Головна статті
Український Самвидав, № 6-7(14-15), червень, 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Роман Корогодський. «А тепер я почитаю поезії нової збірки…»" />

Роман Корогодський. «А тепер я почитаю поезії нової збірки…»

Серед шістдесятників у всіх галузях культури й науки були і є видатні особистості. Про них чимало написано, ще більше наговорено. Наратив, природно, розмаїтий: від… і до… Пам’ять міцно тримає картинки молодости. А що робити, коли у Василя Симоненка не було поважного віку? Тому так істотно, гадаю, уважніше придивитися до загального дискурсу шістдесятництва й у його межах/безмежжі віднайти Василеву Зірку і в черговий раз спробувати відчути потужну світлоносність його, здається, простого слова. Здається…

Понад сорок років тому Василь Симоненко відійшов у вічність. Світ докорінно змінився. Не дивно, що змінилися поняття й самі носії тих понять. Сумно спостерігати творчий занепад талантів молодости. Сумно згадувати народну мудрість: «Життя прожити — не поле перейти…» І радісно вдивлятися в світло далекої (навпаки — близької!) зірки й осягати, за можливістю, в повноті якої потуги заповідався талант Василя Симоненка.

По смерті з’явилася збірка «Земне

тяжіння».

По смерті Євген Сверстюк дасть ключову оцінку Василевої поезії: мовляв, збірка «Тиша і грім» з’явилася, коли поет далеко перейшов за її межі.

По смерті Іван Дзюба на вечорі пам’яті Симоненка в Спілці заманіфестував нове розуміння Василевої поезії й самого поета — як національного. Дзюба знайшов точні й безкомпромісні слова для характеристики стану речей в Україні у світлі боротьби за Симоненка та його поезію як вияв громадянської звитяги поета.

По смерті чинився дикий тиск на родину Симоненка в Черкасах. Звідси — скандал зі «Щоденником» Василя Симоненка. Шалений тиск і наклеп на Івана Світличного, котрий нібито виманив почитати «Щоденник» і не повернув. Насправді Василь свідомо віддав «Щоденник» Світличному.

По смерті Симоненка пішли арешти його друзів.

По смерті «Щоденник» Василя таки потрапляє за кордон. Був опублікований, і всім стало ясно, що вірші на зразок «Ні, не вмерла Україна» пишуться з примусу — як «Партія веде»...

По смерті сам читав свідчення мами Симоненка й Люсі з приводу нового арешту 1972 року Івана Світличного: так, слідчим удалося вирвати в жінок «щиросердечні» свідчення проти Івана Світличного...

По смерті 1966 року вийшла книжка «Поезії», після якої ім’я поета не можна було вимовляти аж до 1981 року. 15 (п’ятнадцять!) років.

По смерті за пропагування імені Симоненка взялися Микола Сом і Олексій Дмитренко, Василеві ще університетські товариші.

По смерті Наталія Скляренко, котра також училася з Василем в університеті, а потім була завлітом театру Лесі Українки, мені зізналася:

— Василь на перших курсах був типовим провінціалом, писав вірші до курсової стіннівки... Звідки таке взялося! Просто в голові не вкладається! Його однокашники так і залишилися віршомазами, а Василь — національний поет.

Оцінка для мене надзвичайно істотна, тому що співпадає зі Сверстюковою, з розмислом самого Симоненка щодо необхідности невпинного долання власної колії й виходу на нові орбіти, й, нарешті, мого переконання, що Василь вмер, уже переживши «Земне тяжіння» і виходячи на нову орбіту, про яку вже не дано було нам довідатися... Однак я спробую дещо реставрувати.

Василь Симоненко знав історію. Від нього я довідався про наказ Леніна труїти криниці перед відступом з України (наступали німці — 1918 рік).

— Труїти криниці! Ви уявляєте? — Якось невідповідно тихо не то спитав, не то вигукнув Василь. Перечитайте казку «Країна Навпаки»: Невишвака — готовий персонаж совєтської антиутопії.

Згадую про розмову з Василем на вокзалі, коли проводжали Михайлину в Карпати. Суть бесіди — Василь збирався професійно взятися за кінодраматургію. Розпитував про кіно. Зокрема, заговорив знову про походження східних і західних слов’ян, про фольклор, героїв; згадував праці Костомарова, Пантелеймона Куліша й замірявся щось зробити на тему різного виховання, різного світовідчування людини сходу і заходу в межах Союзу.

Мені було цікаво, в якому жанрі він це бачить (гадав, що йдеться про науково-популярне кіно), і Василь здивував: мовляв, це має бути сучасна історія кохання двох молодих людей, що вчились у Москві. Він — зі Львова, вона — зі Свердловська чи Новосибірська — десь звідти.

— Василю, вже є такий фільм. Лірична комедія «Свинарка та пастух»...

— О, так ти бачив! — Чомусь він зрадів.

І я бачив. Нам спеціяльно показували як ілюстрацію до теми «Дружба народів». Після перегляду в мене і з’явилося бажання зробити свою версію. Там мала бути цікава сцена в зампарку...

— Так уже є сценарій? — нетерпляче я перебив.

— Ні. Самі фантазії. Але такі, що мені цікаві, ворохобливі. Треба було б і мені податися до Москви на сценарні курси. Драч, здається, збирався, а може, я переплутав з Вінграновським...

Павло Юрківський привіз решту компанії, що відпроваджувала Михайлину, і ми рушили до поїзда...

За півроку Василя не стало.

Симоненко знав ціну «кремлівським зустрічам», у яких брав скромну участь свідка. Ця історія має два виміри: перший — суб’єктивний, оскільки ми зі Сверстюком були в Малому залі тодішнього Жовтневого палацу, де виступав Василь перед від’їздом до Москви, і другий — документ, начебто інтерв’ю Симоненка для «Літературної газети» про кремлівські зустрічі, котре так і не було надруковане (та збереглося в архіві Анатоля Макарова).

Отже, комсомольський вождь київського масштабу Тамара Главак, грім-баба й вольовий комісар у галіфе, зібрала комсомольський «актив» разом з Клубом творчої молоді, щоб дати путівку до Москви зразково-показовому поету-комуністу з «активною громадянською позицією». На роль такого «активіста» було обрано журналіста з глибинки... Василя Симоненка.

Було те в пам’ятні часи, що сьогодні не надаються на жанр репортажу. Сучасна людина не здатна уявити напругу пристрастей залу від читання поезій. Наративне описування також небагато додасть до незбагненної ситуації, коли можна відчути себе щасливим, окриленим усього-навсього від відкрито прочитаної поезії, що відповідає твоєму світовідчуванню, твоєму внутрішньому самоствердженню в атмосфері колективного «я», раптом вибухово розкритої колективної підсвідомости. Мені поталанило пережити тричі такий громадсько-політичний і вкрай особистісний катарсис. І тричі ці події були пов’язані з іменем Василя Симоненка.

І тільки один раз за участи самого Василя — це виступ у малому залі Жовтневого палацу.

Вдруге — Вечір-жалоба, що його провів Іван Світличний у бібліотеці Медінституту.

Втретє — хрестоматійний виступ Івана Дзюби на Вечорі пам’яті Василя Симоненка у Спілці письменників.

Два з трьох організовували комуністичні ідеологи. Особливо перший вечір. І ось що з того вийшло.

Президія за столом майже через увесь кін. У центрі — Тамара Главак. Щось хороше говорить про поета Симоненка, автора збірки «Тиша і грім», який сьогодні звітується поезіями перед відповідальною поїздкою до столиці нашої батьківщини. Далі — «кремлівські зустрічі», «партія», «Микита Сергійович»...

І, нарешті, — Симоненко.

Починає тихо. Ввічливі оплески.

— А тепер я почитаю поезії нової збірки, що підготував до друку. Називається «Земне тяжіння»...

Василь читає поезії без усякого артистичного притиску — в своєму стилі. Просто відтворює зміст твору. І цього виявилося досить, щоб хвиля оплесків наростала від твору до твору. Коли зазвучало: «Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!», в залі стало так тихо, що я чув власне дихання. А далі ж летіли розпечені ядра слів «Пророцтва 17-го року»: «Уже народ — одна суцільна рана... / І кожного катюгу і тирана / Уже чекає зсукана петля».

У деталях Поет помилився. В деталях! А пророцтво Василеве збулося. І почало воно збуватися в той Вечір — зал шаленів від овацій. Розгублена президія перезиралася... А Василь простосердечно чаклував:

...Хай мовчать Америки й Росії,

 Коли я з Тобою говорю!

Тамара Главак встала — бунт на кораблі! Буряково-червоне обличчя пашіло люттю. Стримуючи себе, щоб угамувати пристрасті й зліквідувати СКАНДАЛ, комсомольська провідниця щось белькотіла про громадянський обов’язок і відповідальність...

Пам’ятаю, що ми, Сверстюк і я, чекали Василя на верхньому майданчику сходів, і Василь до нас вийшов, а далі пам’ять відрізало, як ятаганом відрубало, — куди пішли, що робили — пітьма!..

У вже не раз описаному Вечорі пам’яті Василя Симоненка в Спілці запам’яталися два обличчя: одухотворене, завзято-рішуче — Івана Дзюби й точно таке, як у Тамари Главак — буряково-червоне — в Леоніда Новиченка. Леоніда Миколайовича мені було шкода.

Повертаючися з Москви, Симоненко заходив до Світличних, але я про це довідався згодом від Івана. Та з якими настроями він повернувся, довідався через багато років від самого... Василя... і це — не містика. Це — архів.

Толя Макаров передав до Архіву літератури та мистецтва немовби готове інтерв’ю з Василем, яке редакція «Літ. газети», де багато років працював Макаров, не наважилася друкувати. А Толя не викинув у кошик, як належалося б, а зберіг для історії літератури...

Отже, Василь Симоненко, уривки з «Інтерв’ю», весна 1963 р.

«...простота — це, насамперед, правда. А правда, як відомо, завжди насичена почуттям і думкою. Бездумної, холодної правди в природі не існує.

...Очевидно, для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба, передусім, не зраджувати правді, красі й думці.

...хай живе критика! Але без упередження до шукань, без заборони поетові лишатися самим собою. Хай живе нещадна, але розумна критика, бо той, хто не здатний сприймати об’єктивні зауваження — літературний мрець і ніяке штучне дихання не воскресить його.

Наша доба страшна для плаксунів; для борців — вона прекрасна. Нашому поколінню, як, до речі, і всім іншим ґенераціям людства, теж не дано третього: або бездумно плескатися в хвилях буденщини, або ставати капітанами кораблів у океані життя. Навряд чи хтось мріє про долю тріски».

Минуло понад 42 роки. Симоненко навіть восени 1963 був уже інший. Він виходив на нову орбіту з колії «Земного тяжіння». Василь мав стати серйозним драматургом, прецікавим дитячим письменником і до 1972 року міг би чимало створити такого, що докорінно змінило б образ його Музи як лірико-публіцистичної. Йому дано було пізнавати фундаментальні основи буття, й смак до естетичної простоти, звичайно, ускладнювався б мірою заглиблення в незбагненну природу людини, соціально-національних змагань людства у цілому всесвіті.

А 1972 року разом з іншими «капітанами кораблів» Василь Симоненко...

Історія не має умовного способу відтворення часу, і «капітани кораблів» зникли в туманностях залишків океану ГУЛАГу.

…Згадав Василеву оповідь про сценарій, про сцену в зампарку, де закохані молоді дивляться на лева різними очима... Але ж як? Немає відповіді.

Згадав розмову в малесенькому кабінетику Івана Світличного про епос, Іллю Муромця, національних героїв, Єрмака та Наливайка, про народні традиції, національні риси характеру (як на сьогодні — менталітет), про протиставленя завойовника, що нищив до пня беззбройні народи Сибіру (тубільців)… згадав і почав шукати фактографію виникнення явища.

Минали десятиліття й з’ясувалося, що Василева поезія «не в моєму дусі».

«...простота — це, насамперед, правда», — твердив Василь Симоненко 1963 року. Як на мене, це спрощена оцінка. Все значно складніше, і Василь був відкритий до виглиблення полівалентної сутности правди, бо заперечував власною творчістю «Правду» (орган ЦК КПРС) як «усвідомлену необхідність» існування трудящих. Василь був живим, пульсуючим речником шістдесятництва. І таким він залишився в моїй пам’яті. А сьогодні я озираюся на нього й згадую Василів заповіт: знаходити духовні сили, щоб не загрузати в колії напрацьованих ідей, понять, стилів і жанрів, а виходити на нові орбіти. На межі тисячоліть сутність Симоненка — в його заповіті.

Аж тоді збудеться мета наша. І Василева, котру тоді не вільно було обговорювати: «І правда вас вільними зробить». Ми всі цю істину сповідували й гостріше відчували завдяки тому, що в нашому житті був Василь Симоненко.

 

P.S. Редколегія висловлює щире співчуття родині та друзям знаного культуролога та літературознавця Романа Корогодського, який залишив нас передчасно у червні 2005 року.

Вічна пам’ять

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.