Головна статті
Український самвидав, №1 (20), березень, 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Всі сторінки
Пам’яті Петра Григоренка" />

Пам’яті Петра Григоренка

Петро Григоренко — керівник кафедри Військової академії ім. М. Фрунзе (1945–61 роки)

 

20 років тому, 21 лютого 1987 року у вигнанні, в Нью-Йорку (США) помер один із найвизначніших українських дисидентів ХХ століття. За життя його, зазвичай, називали дуже лаконічно і, водночас, поважно й трепетно — ГЕНЕРАЛ. Так називали Петра Григоровича Григоренка (Генерала Радянської армії, правозахисника, члена-засновника Московської та Української Гельсінкських груп, публіциста) друзі й вороги... Він для всіх був ГЕНЕРАЛОМ — чи то радянським, чи то дисидентським...

 Саме такі люди як Петро Григоренко ставали зразками для наслідування, ідеальними героями молодої Радянської держави, про яких писали книжки та складали вірші, пройшовши шлях від слюсаря, зчіплювача вагонів, кочегара, машиніста паротяга до найвищих військових звань Радянського Союзу (Генерала Радянської армії) та почестей: нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями, захищає кандидатську й докторську дисертації. До Генерала прийшло й визнання, й матеріальний добробут, і сімейний затишок...

Чим не приклад для наслідування всього «радянського» народу? Здавалося, людина отримала все, про що мріяли й мріють і досі мільйони й мільйони «пересічних радянських» людей. Однак після XX з’їзду КПРС у Генерала зароджується сумнів щодо правильності дій Радянської влади. Петро Григоренко по-військовому рішуче вирішує виступити проти розвінчування культу Сталіна й створення нових радянських богів, в особі М. Хрущова. Генерал, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму й відкрито виступає з викладом своїх поглядів, пропонуючи вилучити всі «перегини», які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади партноменклатури, кар’єризм, безпринципність у партії, хабарництво тощо. А восени 1963 р. організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». Відповідь КГБ не забарилася — у лютому 1964 р. Петра Григоренка затримали і направили на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського, яка визнала його неосудним. Згодом П. Григоренка постановою Ради Міністрів СРСР виключено з партії, розжалувано в рядові з позбавленням генеральської платні.

Починаючи з 1968 р. П. Григоренко ініціює дискусії про необхідність надати дисидентському рухові стрункішої організаційної форми та стає гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована через 8 років у формі Московської Гельсінської групи та Української Гельсінської групи. В цей час постійно допомагає кримським татарам, стає неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. А слова з промови Генерала: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано» стали на довгі роки крилатими для всіх татар Криму. У травні 1969 р. П. Григоренка вдруге заарештовано й спрямовано на примусове лікування в Черняхівську Спеціальну психіатричну лікарню (Калінінградська обл.).

З моменту арешту Генерала в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Саме з виступу на захист П. Григоренка почалася регулярна правозахисна діяльність академіка Андрія Сахарова, творця радянської водневої бомби, тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та Державної премій. У самвидаві поширюється «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за яку згодом узяв на себе Семен Глузман, нині знаний психіатр та громадський діяч України.

У листопаді 1977 р. Генерал одержав дозвіл на піврічну поїздку до США для лікування і згодом виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив жодних політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це — найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині». 1978 р. в США П. Григоренко за власним бажанням пройшов психіатричну експертизу, яка засвідчила, що ознак психічного захворювання в Генерала не виявлено: «Всі риси його особистості радянські діагности деформували. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення — ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість — ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, — ми знайшли щиросердечне здоров’я».

На початку 1980-х Генерал підготував до друку книгу спогадів із промовистою назвою «В підпіллі можна зустріти тільки щурів» і видав її російською, українською, англійською, іспанською, німецькою та французькою мовами. В книзі він щиро розповів про своє довге і цікаве життя. Головною думкою спогадів стала теза, яку влучно означив син Андрій: «немає і не може бути в світі ідеї, яка б виправдовувала одну безневинну сльозу».

Книга набула шаленої популярності — це було небачене на Заході свідчення: як радянський генерал, блискучий офіцер Червоної Армії, що користувався всіма благами і привілеями системи, стає іншодумцем, дисидентом і відкрито виступає проти цієї системи. Ось як французька преса, в особі газети «Le Quotidien de Paris» відгукнулася на видання книги спогадів: «Генерал Григоренко — особлива постать серед радянських іншодумців, завдяки його військовій кар’єрі. ... Григоренко не бунтівник, а стратег. Він зважує всі «за» і «проти» перш ніж діяти, не дивлячись на те, що він зовсім не холоднокровний. Саме завдяки своїм внутрішнім суперечностям і душевній боротьбі він відкриває і вказує іншим дорогу до добра, що ототожнюється з шляхом чесної людини — до іншомислення».

Робота над книгою не була для Петра Григоренка єдиним або навіть основним заняттям за ті десять років, які він прожив у еміграції. Всі роки, аж до останньої хвороби, він був надзвичайно активний. Протягом еміграційного періоду життя він продовжує брати активну участь у правозахисній діяльності. На прохання своїх друзів, членів Української Гельсінкської групи він засновує в Нью-Йорку її закордонне представництво, а також очолює Асоціацію ветеранів другої світової війни — вихідців з СРСР.

Невтомний публіцист, він постійно пише статті для емігрантської російської й української періодики, які перекладаються на іноземні мови. Ну і, звичайно, численні поїздки і виступи на захист прав людини, читання лекцій в університетах, зустрічі з президентами і прем’єр-міністрами різних країн.

Петрові Григоренку вдається об’єднувати довкола правозахисної теми російську, українську, єврейську, вірменську, американську, кримсько-татарську громади. В еміґрації він остаточно відмовляєтья від комуністичних поглядів та стає членом української громади у США, від комуністичного атеїзму знову повертається до православної віри.

Кажуть, що траплялися навіть кумедні пропозиції Генералу щодо співпраці та працевлаштування. Йому запропонували в час «холодної війни» стати викладачем у Вест-Пойнтській військовій академії США, на що Петро Григоренко відповів: «Я не можу викладати своєму ворогові: я радянський — колишній радянський — генерал!».

І, напевно, символічно, що остання хвороба звалила його саме посеред лекції про права людини в СРСР, яку він читав у Канзаському університеті.

Помер Генерал у вигнанні, в США 1987 року, недоживши 4 роки до проголошення України незалежною державою. Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку.

Навіть і в смерті своїй ця людина, що все життя прагнула руйнувати перешкоди, що розділяють людей, вмудрилася хоч би і на коротку мить об’єднати тих, кого зазвичай об’єднати дуже важко: православні священики трьох юрисдикцій і двох етнічних груп, та ще з греко-католицьким священиком, відправляли спільно заупокійну службу. І ховати генерала зібралися люди різного етнічного походження і релігійної приналежності. Були тут українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї та мусульмани.

Ховали Петра Григоренка з повними офіцерськими почестями. Труну з тілом, покриту синьо-жовтим національним прапором, несли українці. Команда американських ветеранів, озброєних карабінами, віддала салют, і американський ветеран-сурмач протрубив сигнал «Слухайте всі» — помер дисидентський Генерал.

P.S. У листопаді 1991 р. медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала П. Григоренка здоровим.

Указом Президента Російської Федерації 1993 р. П. Григоренка посмертно відновлено у званні генерал-майора і повністю реабілітовано. Його ім’ям названо проспект у Києві на Позняках і декілька вулиць у Криму, зокрема в Бахчисараї. А загалом, у Криму немає жодної татарської сім’ї, яка б не знала цього прізвища.

1997 року П. Григоренка посмертно нагороджено відзнакою Президента України — орденом «За мужність» І ступеня.

Однак прикро визнати, що в незалежній Україні досі не видано жодної книги праць справжнього Мотора дисиденства в СРСР й великого Українця. Нещодавно, 5 березня 2007 року, вийшов Указ Президента України № 177/2007 «Про вшанування пам’яті Петра Григоренка», який доручає Кабінету Міністрів України розробити у місячний термін за участю Національної академії наук України, Української Гельсінкської спілки з прав людини та Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих та затвердити план заходів із вшанування пам’яті Петра Григоренка.

Тим часом Видавництво «Смолоскип» та Музей-архів українського самвидаву планують власними силами відзначити 100-річчя Дисидентського генерала, видавши вперше в Україні українською мовою головні його праці й статті та перевидавши частину спогадів, що стосуються періоду відстоювання громадянських прав та свобод у тоталітарному СРСР.

А в жовтні 2007 року плануємо і принагідно закликаємо всіх охочих приєднатися до нашої ініціативи, — провести міжнародну наукову конференцію й відкрити меморіальну виставку «Петро Григоренко і час» у нашому Музеї-архіві українського самвидаву.

Т. Плющ, П. Григоренко, Т. Ходорович (Москва, 1970-ті роки)



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.