Головна статті
Український самвидав, №2 (21), травень, 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Художник, який захотів бути українцем. Спеціальний випуск, присвячений пам’яті Опанаса Заливахи" />

Художник, який захотів бути українцем. Спеціальний випуск, присвячений пам’яті Опанаса Заливахи


Євген Сверстюк. Свято неба і землі" />

Євген Сверстюк. Свято неба і землі

Опанас Заливаха належить до яскравих творчих особистостей, які височать над часом, сповнені однієї думи, світяться і засвічують усе навколо. В їхній підсвідомості вирують сили історичної пам’яті, неусвідомлені й нелегко впізнавані, коли проступають в художньому образі. Не всі, не відразу відчувають сенс і значення такої з’яви. Але чомусь не забувають її.

Його листи переповнені есхатолоґічними ремінісценціями з Карла Юнга, дитячими спогадами з Далекого Сходу, мареннями про український Олімп, «спогадами» давнини під зорями Чумацького Шляху.

Ці теми його постійно тривожать так само, як його постійно мучить незавершеність нашої історії, епізоди якої закроювались на щось велике і постаті якої були більшими, ніж потім їх відчули і оцінили онуки.

А онуки — їм байдуже.

Панам жито сіють.

Історичний процес — це добудова початого в попередніх поколіннях, довершення генієм історичного спадку.

В українській історії кожен має справу з руїнами — і починає спочатку. Навіть поняття спадкоємности губиться.

У творчій біографії Опанаса Заливахи ми бачимо постійне прагнення підхопити загублену золоту нитку. І головне, він тримається тієї висоти, де її можна схопити, ніколи не падає з неї в погоні за сонячними зайчиками від проїжджих модних прояв.

Україна на його полотнах дивиться нам в душу не очима селян, робітників чи історичних постатей, але дивиться очима вічности, що зупинилася на мить. Та мить спливе, і залишиться гідність лиця і мельодія, що якимось дивним чином вписалася в картину. «Ми є і будемо», — вперто веде своєї митець.

Можливо, в основі цього наскрізного мотиву «пригадувань» лежить власна викорінювана пам’ять митця, що змалку опинився на дрейфуючому уламку розбитого корабля.

Заливаха — прізвище козацького звучання, цього не втаїш. Але неписана історія роду загубилася в лихоліттях. Було не до того, щоб записувати. Про батькові три Георгіївські хрести Опанас і не згадав би, якби не большевицький ДОПР, де тримали в ув’язненні коваля Івана, а дома робили обшук зі щупами (хрести срібні!).

Але рішучість і хоробрість знадобилися ковалеві для втечі з полону голодної смерти у 1933 році. З дружиною і чотирма малолітніми дітьми він подолав вибоїни першої п’ятирічки від села Гусинка на Харківщині — аж до Лісозаводська Приморського краю. Якби не козацька кмітливість, чи зміг би він з малими дітьми побудувати собі хату, а потім ще в якійсь газеті знайти про Іркутське художнє училище для молодшого сина Панаса.

Опанас Заливаха з дружиною Дариною

З блукань дорогами чужини Панас пам’ятає острівки. Наприклад, усміхнені очі китайця, збирача женьшеню, який нахилився над умираючим хлопцем. Остання зустріч з батьком у Ленінграді 1948 року. Старий коваль не допитувався сина, за що його виключено з інституту. «Тобі видніше, ніж мені з Далекого Сходу», — сказав він синові, коли той проводжав його аж до Москви, щоб посадити на поїзд. Треба було багато духу для того, щоб пускатися в таку дорогу в ті часи.

Мабуть, і тоді не виключили б, і в 1965 році не поспішали б з арештом художника з «пролетарською біографією», якби не вичитали в очах козацької непоступливости. Власне, тієї, що на його картинах.

З того ж Ленінграда приїхала (і також з доброю біографією) Алла Горська до Києва, щоб зустрітися з Заливахою і Семикіною при створенні Шевченківського вітража в університеті в 1964 році.

Той вітраж обріс легендами, і багатьом уявляється шедевр, розтоптаний вандалами. Насправді це швидше феномен зустрічі українських неофітів, що заясніли, коли відкрили для себе землю і віру батьків. В цьому вітражі було їхнє відкриття Шевченка, відтак себе і свого місця супроти течії. «Розбитий вітраж» — саме така назва напрошується. І то не тільки тому, що був розбитий ще до відкриття. Вже в самому задумі було закладене вибухове протистояння в образі Шевченка, який на вході до державного університету запитує: «Чи буде суд, чи буде кара?».

«Московське бісівство з українською чортівнею розігрують в Україні відьомський шабаш», — так розумів Опанас Заливаха усе те, що діялося перед очима його Шевченка на вітражі. Наскільки пригадую, самі автори не дуже вірили, що робота їхня буде офіційно прийнята.

Юрій Андрухович після ближчого знайомства з Опанасом Заливахою та з його «кримінальною справою», сплетеною з дрібних доносів, акцентує один діягностичний донос: «Заливаха дуже самовпевнений, і всілякі добрі для нього поради залишалися марними». Далі він уточнює: «Почуття національної гідности, що не відокремиш його ніяк від гідности особистої... Що ж, коли вже самовпевненість, то ота, шевченківська, завдяки якій від раба не залишається ні краплі, а постає перед світом вільний і цілий чоловік».

Епоха давала Майстрові «добрі поради», а він, вихований тією епохою, пішов проти течії і виробив свої поняття і про красу, і про волю. І міг повторювати за своїм побратимом Іваном Світличним:

Слідчому здається, що я втрачаю волю,

А мені — що я її й не мав.

Як не парадоксально це звучить, а волю для себе знайшов Заливаха саме там, де йому заборонили малювати. Але в суворих умовах зони зникла фальш дешевих замінників і блудних личин, очі заглянули в саму суть, заховану за пригладженою видимістю.

П’ять років таборів суворого режиму все ж наклали похмурий кольорит на його полотна, але не на дух, опромінений зіркою з Чумацького Шляху, зігрітий ласкою та добротою, на яку він так вразливий. Власне, сам побут в зоні митець сприйняв як різновид попереднього життя в гуртожитках, а саму атмосферу — як науку. Але було в тій науці гостре відчуття абсолютів неволі, і відтепер світ без яскравих барв, атмосфера підглядання і підслуховування буде відчуватися також у його баченні «великої зони».

В пошуках України на українській землі Опанас Заливаха поселився в краю гір і лісів, де кожен камінь був обстріляний і окупований, але беріг закам’янілу пам’ять боротьби і твердість — бути собою. Він повернувся з ув’язнення до Франківська, де не мав своєї хати. Але було там багато гнаних і переслідуваних.

«Люди, як вогню, боялися КГБ, — згадує Раїса Мороз, дружина відомого політв’язня. — При Панасових талантах і умінні влаштувати свій побут з нічого... піддашшя стало незабаром майстернею і водночас спальнею. Неприваблива убога кімнатка на горищі перетворилася в «художній салон», стіни якого швидко заповнилися шедеврами. Тут він малював, сюди запрошував гостей, на якомусь імпровізованому кип’ятильнику запарював міцний чай і пригощав ним своїх друзів. Опанаса поставили під нагляд, йому невільно було виходити з помешкання від вечора до ранку... Зголоднілий за фарбами й кольорами, він поспішав втілити свої задуми й ескізи, а тому надзвичайно багато й натхненно малював... Матеріалу, на чому малювати, у нього фактично не було: він тепер вже не належав до фонду художників... Але знову ж таки, Опанас, здатний на різні вигадки, давав собі раду... Масивний зруб дерева, який невідомо звідки опинився в дворі, перетворився незабаром в погруддя Сковороди... Опанас читав серйозні твори, захоплювався Сартром, стоїцизмом Сенеки, мав їхні твори і час від часу звертався до них за підтримкою. Філософія Сенеки була для нього особливо актуальною в ті часи: моральна незалежність людини від ворожого їй зовнішнього світу, байдужість до матеріальних благ, хворе суспільство, в якому те, що раніше вважалося пороком, стало звичаєм...

Опанасова ідилія на піддашші тривала недовго: КГБ не могло дозволити, щоб він залишався без їхнього нагляду вдень... Він влаштувався на роботу в комбінаті побутового обслуговування».

Нарешті 1988 рік, персональна виставка творів Опанаса Заливахи в Національному музеї у Львові, а 1989 року — в Івано-Франківську, в соборі-музеї.

У величному пірамідальному будинку катедрального собору XVIII століття — виставка малярства, графіки, різьблення і кераміки Опанаса Заливахи. У каталозі 146 назв. У його картинах до собору ніби повернулись розп’яття, пієта XX віку. Жодна з них не порушує урочистої величі собору — ні легким усміхом, ні безоднею відчаю. Тут митець стає зойком свого безумного часу і застережливим голосом Касандри, котра бачить усе наперед. У холодних стінах собору картини Заливахи зупинилися, як феномен епохи абсурду. Висока музика органа підживлює їх, як вітер з гір. Це було свято Майстра, якому Провидіння подарувало тріумфальну стежку від горища до старовинного храму.

Він належить до майстрів освічених, до тих, що шукають опори, дороги і вершини. Він знає попередників і сучасників. Він має друзів у літературному і науковому світі, любить музику і філософію. Він весь час експериментує, виробляє, збагачує засоби вираження і постійно має на оці вершину, що кидає світло на чоло і будить вічний неспокій.

Каталог відкривається сповідальними словами: «Митець є мітотворець, що проявляє себе в образній тріяді — особистість, національність, вселюдськість». Кожну іпостась він відкриває з болем. Особистість, пригнічена в казармах соціалізму, почала викристалізовуватись під ударами виключень і відчужень, що залишали Майстра наодинці з небом. Свою національність довелося відкривати вже в зрілому віці, розгортаючи замети соцреалізму й «інтернаціоналізму» в образах профанної імітації і пробиваючись до осердя національного болю. До вселюдськості провадила загублена стежка і міраж духовних висот, офіційно ліквідованих ідеологією матеріалізму.

Треба бути незаанґажованим аутсайдером, викинутим на марґінес культури, щоб спокійно сприймати сучасний мистецький світ Заходу. «Але українськими очима», — не забуває нагадати Опанас Заливаха.

З боєм відкрита національність світиться інтенсивніше, ніж природно успадкована.

Він стає активним нонконформістом, що вибудовує свій світ у вертикалі, яку так знищувала нівеляційним потоком революція.

Вічний мандрівник, народжений у степовій Україні, Опанас Заливаха поселився назавжди в тому регіоні України, де гори стоять, як пам’ятки поривів духу, і де гідність створила опір окупаційному режимові й закарбувалася в обличчях людей.

Деякі картини його творять якусь алюзію неконтрольованого світу Орвела, де за усім живим стежить державне око. Тільки в зболених обличчях його матерів, лірників, дідусів і дітей — та глибина, що вже нічого не боїться.

У світі його образів чується музика сфер, а напоєна історичною пам’яттю вертикаль росте і вибудовується у височінь. Картини густо наповнені динамікою і символами життя, що пливе з ріки минулого.

Останній час все частіше десь на вершині гори наш збаламучений світ гармонізує благословляючий образ Мадонни. У загадковій недомовленості їх є зрима і незрима її присутність.

Опанас Заливаха — прекрасний кольорист, пензлем якого творить підсвідома сила і розгадує форми духу, що все наповнює.

Численні виставки Опанаса Заливахи в Україні і за її межами не залишають байдужими навіть тих людей, для яких умовні форми його занадто складні. Він належить до митців, яких люблять, про яких говорять зовсім різні люди, зачаровані явою повторень і проминань на його картинах земного смутку, просвітленого небом.

Ескіз вітража в фойє Київського університету імені Т. Г. Шевченка (у співавторстві з Л. Семикіною, А. Горською), 1964 рік

 


Ірина Рапп, Василь Овсієнко. Слово про митця" />

Ірина Рапп, Василь Овсієнко. Слово про митця

24 квітня 2007 року в Івано-Франківську помер видатний художник Опанас Заливаха. Народився митець на Харківщині 26 листопада 1925 року. Голодного 1933 року сім’ї вдалося виїхати з України на Далекий Схід. Панас вчився в художніх училищах, 1946 року вступив у Ленінградський державний інститут живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СРСР, але закінчити його зумів лише 1960 року, бо був виключений «за поведінку, недостойну радянського студента» — не пішов на зустріч із кандидатом у депутати. Про українство задумався, коли студенти інших національностей питали: «А звідки ти? До якої культури належиш?». Працював у Калінінграді, в Тюмені.

У 1957 році Панас Заливаха побував у Косові на практиці — і захотів бути українцем. У грудні 1961 перебирається до Івано-Франківська, часто буває в Клубі Творчої Молоді в Києві, знайомиться з шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком. У 1964 році до ювілею Т. Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів — як «націоналістичний».

27 серпня 1965 року Заливаху заарештовано і в березні 1966 засуджено на 5 років таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда» — за читання і зберігання самвидаву. Карався в Мордовії, де малювати йому забороняли. Тоді Заливаха взявся за малу ґрафіку — екслібриси, листівки. Усі роботи вилучали і знищували. Так пропало понад 200 робіт художника.

Після звільнення Заливаха працює креслярем на побуткомбінаті. Разом із Софією Караффою-Корбут створив низку проектів у видавництвах «Веселка» та «Каменяр». Плідно працює у станковому мистецтві. Стрімко еволюціонує до асоціативного осмислення образу. У 80-х експериментує в царині станкової та монументальної пластики. Створює дизайнерські проекти інтер’єрного оформлення (кафе «Медівня», ресторан «Білий камінь», кафе «Молочне»). 1987 Заливаха став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ). Оформляє обкладинку самвидавного журналу «Український вісник».

Повернутися до активної творчостi Опанас Iванович зміг аж iз настанням демократичних змiн в СРСР. Свiдченням цього є ряд робiт майстра, таких як «Є i будемо», «Дзвонар», «Червона калина», «ХХ вiк», «Мироносицi», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок». 1988 року після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки Панаса Заливахи в Івано-Франківську, Львові, 1989 — в музеї Т. Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. П. Заливаха — лауреат премії імені Василя Стуса 1989 та Національної премії імені Тараса Шевченка 1995 року. 2003 року вийшов його Альбом (Упор. Б. Мисюга. — К.: Смолоскип, 2003. — 160 с., іл.).

Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, Опанас Заливаха був загальновизнаним видатним представником української культури. Поховали художника 26 квітня в Івано-Франківську.

Опанас Заливаха, «У мандри»

 


«В дорозі до себе»" />

«В дорозі до себе»

Пригадую глей, червонястий, зернистий, він підкорився кожному моєму доторкові — м’який і теплий...

і перше, що я хотів зліпити — це людську подобу, і щоб вона була схожа до мого батька, якого мені так бракувало і якого силувався пригадати. Я зліпив його, і коли мати взяла мене за руку й повела на побачення з батьком (а він тоді сидів у ДОПРі), я взяв і свій зліпок із собою, щоб показати батькові і щоб самому переконатися, що подібний. Батько потрапив під горезвісну «чистку» за те, мабуть, що служив у царській армії на Кавказі, де був тричі нагороджений «Георгієм». Згодом його випустили на волю.

Пригадую: батьки пішли в поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...

Батьки, рятуючи родину від голоду, втікали на Далекий Схід, аж у Приморський край. Я після виснажливої подорожі важко захворів на запалення легенів, аж ротом пішла кров. Лежав на лаві у чужих людей і помирав. Пригадую: прокинувся від сну чи від забуття — на мене дивиться не мати, а вилицюватий чоловік з розкосими очима і, посміхаючись, щось говорить на незрозумілій мені мові. Я після того оклигав і встав. Кажуть — то китаєць-знахар ходив у пошуках женьшеню. Йому сказали, що помирає дитина, він прийшов і врятував мене.

Про того китайця я згадав, коли в 69-му був у мордовських таборах...

 

З інтерв’ю Опанаса Заливахи «В дорозі до себе», опублікованого у часописі «Українська культура» (1996 рік, № 4, С. 20–21).

Опанас Заливаха, автопортрет, 1989 рік

 


Зі спогадів друзів" />

Зі спогадів друзів

Десь на початку 60-х років Михайло Горинь, Євген Сверстюк і я опинилися в тодішньому Ленінграді. Звичайно, пішли до Шевченкової майстерні в Академії художеств. Розглядали чавунні гвинтові сходи до горішнього приміщення, де жив Тарас Григорович. І я не раз намагався собі уявити Панаса Заливаху, вихованця й випускника цієї Академії, якому судилася доля Шевченка — лише самої любові до України. Любові діяльної, несуєтної, немарнословної. Любов до України покликала творчість глибоку, самобутню. У громадянській позиції національного художника і в творчих засадах Панас Заливаха завжди послідовно залишався самим собою. І, пам’ятаю, повернувшись із малої зони таборів у велику — Союз, він, наче ми розсталися вчора, заговорив про Кантівську «Критику розуму», про Геґелеве «Життя Ісуса Христа», і коли пішов наш дорогий гість, моя Оксана згадала Шевченка, який, повернувшись із Кос-Арала, писав, що в ньому не змінилася жодна риса характеру.

Певно, лише обрані так відчувають свою внутрішню спорідненість з титаном духу. Та я переконаний, що така спорідненість Панасові далася власним прометеїзмом. Важка вона, доля, — належати цілій нації.

Роман Корогодський

 

Шляхетний у своєму ставленні до жінки, а передовсім до людини, до її самобутности, до її особистого внутрішнього світу, Опанас Заливаха і у мистецтві вийшов на цей рівень. Власне, людина з її болями та надіями, людина думаюча, стражденна і завжди несподівана, нестандартна — це його герої.

Галина Севрук

 

Затишно і добре було сидіти в Опанасовій «мансарді» і розглядати картини. На картинах не було садків вишневих коло хати. Або якщо й були, то завжди на таку українську ідилію чатували ворожі сили. Зі стін дивилися сумні, стривожені очі жінок і дітей; сіячі у білих полотняних сорочках засівали поле зерном, а чорні круки навздогінці викльовували засіяне. Засмучені, вусаті обличчя чоловіків, які несуть ярмо в одноій упряжі з волами; поголені голови в’язнів, які несуть труну свого побратима. Тюремна камера, в’язні і заґратоване вгорі віконце; Шевченко із гнівно піднятими догори кулаками. Сковорода на тлі українських сіл, пшеничних ланів і тополь все своє несе з собою... Картини навіювали роздуми над долею України, над долею її синів та дочок.

Раїса Мороз

 

Кредо Заливахи-митця, чітко висловлене в листовному діалозі з другом-однодумцем — «...ритмів, одкритих очам і серцю українця, шукаю, жерців архаїчне надбання, забуте нащадками пізнього стилю сучасного» — знаходить свій стилістичний образно-словесний аналог у специфічному авторовому потоці свідомості. Так, зокрема, лист від 30 серпня 1969 року стилістикою нагадує картини художника: нерозчленованість реалій дійсності і внутрішніх візій; читане, бачене, пізнане, уявлюване химерно переплавляється, національна символіка «уживається» з модерними експресіоністичними деформаціями; реальне і міфологічне взаємопереростає, трансформоване уявою, творячи єдину змістоформу.

Михайлина Коцюбинська

 

Надто багато створив майстер за роки, надто багато вивершує він щодня, перебуваючи в постійному саморозвитку і становленні.

Зрештою, зараз це навіть важливіше для нас, аніж для нього. Адже це ми були позбавлені його кольорів та ліній, його бачення, його внутрішньої свободи й духовної розкутості.

А Заливаха лишився самим собою. Зостається цілковито у своїй творчості, живе, тішиться і страждає нею, бо кожен день дорогий і жодна прожита мить не повертається, а стільки ще треба зробити. Цитує своїх улюблених Сенеку (з «Листів до Люцілія») та Параджанова (з листів до Заливахи). Шукає нові образи, нові художні ідеї. Такі характери, як у нього, ніколи не костеніють і не ржавіють, тим більше не бронзовіють: у житті вічно є об’єкти для подиву, і подив народжує трепет, а трепет — мистецтво, тож Заливаха не перестає подивляти і подивовувати цього світу.

До нього приходять, як до вчителя, до мудреця, до старшого і тому ще ближчого товариша. Приходять і приїздять — з усієї Вкраїни та з-поза неї. Від скількох людей, у скількох містах доводилося мені чути одне й те ж запитання: «То як там Заливаха?»

Виявляється, художник дуже потрібен своїй країні, своїм сучасникам. Потрібен, бо завжди нагадував і нагадуватиме про необхідність у цьому світі відшукувати себе, свої витоки, своє справжнє, нескаламучене і звільнене від заковиків матеріальної буденщини «я». Потрібен, бо потрібні в цьому світі мужність і чистота. Потрібен, бо мусить хтось дивитися в майбутнє українськими очима. Останній вислів походить від самого Заливахи, і саме тут, саме тепер уважаю чи не найдоречнішим процитувати його.

Юрій Андрухович

 

Якби хоч частину з того, що створив у царині образотворчого мистецтва Опанас Заливаха, виставити або опублікувати, то і було б досить, щоб захопитись чарівною веселкою його творчої уяви, перейнятися вогненною силою його ідей і почуттів, відчути і зрозуміти безмежну любов митця до України...

Богдан Горинь

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.