Головна статті
Український самвидав, №2 (21), травень, 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
«В дорозі до себе»" />

«В дорозі до себе»

Пригадую глей, червонястий, зернистий, він підкорився кожному моєму доторкові — м’який і теплий...

і перше, що я хотів зліпити — це людську подобу, і щоб вона була схожа до мого батька, якого мені так бракувало і якого силувався пригадати. Я зліпив його, і коли мати взяла мене за руку й повела на побачення з батьком (а він тоді сидів у ДОПРі), я взяв і свій зліпок із собою, щоб показати батькові і щоб самому переконатися, що подібний. Батько потрапив під горезвісну «чистку» за те, мабуть, що служив у царській армії на Кавказі, де був тричі нагороджений «Георгієм». Згодом його випустили на волю.

Пригадую: батьки пішли в поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...

Батьки, рятуючи родину від голоду, втікали на Далекий Схід, аж у Приморський край. Я після виснажливої подорожі важко захворів на запалення легенів, аж ротом пішла кров. Лежав на лаві у чужих людей і помирав. Пригадую: прокинувся від сну чи від забуття — на мене дивиться не мати, а вилицюватий чоловік з розкосими очима і, посміхаючись, щось говорить на незрозумілій мені мові. Я після того оклигав і встав. Кажуть — то китаєць-знахар ходив у пошуках женьшеню. Йому сказали, що помирає дитина, він прийшов і врятував мене.

Про того китайця я згадав, коли в 69-му був у мордовських таборах...

 

З інтерв’ю Опанаса Заливахи «В дорозі до себе», опублікованого у часописі «Українська культура» (1996 рік, № 4, С. 20–21).

Опанас Заливаха, автопортрет, 1989 рік

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.