Головна статті
Український самвидав, №4 (19), жовтень, 2006
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки


Осип Зінкевич, Голова видавництва «Смолоскип». У тридцяту річницю Української Гельсінкської групи" />

Осип Зінкевич, Голова видавництва «Смолоскип». У тридцяту річницю Української Гельсінкської групи

Фото учасників Української Гельсінкської Групи в експозиції Музею-архіву українського самвидаву

9 листопада 1976 року, рівно тридцять років тому, по світу пролунала вістка про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Це вперше за 60 років України у складі СРСР було створено легальну, відкриту, згідно з Конституцією УРСР і Гельсінкськими угодами громадську організацію.

У той день ініціатори створення тієї Групи жодним чином не могли передбачити, якою буде реакція влади, хоч сумнівів у нікого не було, що влада зреагує точно так само, як вона реагувала на творення підпільних українських організацій. Сьогодні 30 років пізніше майже неможливо сказати, чи члени-засновники Групи думали і планували, як донести інформацію про їхню діяльність до країн Заходу, які підписали Гельсінкські Угоди. Група могла існувати, могла підготовляти заяви, меморандуми, звернення і залишатися «внутрішньою групою» і проблемою Союзу, діяти в кордонах УРСР і СРСР і не прорвати інформаційної блокади Союзної влади щодо України.

Після першого знакового прориву України у Західний світ «Лихом з розуму» і «Українськими вісниками» В’ячеслава Чорновола, українське питання набувало зовсім інших поворотів. Вперше після десятиліть світ заговорив про Україну, про репресії, національне питання, колоніальний статус України у складі СРСР. Після розгрому вісниківського середовища Чорновола, нових ув’язнень і репресій, на деякий час світ залишався в очікуванні. Чи зможе Україна знову заговорити, чи знайдуться люди нові й інші, які зуміють скористатися новою нагодою, Угодами, які були підписані у Гельсінкі у серпні 1975 року?

Про створення московської Гельсінкської групи відразу заговорив увесь світ. У Москві — десятки західних пресових агентств, посольств, торговельних представництв.

У той самий час Україна перебувала у повній ізоляції від Заходу. Чи знайдуться шляхи, якими б донести інформацію на Захід? Щоб повідомити світ про створення Групи, Микола Руденко мусів їхати до Москви, щоб там, на приватній квартирі, влаштувати прес-конференцію і донести до відома світу і країн-учасниць Гельсінкського процесу, що Україна знову Є, що УРСР, член Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО і МАГАТЕ опинилася поза Гельсінкським процесом.

Коли Західні радіостанції заговорили про створення Української Гельсінкської Групи, представники правозахисних українських комітетів оборони українських політв’язнів у США, усвідомлювали собі і знали, що без допомоги українського Заходу прорвати інформаційну блокаду України самим членам Української Гельсінкської Групи буде неможливо.

Незважаючи на негативне ставлення до Гельсінкського процесу деяких українських крайньо правих політичних груп, українські правозахисники пішли на ризик, проти політичної течії потужних українських діаспорних сил і вирішили створити у США відповідник, своєрідне представництво Української Гельсінкської Групи на Заході.

У перших днях після 9 листопада не було жодних можливостей, щоб сконтактуватися з представниками УГГ у Києві і домовитися з ними. Фактично за тиждень після створення Української Гельсінкської групи, 17 листопада 2006 року, з ініціативи «Смолоскипа» відбулася нарада представників українських правозахисних груп в Америці — Вашингтона, Балтимора, Філадельфії, Нью-Йорку й Детройту і створено Комітет Гельсінкських Гарантій для України, який очолив президент «Смолоскипа» доктор Андрій Зварун.

А ще чотири дні пізніше, у неділю 21 листопада, відбулася перша телефонна розмова представника Вашингтонського Комітету з головою УГГ Миколою Руденком, під час якої узгоджено співпрацю і обопільно визнано, що на Заході УГГ буде представляти Вашингтонський Комітет.

На Заході у видавництві «Смолоскип» опубліковано майже всі документи УГГ («Український Правозахисний Рух», 1978 і «Українська Гельсінкська Група: 1978–1982», 1983). В Україні треба було чекати майже тридцять років, щоб ті документи опублікувала Харківська Правозахисна Група. Документи УГГ, опубліковані на Заході українською і англійською мовою донесено до відома широкої громадськості Заходу, до парламентів і держав-учасників Гельсінкського процесу, а в Україні ці документи були поширювані шляхом самвидаву.

Західні країни визнали Українську Гельсінкську Групу і боротьбу її членів за національні і людські права: Президент США Рональд Рейґан проголосив день 9 листопада 1982 року Днем Української Гельсінкської Групи.

29 жовтня 1981 р. Сенат Канади, 25 серпня 1983 р. Сенат Австралії

і 6 травня 1986 р. Сенат США спеціальними резолюціями відзначали діяльність Української Гельсінкської Групи, а 10 листопада 1986 року — 10-ту річницю УГГ було відзначено під час Гельсінкської конференції у Відні.

В Україні 20-річчя УГГ відзначила Українська Республіканська партія невеличкою документальною брошурою, а з нагоди 25-річчя у Києві відбулися конференції і зустрічі.

У тридцяту річницю в видавництві «Смолоскип» пройде конференція, а також побачить світ документальна книга, присвячена діяльності УГГ.

В цій книзі буде опубліковано історико-документальну статтю Василя Овсієнка, декілька важливих документів УГГ, біографічні дані про всіх членів УГГ, інформації про діяльність вашингтонського Комітету Гельсінкських Гарантій для України і Закордонного Представництва УГГ, бібліографію видань УГГ українською й іншими мовами та публікацій про УГГ, а крім того — ілюстраційні матеріали.

Опублікувати ці документальні матеріали стало можливим завдяки колекції Музею-архіву українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» у Києві.

 


Відкрито пам’ятник В. Чорноволу" />

Відкрито пам’ятник В. Чорноволу

23 серпня у Києві, на розі вулиці Грушевського та Музейного провулку, урочисто відкрито пам’ятник Герою України В’ячеславу Чорноволу.

Участь у церемонії взяв Президент України Віктор Ющенко разом з дружиною Катериною Ющенко.

Виступаючи перед зібранням, глава держави відзначив велику роль В’ячеслава Чорновола у становленні української незалежності. «Для України завжди будуть синонімами слова «незалежність» і «життя В’ячеслава Чорновола, — сказав Президент Віктор Ющенко. — Є несправедливим, що 15-ту річницю Незалежності України ми зустрічаємо без В’ячеслава Чорновола. Це несправедливо — він повинен бути серед нас, він повинен бачити усі плоди відродження України та завдання, які перед нами сьогодні стоять». Президент зауважив, що сьогодні Україна користується уроками Чорновола.

Говорячи про історичні заслуги шістдесятників, до яких належав В’ячеслав Чорновіл, Президент відзначив, що ці люди «у, можливо, найтяжчий новітній період принесли нації нові надії — тезу про те, що коли ми разом, коли ми єдині, коли ми ясно бачимо свої цілі, — ми є нація невмируща».

Президент зазначив, що цілі, за які боровся В’ячеслав Чорновіл, є основою української політики — суверенітет, незалежність, єдність, цілісність, розвиток української мови. «Це та база, довкола якої твориться майбутній день України», — наголосив Президент.

І досі актуальною лишається духовна незалежність нації, зокрема, у мовній сфері. «Нація вимагає більш ясних кроків в утвердженні цієї цінності, якою є мова і національна мовна політика», — сказав В. Ющенко.

У церемонії відкриття пам’ятника також узяли участь голова Верховної Ради Олександр Мороз, прем’єр-міністр Віктор Янукович, міністр закордонних справ Борис Тарасюк, голова Київської ОДА Віра Ульянченко, представники громадськості, рідні, друзі та колеги В’ячеслава Чорновола.

Президент України Віктор Ющенко під час виступу на урочистому відкритті пам’ятника В’ячеславові Чорноволу

 


Лариса Подкоритова, м. Хмельницький. Ліричний роздум на кілька слів: Українська Гельсінкська Група" />

Лариса Подкоритова, м. Хмельницький. Ліричний роздум на кілька слів: Українська Гельсінкська Група

Рік 1977. Рік народження кількох моїх знайомих. За три роки до мого народження. Початок репресій на молоду організацію, яка повірила, що може захистити права людини.

Рік 1980. Коли лялечка мене лежала у пологовому будинку, ровесників моїх батьків заарештовували і засуджували за те, що вони повірили, що можуть захистити права людини.

Коли говорять про сталінський режим, то видається таким далеким... Жахіттям, так, але далеким. А тут так близько. Зовсім поруч. Так страшно. І сумно. Що люди, які повірили у можливість захистити права людей, не змогли захистити себе.

Намагались знищити не просто людей. Намагались знищити носіїв віри, надії, любові, пропагандистів цінностей та ідей, які сьогодні ми називаємо демократичними.

Людина — істота вразлива, її легко знищити... фізично, та посіяне нею у душах інших... Хіба що винищити усю планету... (може, для того і здійснюється глобальне забруднення навколишнього середовища?)

Посіяне у душі зійде і явиться світові, як не одразу, то через деякий час, навіть якщо час обчислюватиметься століттями. Колись «гельсінців» пересадили, багатьох просто знищили, та через 30 років ми віддаємо їм шану, і на їхню честь віримо, що захистити права людини можна.

Хоч би й посмертно...

 


Нове видання" />

Нове видання

Українське незалежне видавництво «Смолоскип», Музей-архів українського самвидаву та Гуманітарний центр Василя Стуса презентують новий спеціальний випуск альманаху «Молода нація», присвячений творчості видатного українського поета та дисидента Василя Стуса.

До збірника увійшли доповіді, виголошені 3 лютого 2006 року в будинку «Смолоскипа» на конференції «Василь Стус. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття та переосмислення».

Як слушно зауважив один з учасників, на цій конференції зібралося три категорії людей. Перша категорія — це люди, які пройшли з В. Стусом тяжкий і водночас щасливий шлях 1960–1980-х років, зокрема М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, В. Овсієнко. Друга — це науковці, які починали досліджувати творчість поета ще за його життя, але перебували під ідеологічним тиском. А третя, наймасовіша аудиторія — це 20–30 літні дослідники, які можуть поглянути на В. Стуса по-новому, через призму новітніх знань. Таке поєднання має сприяти діалогу між поколіннями та виробленню нового погляду на проблеми дослідження творчості В. Стуса.

Цим збірником організатори конференції хотіли розпочати наукову дискусію, сформувати коло «стусознавців», які досліджували б творчість Стуса в нових реаліях та умовах. Жваві дискусії учасників конференції та високий рівень їхніх досліджень, які, власне, і подано у збірнику, засвідчують: задум втілено.

Шановні друзі, будемо щиро вдячні почути Ваші рецензії та відгуки на спеціальний випуск альманаху «Молода нація», які просимо надсилати на адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

 


Поповнення колекції листів Музею-архіву" />

Поповнення колекції листів Музею-архіву

Із листування Олександри Савин

1.

Лист Олександри Савин до Богдана Ребрика. Б. м., 14 грудня 1983.

2.

Листи родини Герчаків до Олександри Савин. Київ, 1981–1982 (3).*

3.

Листи Зої Діденко до Олександри Савин. 1983–1989 (18).

4.

Листи родини Діденків до Олександри Савин. Кам’янець-Подільський, 1983, 1984 (7).

5.

Лист Ірини Зубач до Олександри Савин. Львів, б. д.

6.

Листи Любові Лемик до Олександри Савин. Івано-Франківськ, 1980–81 (3).

7.

Листи Людмили Литовченко до Олександри Савин. Київ, 1980–1981 (5).

8.

Лист Мирослава Мариновича до Олександри Савин. Саралжин, 8 лютого 1987.

9.

Лист Анни Марченко до родини Савинів. Київ, б. д.

10.

Лист Оксани Мешко до Олександри Савин. Аян, 22 березня 1982.

11.

Листи Богдана Ребрика до Олександри Савин. Кенбідаїк, 1982, 1983 (7).

12.

Листи Василя Розлуцького до Лесі Савин. Червоноград, 1988 (4).

13.

Листи М. К. Розлуцької до Олександи Савин. Червоноград, 1986–1988 (3).

14.

Листи родини Розлуцьких до Олександри Савин. Червоноград, 1982, 1985–1988 (10).

15.

Листи Євгена Сверстюка до Олександри Савин. Багдарін, 1971, 1980–1981, 1983 (5).

16.

Листи родини Симчичів до родини Савинів. Запоріжжя, 1989 (2).

17.

Листи Володимира Січка до Олександри Савин. 1980, 1982–1984 (7).

18.

Листи Оксани Січко до Олександри Савин. 1980, 1984, 1986–1989 (10).

19.

Лист Петра Січка до Олександри Савин. Долина, 1989.

20.

Листи Стефанії Петраш-Січко до Олександри Савин. 1980–1985, 1987 (57).

21.

Листи родини Січків до Олександри Савин. 1981, 1984, 1985, 1987, 1988, 1990 (8).

22.

Листи Р. Чабака до Олександри Савин. Торонто, 1982 (2).

23.

Листи Стефанії Шабатури до Олександри Савин. Рига, 1983, 1987 (2).

 

Із листування Івана Чинченка

 

24.

Лист Юрія Дзюби до о. Івана Чинченка. Харків, 1981.

25.

Лист Зиновія Красівського до Івана М. Чинченка. Пос. Луговський, Ханти-Мансійський район, 28 серпня 1981.

26.

Листи Василя Романюка до о. Івана Чинченка. Б. м., 1981–1982 (2).

27.

Лист Степана Сапеляка до о. Івана Чинченка. Б. м., б. д.

28.

Лист Ірини Сеник до о. Івана Чинченка. Б. м., 30 жовтня 1981.

29.

Лист Романа Сеника до о. Івана Чинченка. Б. м., 30 жовтня 1981.

30.

Лист Стефанії Шабатури до о. Івана Чинченка. Б. м., січень 1989.

31.

Листи о. Івана М. Чинченка до […]. Б. м., 1981, 1982 (3).

 

 

Із листування Михайла Говарда

 

32.

Лист Михайла Говарда до Дарії Гусяк. Торонто, 20 лютого 1974.

33.

Лист Михайла Говарда до Ірини Сеник. Торонто, 20 лютого 1974.

34.

Лист Михайла Говарда до Ірини Стасів-Калинець. Торонто, 20 лютого 1974.

35.

Лист Михайла Говарда до Ніни Строкатової. Торонто, 20 лютого 1974.

36.

Лист Михайла Говарда до Стефанії Шабатури. Торонто, 20 лютого 1974.

 

Із листування Сильвії Найкович

 

37.

Лист Сильвії Найкович до Надії Світличної. Ошава, 23 лютого 1974.

38.

Лист Сильвії Найкович до Ірини Стасів-Калинець. Ошава, 23 лютого 1974.

 

Із листування Степана Івса

 

39.

Лист Степана Івса до Дарії Гусяк. Ейджинкорт, 21 лютого 1974.

40.

Лист Степана Івса до Надії Світличної. Ейджинкорт, 21 лютого 1974.

41.

Лист Степана Івса до Ірини Сеник. Ейджинкорт, 21 лютого 1974.

42.

Лист Степана Івса до Ірини Стасів-Калинець. Ейджинкорт, 21 лютого 1974.

43.

Лист Степана Івса до Ніни Строкатової. Ейджинкорт, 21 лютого 1974.

44.

Лист Степана Івса до Стефанії Шабатури. Ейджинкорт, 21 лютого 1974.

 

Із листування Орисі Гарасовської

 

45.

Лист Орисі Гарасовської до Ірини Сеник. Б. м., 1989.

46.

Листи Ірини Зубач до Орисі Гарасовської. Б. м., 1992–1995 (7).

47.

Листи Оксани Мешко до Орисі Гарасовської. Київ, 1989–1990 (7).

48.

Лист Миколи Плахотнюка до Орисі Гарасовської. Б. м., 1992.

49.

Лист родини Попадюків до Орисі Гарасовської. Самбір, 1991.

50.

Листи Оксани Попович до Орисі Гарасовської. Б. м., 1992, 1993 (15).

51.

Листи Ірини Сеник до Орисі Гарасовської. Б. м., 1989, 1990 (2).

52.

Лист Віталія Шевченка до Орисі Гарасовської. Київ, 1990.

 

Інші листи

 

53.

Лист О. Ковальської до Крайових Центральних Репрезентацій і Комітетів оборони Людських Прав. 19 квітня 1975.

54.

Лист родини Лісових до Марії Камінської. Б. м., 24 грудня 1981.

55.

Лист Галини Максимів до Софії Кравець. Львів, червень 1986.

56.

Листи Ольги Николишин до Ольги Лозинської. Ходорів, 1981 — 1982 (7).

57.

Лист Павла Юзика та Миколи Мороза до Хвальних Управ Крайових Центральних Репрезентацій та Комітетів Оборони Українських Політичних В’язнів у вільному світі. 25 серпня 1975.

58.

Лист Комітету Мовчазного Пікетування (Віра Голіяд та Олександра Ковальська). 30 січня 1976.

 

* У дужках зазначено кількість листів

 


Відійшла у вічність Надія Світлична" />

Відійшла у вічність Надія Світлична

Надія Світлична (січень 2006 року)

8 серпня 2006 року о 7 годині за київським часом в Ірвінґтоні, штат Нью-Джерсі, США, померла Надія Світлична — учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи, редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), лауреат премії ім. Т. Шевченка.

Надія Світлична народилася 8 листопада 1936 року в с. Половинкине Старобільського району на Луганщині. 1953-58 р. закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови й літератури. Працювала директором школи робітничої молоді в м. Краснодон, бібліотекарем, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в Дарниці.

Відвідувала разом із братом Іваном Світличним Клуб творчої молоді (КТМ). Після подій 22 травня 1967 біля пам’ятника Т. Шевченку Н. Світличною серйозно зацікавився КГБ. Після «січневого покосу» 1972 р. Світличну майже щодня викликали на допити в КГБ у справі брата. 18 травня 1972 р. її заарештували, а 23–24 травня 1973 р. її було засуджено Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 4 роки таборів суворого режиму. Покарання відбувала в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія, в установі ЖХ-385/3. Разом з іншими ув’язненими жінками брала активну участь у протестах, голодуваннях.

Восени 1976 надіслала до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми.

12 жовтня 1978 року виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства.

Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті, брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До 1985 регулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діаспори). 1983—1994 працювала в Українській редакції Радіо «Свобода».

Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріали і перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопередачі, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка робота. Саме Світличній ми зобов’язані підготовкою до друку книжки Василя Стуса «Палімпсести». Вона впорядкувала книжки Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За ґратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снєгірьова «Твори», брошуру Юрія Литвина.

Н.Світлична проживала в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, США, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра». Збирала кошти на пам’ятник Оксані Мешко та її матері Марії, на Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія).

Надії Світличній присуджено премію ім. В. Стуса (1992), державну премію ім. Т. Шевченка (1994). Свою частку премії віддала на створення «Музею шістдесятництва» в Києві. 26 листопада 2005 р. її нагороджено орденом Княгині Ольги.

Провести Надію Світличну в останню путь у Києві прийшли її близькі та рідні з України та Сполучених Штатів, серед них — поетеса Ліна Костенко.

Церемонію прощання з Надією Світличною відвідав Президент України Віктор Ющенко. Віктор Ющенко відзначив, що «життєва позиція Надії Світличної, її погляди залишили слід у мільйонах душ». Президент України Віктор Ющенко та його дружина Катерина Ющенко висловили співчуття родині Надії Світличної у з’вязку зі смертю відомої правозахисниці. «З почуттям глибокої скорботи наша родина сприйняла звістку про смерть пані Надії Світличної, відомої правозахисниці, активного члена Закордонного представництва Української Гельсінкської групи, щирої дочки своєї Батьківщини, люблячої дружини та матері», — йдеться у співчутті.

В. Ющенко підкреслив, що Надія Світлична назавжди залишиться у пам’яті відданим борцем за незалежність України, яка все своє життя присвятила служінню українському народові на його нелегкому шляху до демократії та свободи.

Редколегія бюлетеня висловлює щире співчуття родині та друзям Надії Світличної.

Водночас просимо надсилати на адресу редакції спогади про Надію Світличну та інші матеріали, пов’язані з її життям, які ми обіцяємо оприлюднити на сторінках «Українського самвидаву» та журналу «Молода нація».

Прощання з Надією Світличною

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.