Головна статті
Український Самвидав, № 6-7(14-15), червень, 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Анатоль Перепадя. В якій атмосфері та з ким навчалися?" />

Анатоль Перепадя. В якій атмосфері та з ким навчалися?

Серед новобранців відділу журналістики філологічного факультету 1952 року траплялося немало фронтовиків, багато старших за нас, як Симоненко і я, сімнадцятилітніх. Вони пообсідали керівні посади і блюли ідеологію. Так, один з них, староста курсу Петя Савченко признався Василеві: «Ти зачем сказал, что Джек Лондон лучше Семена Бабаевского? А я пошел и тебя продал» (За це Василя викликали до 3-ої частини до Єлізарова для «внушенія»). Але все одно в своєму колі розмови були відверті. Пам’ятаю, як уночі влаштували зібрання, коли дізналися, що у вождя вже дихання Чейза. Відчували, що ми напередодні великих змін. І найбільше раділи, що буде амністія, випустять родичів з таборів. Василь у розмовах був ще безоглядніший за інших. Пригадую, як уночі зчепився з Приходьком, сусідом по койці, кубанцем і парторгом, говорячи про рабську працю у колгоспах. Приходько не продав його, як Савченко. От і виходило, що з одного боку щирість обмежувалася загрозою доносів, а з другого боку «прагнули години істини». На противагу казенній мертвоті, яка панувала в університетських аудиторіях, молоді уми діставали животворне запліднення від спілкування зі своїми товаришами. Був у 92 кім. гуртожитку на Освіті білосорочечний рум’яногубий блакитноокий інтелігент до самого шпику, єдиний, хто серед двох десятків її мешканців, нічого не писав. Він навчався вже на четвертому курсі російської філології. Провінціали любили посміятися з нього, відчепляли сітку ліжка, щоб він, повертаючись поночі з бібліотеки, провалився. Він охоче слухав, як ми читали вірші, сам читав нам уголос, наприклад, oповідання «Каліостро» Толстого, або казку про Жабу-Царівну (у власному записі білоруською мовою), вів розмови на тему: а що б ви зробили, коли б вам попався лісовик зі зброєю, відпустили б ви його чи не відпустили? (тобто пробував будити національну свідомість). Згодом він нам признався, що збирається стати письменником та ще й білоруським, хоча народився і виріс у Києві і своєї рідної мови ще не знав. Це був Уладзімір Караткевіч. Між іншим, він, ніби передчуваючи Василеве і моє майбутнє, запропонував перекласти тріолет Богдановіча (Василь, не забуваймо, фігурує серед перекладачів чеської і словацької антології). Ось коли ми пробували сили в перекладі — 1952 рік…

Серед щирих друзів Симоненка на першому курсі був Каліхевич, який одразу розгледів талант Василя і став його вірним почитувачем. На першому курсі Василь тільки приглядався до Перепадів (Перепадів було на журналістиці двоє — Анатоль і його двоюрідний брат Владислав) і занотовував ці приглядання у дусі досить недовірливому до їхнього предмету. На другому курсі Василь зійшовся з Юрієм Ячейкіним, оцінивши належним чином його дотепність і блискучі пародії на наших улюблених американських і англійських письменників Конан Дойля, Джека Лондона і французьких Густава Емаре тв Жюля Верна. Ця дружба швидше скидалася на артилерійську дуель. Свідчу це, оскільки я приєднався до них, ставши арбітром цієї перестрілки. У гуртожитку на другий рік нам з Василем буде відмовлено і нас притулив у бараці верстатозаводу у Святошині Ячейкін. Спали ми покотом на підлозі, вранці Юркові батьки підгодовували нас чаєм з ковбасою, нічліжани любили слухати платівку «Гей мамбо, мамбо італьяно» і всі троє писали. Ячейкін уже цілі повісті, я короткі оповідання, а Симоненко вірші. Вставав Василь за селянською звичкою дуже рано, нас будив міцний тютюновий дух його «Прими», і Василь радісно знайомив нас із новим твором. Саме в ті часи ми стали шанувальниками американської літератури, любили джаз і американські хмарочоси і робили стилізації під американських письменників. Американський стиль не тільки змусив нас пошитися в стиляги, а й увійшов у наш менталітет. У симоненковій прозі і в симоненковому епістолярії це видно неозброєним оком. Ось хоча б уривок з одного його листа до мене: «Джентльмен! Ще перед одержанням твого занадто лаконічного і не дуже скромного послання, мав намір опустити в поштову скриньку кілька листівок з тривожним текстом: «Де ти? Обізвися». Маршрути для них вибрав найрізноманітніші — у всі географічні пункти, де ти міг знаходиться. Але одного похмурого ранку мені принесли два конверти. Дуже мило з твого боку, що ти лінуєшся повністю писати моє прізвище. Може, навіть оригінально. Але, якщо ти бажаєш, щоб твої листи були справді конфіденційними і щоб я був їх першим і єдиним читачем, то свої новаторства і екцентричні витівки на конвертах облиш. Це — між іншим. Особливої реакції в месьє Буряківського цитата з твого листа не викликала. Черкеси войовничі люди, а Черкаси обивательське містечко, сер. Є достатні підстави вважати, що мої штанчата найвужчі на тутешньому Бродвеї. Це між іншим».

Так ось, Ячейкін і Симоненко шпигали один одного словами, а я намагався якось їх мирити. Ячейкін, росіянин, «російськопишучий», уособлював собою міську культуру, а Симоненко, налаштований тільки на рідне, але відкритий і до чужого, сільську. При чому темою їхньої перманентної перепалки могло бути щозавгодно: остання постанова ЦК, знайома дівчина, Григорій Сковорода, китайці, які стояли з нами в черзі за пончиками, самі пончики і т. д. і т. п. Я, наче той бармен із міксером у руках, як не намагався колотити міксер, те, що у ньому було налито, ніяк не могло змішатися між собою, оскільки це були рідини з різною питомою вагою.

Дружив Симоненко і з автором вірша «Плакала земля, аж посивіла з горя», вивішеного з факультетською стіннівкою «Слово — зброя» у траурні березневі дні 1953 року. Попервах Василеві довелося навчати білочубого атлета з Требухова законам просодії, той мусив рахувати стопи по пальцях. Ставлення його до Миколи Сома було опікунче-поблажливе. Це нещадне витикання того, як не слід писати, і допомогло зрештою пісняреві взяти справжню, а не фальшиву ноту.

Завдяки добрій університетській бібліотеці ми відкривали для себе і рідну українську літературу. Для Симонекка найбільшими художніми переживаннями стали тичинівські «Замість сонетів і октав», а також повість «Смерть» Антоненка-Давидовича. Принаймні я чув це визнання і добре запам’ятав у квартирі Бориса Дмитровича, куди ми якось завітали удвох з Василем.

Для характеристики раннього Симоненка цікава така деталь. Я купив по дешевинці американську стару портативну машинку і став видавцем творів Симоненка і Ячейкіна. Здебільшого це були пародії, писалися вони в аудиторіях на лекціях, а потім, передруковані мною на «ремінґтоні», ходили по руках на тих же лекціях, бувши своєрідною протиотрутою від тієї нудьги, яка йшла з кафедри. Я видавав журнал під назвою «Утюг» і цілу бібліотечку до цього журналу, як літературний додаток. Василь іноді писав, при чому це в нього виливалося на одному подиху, цілі поеми. Наприклад, «Палата номер 22». Ця поема побудована у вигляді дружних шаржів на гуртожитських сусідів. Цікаво, що моя видавнича діяльність на цьому не закінчилася. Згодом, у видавництві «Веселка», де я редакторував чотири роки, з моєї легкої руки появилися друком симоненківські казки «У країні Навпаки», «Цар Плаксій і Лоскотон» і Ячейкінські «Пригоди капітана Небрехи».

Наш журналістський відділ породив цілий кущ письменників. Назву тих наших однокурсників, які мають свої книжки: Тамара Коломієць, Микола Сом, Віктор Близнець, Анатолій Москаленко, Іван Дубенко, Іван Сподаренко, Іван Шпиталь, Юрій Ячейкін, Василь Чехун, Микола Будник, Юхим Лазарев, Валерій Князюк, Борис Бездольний (Бейлін), аз грішний і ще багато інших, яких наразі не згадав.

Наш курс був експериментальний, тому нам довелося складати, як підрахував Ячейкін, понад сто екзаменів і заліків.

Професура не могла дати нам нічого, Столяренко (іст.-діамат) говорив, наприклад, так: «Когда мне трудно, я вспоминаю Сталина», а згодом, коли всьому нашому факультету прочитали в конференц-залі закриту промову Хрущова, став висловлюватися так: «Когда мне трудно, я вспоминаю Ленина», Іллічевський присвятив своє життя зарубіжній ленініані, Шестопал національну гордість розумів так: робіть, хлопці, так, як євреї, зачіпайтеся в Києві, Суярко знайомив нас з життям за рубежем, розповідаючи як спритно він торгувався з фіннами чи індонезійцями з допомогою циферії, писаної на папірці.

Про міру щирості в студентських віршах Василя Симоненка. Починав Симоненко з лірики, а лірика це не його найсильніша сторона. Оригінальністю ранні вірші не відзначалися, але декого (як уже згаданого Каліхевича) підкупали більшою мірою задушевності, ніж у творах колег.

Звичайно, виношуючи якийсь задум, Симоненко, як усі його тодішні побратими по перу, знав і враховував, що піде, а що не піде. Коли якийсь слухач, звичайно, у присутності інших свідків, питав поета, чому він пише на тему українського буржуазного націоналізму, — Василь похмурнів, питання було йому неприємне і збував його чимось не зразок: «Так треба!» Симоненкові дуже хотілося друкуватися і доводилося давати відчіпного. До партії він вступив, щоб стати кореспондентом «Робітничої газети» по Черкаській області, і, отже, здобути більше часу для своєї Музи, а не ходити цілі дні, запряженому в остобісілу газетярську лямку. Любив хвалитися публікаціями. Наприклад, в один з моїх приїздів до Черкас показує поему «Червові конвалії», надруковану в черкаській молодіжній газеті. Читаю. «Ну, як?» — «Утерта тема. Та ще такий підхід… нічого нового» — «А оце бачиш? Скільки відгуків. Пишуть дівчата» — «Знайшов чим тішитися» — «Ні, не кажи. Мене читають» — «Ти питав саме моєї думки». Багато моїх відгуків Василь здобував листовно, у листах я з притаманною молодості безсторонністю говорив усе. Більше того, наводив не тільки свою власну думку, а й думку інших поціновувачів української поезії, наприклад, такого тонкого любителя цієї Музи, як Євген Попович.

У міру того як мужнів талант Симоненка, ставав він одвертіший і в розмовах. Пам’ятаю, як колись на квартирі Миколи Вінграновського, там ще був Євген Гуцало, Василь говорив про все прямим текстом. Треба врахувати, що вино там лилося за поріг. Вийшли на вулицю, Василь заговорив про смерть (як часто ця костомаха звучала в його віршах, листах, розмовах як передчуття, як доля!), а Гуцало все сперечався, що він особисто не хоче вмирати.

У палаті черкаської лікарні Василь, зсуваючи свої чорні брови і позираючи на нас, на Аллу Горську, на Івана Світличного та інших киян, лихоманковими від смертельної недуги очима, казав про нову дійсність: «Це фашизм! Фашизм!».

Після смерті Максима Рильського і Павла Тичини, які вели колись літературний вечір молодих Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Світлани Йовенко, молоддю почав опікуватися Микола Бажан і, коли він зібрав у себе в кабінеті Драча, Вінграновського, Коротича, Симоненка та інших, Василеві він сказав так: «А вам треба вдосконалюватися». Василь запам’ятав ці непутні слова і, по-моєму, успішно діяв у цьому дусі.

30 січня 1995 року, Київ

Опубліковано вперше            

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.