до революційного народництва»2. «Можна цілком довіряти мемуарним свідченням активістів громади, – пише вже наш сучасник Володимир Сарбей, – які заявляли, що її діяльність відбувалася в конституційно-правових межах на ґрунті українських інтересів, що вони, будучи здебільшого соціалістами в теоретичному плані (на зразок катедер-соціалістів) і демократами за своїми основними та історичними принципами, займалися передусім науковою, літературною і педагогічною діяльністю і не могли обмежувати своїх завдань лише «організацією робітничого класу, або підготовленням збройного повстання, щоб захопити владу і «волею народу», за виразом Герцена, «найсуворіше предписати всім свободу»»3 .

Ось лише декілька свідчень тогочасної співпраці російських і українських поступовців. Дружиною відомого терориста Андрія Желябова була донька Семена Яхненка, котрий разом із Семиренками володів Городищенським цукровим заводом, тут же знаходили притулок переслідувані поліцією народники4 . Федір Вовк (до речі, чоловік племінниці В. Антоновича) був тісно зв’язаний з київською організацією «Народної волі», він виготовив і переховував її печатку, яку вони, уже під загрозою репресій, закопали разом з В. Антоновичем у його саду5 . Той же Ф. Вовк, Микола Ковалевський і Михайло Старицький разом з російськими лібералами брали участь у спробі порозуміння земців з терористами групи Осинського у Києві 1878 р.6 , а «громадівець» Олександр Лоначевський-Петруняка – у визволенні з київської в’язниці революціонерів Бохановського, Дейча і Стефановича7 .

Протягом 1878–1880 рр. більшість найрадикальніших членів «громад» було засуджено або ж вислано поза межі України. У зв’язку з цим провід у «громадах» перейшов до осіб з поміркованішими поглядами8 . «Поправінню» наддніпрянських осередків українства сприяв також зовнішній фактор, а саме прихід у 1880 р. до влади «Верховной распорядительной комиссии» на чолі з лібералом графом Михайлом Лорис-Меліковим.

Того року у Києві розпочала роботу державна комісія на чолі із сенатором Олександром Половцовим, внаслідок чого було усунуто від влади злісного ворога українофільства київського генерал-губернатора Михайла Черткова. О. Половцов дав зрозуміти киянам, що імператор остаточно вирішив проголосити конституцію. В таких умовах, звичайно, вільніше б дихнули й українці. Крім того, О. Половцов спеціально шукав контактів з українським патріотичним середовищем з метою представити «українську проблему» на найвищому рівні. За здогадами К. Мельник, на його замовлення В. Антонович навіть готував меморандум про українське питання. В. Антонович так і не закінчив свого меморандуму9, проте дещо раніше П. Житецький подав до відома керівників російської жандармерії власний меморандум, у якому доводив, що українофільство не має нічого спільного із соціалізмом (в чому були впевнені російські урядові кола)10 . Проте надії «Старої Громади» не збулися: всьому перешкодило безглузде вбивство імператора народовольцями. Вже наступного дня після загибелі Олександра II, 2 березня, О. Половцов покинув Київ, а «прощаючись з українцями, що прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер вже на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта реакція»11 .

Отже, такі, здавалося б, близькі до справдження надії на порозуміння з урядом знову розбилися вщент: після приходу до влади Олександра III наддніпрянським патріотам не доводилося сподіватися на поліпшення свого становища. Врешті, про це вони почули з уст наближеного до імперських салонів сенатора О. Половцова. Це спонукало наддніпрянців шукати іншого шляху для вирішення своїх проблем, вони знову звертають свої погляди до Галичини. 

«Український П’ємонт»

Протягом 60-х – 70-х років XIX ст. зв’язки українських патріотів Наддніпрянщини й Галичини мали радше епізодичний характер. Лише двоє осіб – Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов – регулярно спілкувалися з галичанами та підтримували їх, насамперед інтелектуально. П. Куліш захопився ідеєю створення «українофільського куреня» в Галичині12 , здається, першим серед наддніпрянців. У М. Драгоманова подібна думка визріла під час закордонного відрядження 1871–1873 pp., коли він отримав змогу познайомитися з галичанами безпосередньо. Ще в 1871 p. він посилав у Київ свої думки про необхідність включення Галичини у сферу діяльності наддніпрянських українофілів. Дещо «Стара Громада» схвалила (забезпечення Галичини літературою), а дещо відкинула. «Ідею Вашу зрозуміли в усій діловитості, – відписував йому П. Житецький у вересні 1871 p., – але просвічувати галичан, що стоять на докарамзіновському ступені розвитку, просвічувати на наші майже відсутні засоби – не можемо»13 . Проте М. Драгоманов продовжував доводити колегам важливість зв’язків з Галичиною, за що отримав жартівливе прізвисько «Михайло Галицький»14 .

Погляди М. Драгоманова й П. Куліша поділяли також член Кирило-Мефодіївського братства Дмитро Пильчиков та літератор Олександр Кониський. В усякому разі, маємо певні відомості про те, що ініціатива створення у Львові українського наукового товариства належала саме їм15 .

Каталізатором галицько-наддніпрянських стосунків став Емський указ 1876 р. Основна маса українських патріотів не бажала коритися: «У всіх на думці помста... Загальний настрій же покладає надії на Галичину, і тому Ваші пропозиції, наскільки я їх пам’ятаю, зустрінуть повне співчуття», – писав Вільям Беренштам
М. Драгоманову у серпні 1876 р.16. Про пропозиції М. Драгоманова дізнаємося з його листа до «Старої Громади» з кінця 1876 р. «Живе ткання, значить, вже підросло між нами і галицькою молодіжжю у самій Галичині, – пише він киянам, – а перенесіння наших ідей з Відня в Львів (спочатку М. Драгоманов намірявся осісти у Відні, а не в Женеві. – І. Ч.) – то саме, що перехід українофільства з Петербурга в Київ. Збільшити цю живу сітку в Галичині і заосновувати в Угорщині, це було головним ділом, котрим я з вірою і енергією оддавсь цими часами»; «наше діло тоді тільки рівно піде, коли галичани і угорці піднімуться в ровінь з нашими ідеями; а тоді вони зроблять дещо лучче нас, бо вони ростуть в нормальнішім елементі, що до народності, а до того усе-таки серед політичної волі. Але для цього ще треба возні – і грошей!»17 .

Остаточно ідея «українського П’ємонту» скристалізувалася після загибелі Олександра ІІ. Скоріше за все, саме тоді і з’явився цей термін, на що не могло не вплинути перебування в Галичині та Італії В. Антоновича18 . Йому й належить авторство цього терміна19 .

Спочатку галицька політика «Старої Громади» зводилася до наступного: заснування у Галичині часопису, що відображав би загальноукраїнські проблеми, створення тут гурту однодумців та відвернення місцевих українофілів від орієнтації на спілку з москвофілами, котрої вони традиційно дотримувалися у діяльності назовні. Протягом 1884–1886 р. з цим наміром Галичину відвідують В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький та Єлисей Трегубів. У 1888 р. його частково вдалося реалізувати завдяки відновленню видавання «Правди» – часопису, який ще в 60-х роках був яскравим свідченням галицько-наддніпрянської співпраці і який занепав наприкінці 70-х20 .

Однак уже близько 1885 р. політичні концепції «Старої Громади» набули певного державницького забарвлення. Цікаву нотатку М. Павлика надибуємо в його листі до М. Драгоманова від 5 липня 1885 р. М. Павлик радить йому неодмінно зустрітися з В. Антоновичем, бо на Україні ситуація змінилася «в головнім». «Певно: в тім, – пише він у примітці, – що тоді українці – прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, – як радив Драгоманов»21 .

Повідомлення М. Павлика підтверджує лист В. Антоновича до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р.: «... Я і більшість знайомих моїх, – писав він, – маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західнослов’янського, ніж російського, і що таку форму вважали б більш бажаною»22 . 

Змагання до угоди з поляками

Скоріше за все, думка про «південно-західну слов’янську федерацію» з’явилася у В. Антоновича внаслідок його контактів з поляками. При нагоді проведення в Києві 1874 р. археологічного з’їзду В. Антонович налагодив приязні стосунки, за визначенням К. Мельник-Антонович, з «федералістами» – польськими вченими Антоном Мєжинським, Ґотфридом Оссовським, Адольфом Павінським, Олександром Яблоновським і ін. Головну роль у цих контактах відігравав професор Варшавського університету О. Яблоновський – класик польської історіографії, сам, до речі, колишній київський студент. Як свідчить К. Мельник-Антонович, теоретичною основою стосунків В. Антоновича з поляками був «федеративно-автономний устрій» і «вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж представниками інтелігенції всіх пригноблених народів Росії»23 . У 70-х – 80-х роках О. Яблоновський щороку відвідує «київські контракти». На знаний далеко за межами України ярмарок з’їжджалося чимало іноземців, перш за все поляків з Галичини та «Привіслянського краю». Під час контрактів, за свідченням К. Мельник-Антонович, О. Яблоновський «становив живий зв’язок між поляками та українцями. Ви заявлявся представником найвищої верстви польської, магнатів тутешніх і галицьких, та видатніших польських вчених, які творили політику того часу»24 . Деталі контактів з українцями О. Яблоновського встановити не вдалося, однак, скоріше за все, К. Мельник значно перебільшила його повноваження.

Крім групи варшавських інтелектуалів, зв’язки було налагоджено з керівником львівської колонії ченців-«змартвихвстанців» Валеріяном Калінкою (як і А. Мєжинський, А. Павінський та  О. Яблоновський, також, до речі, істориком)25 . Їх деталі також невідомі, проте немає жодного сумніву, що йшлося про створення єдиного польсько-українського фронту проти царату. Варто зауважити, що усі ідентифіковані автором польські учасники контактів з українцями симпатизували ідеології польського демократизму, прихильники якого, на відміну від політиків консервативного спрямування, не переносили відродження польської державності на далеке й туманне майбутнє, а вважали цю проблему потребою дня. Демократи підтримували постійний зв’язок зі своїми однодумцями в Австро-Угорщині та Німеччині, тому цілком можливо, що «український» напрямок їхньої діяльності узгоджувався.

Протягом 1881–1885 рр. контакти наддніпрянців з польськими політиками розвивалися досить успішно. На це вказує хоча б той факт, що у 1885 р. В. Антонович звертався до лідера галицьких народовців Ю. Романчука за посередництвом одного з них, депутата галицького сейму Теофіла Меруновича. У вересні 1885 р. Т. Мерунович рекомендував Ю. Романчукові зустрітися з В. Антоновичем (який мав приїхати до Львова) для розмови на тему польсько-української угоди, «не сходячи з дороги легальності в відношенню до правительства австрійського і російського», «щоб їм через се надати більшу силу за кордоном»26 . Однак місія В. Антоновича виявилася невдалою. Як писав він М. Драгоманову 1 листопада 1885 р., не зміг «досягти нічого; страх перед звинуваченнями в нігілізмі, з одної сторони, в підкупі поляками, з іншої, повністю паралізують всі починання, а відсутність ініціативи і суспільна апатія довершують справу»27 .

Наступного 1886 р. «Стара Громада» за посередництвом свого галицького однодумця Олександра Барвінського встановила контакти із впливовим лідером польської демократії у Галичині князем Адамом Сапігою. В той час цей завзятий польський «ірредентист» був наближений до себе міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом Густавом Кальнокі, внаслідок чого ця лінія польсько-українських стосунків набула особливого значення. В особі кн. А. Сапіги наддніпрянці знайшли надійного союзника для своєї політики, яка в той час дивовижним чином поєднувала в собі змагання до польсько-української угоди і до перетворення Галичини на «український П’ємонт». А. Сапіга допоміг вирішити проблему видання «Правди», надавши наддніпрянцям необхідні для цього кошти. Крім цього, він став посередником між «Старою Громадою» та міністром закордонних справ Австро-Угорщини, деякий час надаючи йому інформацію про український національний рух28 .

Того ж 1888 р. контакти з українцями пробує встановити «Ліга польська» – організаційний попередник польської національно-демократичної партії. Один з її організаторів і керівників львівський історик Олександр Гіршберґ відвідав у Софії М. Драгоманова, а також вів переговори з його прихильниками в Галичині29 . Зустрічну ініціативу до порозуміння з «Лігою польською» виявили кияни, які знали про її існування, очевидно, від О. Яблоновського. Одним з підрозділів «Ліги» був «Союз польської молоді «Зет»» («Zwiazek mlodziezy polskiej «Zet»») з центром у Варшаві. Філіал цієї організації діяв також у Києві. З метою встановити зв’язок із керівництвом «Зету» до Варшави прибув лідер одного з київських молодіжних українофільських гуртків Костянтин Арабажин. Виконуючи доручення В. Антоновича, він запропонував «зетівцям» співпрацю з українським підпіллям за умови визнання ними українців окремою нацією. Пропозицію К. Арабажина було сприйнято з великим ентузіазмом. Вирішено встановити постійний зв’язок з Києвом та обмінюватися інформацією. Щоправда, ініціативу К. Арабажина позитивно сприйняли не всі. Роман Дмовський, згодом теоретик і лідер польської національної демократії, а тоді – один з керівників «Союзу польської молоді «Зет»», поставився до цього досить стримано і відмовився виступити з промовою від імені польської молоді. «Стосунки з Арабажиним, – згадував очевидець, – не тривали довго, через короткий час обірвалися, може, й не з нашої вини»30 .

Підрозділ «Союзу польської молоді» існував також у львівській рільничій школі в Дублянах31, в українській історіографії він відомий під назвою «польсько-литовсько-українсько-білоруського братства». Варто зауважити, що активну роль у його організації відіграли М. Павлик і І. Франко, вони ж писали його програмні документи32 .

Контакти «Старої Громади» з польськими конспіраторами ледь не стали відомі російській жандармерії. Влітку 1889 р. у Галичині відбулися арешти членів «Ліги польської», а також М. Павлика, І. Франка й декількох наддніпрянських українців, що належали до гуртка К. Арабажина, а на той час опинилися в Галичині. Назовні ця афера виглядала як черговий акт проти пропаганди соціалізму. Однак поряд із цим заарештованим інкримінувалася діяльність, спрямована на відродження самостійних Польщі й України. Внаслідок цього слідство загрожувало перерости в гучний судовий процес проти польського й українського націоналізмів. Крім того, цією інформацією австрійці поділилися з росіянами. Як наслідок, жандарми заарештували членів київського осередку «Ліги польської» і зв’язаного з В. Антоновичем гуртка К. Арабажина. В заарештованих українців вилучили документ під назвою «Помощь народу», «трактующий об экономическом переустройстве и об организации федерации равноправных народностей»33 . Цікаво, що заарештований тоді в Києві Антін Синявський поділив членів київського осередку «Зету» на представників білоруського, литовського й польського гуртків34 . Очевидно, саме ці народи разом з українцями мали б творити ту «південно-західну слов’янську федерацію», про яку йшлося раніше.

Судовий процес над «Лігою польською» в Галичині не вдався. З підсудних було знято звинувачення35 . До суду над українцями взагалі не дійшло. В. Антонович скористався своїми зв’язками з високопоставленим галицьким урядовцем Антоном Хамцем, і справу було припинено36 . Не дійшло до суду і в Києві. Проте вже наступного року розгром гуртка К. Арабажина й осередків «Союзу польської молоді «Зет»» у Києві й Дублянах було завершено37 .

На початку 90-х років зв’язки «Старої Громади» з «Лігою польською» не простежуються. Факт, однак, цікавий, що традиційно українофобська польська національна демократія розпочинала свою діяльність із угодової акції з українцями.

Набагато пліднішими виявилися контакти «Старої Громади» з кн. А. Сапігою: ця лінія угодових стосунків завершилася проголошенням угоди в Галичині. 

Австрофільство і германофільство

Як уже згадувалося, за допомогою стосунків з поляками «громадівці» встановили контакти з міністром закордонних справ Австро-Угорщини гр. Г. Кальнокі. Уже в 1883 р. галичанин Теофіл Окуневський, що побував тоді в Києві, писав М. Драгоманову, що «громадівці» «не надіються жадного важнішого хісна з органічної внутренньої праці, а усю надію свою на поліпшення своєї долі і на більшу свободу покладають на стовкновення більших держав, котрі вони вважають за непремінні. Кажуть, що ніяк слабому народові боротися з таким колосом, як є руске правительство»38 . А ось що відповів йому М. Драгоманов: «Теорія надії на Бісмарка – це полтавсько-харківська теорія полохливого Пильчикова і нічогісінько не роблячих 1863 р. харківських українофілів-сепаратистів»39 . Австрофільські настрої значно посилися у 1888 р. у зв’язку з появою у впливовому берлінському часописі «Ґеґенварт» статті відомого філософа Едуарда Гартмана «Росія в Європі». Вважалося, що статтю інспірував німецький канцлер О. Бісмарк40 . Е. Гартман рекомендував російським політикам звернути увагу на Схід, відмовившись від розширення експансії на Захід, і загрозив їм відокремленням західних провінцій Російської імперії. Значне місце в цьому проекті поділу Росії посідала Україна, де Е. Гартман пропонував створити «Київське королівство». Стаття Е. Гартмана привернула до себе увагу європейської преси, а завзяті виступи проти неї російських часописів мимоволі спопуляризували ідею «Київського королівства» в українському патріотичному середовищі.
О. Барвінський, який на початку 1888 р. побував у Києві, згодом згадував про незвичайний ентузіазм, що панував тоді в середовищі «Старої Громади». П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть Вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?», а В. Антонович висловив упевненість щодо прихильності українського населення до австрійського війська41 .

Цілком можливо, що має реальні підстави й інформація про те, що 1885 р. двоє галичан представляли українську справу канцлерові О. Бісмарку особисто. В усякому разі, таке повідомлення отримало того року міністерство закордонних справ Австро-Угорщини42 .

Після появи статті Е. Гартмана гостре зацікавлення польсько-українськими стосунками виявляв і міністр закордонних справ Австро-Угорщини, який в умовах серйозного погіршення австро-російських стосунків вбачає в поляках і українцях потенційних союзників. Під впливом кн. А. Сапіги в нього зароджується задум підтримати народовський рух у Галичині, що, на його думку, повинно сприяти поширенню австрофільських настроїв у Наддніпрянщині. Очевидно, що така підтримка не могла б відбутися без згоди на це поляків, тому гр. Г. Кальнокі вирішує втрутитися у польсько-українські угодові контакти. Заручившись його сприянням, кн. А. Сапіга на початку 1888 р. наполегливо добивається зустрічі з представником наддніпрянських українців. Наддніпрянці не наважилися відгукнутися на пропозицію кн. А. Сапіги, тому до Києва на святкування Шевченкових роковин прибув О. Барвінський. Ці роковини виявилися справжнім всеукраїнським з’їздом: у них брали участь не тільки кияни, а й посланці з Саратовщини, Харківщини, Чернігівщини та ін. Збори відкрив В. Антонович промовою про життя наддніпрянців під «московською кормигою». Потім виступив О. Барвінський, який розповів про народовський рух у Галичині. Обговорення закінчилося думкою, «що русинам-народовцям не годиться ніяк вести політики в спілці з москвофілами, що всякі компроміси і спілки з ними наносять шкоду також нашій народній справі на Україні»43 .

Контакти «Старої Громади» з урядовими структурами та галицько-польськими політиками увінчалися успіхом наприкінці 1890 р., коли галицькі народовці устами свого представника в сеймі Ю. Романчука рішуче відмежувалися від москвофілів і заявили про готовність співпрацювати з урядом і поляками. До речі, термін «нова ера», котрим прийнято називати угоду 1890–1894 рр., первісно означав не політику польсько-українського порозуміння, а політику розмежування з москвофілами. Це й було те нове, що з’явилося тоді у діяльності народовської партії – до цього у діяльності назовні вони традиційно орієнтувалися на москвофілів44. 

Політика «нової ери»

Проголошенням «нової ери» завершується активна галицька політика «Старої Громади». У цій акції, що зовні мала характер угоди з поляками, відбилися всі змагання, спрямовані на перетворення Галичини у центр українського руху. По-перше, галицькі народовці звільнилися від опіки москвофілів та узгодили свої дії з наддніпрянцями, що в недалекому майбутньому привело до перетворення народовського руху на могутню й цілком самостійну політичну силу загальноукраїнського масштабу. Крім того, на шлях рішучої боротьби з москвофільством стали не самі народовці, а могутня коаліція у складі народовців, поляків і австрійського уряду. По-друге, галицькі українофіли отримали низку вагомих матеріальних здобутків, основні з яких мали загальноукраїнське значення45 . До таких слід віднести: офіційне визнання австрійським урядом українського правопису, що був заборонений у Росії, і впровадження його в діловодство державних установ, а також систему освіти; відкриття у Львівському університеті кафедри історії України і призначення її керівником Михайла Грушевського; переформування Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове товариство ім. Т. Шевченка і надання йому сталої фінансової підтримки, в зв’язку з чим ця установа змогла розгорнути діяльність рівня національної Академії наук. Внаслідок усього цього народовський рух значно зміцнів, поступово перетворившись з українофільського у власне український рух, Галичина ж стає «українським П’ємонтом»: саме в 90-і роки центр українського національного руху перемістився до Львова, що мало вирішальне значення для українських визвольних змагань ХХ ст. 

Монархізм

Порушена Е. Гартманом проблема відродження української державності справила значний вплив на все українське суспільство і значно прискорила процес виникнення самостійницьких переконань у власне українському середовищі. Як уже згадувалося, ентузіазм з цього приводу мав місце і серед членів «Старої Громади»: адже саме після появи цієї статті колишні українські народники-русофіли перетворилися на українських самостійників-монархістів.

Існують свідчення про те, що австро-німецька дипломатія не обмежилася порушенням проблеми «Київського королівства» на теоретичному рівні. Відомий галицький москвофіл Микола Антоневич був переконаний, що існувала конкретна кандидатура на київський престол: королем нібито мав стати син князя Адама Сапіги Лев. Саме свідчення М. Антоневича не можна вважати за безсумнівне, хоча потрібно відзначити, що він був добре поінформований про причетність до «нової ери» австрійської й німецької дипломатій46 . Разом з тим його інформацію підтверджує низка свідчень, що походять з інших джерел – навряд чи це простий збіг47 . А якщо це так, то навряд чи про це не було відомо «Старій Громаді».

Проте думку про претензії кн. Льва Сапіги на український престол, як і причетність до цієї справи «Старої Громади», слід поки що вважати гіпотезою.

* * *

Отже, протягом 70-х – 80-х років «Стара Громада» провадить активну політичну діяльність, поступово еволюціонізуючи від прихильності до радикально-революційних теорій російських народників до консервативно-монархічних переконань. Цей період можна поділити на два етапи: перший – «проросійський», під час якого «громадівці» захоплювалися радикальними доктринами і покладали свої надії спочатку на російських революціонерів і лібералів, а згодом – на ліберальний уряд графа М. Лорис-Мелікова (1880–1881); другий – «самостійницький», коли було остаточно вирішено перенести центр українського руху з Києва до Львова і пробувано заручитися підтримкою австрійців і поляків (1881–1890). Основною рисою цього етапу була поява державницьких переконань, що полягали спочатку в ідеї «південно-західної слов’янської (білорусько-литовсько-польсько-української) федерації», а згодом – української монархії. Головним реальним наслідком цього періоду діяльності «Старої Громади» було проголошення політики «нової ери» в Галичині, що мала за мету знешкодження галицького москвофільства та підтримку народовського руху, що, в свою чергу, сприяло перетворенню Галичини у не тільки культурний, а й політичний центр усієї України. Зауважимо, що цей аспект діяльності «Старої Громади» реалізовано повністю.

Як бачимо, протягом якихось двадцяти років політичні вподобання членів «Старої Громади» зазнавали значних пертурбацій і розвивалися у зовсім іншому напрямку. Часті зміни політичних уподобань «Старої Громади» слід розглядати насамперед як наслідок тих складних умов, в яких доводилося існувати українському національному руху. Середовище «Старої Громади» не полишило по собі документів, в яких було б сформульовано теоретичні засади ії діяльності, що ще більше впевнювало в її аполітичності. Та, з другого боку, не будучи теоретиками, «громадівці» водночас не були й доктринерами. Високо піднявши прапор національної окремішності українців, вони не пов’язували себе путами політичних доктрин, і це давало їм можливість маневрувати і порівняно легко пристосовуватися до нових умов. «Стара Громада» була своєрідним дзеркалом епохи; її, на перший погляд, непослідовність була цілком природною реакцією на потреби часу.

 

1 3 історії київської української громади. Промова Павла Житецького на Шевченкових роковинах (з його посмертних паперів) // Записки НТШ. – T. CXVІ. – Львів, 1913. – С. 178, 183.

2 Рябінін-Скляревський О. З революційного українського руху 1870-х pp. в добу тимчасових генерал-губернаторів. – У зб.: За сто літ. – Кн. 1. – К., 1927. – C. 163–164.

3 Сарбей В. Микола Зібер у контексті своєї й нинішньої епохи // УІЖ. – 1995. –
№ 6. – С. 86.

4 Рябінін-Скляревський О. Вказ. пр. – С. 160; його ж. З життя одеської громади 1880-х років. У зб.: За сто літ. – Кн. 3. – К., 1928. – С. 166.

5 Мельник-Антонович К. Додаткові примітки і відомості до «Мемуарів». – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. І. – К., 1932. – С. 74.

6 Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. – К., 1974. – С. 141.

7 Архів Михайла Драгоманова. – Том І. Листування Київської старої громади з М. Драгомановим (1870–1895). – Варшава, 1938. (Праці Українського наукового інституту, T. XXXVІІ). – C. 414.

8 Назаревський О. До історії київської громади 1870-х років. – У зб.: За сто літ. –
Кн. 5. – Харків-Київ, 1930. – С. 208–212; Рябінін-Скляревський О. Вказ. праці.

9 Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – У кн.: Антонович В. Твори. – Том І. – C. XLVІІ; Антонович В. Погляди українофілів. – У зб.: Там само. – С. 238–250.

10 Ющенко Г. Записка П. І. Житецького // Архівна справа. – 1927. – Кн. 4. –
С. 13–22 додатку «Червоний архів».

11 Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – C. XLVІІ. Олександр II дійсно збирався перетворити імперію на конституційну монархію. За дві години до своєї смерті він підписав відповідний указ. Див.: Леонтович В. История либерализма в России. 1762–1914. – Париж, 1980. – С. 322. О. Половцов у 1883–1892 pp. займав посаду державного секретаря Російської імперії. За переконаннями – скоріше консерватор, ніж ліберал, хоча й не толерував політики російщення поляків, українців та інших національних меншин. Свій родовід виводив, між іншим, від білоцерківського полковника Семена Половця, сподвижника Богдана Хмельницького. Один з найзаможніших російських чиновників свого часу. Див.: Зайончковский П. А. А. Половцов (Биографический очерк). – В кн.: Дневник государственного секретаря A. A. Половцова. – Том І. 1883–1886. – М., 1966. – C. 5–18.

12 Листування І. Франка і M. Драгоманова. – К., 1928. – C. 83.

13 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 111.

14 Драгоманов М. Австро-руські спомини. Частина третя й четверта. – Львів, 1890. – С. 258.

15 Грушевський М. Пам’яти Олександра Кониського // Записки НТШ. – Т. ХХХІХ. – Львів, 1901. – С. 3.

16 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 61–62. Вільям Беренштам – єврей-вихрест, родом з Прибалтики. Близько 1876–1878 рр. відав фінансовими справами «Старої Громади», наприкінці 70-х через активну участь
в українофільському русі влада змусила його покинути Київ. Осів у Санкт-Петербурзі, де відігравав помітну роль у житті місцевої «громади» (див.: там само. –
С. 342).

17 Там само. – C. 241. Від надій на Закарпатську Україну М. Драгоманову довелося відмовитися. Як писав він киянам у лютому 1887 р., «народовці так і не змогли придбати там жодного прихильника й де, як я допевнивсь двохкратним побитом там, й не можна нічого придбати з тісно українофільського становища» (там само. – С. 307).

18 Про цю поїздку див.: Мельник-Антонович К. До видання І тому творів
В. Антоновича. – C. XLIII–XLVI; Антонович В. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. 1. – С. 285–301.

19 Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – С. 75–76.

20 Возняк М. Журнальні плани Франка в pp. 1884–1886 // Україна. – 1927. – Кн. 3. – С. 17–88; його ж. Тринадцять листів Ів. Франка до Ол. Кониського // Життя й революція. – 1927. – № 4. – С. 84–98; № 5. – С. 233–242; його ж. Ів. Белей і Ол. Кониський. До зв’язків Галичини з Наддніпрянщиною в 80 pp. ХІХ в. – Львів, 1928; його ж. Драгоманов у відновленій «Правді». З додатком його листів до Ол. Кониського й Ол. Барвінського та й останнього до нього. – У зб.: За сто літ. – 1930. – Кн. 5. – С. 229–329.

21 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. – Том IV. (1882–1885). – Чернівці, 1911. – С. 431.

22 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 29.

23 Мельник-Антонович К. До видання І тoмy творів В. Антоновича. – C. XLI. Антон Мєжинський – видатний польський філолог, у 1878–1881рр. – декан історико-філологічного факультету у Варшаві (див.: Polski slownik biograficzny. – Tom XXI/1. – Zeszyt 88. – C. 27–28); Адольф Павінський – видатний історик, професор Варшавського університету з 1871 р., з 1875 р. – директор Варшавського архіву. Близький співробітник О. Яблоновського у науковій і видавничій діяльності (див.: там само. – T. XXV/2. – Zeszyt 105. – C. 407–412). Ґотфрид Оссовський – видатний польський археолог, геолог, палеонтолог. Студії розпочав у Київському університеті – в час, коли там навчався й В. Антонович. Був членом польських патріотичних гуртків, за що йому загрожували репресії. Щоб уникнути їх, подався до війська. У 1862–1866 рр. працював у Волинському статистичному комітеті, зібрав багатий матеріал в галузі статистики Волині. Автор оперет українською мовою. З 1874 р. – у Торуні, з 1879 р. – у Кракові, де заклав антропологічний музей (див.: там само. – T. XXIV/3. – Zeszyt 102. – С. 436–438). Про О. Яблоновського див.: Киян О. Олександр Яблоновський як дослідник історії України // УІЖ. – 1994. – № 4. – C. 61–74.

24 Центральний державний історичний архів України у Києві (далі – ЦДІАУК). – Ф. 832. – Оп. 1. – Спр. 118. – Арк. 1–2. Це чернетки вступу К. Мельник-Антонович до І тому творів В. Антоновича. Чимало вміщеної у них інформації до публікації не потрапило.

25 Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – C. XLI. Авторка називає також інших поляків – колег В. Антоновича, проте ці особи не могли мати вагомого впливу на хід угодових контактів і з цих міркувань у даній статті про них не йдеться.

26 Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 8–9. Т. Мерунович був греко-католик, лист написаний чудовою українською мовою.

27 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 43–44.

28 Kienewіcz S. Adam Sapieha (1828–1903). – Lwow, 1939. – C. 347–397; Чорновол І. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського // Україна в минулому. – Вип. IV. – Київ–Львів, 1993. – С. 149–164; його ж. Поляки й українці у політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х років ХІХ ст. («Українська інтрига» гр. Г. Кальнокі) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 2. – Львів, 1995. – C. 71–81; його ж. Українсько-польські стосунки у 80-х роках ХІХ століття. Початки «нової ери» // Україна в минулому. – Вип. IX. – Київ–Львів, 1996. – С. 103–117.

29 Hornowa E. Ukrainski oboz postepowy i jego wspolpraca z polska lewica spoleczna w Galicji. 1876–1895. – Wroclaw–Warszawa–Krakow, 1968. – C. 97–102. Про роль
О. Гіршберґа в організації «Ліги польської» див.: Kozicki E. Historia Ligi Narodowej (okres 1887–1907). – Londyn, 1964. – C. 52.

30 Offenberg J. Stan umyslow wsrod mlodziezy akademickiej Uniwersytetu Warszawskiego w latach 1885–1890 (ze wspomnien kresowca). – Warszawa, 1929. – C. 27, 32–33. Я. Оффенберґ не датує цю подію, що вона мала місце в 1888 р. – це моє припущення.

31 Surzycki S. Z dziejow pamietnego «Zetu». – Krakow, 1930. Це спогади члена дублянського осередку «Союзу польської молоді «Зет»».

32 Чорновол І., Чорновол П. І. Франко, М. Павлик та «Союз польської молоді «Зет»» у Дублянах // Іван Франко – письменник, політик, громадянин. Матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 грудня 1996 р.). – Львів, 1998. – С. 78–83.

33 Обзор важнейших дознаний, производившихся в жандармских управлениях России c 1-го января 1889 г. по 1-ое января 1890 г. // ЦДІАУК. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 308. – С. 92–94.

34 Синявський А. Із споминів про Б. О. Кістяківського. – У кн.: Синявський А. Вибрані праці. – Київ, 1993. – С. 110.

35 Kurjer Lwowski. – 1889. – № 267–275.

З6 Депенчук Л. Богдан Кістяківський. – К., 1995. – С. 33. Найдостовірнішу інформацію про арешти 1889 р. українців у Галичині подав В. Левинський (див.: Левинський В. Драгоманів і драгоманівці у світлі австрійських тайних документів. – У зб.: З минулого. – Т. І. (Праці Українського наукового інституту, Т. XLVIII). – Варшава, 1938. – С. 9–29.

37 Депенчук Л. Вказ. пр. – С. 35, 37; Surzycki S. Op. cit. Детальніше про співпрацю «Ліги польської» з українцями див.: Чорновол І. Польські та українські політичні доктрини 70-х – 90-х років ХІХ ст.: порівняльний аналіз (генеза співпраці польської націонал-демократії з українцями) // Україна модерна. – Ч. 2–3. – Львів, 1999. –
C. 103–121.

38 Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським (1883, 1885–1891, 1893–1895). – Львів, 1905. – C. 6–7.

39 Там само. – С. 9.

40 Doroschenko D. Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainisch Beziehungen im Spiegel der deutschen Wissenschaft und Literatur. – Leipzig, 1941. – C. 154–157; Томашівський С. Бісмарк і Україна // Літопис політики, письменства і мистецтва. Тижневий огляд під редакцією С. Томашівського. – Берлін, 1923. – Ч. 1, 6, 8, 12.

41 Барвінський О. Спомини з мого життя. Друга часть. Образки з громадянського і письменського розвитку русинів від 1871–1888 р. з додатком споминів про
М. Лисенка. – Львів, 1913. – С. 374–376. В неопублікованій частині своїх «Споминів» О. Барвінський уточнив ці відомості, написавши, що В. Антонович говорив лише про нейтральність населення України на випадок війни Росії з Австро-Угорщиною (Ін-т літ-ри ім. Т. Шевченка НАН України. – Ф. 135. – Спр. 7. – С. 213).

42 Наводжу текст цього документа повністю: «K.u.k Ministerium des Aeussern. Informations-Buro. 414/2IB, 1885. Der polnische Reichsratsabgeordnete von Wolanski hat dem k.k. Gesandten Grafen Knevenhuler unter andern uber die galizischen Ruthenen, erzahlt, dass in der letzten Zeit zwei Abgesandte der Ruthenen und zw[ar] aus Galizien beim Fursten Bismarck gewesen, um demselben uber die Aspirationen und Verhaltnisse der Ruthenen Aufklarung zu geben» (Державний архів Львівської області. – Ф. 350. – Oп. 1. – Спр. 4912. – Арк. 54).

43 Чорновол І. Українсько-польські стосунки у 80-х роках ХІХ століття. – С. 108; його ж. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського. – С. 155.

44 Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр.: генеза, перебіг подій, наслідки. Автореферат... канд. іст. наук. – Львів, 1995.

45 Першим на цей аспект політики «нової ери» звернув увагу М. Драгоманов. Див.: Драгоманов М. Новоерські овочі з усеукраїнського погляду // Народ. – 1892. – Ч. 13–14. – C. 174–177.

46 Антоневич H. Наше нынешнее положение. Часть ІІ. – Львов, 1910. – С. 76, 86–87.

47 Чорновол І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Отто Бісмарка // Сучасність. – 1997. – № 3. – C. 65–71.

 

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.