СМОЛОСКИП

Зі спогадів друзів

Десь на початку 60-х років Михайло Горинь, Євген Сверстюк і я опинилися в тодішньому Ленінграді. Звичайно, пішли до Шевченкової майстерні в Академії художеств. Розглядали чавунні гвинтові сходи до горішнього приміщення, де жив Тарас Григорович. І я не раз намагався собі уявити Панаса Заливаху, вихованця й випускника цієї Академії, якому судилася доля Шевченка — лише самої любові до України. Любові діяльної, несуєтної, немарнословної. Любов до України покликала творчість глибоку, самобутню. У громадянській позиції національного художника і в творчих засадах Панас Заливаха завжди послідовно залишався самим собою. І, пам’ятаю, повернувшись із малої зони таборів у велику — Союз, він, наче ми розсталися вчора, заговорив про Кантівську «Критику розуму», про Геґелеве «Життя Ісуса Христа», і коли пішов наш дорогий гість, моя Оксана згадала Шевченка, який, повернувшись із Кос-Арала, писав, що в ньому не змінилася жодна риса характеру.

Певно, лише обрані так відчувають свою внутрішню спорідненість з титаном духу. Та я переконаний, що така спорідненість Панасові далася власним прометеїзмом. Важка вона, доля, — належати цілій нації.

Роман Корогодський

Шляхетний у своєму ставленні до жінки, а передовсім до людини, до її самобутности, до її особистого внутрішнього світу, Опанас Заливаха і у мистецтві вийшов на цей рівень. Власне, людина з її болями та надіями, людина думаюча, стражденна і завжди несподівана, нестандартна — це його герої.

Галина Севрук

Затишно і добре було сидіти в Опанасовій «мансарді» і розглядати картини. На картинах не було садків вишневих коло хати. Або якщо й були, то завжди на таку українську ідилію чатували ворожі сили. Зі стін дивилися сумні, стривожені очі жінок і дітей; сіячі у білих полотняних сорочках засівали поле зерном, а чорні круки навздогінці викльовували засіяне. Засмучені, вусаті обличчя чоловіків, які несуть ярмо в одноій упряжі з волами; поголені голови в’язнів, які несуть труну свого побратима. Тюремна камера, в’язні і заґратоване вгорі віконце; Шевченко із гнівно піднятими догори кулаками. Сковорода на тлі українських сіл, пшеничних ланів і тополь все своє несе з собою... Картини навіювали роздуми над долею України, над долею її синів та дочок.

Раїса Мороз

Кредо Заливахи-митця, чітко висловлене в листовному діалозі з другом-однодумцем — «...ритмів, одкритих очам і серцю українця, шукаю, жерців архаїчне надбання, забуте нащадками пізнього стилю сучасного» — знаходить свій стилістичний образно-словесний аналог у специфічному авторовому потоці свідомості. Так, зокрема, лист від 30 серпня 1969 року стилістикою нагадує картини художника: нерозчленованість реалій дійсності і внутрішніх візій; читане, бачене, пізнане, уявлюване химерно переплавляється, національна символіка «уживається» з модерними експресіоністичними деформаціями; реальне і міфологічне взаємопереростає, трансформоване уявою, творячи єдину змістоформу.

Михайлина Коцюбинська

Надто багато створив майстер за роки, надто багато вивершує він щодня, перебуваючи в постійному саморозвитку і становленні.

Зрештою, зараз це навіть важливіше для нас, аніж для нього. Адже це ми були позбавлені його кольорів та ліній, його бачення, його внутрішньої свободи й духовної розкутості.

А Заливаха лишився самим собою. Зостається цілковито у своїй творчості, живе, тішиться і страждає нею, бо кожен день дорогий і жодна прожита мить не повертається, а стільки ще треба зробити. Цитує своїх улюблених Сенеку (з «Листів до Люцілія») та Параджанова (з листів до Заливахи). Шукає нові образи, нові художні ідеї. Такі характери, як у нього, ніколи не костеніють і не ржавіють, тим більше не бронзовіють: у житті вічно є об’єкти для подиву, і подив народжує трепет, а трепет — мистецтво, тож Заливаха не перестає подивляти і подивовувати цього світу.

До нього приходять, як до вчителя, до мудреця, до старшого і тому ще ближчого товариша. Приходять і приїздять — з усієї Вкраїни та з-поза неї. Від скількох людей, у скількох містах доводилося мені чути одне й те ж запитання: «То як там Заливаха?»

Виявляється, художник дуже потрібен своїй країні, своїм сучасникам. Потрібен, бо завжди нагадував і нагадуватиме про необхідність у цьому світі відшукувати себе, свої витоки, своє справжнє, нескаламучене і звільнене від заковиків матеріальної буденщини «я». Потрібен, бо потрібні в цьому світі мужність і чистота. Потрібен, бо мусить хтось дивитися в майбутнє українськими очима. Останній вислів походить від самого Заливахи, і саме тут, саме тепер уважаю чи не найдоречнішим процитувати його.

Юрій Андрухович

Якби хоч частину з того, що створив у царині образотворчого мистецтва Опанас Заливаха, виставити або опублікувати, то і було б досить, щоб захопитись чарівною веселкою його творчої уяви, перейнятися вогненною силою його ідей і почуттів, відчути і зрозуміти безмежну любов митця до України...

Богдан Горинь