Головна статті
Український самвидав, №1 (20), березень, 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Всі сторінки
«Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!»" />

«Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!»

За такі листівки з некримінальним змістом, розклеєні 11 січня 1981 року в Києві, поблизу станції метро «Більшовик», у переддень дев’ятої річниці масових арештів 12 січня 1972 року, було затримано членів Київського демократичного клубу Сергія Набоку, Ларису Лохвицьку, Інну Чернявську, Леоніда Мілявського та Наталю Пархоменко. Чотирьох із них, яким було ледь за двадцять років, ув’язнили на три роки каторги.

Нині, за 35 років після брежнєвського погрому великого покоління дисидентів-шістдесятників, за спогади про «генеральний погром», «покіс інтелігенції», «другий покіс» чи «січневий покіс», як називають цей день 12 січня 1972 року в народі, — не карають. Але мало хто, зокрема й від представників влади, згадує про цей день, що став початком другої хвилі політичних репресій у радянській Україні проти української інтелігенції. Самі ж в’язні сумління почали відзначати цей день як «День українського політв’язня» від 1975 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола. У таборах цього дня, як згадує дисидент Василь Овсієнко, українські політв’язні виголошували заяви протесту проти репресій і проводили одноденне голодування.

Цього дня, 12 січня 1972 року, в Києві заарештували Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Зиновія Антонюка, Миколу Плахотнюка, Зиновію Франко, Данила Шумука, Івана Коваленка, Леоніда Плюща, Олеся Сергієнка. У Львові — Івана Геля, Михайла Осадчого, В’ячеслава Чорновола, Ірину й Ігоря Калинців, Стефанію Шабатуру, Зоряна Попадюка, Василя Романюка, Богдана Ребрика, Оксану Попович, Ірину Сеник, Василя Долішнього, групу Володимира Мармуса. У Харкові — Анатолія Здорового й Ігоря Кравціва. В Умані — Кузьму Матвіюка і Богдана Чорномаза. У Черкасах — Василя Захарченка. В Одесі — Ніну Строкату, Олексу Рєзникова. Трохи згодом — Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глузмана, Василя Лісового, Євгена Пронюка, Валерія Марченка.

Ця подія давно стала для всіх історією, що раніше передавалась тишком-нишком — і то переважно на кухні — з уст в уста, а зараз вивчається в школі та університеті. Подія, яка порівнюється за масштабами з розгромом Кирило-Мефодіївського братства.

Оцінити масштаби арештів та інших форм репресій 1972 р. в суто арифметичних вимірах важко через брак об’єктивних даних навіть сьогодні. У російському самвидавному часописі «Хроніка поточних подій» ідеться про 100 осіб, заарештованих у січні–травні 1972 p., й водночас зауважено, що ці дані неповні. Л. Алєксєєва у книзі «История инакомыслия в СССР. Новейший период» подає відомості про 89 засуджених (не всі заарештовані потрапляли під суд). За її підрахунками, з цієї кількості 72 належали до інтелігенції й 17 — до робітників (за родом занять). Із них 41 особу було засуджено у Львові та Києві, решту — в інших містах України (Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях). Майже всіх провідних шістдесятників ув’язнили на 7 років тюрми та 5 років заслання. Про цинізм проведення обшуків та арештів свідчить і крик душі «підозрюваної» Михайлини Коцюбинської: «Я вас прошу, пустіть мене додому, я хочу вимити від вас руки».

Щоб доповнити цю тотальну картину «погрому», згадаємо про сотні обшуків, під час яких було вилучено близько однієї тисячі «антирадянських, націоналістичних та інших ворожих документів». Крім того, сотні, як не тисячі людей по всій Україні викликали до слідчих, а згодом і на закриті судові процеси як свідків. Тільки у справі І. Світличного в Києві було допитано 130 свідків, у справі Ірини Стасів-Калинець (у Львові) — близько сотні. Варто зазначити, що потрібні слідству свідчення давали буквально одиниці. Усе це також створювало певну суспільну атмосферу і настрої, хоча не можна стверджувати, що репресивні акції 1972 року мали великий суспільний резонанс в Україні. Широкий загал більше знав про А. Сахарова чи О. Солженіцина, аніж про українських дисидентів. А ще сотні людей залишили без роботи, відрахували з вищих навчальних закладів, виключили з черг на квартири. Їм забороняли творити, висловлювати власні думки, тим більше «націоналістичною» мовою. Декому, щоправда, довелося «покаятися», а декому навіть «зізнатися» і засудити недавніх друзів. Найупертіших запроторили до психлікарень.

Повідомлення про січневі арешти серед іншодумців з’явилися аж 11 лютого 1972 р. відразу у трьох газетах: «Радянській Україні», «Правде Украины» і «Вечірньому Києві». Арешти 12 січня в публікаціях пов’язувалися зі «справою Добоша».

Однак події «генерального погрому» вже не вдалося приховати від Заходу навіть на короткий час, як це було під час «першого покосу» в 1965–1966 роках. Уже 14–15 січня 1972 р. про арешти повідомили Інформаційні агентства США, Великобританії, Франції, найповажніші газети цих країн. Почалися протести української політично активної діаспори. Тільки видавництво «Смолоскип» у США в 1970–1973 роках видало понад 100 000 летючок інформаційного характеру про арешти й суди в Україні, вислано 16 000 листів і петицій до ООН і 7 000 до президента США Р. Ніксона, а разом з іншими видавництвами надруковано 46 книг самвидаву українською, англійською, німецькою, італійською, китайською та іспанською мовами. З такими протестами виступила більшість політичних угрупувань української діаспори: до міжнародних організацій надсилали петиції, молодь пікетувала радянські представництва. Як повідомляло постійне представництво УРСР при ООН, протягом 1972 р. до цієї міжнародної установи надійшло понад 3 тис. петицій-протестів від українських «буржуазно-націоналістичних організацій».

Основні події «генерального погрому» припали на 1972–1973 роки: його організаторам удалося таки здійснити свій задум. Головні літературні й організаційні сили самвидаву опинилися за ґратами. Інтелігенція, яка співчувала нонконформістам, у більшості своїй була залякана і здеморалізована. Влада нейтралізувала культурно-інтелектуальне середовище, яке живило активність інакомислення. Репресії, переслідування та утиски інакодумців тривали й надалі, хоча і в менших масштабах. Проте ліквідувати остаточно рух опору серед інтелігенції не вдалося. Частково він перемістився в табори й тривав там.

У «великій зоні» (так називали СССР політичні в’язні) тривав інтелектуальний опір (у вигляді самвидаву), й мали місце навіть спорадичні спроби створити підпільні організації. «Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів, — відзначав Іван Лисяк-Рудницький. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації.

Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.