Головна статті
Український самвидав, №1 (20), березень, 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Всі сторінки


Пам’яті Петра Григоренка" />

Пам’яті Петра Григоренка

Петро Григоренко — керівник кафедри Військової академії ім. М. Фрунзе (1945–61 роки)

 

20 років тому, 21 лютого 1987 року у вигнанні, в Нью-Йорку (США) помер один із найвизначніших українських дисидентів ХХ століття. За життя його, зазвичай, називали дуже лаконічно і, водночас, поважно й трепетно — ГЕНЕРАЛ. Так називали Петра Григоровича Григоренка (Генерала Радянської армії, правозахисника, члена-засновника Московської та Української Гельсінкських груп, публіциста) друзі й вороги... Він для всіх був ГЕНЕРАЛОМ — чи то радянським, чи то дисидентським...

 Саме такі люди як Петро Григоренко ставали зразками для наслідування, ідеальними героями молодої Радянської держави, про яких писали книжки та складали вірші, пройшовши шлях від слюсаря, зчіплювача вагонів, кочегара, машиніста паротяга до найвищих військових звань Радянського Союзу (Генерала Радянської армії) та почестей: нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями, захищає кандидатську й докторську дисертації. До Генерала прийшло й визнання, й матеріальний добробут, і сімейний затишок...

Чим не приклад для наслідування всього «радянського» народу? Здавалося, людина отримала все, про що мріяли й мріють і досі мільйони й мільйони «пересічних радянських» людей. Однак після XX з’їзду КПРС у Генерала зароджується сумнів щодо правильності дій Радянської влади. Петро Григоренко по-військовому рішуче вирішує виступити проти розвінчування культу Сталіна й створення нових радянських богів, в особі М. Хрущова. Генерал, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму й відкрито виступає з викладом своїх поглядів, пропонуючи вилучити всі «перегини», які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади партноменклатури, кар’єризм, безпринципність у партії, хабарництво тощо. А восени 1963 р. організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». Відповідь КГБ не забарилася — у лютому 1964 р. Петра Григоренка затримали і направили на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського, яка визнала його неосудним. Згодом П. Григоренка постановою Ради Міністрів СРСР виключено з партії, розжалувано в рядові з позбавленням генеральської платні.

Починаючи з 1968 р. П. Григоренко ініціює дискусії про необхідність надати дисидентському рухові стрункішої організаційної форми та стає гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована через 8 років у формі Московської Гельсінської групи та Української Гельсінської групи. В цей час постійно допомагає кримським татарам, стає неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. А слова з промови Генерала: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано» стали на довгі роки крилатими для всіх татар Криму. У травні 1969 р. П. Григоренка вдруге заарештовано й спрямовано на примусове лікування в Черняхівську Спеціальну психіатричну лікарню (Калінінградська обл.).

З моменту арешту Генерала в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Саме з виступу на захист П. Григоренка почалася регулярна правозахисна діяльність академіка Андрія Сахарова, творця радянської водневої бомби, тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та Державної премій. У самвидаві поширюється «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за яку згодом узяв на себе Семен Глузман, нині знаний психіатр та громадський діяч України.

У листопаді 1977 р. Генерал одержав дозвіл на піврічну поїздку до США для лікування і згодом виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив жодних політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це — найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині». 1978 р. в США П. Григоренко за власним бажанням пройшов психіатричну експертизу, яка засвідчила, що ознак психічного захворювання в Генерала не виявлено: «Всі риси його особистості радянські діагности деформували. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення — ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість — ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, — ми знайшли щиросердечне здоров’я».

На початку 1980-х Генерал підготував до друку книгу спогадів із промовистою назвою «В підпіллі можна зустріти тільки щурів» і видав її російською, українською, англійською, іспанською, німецькою та французькою мовами. В книзі він щиро розповів про своє довге і цікаве життя. Головною думкою спогадів стала теза, яку влучно означив син Андрій: «немає і не може бути в світі ідеї, яка б виправдовувала одну безневинну сльозу».

Книга набула шаленої популярності — це було небачене на Заході свідчення: як радянський генерал, блискучий офіцер Червоної Армії, що користувався всіма благами і привілеями системи, стає іншодумцем, дисидентом і відкрито виступає проти цієї системи. Ось як французька преса, в особі газети «Le Quotidien de Paris» відгукнулася на видання книги спогадів: «Генерал Григоренко — особлива постать серед радянських іншодумців, завдяки його військовій кар’єрі. ... Григоренко не бунтівник, а стратег. Він зважує всі «за» і «проти» перш ніж діяти, не дивлячись на те, що він зовсім не холоднокровний. Саме завдяки своїм внутрішнім суперечностям і душевній боротьбі він відкриває і вказує іншим дорогу до добра, що ототожнюється з шляхом чесної людини — до іншомислення».

Робота над книгою не була для Петра Григоренка єдиним або навіть основним заняттям за ті десять років, які він прожив у еміграції. Всі роки, аж до останньої хвороби, він був надзвичайно активний. Протягом еміграційного періоду життя він продовжує брати активну участь у правозахисній діяльності. На прохання своїх друзів, членів Української Гельсінкської групи він засновує в Нью-Йорку її закордонне представництво, а також очолює Асоціацію ветеранів другої світової війни — вихідців з СРСР.

Невтомний публіцист, він постійно пише статті для емігрантської російської й української періодики, які перекладаються на іноземні мови. Ну і, звичайно, численні поїздки і виступи на захист прав людини, читання лекцій в університетах, зустрічі з президентами і прем’єр-міністрами різних країн.

Петрові Григоренку вдається об’єднувати довкола правозахисної теми російську, українську, єврейську, вірменську, американську, кримсько-татарську громади. В еміґрації він остаточно відмовляєтья від комуністичних поглядів та стає членом української громади у США, від комуністичного атеїзму знову повертається до православної віри.

Кажуть, що траплялися навіть кумедні пропозиції Генералу щодо співпраці та працевлаштування. Йому запропонували в час «холодної війни» стати викладачем у Вест-Пойнтській військовій академії США, на що Петро Григоренко відповів: «Я не можу викладати своєму ворогові: я радянський — колишній радянський — генерал!».

І, напевно, символічно, що остання хвороба звалила його саме посеред лекції про права людини в СРСР, яку він читав у Канзаському університеті.

Помер Генерал у вигнанні, в США 1987 року, недоживши 4 роки до проголошення України незалежною державою. Похований на українському цвинтарі Баундбрук, (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку.

Навіть і в смерті своїй ця людина, що все життя прагнула руйнувати перешкоди, що розділяють людей, вмудрилася хоч би і на коротку мить об’єднати тих, кого зазвичай об’єднати дуже важко: православні священики трьох юрисдикцій і двох етнічних груп, та ще з греко-католицьким священиком, відправляли спільно заупокійну службу. І ховати генерала зібралися люди різного етнічного походження і релігійної приналежності. Були тут українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї та мусульмани.

Ховали Петра Григоренка з повними офіцерськими почестями. Труну з тілом, покриту синьо-жовтим національним прапором, несли українці. Команда американських ветеранів, озброєних карабінами, віддала салют, і американський ветеран-сурмач протрубив сигнал «Слухайте всі» — помер дисидентський Генерал.

P.S. У листопаді 1991 р. медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала П. Григоренка здоровим.

Указом Президента Російської Федерації 1993 р. П. Григоренка посмертно відновлено у званні генерал-майора і повністю реабілітовано. Його ім’ям названо проспект у Києві на Позняках і декілька вулиць у Криму, зокрема в Бахчисараї. А загалом, у Криму немає жодної татарської сім’ї, яка б не знала цього прізвища.

1997 року П. Григоренка посмертно нагороджено відзнакою Президента України — орденом «За мужність» І ступеня.

Однак прикро визнати, що в незалежній Україні досі не видано жодної книги праць справжнього Мотора дисиденства в СРСР й великого Українця. Нещодавно, 5 березня 2007 року, вийшов Указ Президента України № 177/2007 «Про вшанування пам’яті Петра Григоренка», який доручає Кабінету Міністрів України розробити у місячний термін за участю Національної академії наук України, Української Гельсінкської спілки з прав людини та Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих та затвердити план заходів із вшанування пам’яті Петра Григоренка.

Тим часом Видавництво «Смолоскип» та Музей-архів українського самвидаву планують власними силами відзначити 100-річчя Дисидентського генерала, видавши вперше в Україні українською мовою головні його праці й статті та перевидавши частину спогадів, що стосуються періоду відстоювання громадянських прав та свобод у тоталітарному СРСР.

А в жовтні 2007 року плануємо і принагідно закликаємо всіх охочих приєднатися до нашої ініціативи, — провести міжнародну наукову конференцію й відкрити меморіальну виставку «Петро Григоренко і час» у нашому Музеї-архіві українського самвидаву.

Т. Плющ, П. Григоренко, Т. Ходорович (Москва, 1970-ті роки)


«Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!»" />

«Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!»

За такі листівки з некримінальним змістом, розклеєні 11 січня 1981 року в Києві, поблизу станції метро «Більшовик», у переддень дев’ятої річниці масових арештів 12 січня 1972 року, було затримано членів Київського демократичного клубу Сергія Набоку, Ларису Лохвицьку, Інну Чернявську, Леоніда Мілявського та Наталю Пархоменко. Чотирьох із них, яким було ледь за двадцять років, ув’язнили на три роки каторги.

Нині, за 35 років після брежнєвського погрому великого покоління дисидентів-шістдесятників, за спогади про «генеральний погром», «покіс інтелігенції», «другий покіс» чи «січневий покіс», як називають цей день 12 січня 1972 року в народі, — не карають. Але мало хто, зокрема й від представників влади, згадує про цей день, що став початком другої хвилі політичних репресій у радянській Україні проти української інтелігенції. Самі ж в’язні сумління почали відзначати цей день як «День українського політв’язня» від 1975 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола. У таборах цього дня, як згадує дисидент Василь Овсієнко, українські політв’язні виголошували заяви протесту проти репресій і проводили одноденне голодування.

Цього дня, 12 січня 1972 року, в Києві заарештували Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Зиновія Антонюка, Миколу Плахотнюка, Зиновію Франко, Данила Шумука, Івана Коваленка, Леоніда Плюща, Олеся Сергієнка. У Львові — Івана Геля, Михайла Осадчого, В’ячеслава Чорновола, Ірину й Ігоря Калинців, Стефанію Шабатуру, Зоряна Попадюка, Василя Романюка, Богдана Ребрика, Оксану Попович, Ірину Сеник, Василя Долішнього, групу Володимира Мармуса. У Харкові — Анатолія Здорового й Ігоря Кравціва. В Умані — Кузьму Матвіюка і Богдана Чорномаза. У Черкасах — Василя Захарченка. В Одесі — Ніну Строкату, Олексу Рєзникова. Трохи згодом — Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глузмана, Василя Лісового, Євгена Пронюка, Валерія Марченка.

Ця подія давно стала для всіх історією, що раніше передавалась тишком-нишком — і то переважно на кухні — з уст в уста, а зараз вивчається в школі та університеті. Подія, яка порівнюється за масштабами з розгромом Кирило-Мефодіївського братства.

Оцінити масштаби арештів та інших форм репресій 1972 р. в суто арифметичних вимірах важко через брак об’єктивних даних навіть сьогодні. У російському самвидавному часописі «Хроніка поточних подій» ідеться про 100 осіб, заарештованих у січні–травні 1972 p., й водночас зауважено, що ці дані неповні. Л. Алєксєєва у книзі «История инакомыслия в СССР. Новейший период» подає відомості про 89 засуджених (не всі заарештовані потрапляли під суд). За її підрахунками, з цієї кількості 72 належали до інтелігенції й 17 — до робітників (за родом занять). Із них 41 особу було засуджено у Львові та Києві, решту — в інших містах України (Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях). Майже всіх провідних шістдесятників ув’язнили на 7 років тюрми та 5 років заслання. Про цинізм проведення обшуків та арештів свідчить і крик душі «підозрюваної» Михайлини Коцюбинської: «Я вас прошу, пустіть мене додому, я хочу вимити від вас руки».

Щоб доповнити цю тотальну картину «погрому», згадаємо про сотні обшуків, під час яких було вилучено близько однієї тисячі «антирадянських, націоналістичних та інших ворожих документів». Крім того, сотні, як не тисячі людей по всій Україні викликали до слідчих, а згодом і на закриті судові процеси як свідків. Тільки у справі І. Світличного в Києві було допитано 130 свідків, у справі Ірини Стасів-Калинець (у Львові) — близько сотні. Варто зазначити, що потрібні слідству свідчення давали буквально одиниці. Усе це також створювало певну суспільну атмосферу і настрої, хоча не можна стверджувати, що репресивні акції 1972 року мали великий суспільний резонанс в Україні. Широкий загал більше знав про А. Сахарова чи О. Солженіцина, аніж про українських дисидентів. А ще сотні людей залишили без роботи, відрахували з вищих навчальних закладів, виключили з черг на квартири. Їм забороняли творити, висловлювати власні думки, тим більше «націоналістичною» мовою. Декому, щоправда, довелося «покаятися», а декому навіть «зізнатися» і засудити недавніх друзів. Найупертіших запроторили до психлікарень.

Повідомлення про січневі арешти серед іншодумців з’явилися аж 11 лютого 1972 р. відразу у трьох газетах: «Радянській Україні», «Правде Украины» і «Вечірньому Києві». Арешти 12 січня в публікаціях пов’язувалися зі «справою Добоша».

Однак події «генерального погрому» вже не вдалося приховати від Заходу навіть на короткий час, як це було під час «першого покосу» в 1965–1966 роках. Уже 14–15 січня 1972 р. про арешти повідомили Інформаційні агентства США, Великобританії, Франції, найповажніші газети цих країн. Почалися протести української політично активної діаспори. Тільки видавництво «Смолоскип» у США в 1970–1973 роках видало понад 100 000 летючок інформаційного характеру про арешти й суди в Україні, вислано 16 000 листів і петицій до ООН і 7 000 до президента США Р. Ніксона, а разом з іншими видавництвами надруковано 46 книг самвидаву українською, англійською, німецькою, італійською, китайською та іспанською мовами. З такими протестами виступила більшість політичних угрупувань української діаспори: до міжнародних організацій надсилали петиції, молодь пікетувала радянські представництва. Як повідомляло постійне представництво УРСР при ООН, протягом 1972 р. до цієї міжнародної установи надійшло понад 3 тис. петицій-протестів від українських «буржуазно-націоналістичних організацій».

Основні події «генерального погрому» припали на 1972–1973 роки: його організаторам удалося таки здійснити свій задум. Головні літературні й організаційні сили самвидаву опинилися за ґратами. Інтелігенція, яка співчувала нонконформістам, у більшості своїй була залякана і здеморалізована. Влада нейтралізувала культурно-інтелектуальне середовище, яке живило активність інакомислення. Репресії, переслідування та утиски інакодумців тривали й надалі, хоча і в менших масштабах. Проте ліквідувати остаточно рух опору серед інтелігенції не вдалося. Частково він перемістився в табори й тривав там.

У «великій зоні» (так називали СССР політичні в’язні) тривав інтелектуальний опір (у вигляді самвидаву), й мали місце навіть спорадичні спроби створити підпільні організації. «Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів, — відзначав Іван Лисяк-Рудницький. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації.

Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».

 


Тридцять років Українській Гельсінкській Групі" /> 

Тридцять років Українській Гельсінкській Групі

Україна вперше на державному рівні відзначила 30-ту річницю створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Святкування тривали 8, 9 та 10 листопада 2006 року. В рамках святкування ювілею Гельсінкської групи відбулася прес-конференція, панахида на могилі Патріарха Володимира у Києві, відбувся вечір пам’яті Надії Світличної, проведено семінар на тему: «Права людини: вчора та сьогодні», а також всеукраїнську молодіжну наукову конференцію в «Смолоскипі» — «Українська Гельсінкська група: 30 років існування». Також було відкрито фотовиставку про діяльність УГГ в Музеї-архіві українського самвидаву, презентовано документальний фільм Олександра Фролова «Дисиденти: Українська гельсінкська група» та видання: «Українська Гельсінкська Група. До 30-річчя створення: історія, документи» та «Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР».

У середу 8 листопада у пресовому агентстві УНІАН відбулася прес-конференція, на якій виступили член-засновник УГГ Левко Лук’яненко, члени УГГ Василь Овсієнко, Мирослав Маринович і Йосиф Зісельс, представник вашингтонського Комітету Гельсінкських Гарантій для України Осип Зінкевич, голова Московської Гельсінкської Групи Людмила Алєксєєва, голова Української Гельсінкської Спілки Володимир Яворський.

Основною частиною відзначення стали урочисті збори громадськості, що відбулися 9 листопада у будинку Української Центральної Ради. На зборах були присутні 20 членів УГГ, посол Фінляндії в Україні, представники Гельсінкського руху з інших країн, дружина Президента України Катерина Ющенко та посли держав-учасниць Гельсінкського процесу. На цій частині відзначень було зачитано привітання Президента України Віктора Ющенка, виступали Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Микола Горбаль, Людмила Алєксєєва, Осип Зінкевич, Лесь Танюк, Петро Січко, Йосиф Зісельс та інші, а радіо «Свобода» нагородило всіх учасників гельсінкського процесу спеціальною пам’ятною медаллю.

Надзвичайно приємно, що Українська Держава в особі Президента України Віктора Ющенка відзначила мужність членів УГГ. Президент вручив 42 членам УГГ (живим і мертвим посмертно) державні нагороди — орден «За мужність» І ступеня. Виступаючи перед нагородженими, Президент від імені Українського народу і держави засвідчив їм найглибшу шану та вдячність. «Саме ви заклали першу цеглину розбудови в Україні громадянського суспільства. Ви були першими, хто свободу людини і громадянина поставив на рівні зі свободою народу, а їхнє право — вище права держави», — сказав В. Ющенко. Президент відзначив три світоглядні дії Української Гельсінської групи. Це просвітництво і відродження української державності, виклик комуністичній тоталітарній системі та збереження глибокої демократичної традиції українства. «Українська Гельсінкська група вивела боротьбу українського народу проти тоталітаризму в контекст світового демократичного процесу», — зазначив В. Ющенко. Президент нагадав про видатних учасників УГГ, серед яких Василь Стус, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич, Левко Лук’яненко. Деякі з них стали Героями України. Посмертно орденом «За мужність» І ступеня було вшановано Петра Григоренка, співзасновника УГГ. Спілка дала старт сучасному політичному руху в Україні, відзначив В. Ющенко. Саме там брали свій початок нові політичні сили — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України.

А 10 листопада будинок «Смолоскипа», куди цього дня перемістилися основні події по відзначенню 30-річчя створення УГГ, був переповнений. Тут відбулася всеукраїнська молодіжна наукова конференція «Українська Гельсінкська Група: 30 років існування», відкрито фотовиставку про діяльність УГГ у Музеї-архіві українського самвидаву, презентовано документальний фільм Олександра Фролова «Дисиденти: Українська Гельсінкська Група», книгу «Українська Гельсінкська Група. До 30-річчя створення: історія, документи», яку підготували О. Зінкевич і В. Овсієнко, а також двотомник «Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна», який підготували Є. Захаров і В. Овсієнко.

 У конференції, організатором та ведучим якої був Олесь Обертас, взяли участь 30 представників преси, члени УГГ і колишні політв’язні: Раїса Руденко, секретар УГГ Михайло Горинь, Микола Горбаль, Євген Сверстюк, Богдан Ребрик, Микола Матусевич, Петро Розумний, Степан Сапеляк, Микола Кульчинський, Олесь Сергієнко, Віталій Шевченко, Василь Кохан, Богдан Климчак, Григорій Приходько, Зорян Попадюк, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко, Володимир і Микола Мармуси, Петро і Володимир Січки, Іван Гель, Ніна Марченко, Атена Пашко, Володимир Андрушко, дружина В. Стрільціва, син Олекси Тихого Володимир.

Серед присутніх були молоді дослідники — Вікторія Марценішко, Юлія Волинець, Ігор Волошин і Юрій Колісник (Черкаси), Олег Рарицький і Микола Васьків (Кам’янець-Подільський), Микола Грабчак і Олександр Кривенко (Київ), брали участь історики Вахтанґ Кіпіані, Анатолій Русначенко (Київ), Юрій Зайцев (Львів), а також голова Харківської Правозахисної Групи Євген Захаров, голова УГС В. Яворський та багато інших. Тексти доповідей і виступів на конференції буде надруковано в журналі «Молода нація». Ключові доповіді про діяльність УГГ виголосили Василь Овсієнко, відомий дисидент і український правозахисник, член Української Гельсінської групи з 1978 року, та Осип Зінкевич, який був представником УГГ в США і Західних країнах. До 30-річчя Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод видавництво «Смолоскип» презентувало на конференції книгу «Українська Гельсінкська група», впорядковану Осипом Зінкевичем і Василем Овсієнком. У ній, окрім вступної статті Осипа Зінкевича і великої ґрунтовної статті-екскурсу в історію України Радянського періоду 60–70-х років Василя Овсієнка, подано Декларацію Української Гельсінкської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, її завдання, фотоматеріали, а також список членів Української Гельсінкської групи з короткою інформацією про них.

Президент України В. Ющенко вручає орден «За мужність» І ступеня В. Овсієнку та М. Мариновичу

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.