Головна статті
Український самвидав, №2 (21), травень, 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
Євген Сверстюк. Свято неба і землі" />

Євген Сверстюк. Свято неба і землі

Опанас Заливаха належить до яскравих творчих особистостей, які височать над часом, сповнені однієї думи, світяться і засвічують усе навколо. В їхній підсвідомості вирують сили історичної пам’яті, неусвідомлені й нелегко впізнавані, коли проступають в художньому образі. Не всі, не відразу відчувають сенс і значення такої з’яви. Але чомусь не забувають її.

Його листи переповнені есхатолоґічними ремінісценціями з Карла Юнга, дитячими спогадами з Далекого Сходу, мареннями про український Олімп, «спогадами» давнини під зорями Чумацького Шляху.

Ці теми його постійно тривожать так само, як його постійно мучить незавершеність нашої історії, епізоди якої закроювались на щось велике і постаті якої були більшими, ніж потім їх відчули і оцінили онуки.

А онуки — їм байдуже.

Панам жито сіють.

Історичний процес — це добудова початого в попередніх поколіннях, довершення генієм історичного спадку.

В українській історії кожен має справу з руїнами — і починає спочатку. Навіть поняття спадкоємности губиться.

У творчій біографії Опанаса Заливахи ми бачимо постійне прагнення підхопити загублену золоту нитку. І головне, він тримається тієї висоти, де її можна схопити, ніколи не падає з неї в погоні за сонячними зайчиками від проїжджих модних прояв.

Україна на його полотнах дивиться нам в душу не очима селян, робітників чи історичних постатей, але дивиться очима вічности, що зупинилася на мить. Та мить спливе, і залишиться гідність лиця і мельодія, що якимось дивним чином вписалася в картину. «Ми є і будемо», — вперто веде своєї митець.

Можливо, в основі цього наскрізного мотиву «пригадувань» лежить власна викорінювана пам’ять митця, що змалку опинився на дрейфуючому уламку розбитого корабля.

Заливаха — прізвище козацького звучання, цього не втаїш. Але неписана історія роду загубилася в лихоліттях. Було не до того, щоб записувати. Про батькові три Георгіївські хрести Опанас і не згадав би, якби не большевицький ДОПР, де тримали в ув’язненні коваля Івана, а дома робили обшук зі щупами (хрести срібні!).

Але рішучість і хоробрість знадобилися ковалеві для втечі з полону голодної смерти у 1933 році. З дружиною і чотирма малолітніми дітьми він подолав вибоїни першої п’ятирічки від села Гусинка на Харківщині — аж до Лісозаводська Приморського краю. Якби не козацька кмітливість, чи зміг би він з малими дітьми побудувати собі хату, а потім ще в якійсь газеті знайти про Іркутське художнє училище для молодшого сина Панаса.

Опанас Заливаха з дружиною Дариною

З блукань дорогами чужини Панас пам’ятає острівки. Наприклад, усміхнені очі китайця, збирача женьшеню, який нахилився над умираючим хлопцем. Остання зустріч з батьком у Ленінграді 1948 року. Старий коваль не допитувався сина, за що його виключено з інституту. «Тобі видніше, ніж мені з Далекого Сходу», — сказав він синові, коли той проводжав його аж до Москви, щоб посадити на поїзд. Треба було багато духу для того, щоб пускатися в таку дорогу в ті часи.

Мабуть, і тоді не виключили б, і в 1965 році не поспішали б з арештом художника з «пролетарською біографією», якби не вичитали в очах козацької непоступливости. Власне, тієї, що на його картинах.

З того ж Ленінграда приїхала (і також з доброю біографією) Алла Горська до Києва, щоб зустрітися з Заливахою і Семикіною при створенні Шевченківського вітража в університеті в 1964 році.

Той вітраж обріс легендами, і багатьом уявляється шедевр, розтоптаний вандалами. Насправді це швидше феномен зустрічі українських неофітів, що заясніли, коли відкрили для себе землю і віру батьків. В цьому вітражі було їхнє відкриття Шевченка, відтак себе і свого місця супроти течії. «Розбитий вітраж» — саме така назва напрошується. І то не тільки тому, що був розбитий ще до відкриття. Вже в самому задумі було закладене вибухове протистояння в образі Шевченка, який на вході до державного університету запитує: «Чи буде суд, чи буде кара?».

«Московське бісівство з українською чортівнею розігрують в Україні відьомський шабаш», — так розумів Опанас Заливаха усе те, що діялося перед очима його Шевченка на вітражі. Наскільки пригадую, самі автори не дуже вірили, що робота їхня буде офіційно прийнята.

Юрій Андрухович після ближчого знайомства з Опанасом Заливахою та з його «кримінальною справою», сплетеною з дрібних доносів, акцентує один діягностичний донос: «Заливаха дуже самовпевнений, і всілякі добрі для нього поради залишалися марними». Далі він уточнює: «Почуття національної гідности, що не відокремиш його ніяк від гідности особистої... Що ж, коли вже самовпевненість, то ота, шевченківська, завдяки якій від раба не залишається ні краплі, а постає перед світом вільний і цілий чоловік».

Епоха давала Майстрові «добрі поради», а він, вихований тією епохою, пішов проти течії і виробив свої поняття і про красу, і про волю. І міг повторювати за своїм побратимом Іваном Світличним:

Слідчому здається, що я втрачаю волю,

А мені — що я її й не мав.

Як не парадоксально це звучить, а волю для себе знайшов Заливаха саме там, де йому заборонили малювати. Але в суворих умовах зони зникла фальш дешевих замінників і блудних личин, очі заглянули в саму суть, заховану за пригладженою видимістю.

П’ять років таборів суворого режиму все ж наклали похмурий кольорит на його полотна, але не на дух, опромінений зіркою з Чумацького Шляху, зігрітий ласкою та добротою, на яку він так вразливий. Власне, сам побут в зоні митець сприйняв як різновид попереднього життя в гуртожитках, а саму атмосферу — як науку. Але було в тій науці гостре відчуття абсолютів неволі, і відтепер світ без яскравих барв, атмосфера підглядання і підслуховування буде відчуватися також у його баченні «великої зони».

В пошуках України на українській землі Опанас Заливаха поселився в краю гір і лісів, де кожен камінь був обстріляний і окупований, але беріг закам’янілу пам’ять боротьби і твердість — бути собою. Він повернувся з ув’язнення до Франківська, де не мав своєї хати. Але було там багато гнаних і переслідуваних.

«Люди, як вогню, боялися КГБ, — згадує Раїса Мороз, дружина відомого політв’язня. — При Панасових талантах і умінні влаштувати свій побут з нічого... піддашшя стало незабаром майстернею і водночас спальнею. Неприваблива убога кімнатка на горищі перетворилася в «художній салон», стіни якого швидко заповнилися шедеврами. Тут він малював, сюди запрошував гостей, на якомусь імпровізованому кип’ятильнику запарював міцний чай і пригощав ним своїх друзів. Опанаса поставили під нагляд, йому невільно було виходити з помешкання від вечора до ранку... Зголоднілий за фарбами й кольорами, він поспішав втілити свої задуми й ескізи, а тому надзвичайно багато й натхненно малював... Матеріалу, на чому малювати, у нього фактично не було: він тепер вже не належав до фонду художників... Але знову ж таки, Опанас, здатний на різні вигадки, давав собі раду... Масивний зруб дерева, який невідомо звідки опинився в дворі, перетворився незабаром в погруддя Сковороди... Опанас читав серйозні твори, захоплювався Сартром, стоїцизмом Сенеки, мав їхні твори і час від часу звертався до них за підтримкою. Філософія Сенеки була для нього особливо актуальною в ті часи: моральна незалежність людини від ворожого їй зовнішнього світу, байдужість до матеріальних благ, хворе суспільство, в якому те, що раніше вважалося пороком, стало звичаєм...

Опанасова ідилія на піддашші тривала недовго: КГБ не могло дозволити, щоб він залишався без їхнього нагляду вдень... Він влаштувався на роботу в комбінаті побутового обслуговування».

Нарешті 1988 рік, персональна виставка творів Опанаса Заливахи в Національному музеї у Львові, а 1989 року — в Івано-Франківську, в соборі-музеї.

У величному пірамідальному будинку катедрального собору XVIII століття — виставка малярства, графіки, різьблення і кераміки Опанаса Заливахи. У каталозі 146 назв. У його картинах до собору ніби повернулись розп’яття, пієта XX віку. Жодна з них не порушує урочистої величі собору — ні легким усміхом, ні безоднею відчаю. Тут митець стає зойком свого безумного часу і застережливим голосом Касандри, котра бачить усе наперед. У холодних стінах собору картини Заливахи зупинилися, як феномен епохи абсурду. Висока музика органа підживлює їх, як вітер з гір. Це було свято Майстра, якому Провидіння подарувало тріумфальну стежку від горища до старовинного храму.

Він належить до майстрів освічених, до тих, що шукають опори, дороги і вершини. Він знає попередників і сучасників. Він має друзів у літературному і науковому світі, любить музику і філософію. Він весь час експериментує, виробляє, збагачує засоби вираження і постійно має на оці вершину, що кидає світло на чоло і будить вічний неспокій.

Каталог відкривається сповідальними словами: «Митець є мітотворець, що проявляє себе в образній тріяді — особистість, національність, вселюдськість». Кожну іпостась він відкриває з болем. Особистість, пригнічена в казармах соціалізму, почала викристалізовуватись під ударами виключень і відчужень, що залишали Майстра наодинці з небом. Свою національність довелося відкривати вже в зрілому віці, розгортаючи замети соцреалізму й «інтернаціоналізму» в образах профанної імітації і пробиваючись до осердя національного болю. До вселюдськості провадила загублена стежка і міраж духовних висот, офіційно ліквідованих ідеологією матеріалізму.

Треба бути незаанґажованим аутсайдером, викинутим на марґінес культури, щоб спокійно сприймати сучасний мистецький світ Заходу. «Але українськими очима», — не забуває нагадати Опанас Заливаха.

З боєм відкрита національність світиться інтенсивніше, ніж природно успадкована.

Він стає активним нонконформістом, що вибудовує свій світ у вертикалі, яку так знищувала нівеляційним потоком революція.

Вічний мандрівник, народжений у степовій Україні, Опанас Заливаха поселився назавжди в тому регіоні України, де гори стоять, як пам’ятки поривів духу, і де гідність створила опір окупаційному режимові й закарбувалася в обличчях людей.

Деякі картини його творять якусь алюзію неконтрольованого світу Орвела, де за усім живим стежить державне око. Тільки в зболених обличчях його матерів, лірників, дідусів і дітей — та глибина, що вже нічого не боїться.

У світі його образів чується музика сфер, а напоєна історичною пам’яттю вертикаль росте і вибудовується у височінь. Картини густо наповнені динамікою і символами життя, що пливе з ріки минулого.

Останній час все частіше десь на вершині гори наш збаламучений світ гармонізує благословляючий образ Мадонни. У загадковій недомовленості їх є зрима і незрима її присутність.

Опанас Заливаха — прекрасний кольорист, пензлем якого творить підсвідома сила і розгадує форми духу, що все наповнює.

Численні виставки Опанаса Заливахи в Україні і за її межами не залишають байдужими навіть тих людей, для яких умовні форми його занадто складні. Він належить до митців, яких люблять, про яких говорять зовсім різні люди, зачаровані явою повторень і проминань на його картинах земного смутку, просвітленого небом.

Ескіз вітража в фойє Київського університету імені Т. Г. Шевченка (у співавторстві з Л. Семикіною, А. Горською), 1964 рік

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.