Головна статті
Український Самвидав, № 6-7(14-15), червень, 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Михайлина Коцюбинська. Я і ми. Двоє слів про Василя Симоненка" />

Михайлина Коцюбинська. Я і ми. Двоє слів про Василя Симоненка

На світі безліч таких, як я,

Але я, їй-Богу, один.

Василь Симоненко

Василь Симоненко увійшов у моє життя на початку 1960-х, спершу своєю поезією, друкованою й самвидавною, яку ентузіастично пропагував Іван Світличний, через розповіді самого Йвана, що захоплювався молодим поетом і опікувався ним. Особисто я познайомилася з ним за кілька місяців до його смерті, коли вже було відомо, що він тяжко хворий. Привів його до мене до Інституту літератури Світличний.

Після цієї зустрічі в Інституті він час від часу разом з Іваном бував у мене вдома і завжди тішив нас своїми дотепними розповідями–анекдотами з провінційного життя. Серед них запам’яталася розповідь про, здається, Драбівське море: котлован для нього вирили вище за рівень води в річці, і та не захотіла текти вгору...

Зустрічалися ми й у Світличного, і на вечорах, де Василь читав свої вірші. Ніколи не забуду його «Злодія» в авторському виконанні. Що вабило в цьому? Насамперед, естетика правди... Мужність побачити її і сказати про це, без камуфляжу, прямим текстом... Це тепер ми розмірковуємо над анґажованою й незанґажованою поезією — тоді ми такою поезією дихали й жили. Звісно, розрізняли ці дві іпостасі поезії, але вважали (скажу передусім про себе) їх рівноправними у нашому духовному бутті — аби лиш це була Поезія, аби лиш у ній відчувався, за Ліниним визначенням, «якийсь безсмертний дотик до душі». Тяжко було усвідомлювати, що Василь приречений. Ми кидалися в усі боки, шукали ліки, консультувалися з фахівцями, але діагнози були невтішні. Добре пам’ятаю, як я принесла Василеві рентгенівські знімки до Інституту ім. Стражеска, де працював тоді Корютич, і він щось пояснював мені, розглядаючи знімки, та я розуміла одне: це — вирок.

Десь за два тижні до смерті Василя ми з Романом Корогодським і Євгеном Сверстюком відвідали його у черкаській лікарні...

Василь боровся з болем. Коли вже було зовсім несила, просив мене вийти з палати. Я виходила і ходила плачучи довгим лікарняним коридором, потім знову поверталася. Коли йому ставало трохи легше, розповідав щось цікаве й смішив нас — так, так, ми всі голосно сміялися!.. Та в розмові проривалися й серйозні нотки. Так, він казав, що доки людина живе, бореться, творить, довкола неї утворюється певне коло — людей, понять, стереотипів, створюється якийсь стабільний свій світ. Та для того, щоб жити далі, людина повинна це коло стабільності розірвати і створити нове, і все повторюється знову. Поки людина здатна розривати ці кола, доти вона справді жива і творча... Не раз пересвідчувалася у справедливості й мудрості цієї думки і, мабуть, пересвідчуватимусь іще не раз.

На похорон до Черкас ми поїхали великим товариством: Дзюба, Світличний, Сверстюк, Леонід Коваленко, Алла Горська та інші. Ми з Аллою несли за труною кетяги калини і червону китайку. Було дуже холодно. Ми весь час умовляли Дзюбу надіти шапку з огляду на його здоров’я, але він вперто зривав її з голови...

Десь на дев’ятий день по смерті Василя в Києві у Клубі медінституту на тодішній Леніна відбувся вечір його нам’яті. Це була знаменна подія. Досі пам’ятаю, як — напрочуд виразно й натхненно — читала вірші Василя і Ліни Костенко Надія Світлична. І я також читала вірші — якщо не помиляюся, Лінину «Голубу дистанцію». Завдяки зробленим Світличним магнітофонним записам прозвучав і голос живого Симоненка. Вечір мав величезний резонанс у колах київської інакодумної інтелігенції і став приводом для більших чи менших репресій щодо його учасників.

Вечір пам’яті відбувся і в наступну річницю смерті Василя. Тоді я вперше відкрила для себе як поета і як людину Володю Підпалого. Не забути й пасіонарного виступу Івана Драча:

На пожежі стільки тих пожежників,

Стільки обережних обережників,

Стільки безголосої води?

Смерте, чорну руку одведи!

Ще один знаковий вечір відбувся у січні 1965р. у Спілці письменників України — з історичним виступом Івана Дзюби й обструкцією Леонідові Новиченку. Іван Світличний у листі до Зіни Ґеник-Березовської (2.02.1965) так описував цю подію:

«...У нас тут був надзвичайний вечір пам’яті Симоненка. Коронним номером вечора був перериваний після кожної фрази оваціями виступ Дзюби. Я Дзюбу знаю давно, чув від нього вже всяке, але такого ще не було. Говорив і про «редаговану як стінгазета районного відділення міліції» «Літературну Україну», і про людей, що сьогодні проливають сльози над могилою Симоненка, а назавтра пишуть у «Літературну Україну» доноси на Ліну Костенко, і ще про багато серйозніших речей, які я в листі не годен передати. А найбільше дісталося нашому шановному Л.М. Новиченкові — і за те, що «особистий переляк хоче видати за історичну необхідність розвитку», і за демагогічну любов до молодих, яких він радо продає, коли та любов починає шкодити його становищу в суспільстві керівних товаришів і про багато-багато інших речей. Трагікомізм Новиченка посилювався тим, що він сидів у президії, а в залі під дружні оплески скандували «Ганьба!», «Ганьба!», і він, червоний, як рак, не міг навіть словом відповісти, бо обструкція могла бути ще більшою, і сидів, мовчав і покірно приймав дружні ляпаси всієї аудиторії. В Інституті літератури навіть найбільші його прихильники назвали той вечір «публічною стратою Новиченка...» (цит. за кн.: Коцюбинська Михайлина. «Зафіксоване і нетлінне»: Роздуми про епістолярну творчість. — К.: Дух і літера, 2001. — С.263).

... Травень 1964 року. Удвох із Аллою Горською їдемо нічним потягом до Черкас, щоб повернути родині Симоненка його щоденник. Минуло піврокy з дня смерті поета. У пресі розгорнулася шалена кампанія критики ідеологічних збочень у поезії, досягло апогею цькування Василевого друга й наставника Івана Світличного. Заявилася мерзенна стаття Негоди «Еверест підлості», де Світличного звинувачували у всіх смертних гріхах аж до фальсифікації щоденника Симоненка (то була артпідготовка до арешту Свіличного, який не забарився). У цій ситуації Іванові незручно було далі тримати щоденник у себе, і він попросив нас з Аллою повернути його Василевим рідним.

Усю ніч у поїзді проговорили, просто з вокзалу поїхали до Василевої хати. Затрималися там недовго. І дружині, й матері було незручно, адже їх втягували в брудну ідеологічну гру, змусивши матір підписати листа з викриттям «фальшивих» друзів сина. Віддали щоденника, посиділи для годиться і вийшли. І треба ж було раптом на сходах зустріти автора сумнозвісного «Евереста». Він глянув на нас — і зблід. Алла йшла просто на нього («як торпеда», сміялася вона потім), велика й велична, з презирливою посмішкою на устах. І так невисокий — він геть змалів. Мабуть, вирішив: зараз битимуть... Та ми пройшли повз нього впритул, не сказавши ні слова. І з солодким відчуттям хай маленької, але — помсти, поїхали на кладовище до Василя.

... З того часу минуло сорок років. Живемо тепер в іншій Україні, хоч та, минула, ще досить міцно тримає нас за руку. Ім’я Василя Симоненка і його слово в наших духовних «іконостасах» десь поруч із Василем Стусом (поетом, близьким за духом, але іншої поетичної індивідуальності), хоча Симоненкове ім’я артикулюється сьогодні менш чітко й виразно. Згадується передусім лише в контексті поезії анґажованої, декларативної і підспудно, а то й одверто протиставляється поезії «справжній» як саморозвитку слова, як поетичному «розкошуванню особистості» (вислів Стуса). Але так уже склалося, що в літературі українській протягом усього її новітнього розвитку така поезія завжди лишалася актуальною. У місткому афористичному слові вона несла правду всупереч заборонам і репресіям, прагнула пробудити словом заснулі душі, вимагала від слова бути «твердою крицею». А що за таке слово треба було дорого платити — здоров’ям, волею, самим життям (і платили, платили сповна!), воно не сприймалося як фраза, а кликало, картало, підносило. І ставало те слово Поезією. Переходило із суспільного поля на територію душі окремої людини, заторкувало її екзистенційні глибини — а це вже матерія sui generis поетична. Тому й те, що ми називаємо анґажованістю, стає alter ego митця, вибором, категоричним імперативом, що його не об’їдеш десятою дорогою, не викинеш з душі й свідомості, якщо ти людина. А поет настільки поет, наскільки він людина.

З нещодавно оприлюднених Д. Стусом у його книзі «Василь Стус: Життя як творчість» ранніх щоденникових записів поета видно, що попервах він досить критично поставився як до особистості, так і до поезії Симоненка. Як засвідчено у програмовій статті Стуса про Свідзинського, він цінував над усе «внутрішню самодостатність» поета, вірші, «сповнені самих себе». Та з часом розуміння поезії як «само-собоюнаповнення» поглибилося, про що свідчить Стусова стаття про Симоненка, написана незадовго до арешту і опублікована тільки 1995 р. в ж. «Сучасність». «Є часи, — розмірковує Стус, — коли людина мусить відмовитися від власного «я», щоб вивільнену енергію офірувати для загалу. Є й інші часи, коли — в інтересах загалу — треба всіляко нагадувати й захищати своє природне право бути самим собою (…) Справді жертвування самим собою може бути тільки часовим». Підкреслює, що для «етичної гігієни» поета потрібні години «тиші», коли особистість самовідроджується. «І тільки вже цілком реставрований, коли ти повністю повернений самому собі, можеш відшукувати трагічно-радісні, підсилені власною масою зв’язки з оточенням». Переконаний, що торкатися суспільно значущих проблем поет повинен тільки «з позиції добре чутого власного «я» (Сучасність. — 1995. — №1. — С.144–145). І саме це дало Симоненкові змогу вберегтися від велемовної риторики, залишитися в царині поезії. Надзвичайно суттєве для української поетичної ситуації спостереження!

Не піддаваймося спокусам «якбитології» і не намагаймося передбачити, як далі йшов би творчий розвиток Симоненка, якби він не пішов з життя так непоправно рано. Та про те, що це був би, без сумніву, розвиток бурхливий і плідний, свідчить весь його недовгий і творчий шлях. Адже, почавши творити в досить стандартних рамках радянського поета (мало хто тратить так у повному зібранні творів, як Симоненко), він зумів швидко й інтенсивно перерости себе, набути зросту і сили, залишити нам неповторні симоненківські афористичні формули, вивести суто публіцистичну поезію назустріч поглибленому самовираженню. Певна, що й далі він не зійшов би з цього шляху. Та поезія Симоненка іще більшою мірою, ніж Стусова, — це дерево з обтятою при вершині кроною, дорости до своїх «Палімпсестів» він просто не встиг.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.