Головна статті
Український Самвидав, № 6-7(14-15), червень, 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО - КНЯЗЬ ДУХУ. Спеціальний випуск, присвячений пам’яті Василя Симоненка" />

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО - КНЯЗЬ ДУХУ. Спеціальний випуск, присвячений пам’яті Василя Симоненка


Євген Сверстюк. Я для тебе горів. Повертання Василя Симоненка" />

Євген Сверстюк. Я для тебе горів. Повертання Василя Симоненка

«Наш Василь вже іде по найдовшій у світі дорозі», — писав у грудні 1963 року Микола Вінграновський.

Вже й Микола пішов по найдовшій у світі дорозі… Але часом вони повертаються. Як повертався до Гамлета Привид його батька-короля. Як повертається до дітей-сиріт мати у відомій пісні. Як повертається до обраних дух пророка.

Недолюблена любов Василя Симоненка до України ще довго ятрила. Була вона така жива і неспокійна, що і тепер приходить. І знову ходить старими стежками Полтавщини. Але хрещення Василеве відбулося в Києві, і на святі Різдвяних Василів він тут зустрічається з Василем Стусом. Як дві великі тіні, «зболені одним наскрізним болем» (М.Вінграновський).

Біль Симоненка був глибоким, але більш фантомним. Сам він недоболів, недостраждав і недопив гіркої чаші, яка була йому приготовлена. Він відійшов так рано і так раптово, що ми ще довго на землі вважали його живим сучасником, який із Черкас якось перемістився в недосяжні висоти, а тому слово його ще сміливіше і лункіше.

А тут холодний вітер свободи вривається в його порожню високу нішу, і там вже піді

ймається луна потойбічна свободи абсолютної і безоглядної.

Симоненко живий тихо благав:

Воскресайте, камінні душі,

Розкривайте серця й чоло…

Він проникливо нагадував:

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя єдина…

З тихою любов’ю говорив:

Я для тебе горів,

Український народе,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво горів.

Там, на вселенських вітрах, його полум’я заяскравіло. Любов стала вимогливою:

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне.

І він вже наче з вічності запитує:

Де зараз ви, кати мого народу?

Де ваша велич, сила ваша де?

Кати живуть в достатку, і навіть збираються юрбами, обвішані медалями. Але не можна сказати, що слово з висоти їх не зачіпає. Вони дивляться один на одного порожніми очима і мацають за гудзики, щоб переконатися, що живі.

Велику силу має слово вільне і чесне. Великої енергії додає йому дзвін обірваного життя. Смерть суворо і звисока дивилася на метушню вислужників режиму, а вони теж відчували, що вона — вища і справжніша за них.

Друзі поета пройнялися високим маєстатом його слова й зігнорували пастки та бар’єри. Рукописи передано за кордон, до журналу «Сучасність», на хвилі радіо «Свобода», до видавництва «Смолоскип», яке стало називатися його іменем.

Але важливішим за тамвидав є те, що Симоненко пішов у самвидав. Його найсміливіше, найодчайдушніше слово зазвучало в шкільних і в студентських аудиторіях. І було воно таким простим і щирим, що перед ним німіли.

Ця шалено вільна хвиля солідарності друзів закинула зірку Василя Симоненка саме туди, куди він прагнув.

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

І було видно ту зорю в холодній далині  — так високо, що ніхто і не заздрив.

На долах була розгубленість. Хіба так можна? Але ж він ніколи не питав, чи можна. А тепер — померлим  можна ще більше…

Багато щирих і добрих рук збирали його рукописи. Багато злих і колючих очей промацували його слово. Та праця добрих завжди переважить.

І пішло Василеве слово, наче перед ним розступилося море. А потім море замкнулося і стало мертвим. І багато легкодухих заплакало: нема надії! От хоч би що-небудь і як-небудь, і яке-небудь слово симоненкове. І злі наглядачі зловтішно дозволили «яке-небудь» слово. І зібрано було докупи зерно, полову і перегній. І то була помста поетові найгірша!

Добрі люди розводили руками: «Хіба це те, що він напоїв кров’ю серця? Для нас Василь Симоненко — це честь: жодного слова фальшу!»

Спілчанські колеги теж розводили руками: «Але ж ми всі так пишемо, лише якийсь процент правди… ми мусимо… такі обставини… треба ж якось протягувати хоч щось… адже виходять книжки… життя триває… не всім же вмирати чи сідати до в’язниці… а влада ж ця — назавжди».

Над дивом появи Василя Симоненка задумувалися всі. Адже то правда, що одночасно з ним навчалася в університеті дюжина поетів, які понаписували віршів у десять разів більше за нього. Майже правда і те, що говорить його ровесник, увінчаний лаврами: «Ми були романтиками, і разом з Василем вірили у високі ідеали».

І не він один помер у віці до тридцяти. І майже всі писали про Україну, а дехто писав і вправніше.

Де ж він відірвався від них і як він піднявся над ними?

«На тебе також камеру відкрили», — свідчив Іван Світличний 10 років після смерті Симоненка. А поетів-ровесників його в камеру не брали…

Але це пояснення лише з одного боку. На Симоненка як автора збірки «Тиша і грім» також не відкривали б камери…

Отже, феномен Симоненка спалахнув в останні два роки його життя. Десь тоді очам його відкрилась «та правда, якої світ не хоче прийняти» (Єв. від Йоана). Тоді він став «окаянним», що «день і ніч плаче на розпуттях велелюдних» (Шевченко).

То був час нашого знайомства. Він сам розшукав мене. Але я не можу погодитися з думкою Ірини Жиленко («Homo fеriens») про фатальний вплив Сверстюка і Світличного. Це радше було взаємопритягання схожих, які потребували один одного. Поет потребував і суворого критика, і вимогливого читача, і серйозної розмови. А хіба Василь Стус прийшов до нашого кола не з тих самих мотивів?

Є дві обставини, про які мало говорено. Перша: передчуття ранньої смерті. За вісім років раніше він писав: «У тридцять смерті в очі подивлюсь». Але за два роки — він уже мчав проти вітру на чорному коні. Відчуття жаги життя, правди і краси неймовірно загострилися. Відчуття  світу прекрасного, як «мереживо казкове». Відчуття єдиної миті: «завтра тебе не буде». Відчуття своєї долі: «бо нива це моя». Відчуття своєї козацької крові.

Тільки хоробрим відкривається фінал як неповторний шанс заясніти.

Мені здається немаловажним і те, що Симоненко з роду козацького (прадід його отримав дворянство за військові заслуги). Можна було б про це не згадувати (як це і робиться), коли б не те, що виявилося само. «Автор «Тиші і грому» мав добру поетичну школу і мужню душу», — зауважив Василь Стус.

В юнацькій п’єсі Симоненка (без назви) Леонід (образ автобіографічний) каже: «Їй подобалося моє бунтарство, розбавлене легким песимізмом… За це на курсі вважали мене нігілістом, егоїстом, скептиком і ще біс знає чим… Вона попробувала зробити з мене лояльного міщанина, моє терпіння лопнуло». Коли дівчина закидає йому, що він «поводиться з викликом», і запитує «Чого ти такий злий?», то з усього видно, що він бунтує проти безбарвного середовища байдужих. Це переростає в бунт проти фарисейства і німоти «соціалістичного суспільства».

Друга обставина. «Тиша і грім» — це не вигадана для збірки назва. То цикл інтимних поезій, з інтимним епіграфом Блока. До поета прийшло глибоке почуття:

Сам я сонний ходив землею,

Але ти, як весняний грім,

Стала совістю, і душею,

І щасливим нещастям моїм.

Звичайно, твори цього періоду були озвучені цим вибухом.

«Всі закохані завжди безстрашні», — писав Максим Рильський.

Драматичний, дуже драматичний світ поезії і прози життя останніх років Василя Симоненка. Треба ще сюди додати сповідь самотності:

Часто я самотній, ніби Крузо,

Виглядаю з-за обрію кораблів.

Сповіді його безжально правдиві і нещадні. Він  собі докоряє за давнішу обережність, мовчанку, нещирість. На відміну від колег, які йшли від «юнацького максималізму» до плавного конформізму, Симоненко йшов від псевдоідейного «максималізму» до суворого морального максималізму, який вчить говорити правду на повен голос, чого б це не коштувало. Власне, та правда зробила його вільним і навчила випрямлено ходити на повен зріст, думати чесно, писати без виклику, але й без обачливості. Симоненко став поетом народної правди і високої думки перед обличчям вічности. Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом. І то було в світі тотального маскараду, де особа грала дрібні ролі і думала про вигоду як єдину вартість.

«Дух зійшов на нього і не інакше», — казали люди здивовані перемінами в його істоті і в його слові. В житті своєму він богомільним не був, а в газетярські роки, бувало, писав абищо на антирелігійне замовлення. Дуже повільно відкривалася йому висота несходжених стежок, повитих імлою безбожного часу. За темними хмарами лжі ховалося все справжнє, і до всього доводилося продиратися крізь терни. Судячи з усього, Біблія йому не потрапляла до рук. Це була біда нашого покоління. Інформація була вторинна і лише загальнодоступна. В партком університету було донесено, що студент Симоненко говорив, начебто Джек Лондон кращий за Семена Бабаєвського. Викликали. «Вибране» Олександра Блока читали, але Блок вважався поетом малозрозумілим. «Земля людей» Екзюпері потрапила до рук Симоненка вже у лікарняній палаті восени 1963р. — від черкаської цензорші. Тоненьку книжечку поезії Артюра Рембо дав мені почитати Симоненко і я не встиг йому повернути. Час працював на те, щоб розпалювати спрагу, але не допускати Василя Симоненка до джерела. Поширення закордонних видань, що значною мірою спричинило арешти 1965 року, почалося вже після його відходу. За життя Симоненка не було в самвидаві ні його публіцистичних творів, ні політичних трактатів, тоді в самвидаві панувала переважно поезія і це була поезія М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. Але передусім вірші самого Василя Симонека — не публіковані або спотворені цензурою.

Отак на висхідній крутій дорозі і зупинилась його хода. Зате світ лукавий і безбожний у всіх своїх масках він бачив навколо себе, і саме цей ворожий світ запалював у його козацькій натурі іскру протесту і дух непримиренности.

Тремтіть, убивці! Думайте лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте?

Отже, є всі підстави говорити, що Василь Симоненко — одна з найголосніших і найзначніших постатей в українській поезії 60-х років, що він мав великий вплив на пробудження національно-демократичних настроїв в Україні. Попри самі громадсько-політичні обставини, що занесли його зірку на «Чумацький шлях», головним був усе ж таки феномен Василя Симоненка.

Я можу засвідчити, що ми, його старші друзі, не те що раділи за нього і пишалися ним — ми відчували щось вище в ньому: він був на висоті лету в невідоме. Власне, тоді він і відірвався від кола літературних однокашників і поринув у глибінь самоти. Вони друкували і дарували один одному книжки, а він здав до друку «Земне тяжіння», переживав, що це ще не те, що треба, і з тривогою відчував, що втрачає сили. Для інших це може була б тільки «творча пауза», а для Симоненка втрата творчої напруги була ознакою біди. Поети такої цілеспрямованості не самоповторюються.

Максималізм любові, такої «щоб навіть каміння байдуже хотіло ожити і жить».

Максималізм вірності Україні —

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу.

Максималізм  вірности двох:

Чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно

по схрещених мечах?

Жага життя:

Не шкодуй добра мені людині,

Щастя не жалій моїм літам.

І справжність життя:

Їй право, не страшно вмерти,

А страшно мертвому жить.

Етичний максималізм:

Я хочу правді бути вічним другом,

І ворогом одвічним злу.

І той вічно пульсуючий неспокій:

Мріяти й шукати, доки жити,

Шкварити байдужість на вогні.

І особливо пекуче чуття неправди, яка прикидається правдою:

Хто обікрав і обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв’язав?

Де вони ті, відгодовані й сірі…

У Симоненка нема оспівування матері. Але вірш «Одинока матір» (що стала «в сімнадцять літ вдовою») це передусім — їй:

Мадонно мого часу!

Над тобою

Палають німби муки і скорбот,

І подвиг твій, обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ!

Високі стовпи, на яких тримався його світ любові та страждань, задаленіли позаду. Там залишилася пам’ять його серця і обвуглений слід високого пориву. Це той рідкісний «синій птах», якого ніхто не бачить, але якось відчувають в повітрі його присутність. До Василя Симоненка в леті хотіли доторкнутися. Одним кортіло його сфотографувати, інші просили книжку з автографом, і то при тому, що був він одним із бідних журналістів і «поетом без книг». Мабуть відчували загадку його зависання між небом і землею і його особливе право в тому незалюдненому просторі казати потаємне і промовляти дивні слова:

Вростаю у небо високе,

Де зорі — жовті джмелі.

І чую: пульсують соки

У тіло моє з землі.

У напруженій тиші аудиторій, настроєних на мотиви часу, чекали, що саме він може назвати — один за всіх, тих, що є, і тих що полягли:

Усе, що вони недомріяли

У чорному гвалті боїв.

Дивно, що в заземленому, пригніченому, залежному світі є таке відчуття людини, яка доторкається до вічного. Чи не є це ознакою того, що справжнє, яке ховається по той бік видимості, все-таки озивається — чи то як напівзабута пісня, чи як покинута арфа, чи як приглушене сумління. Назвемо ту сутність голосом, речником — вона поєднується з духом часу і, озвучена в слові, стає самодостатньою, щоб жити як момент єднання минулого з майбутнім. І тут вже критичні судження нічого не можуть змінити.   

«Симоненко на чорному коні». О. Плисюк, 1994 рік

Анатоль Перепадя на похоронах Василя Симоненка. Грудень 1963 року. Опубліковано вперше

 Похорони Василя Симоненка. Грудень 1963 року. Опубліковано вперше

На фото: Б. Рябокляч, І. Дзюба, Л. Коваленко, Є. Сверстюк на похоронах Василя Симоненка. Грудень 1963 року. Опубліковано вперше

Михайлина Коцюбинська на похоронах Василя Симоненка. Грудень 1963 року. Опубліковано вперше

 


Михайлина Коцюбинська. Я і ми. Двоє слів про Василя Симоненка" />

Михайлина Коцюбинська. Я і ми. Двоє слів про Василя Симоненка

На світі безліч таких, як я,

Але я, їй-Богу, один.

Василь Симоненко

Василь Симоненко увійшов у моє життя на початку 1960-х, спершу своєю поезією, друкованою й самвидавною, яку ентузіастично пропагував Іван Світличний, через розповіді самого Йвана, що захоплювався молодим поетом і опікувався ним. Особисто я познайомилася з ним за кілька місяців до його смерті, коли вже було відомо, що він тяжко хворий. Привів його до мене до Інституту літератури Світличний.

Після цієї зустрічі в Інституті він час від часу разом з Іваном бував у мене вдома і завжди тішив нас своїми дотепними розповідями–анекдотами з провінційного життя. Серед них запам’яталася розповідь про, здається, Драбівське море: котлован для нього вирили вище за рівень води в річці, і та не захотіла текти вгору...

Зустрічалися ми й у Світличного, і на вечорах, де Василь читав свої вірші. Ніколи не забуду його «Злодія» в авторському виконанні. Що вабило в цьому? Насамперед, естетика правди... Мужність побачити її і сказати про це, без камуфляжу, прямим текстом... Це тепер ми розмірковуємо над анґажованою й незанґажованою поезією — тоді ми такою поезією дихали й жили. Звісно, розрізняли ці дві іпостасі поезії, але вважали (скажу передусім про себе) їх рівноправними у нашому духовному бутті — аби лиш це була Поезія, аби лиш у ній відчувався, за Ліниним визначенням, «якийсь безсмертний дотик до душі». Тяжко було усвідомлювати, що Василь приречений. Ми кидалися в усі боки, шукали ліки, консультувалися з фахівцями, але діагнози були невтішні. Добре пам’ятаю, як я принесла Василеві рентгенівські знімки до Інституту ім. Стражеска, де працював тоді Корютич, і він щось пояснював мені, розглядаючи знімки, та я розуміла одне: це — вирок.

Десь за два тижні до смерті Василя ми з Романом Корогодським і Євгеном Сверстюком відвідали його у черкаській лікарні...

Василь боровся з болем. Коли вже було зовсім несила, просив мене вийти з палати. Я виходила і ходила плачучи довгим лікарняним коридором, потім знову поверталася. Коли йому ставало трохи легше, розповідав щось цікаве й смішив нас — так, так, ми всі голосно сміялися!.. Та в розмові проривалися й серйозні нотки. Так, він казав, що доки людина живе, бореться, творить, довкола неї утворюється певне коло — людей, понять, стереотипів, створюється якийсь стабільний свій світ. Та для того, щоб жити далі, людина повинна це коло стабільності розірвати і створити нове, і все повторюється знову. Поки людина здатна розривати ці кола, доти вона справді жива і творча... Не раз пересвідчувалася у справедливості й мудрості цієї думки і, мабуть, пересвідчуватимусь іще не раз.

На похорон до Черкас ми поїхали великим товариством: Дзюба, Світличний, Сверстюк, Леонід Коваленко, Алла Горська та інші. Ми з Аллою несли за труною кетяги калини і червону китайку. Було дуже холодно. Ми весь час умовляли Дзюбу надіти шапку з огляду на його здоров’я, але він вперто зривав її з голови...

Десь на дев’ятий день по смерті Василя в Києві у Клубі медінституту на тодішній Леніна відбувся вечір його нам’яті. Це була знаменна подія. Досі пам’ятаю, як — напрочуд виразно й натхненно — читала вірші Василя і Ліни Костенко Надія Світлична. І я також читала вірші — якщо не помиляюся, Лінину «Голубу дистанцію». Завдяки зробленим Світличним магнітофонним записам прозвучав і голос живого Симоненка. Вечір мав величезний резонанс у колах київської інакодумної інтелігенції і став приводом для більших чи менших репресій щодо його учасників.

Вечір пам’яті відбувся і в наступну річницю смерті Василя. Тоді я вперше відкрила для себе як поета і як людину Володю Підпалого. Не забути й пасіонарного виступу Івана Драча:

На пожежі стільки тих пожежників,

Стільки обережних обережників,

Стільки безголосої води?

Смерте, чорну руку одведи!

Ще один знаковий вечір відбувся у січні 1965р. у Спілці письменників України — з історичним виступом Івана Дзюби й обструкцією Леонідові Новиченку. Іван Світличний у листі до Зіни Ґеник-Березовської (2.02.1965) так описував цю подію:

«...У нас тут був надзвичайний вечір пам’яті Симоненка. Коронним номером вечора був перериваний після кожної фрази оваціями виступ Дзюби. Я Дзюбу знаю давно, чув від нього вже всяке, але такого ще не було. Говорив і про «редаговану як стінгазета районного відділення міліції» «Літературну Україну», і про людей, що сьогодні проливають сльози над могилою Симоненка, а назавтра пишуть у «Літературну Україну» доноси на Ліну Костенко, і ще про багато серйозніших речей, які я в листі не годен передати. А найбільше дісталося нашому шановному Л.М. Новиченкові — і за те, що «особистий переляк хоче видати за історичну необхідність розвитку», і за демагогічну любов до молодих, яких він радо продає, коли та любов починає шкодити його становищу в суспільстві керівних товаришів і про багато-багато інших речей. Трагікомізм Новиченка посилювався тим, що він сидів у президії, а в залі під дружні оплески скандували «Ганьба!», «Ганьба!», і він, червоний, як рак, не міг навіть словом відповісти, бо обструкція могла бути ще більшою, і сидів, мовчав і покірно приймав дружні ляпаси всієї аудиторії. В Інституті літератури навіть найбільші його прихильники назвали той вечір «публічною стратою Новиченка...» (цит. за кн.: Коцюбинська Михайлина. «Зафіксоване і нетлінне»: Роздуми про епістолярну творчість. — К.: Дух і літера, 2001. — С.263).

... Травень 1964 року. Удвох із Аллою Горською їдемо нічним потягом до Черкас, щоб повернути родині Симоненка його щоденник. Минуло піврокy з дня смерті поета. У пресі розгорнулася шалена кампанія критики ідеологічних збочень у поезії, досягло апогею цькування Василевого друга й наставника Івана Світличного. Заявилася мерзенна стаття Негоди «Еверест підлості», де Світличного звинувачували у всіх смертних гріхах аж до фальсифікації щоденника Симоненка (то була артпідготовка до арешту Свіличного, який не забарився). У цій ситуації Іванові незручно було далі тримати щоденник у себе, і він попросив нас з Аллою повернути його Василевим рідним.

Усю ніч у поїзді проговорили, просто з вокзалу поїхали до Василевої хати. Затрималися там недовго. І дружині, й матері було незручно, адже їх втягували в брудну ідеологічну гру, змусивши матір підписати листа з викриттям «фальшивих» друзів сина. Віддали щоденника, посиділи для годиться і вийшли. І треба ж було раптом на сходах зустріти автора сумнозвісного «Евереста». Він глянув на нас — і зблід. Алла йшла просто на нього («як торпеда», сміялася вона потім), велика й велична, з презирливою посмішкою на устах. І так невисокий — він геть змалів. Мабуть, вирішив: зараз битимуть... Та ми пройшли повз нього впритул, не сказавши ні слова. І з солодким відчуттям хай маленької, але — помсти, поїхали на кладовище до Василя.

... З того часу минуло сорок років. Живемо тепер в іншій Україні, хоч та, минула, ще досить міцно тримає нас за руку. Ім’я Василя Симоненка і його слово в наших духовних «іконостасах» десь поруч із Василем Стусом (поетом, близьким за духом, але іншої поетичної індивідуальності), хоча Симоненкове ім’я артикулюється сьогодні менш чітко й виразно. Згадується передусім лише в контексті поезії анґажованої, декларативної і підспудно, а то й одверто протиставляється поезії «справжній» як саморозвитку слова, як поетичному «розкошуванню особистості» (вислів Стуса). Але так уже склалося, що в літературі українській протягом усього її новітнього розвитку така поезія завжди лишалася актуальною. У місткому афористичному слові вона несла правду всупереч заборонам і репресіям, прагнула пробудити словом заснулі душі, вимагала від слова бути «твердою крицею». А що за таке слово треба було дорого платити — здоров’ям, волею, самим життям (і платили, платили сповна!), воно не сприймалося як фраза, а кликало, картало, підносило. І ставало те слово Поезією. Переходило із суспільного поля на територію душі окремої людини, заторкувало її екзистенційні глибини — а це вже матерія sui generis поетична. Тому й те, що ми називаємо анґажованістю, стає alter ego митця, вибором, категоричним імперативом, що його не об’їдеш десятою дорогою, не викинеш з душі й свідомості, якщо ти людина. А поет настільки поет, наскільки він людина.

З нещодавно оприлюднених Д. Стусом у його книзі «Василь Стус: Життя як творчість» ранніх щоденникових записів поета видно, що попервах він досить критично поставився як до особистості, так і до поезії Симоненка. Як засвідчено у програмовій статті Стуса про Свідзинського, він цінував над усе «внутрішню самодостатність» поета, вірші, «сповнені самих себе». Та з часом розуміння поезії як «само-собоюнаповнення» поглибилося, про що свідчить Стусова стаття про Симоненка, написана незадовго до арешту і опублікована тільки 1995 р. в ж. «Сучасність». «Є часи, — розмірковує Стус, — коли людина мусить відмовитися від власного «я», щоб вивільнену енергію офірувати для загалу. Є й інші часи, коли — в інтересах загалу — треба всіляко нагадувати й захищати своє природне право бути самим собою (…) Справді жертвування самим собою може бути тільки часовим». Підкреслює, що для «етичної гігієни» поета потрібні години «тиші», коли особистість самовідроджується. «І тільки вже цілком реставрований, коли ти повністю повернений самому собі, можеш відшукувати трагічно-радісні, підсилені власною масою зв’язки з оточенням». Переконаний, що торкатися суспільно значущих проблем поет повинен тільки «з позиції добре чутого власного «я» (Сучасність. — 1995. — №1. — С.144–145). І саме це дало Симоненкові змогу вберегтися від велемовної риторики, залишитися в царині поезії. Надзвичайно суттєве для української поетичної ситуації спостереження!

Не піддаваймося спокусам «якбитології» і не намагаймося передбачити, як далі йшов би творчий розвиток Симоненка, якби він не пішов з життя так непоправно рано. Та про те, що це був би, без сумніву, розвиток бурхливий і плідний, свідчить весь його недовгий і творчий шлях. Адже, почавши творити в досить стандартних рамках радянського поета (мало хто тратить так у повному зібранні творів, як Симоненко), він зумів швидко й інтенсивно перерости себе, набути зросту і сили, залишити нам неповторні симоненківські афористичні формули, вивести суто публіцистичну поезію назустріч поглибленому самовираженню. Певна, що й далі він не зійшов би з цього шляху. Та поезія Симоненка іще більшою мірою, ніж Стусова, — це дерево з обтятою при вершині кроною, дорости до своїх «Палімпсестів» він просто не встиг.

 


Анатоль Перепадя. В якій атмосфері та з ким навчалися?" />

Анатоль Перепадя. В якій атмосфері та з ким навчалися?

Серед новобранців відділу журналістики філологічного факультету 1952 року траплялося немало фронтовиків, багато старших за нас, як Симоненко і я, сімнадцятилітніх. Вони пообсідали керівні посади і блюли ідеологію. Так, один з них, староста курсу Петя Савченко признався Василеві: «Ти зачем сказал, что Джек Лондон лучше Семена Бабаевского? А я пошел и тебя продал» (За це Василя викликали до 3-ої частини до Єлізарова для «внушенія»). Але все одно в своєму колі розмови були відверті. Пам’ятаю, як уночі влаштували зібрання, коли дізналися, що у вождя вже дихання Чейза. Відчували, що ми напередодні великих змін. І найбільше раділи, що буде амністія, випустять родичів з таборів. Василь у розмовах був ще безоглядніший за інших. Пригадую, як уночі зчепився з Приходьком, сусідом по койці, кубанцем і парторгом, говорячи про рабську працю у колгоспах. Приходько не продав його, як Савченко. От і виходило, що з одного боку щирість обмежувалася загрозою доносів, а з другого боку «прагнули години істини». На противагу казенній мертвоті, яка панувала в університетських аудиторіях, молоді уми діставали животворне запліднення від спілкування зі своїми товаришами. Був у 92 кім. гуртожитку на Освіті білосорочечний рум’яногубий блакитноокий інтелігент до самого шпику, єдиний, хто серед двох десятків її мешканців, нічого не писав. Він навчався вже на четвертому курсі російської філології. Провінціали любили посміятися з нього, відчепляли сітку ліжка, щоб він, повертаючись поночі з бібліотеки, провалився. Він охоче слухав, як ми читали вірші, сам читав нам уголос, наприклад, oповідання «Каліостро» Толстого, або казку про Жабу-Царівну (у власному записі білоруською мовою), вів розмови на тему: а що б ви зробили, коли б вам попався лісовик зі зброєю, відпустили б ви його чи не відпустили? (тобто пробував будити національну свідомість). Згодом він нам признався, що збирається стати письменником та ще й білоруським, хоча народився і виріс у Києві і своєї рідної мови ще не знав. Це був Уладзімір Караткевіч. Між іншим, він, ніби передчуваючи Василеве і моє майбутнє, запропонував перекласти тріолет Богдановіча (Василь, не забуваймо, фігурує серед перекладачів чеської і словацької антології). Ось коли ми пробували сили в перекладі — 1952 рік…

Серед щирих друзів Симоненка на першому курсі був Каліхевич, який одразу розгледів талант Василя і став його вірним почитувачем. На першому курсі Василь тільки приглядався до Перепадів (Перепадів було на журналістиці двоє — Анатоль і його двоюрідний брат Владислав) і занотовував ці приглядання у дусі досить недовірливому до їхнього предмету. На другому курсі Василь зійшовся з Юрієм Ячейкіним, оцінивши належним чином його дотепність і блискучі пародії на наших улюблених американських і англійських письменників Конан Дойля, Джека Лондона і французьких Густава Емаре тв Жюля Верна. Ця дружба швидше скидалася на артилерійську дуель. Свідчу це, оскільки я приєднався до них, ставши арбітром цієї перестрілки. У гуртожитку на другий рік нам з Василем буде відмовлено і нас притулив у бараці верстатозаводу у Святошині Ячейкін. Спали ми покотом на підлозі, вранці Юркові батьки підгодовували нас чаєм з ковбасою, нічліжани любили слухати платівку «Гей мамбо, мамбо італьяно» і всі троє писали. Ячейкін уже цілі повісті, я короткі оповідання, а Симоненко вірші. Вставав Василь за селянською звичкою дуже рано, нас будив міцний тютюновий дух його «Прими», і Василь радісно знайомив нас із новим твором. Саме в ті часи ми стали шанувальниками американської літератури, любили джаз і американські хмарочоси і робили стилізації під американських письменників. Американський стиль не тільки змусив нас пошитися в стиляги, а й увійшов у наш менталітет. У симоненковій прозі і в симоненковому епістолярії це видно неозброєним оком. Ось хоча б уривок з одного його листа до мене: «Джентльмен! Ще перед одержанням твого занадто лаконічного і не дуже скромного послання, мав намір опустити в поштову скриньку кілька листівок з тривожним текстом: «Де ти? Обізвися». Маршрути для них вибрав найрізноманітніші — у всі географічні пункти, де ти міг знаходиться. Але одного похмурого ранку мені принесли два конверти. Дуже мило з твого боку, що ти лінуєшся повністю писати моє прізвище. Може, навіть оригінально. Але, якщо ти бажаєш, щоб твої листи були справді конфіденційними і щоб я був їх першим і єдиним читачем, то свої новаторства і екцентричні витівки на конвертах облиш. Це — між іншим. Особливої реакції в месьє Буряківського цитата з твого листа не викликала. Черкеси войовничі люди, а Черкаси обивательське містечко, сер. Є достатні підстави вважати, що мої штанчата найвужчі на тутешньому Бродвеї. Це між іншим».

Так ось, Ячейкін і Симоненко шпигали один одного словами, а я намагався якось їх мирити. Ячейкін, росіянин, «російськопишучий», уособлював собою міську культуру, а Симоненко, налаштований тільки на рідне, але відкритий і до чужого, сільську. При чому темою їхньої перманентної перепалки могло бути щозавгодно: остання постанова ЦК, знайома дівчина, Григорій Сковорода, китайці, які стояли з нами в черзі за пончиками, самі пончики і т. д. і т. п. Я, наче той бармен із міксером у руках, як не намагався колотити міксер, те, що у ньому було налито, ніяк не могло змішатися між собою, оскільки це були рідини з різною питомою вагою.

Дружив Симоненко і з автором вірша «Плакала земля, аж посивіла з горя», вивішеного з факультетською стіннівкою «Слово — зброя» у траурні березневі дні 1953 року. Попервах Василеві довелося навчати білочубого атлета з Требухова законам просодії, той мусив рахувати стопи по пальцях. Ставлення його до Миколи Сома було опікунче-поблажливе. Це нещадне витикання того, як не слід писати, і допомогло зрештою пісняреві взяти справжню, а не фальшиву ноту.

Завдяки добрій університетській бібліотеці ми відкривали для себе і рідну українську літературу. Для Симонекка найбільшими художніми переживаннями стали тичинівські «Замість сонетів і октав», а також повість «Смерть» Антоненка-Давидовича. Принаймні я чув це визнання і добре запам’ятав у квартирі Бориса Дмитровича, куди ми якось завітали удвох з Василем.

Для характеристики раннього Симоненка цікава така деталь. Я купив по дешевинці американську стару портативну машинку і став видавцем творів Симоненка і Ячейкіна. Здебільшого це були пародії, писалися вони в аудиторіях на лекціях, а потім, передруковані мною на «ремінґтоні», ходили по руках на тих же лекціях, бувши своєрідною протиотрутою від тієї нудьги, яка йшла з кафедри. Я видавав журнал під назвою «Утюг» і цілу бібліотечку до цього журналу, як літературний додаток. Василь іноді писав, при чому це в нього виливалося на одному подиху, цілі поеми. Наприклад, «Палата номер 22». Ця поема побудована у вигляді дружних шаржів на гуртожитських сусідів. Цікаво, що моя видавнича діяльність на цьому не закінчилася. Згодом, у видавництві «Веселка», де я редакторував чотири роки, з моєї легкої руки появилися друком симоненківські казки «У країні Навпаки», «Цар Плаксій і Лоскотон» і Ячейкінські «Пригоди капітана Небрехи».

Наш журналістський відділ породив цілий кущ письменників. Назву тих наших однокурсників, які мають свої книжки: Тамара Коломієць, Микола Сом, Віктор Близнець, Анатолій Москаленко, Іван Дубенко, Іван Сподаренко, Іван Шпиталь, Юрій Ячейкін, Василь Чехун, Микола Будник, Юхим Лазарев, Валерій Князюк, Борис Бездольний (Бейлін), аз грішний і ще багато інших, яких наразі не згадав.

Наш курс був експериментальний, тому нам довелося складати, як підрахував Ячейкін, понад сто екзаменів і заліків.

Професура не могла дати нам нічого, Столяренко (іст.-діамат) говорив, наприклад, так: «Когда мне трудно, я вспоминаю Сталина», а згодом, коли всьому нашому факультету прочитали в конференц-залі закриту промову Хрущова, став висловлюватися так: «Когда мне трудно, я вспоминаю Ленина», Іллічевський присвятив своє життя зарубіжній ленініані, Шестопал національну гордість розумів так: робіть, хлопці, так, як євреї, зачіпайтеся в Києві, Суярко знайомив нас з життям за рубежем, розповідаючи як спритно він торгувався з фіннами чи індонезійцями з допомогою циферії, писаної на папірці.

Про міру щирості в студентських віршах Василя Симоненка. Починав Симоненко з лірики, а лірика це не його найсильніша сторона. Оригінальністю ранні вірші не відзначалися, але декого (як уже згаданого Каліхевича) підкупали більшою мірою задушевності, ніж у творах колег.

Звичайно, виношуючи якийсь задум, Симоненко, як усі його тодішні побратими по перу, знав і враховував, що піде, а що не піде. Коли якийсь слухач, звичайно, у присутності інших свідків, питав поета, чому він пише на тему українського буржуазного націоналізму, — Василь похмурнів, питання було йому неприємне і збував його чимось не зразок: «Так треба!» Симоненкові дуже хотілося друкуватися і доводилося давати відчіпного. До партії він вступив, щоб стати кореспондентом «Робітничої газети» по Черкаській області, і, отже, здобути більше часу для своєї Музи, а не ходити цілі дні, запряженому в остобісілу газетярську лямку. Любив хвалитися публікаціями. Наприклад, в один з моїх приїздів до Черкас показує поему «Червові конвалії», надруковану в черкаській молодіжній газеті. Читаю. «Ну, як?» — «Утерта тема. Та ще такий підхід… нічого нового» — «А оце бачиш? Скільки відгуків. Пишуть дівчата» — «Знайшов чим тішитися» — «Ні, не кажи. Мене читають» — «Ти питав саме моєї думки». Багато моїх відгуків Василь здобував листовно, у листах я з притаманною молодості безсторонністю говорив усе. Більше того, наводив не тільки свою власну думку, а й думку інших поціновувачів української поезії, наприклад, такого тонкого любителя цієї Музи, як Євген Попович.

У міру того як мужнів талант Симоненка, ставав він одвертіший і в розмовах. Пам’ятаю, як колись на квартирі Миколи Вінграновського, там ще був Євген Гуцало, Василь говорив про все прямим текстом. Треба врахувати, що вино там лилося за поріг. Вийшли на вулицю, Василь заговорив про смерть (як часто ця костомаха звучала в його віршах, листах, розмовах як передчуття, як доля!), а Гуцало все сперечався, що він особисто не хоче вмирати.

У палаті черкаської лікарні Василь, зсуваючи свої чорні брови і позираючи на нас, на Аллу Горську, на Івана Світличного та інших киян, лихоманковими від смертельної недуги очима, казав про нову дійсність: «Це фашизм! Фашизм!».

Після смерті Максима Рильського і Павла Тичини, які вели колись літературний вечір молодих Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Світлани Йовенко, молоддю почав опікуватися Микола Бажан і, коли він зібрав у себе в кабінеті Драча, Вінграновського, Коротича, Симоненка та інших, Василеві він сказав так: «А вам треба вдосконалюватися». Василь запам’ятав ці непутні слова і, по-моєму, успішно діяв у цьому дусі.

30 січня 1995 року, Київ

Опубліковано вперше            

 


Олесь Обертас. Опозиційні рухи в Україні ХХ століття — традиції боротьби" />

Олесь Обертас. Опозиційні рухи в Україні ХХ століття — традиції боротьби

Всі вже звикли до того, що під час Ірпінських семінарів видавництво «Смолоскип» спільно з Музеєм українського самвидаву організовують зустрічі-конференції шістдесятників і колишніх політв’язнів з творчою молоддю України та спільно обговорюють теми, пов’язані з нашим недавнім минулим.

Цього року оргкомітет вирішив дещо розширити присутність шістдесятників та колишніх політв’язнів на Ірпінському семінарі та запровадив, окрім звичних круглих столів, нову прекрасну традицію — гостьові лекції знакових діячів новітньої історії України.

На політологічній частині лекцію до творчої молоді прочитав відомий дисидент, Голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Горинь, який наголосив на потребі дослідження взаємовпливів подій Помаранчевої революції та опозиційних рухів 1960-1990-х років. На мистецькій частині відбулася теж знакова подія, яка запам’ятається своєю неординарністю, — вступна лекція дисидента, літературознавця та культуролога Юлія Шелеста.

Як і в попередні роки оргкомітету знову вдалося зібрати представників різних поколінь на круглому столі під широкою назвою «Опозиційні рухи в Україні ХХ століття — традиції боротьби».

Мені важко об’єктивно говорити про свій захід, але час уже проаналізувати та синтезувати опозиційні рухи в Україні ХХ століття, простежити початки демократизації України та віднайти взаємозв’язки та розбіжності в традиціях боротьби. Я розумію, що це була одна з перших публічних спроб зібрати воєдино різні покоління учасників опозиційних рухів 1960-2004 років, зібрати дослідників як з України, так і з-за кордону та поговорити про події Помаранчевої революції як певний логічний здобуток попередніх поколінь борців.

Для реалізації цієї мети були запрошені дослідники опозиційних рухів та самі учасники тих подій. Від дослідників виступили Володимир Дмитрієв, аспірант Національного університету ім. Т. Шевченка; Меган Баски, докторант Університету Чікаго та Фулбрайтівський стипендіат та ведучий круглого столу Олесь Обертас, аспірант Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка та Директор Музею українського самвидаву.

Після доповідей науковців до слова запроcили поважних експертів та учасників обговорених подій, зокрема колишній політв’язень, дисидент Юрій Бадзьо з дружиною Світланою Кириченко — від шістдесятників; лідер студентського голодування та Студентської революції на граніті 1990 р. Олесь Доній — від покоління дев’яностих років; один з керівників Громадянської компанії «Пора» Євген Золотарьов та лідер Страйкового комітету «Києво-Могилянської академії» Оксана Білоус — від учасників Помаранчевої революції.

Розмова виявилася дуже цікавою: поставлено багато запитань, що стосувалися як минулого, так і майбутнього України. У ході жвавого обговорення з’ясувалося, що Помаранчеву революцію не можна вважати завершальним етапом демократизації України, і що це ще один етап у змаганні українців за гідне життя.

Сподіваюся, що на Ірпінських семінарах такий діалог поколінь триватиме і надалі, а ми зможемо ще багато цікавих та «каверзних» запитань поставити людям, які творили і творять новітню історію нашої Батьківщини.

 


Роман Корогодський. «А тепер я почитаю поезії нової збірки…»" />

Роман Корогодський. «А тепер я почитаю поезії нової збірки…»

Серед шістдесятників у всіх галузях культури й науки були і є видатні особистості. Про них чимало написано, ще більше наговорено. Наратив, природно, розмаїтий: від… і до… Пам’ять міцно тримає картинки молодости. А що робити, коли у Василя Симоненка не було поважного віку? Тому так істотно, гадаю, уважніше придивитися до загального дискурсу шістдесятництва й у його межах/безмежжі віднайти Василеву Зірку і в черговий раз спробувати відчути потужну світлоносність його, здається, простого слова. Здається…

Понад сорок років тому Василь Симоненко відійшов у вічність. Світ докорінно змінився. Не дивно, що змінилися поняття й самі носії тих понять. Сумно спостерігати творчий занепад талантів молодости. Сумно згадувати народну мудрість: «Життя прожити — не поле перейти…» І радісно вдивлятися в світло далекої (навпаки — близької!) зірки й осягати, за можливістю, в повноті якої потуги заповідався талант Василя Симоненка.

По смерті з’явилася збірка «Земне

тяжіння».

По смерті Євген Сверстюк дасть ключову оцінку Василевої поезії: мовляв, збірка «Тиша і грім» з’явилася, коли поет далеко перейшов за її межі.

По смерті Іван Дзюба на вечорі пам’яті Симоненка в Спілці заманіфестував нове розуміння Василевої поезії й самого поета — як національного. Дзюба знайшов точні й безкомпромісні слова для характеристики стану речей в Україні у світлі боротьби за Симоненка та його поезію як вияв громадянської звитяги поета.

По смерті чинився дикий тиск на родину Симоненка в Черкасах. Звідси — скандал зі «Щоденником» Василя Симоненка. Шалений тиск і наклеп на Івана Світличного, котрий нібито виманив почитати «Щоденник» і не повернув. Насправді Василь свідомо віддав «Щоденник» Світличному.

По смерті Симоненка пішли арешти його друзів.

По смерті «Щоденник» Василя таки потрапляє за кордон. Був опублікований, і всім стало ясно, що вірші на зразок «Ні, не вмерла Україна» пишуться з примусу — як «Партія веде»...

По смерті сам читав свідчення мами Симоненка й Люсі з приводу нового арешту 1972 року Івана Світличного: так, слідчим удалося вирвати в жінок «щиросердечні» свідчення проти Івана Світличного...

По смерті 1966 року вийшла книжка «Поезії», після якої ім’я поета не можна було вимовляти аж до 1981 року. 15 (п’ятнадцять!) років.

По смерті за пропагування імені Симоненка взялися Микола Сом і Олексій Дмитренко, Василеві ще університетські товариші.

По смерті Наталія Скляренко, котра також училася з Василем в університеті, а потім була завлітом театру Лесі Українки, мені зізналася:

— Василь на перших курсах був типовим провінціалом, писав вірші до курсової стіннівки... Звідки таке взялося! Просто в голові не вкладається! Його однокашники так і залишилися віршомазами, а Василь — національний поет.

Оцінка для мене надзвичайно істотна, тому що співпадає зі Сверстюковою, з розмислом самого Симоненка щодо необхідности невпинного долання власної колії й виходу на нові орбіти, й, нарешті, мого переконання, що Василь вмер, уже переживши «Земне тяжіння» і виходячи на нову орбіту, про яку вже не дано було нам довідатися... Однак я спробую дещо реставрувати.

Василь Симоненко знав історію. Від нього я довідався про наказ Леніна труїти криниці перед відступом з України (наступали німці — 1918 рік).

— Труїти криниці! Ви уявляєте? — Якось невідповідно тихо не то спитав, не то вигукнув Василь. Перечитайте казку «Країна Навпаки»: Невишвака — готовий персонаж совєтської антиутопії.

Згадую про розмову з Василем на вокзалі, коли проводжали Михайлину в Карпати. Суть бесіди — Василь збирався професійно взятися за кінодраматургію. Розпитував про кіно. Зокрема, заговорив знову про походження східних і західних слов’ян, про фольклор, героїв; згадував праці Костомарова, Пантелеймона Куліша й замірявся щось зробити на тему різного виховання, різного світовідчування людини сходу і заходу в межах Союзу.

Мені було цікаво, в якому жанрі він це бачить (гадав, що йдеться про науково-популярне кіно), і Василь здивував: мовляв, це має бути сучасна історія кохання двох молодих людей, що вчились у Москві. Він — зі Львова, вона — зі Свердловська чи Новосибірська — десь звідти.

— Василю, вже є такий фільм. Лірична комедія «Свинарка та пастух»...

— О, так ти бачив! — Чомусь він зрадів.

І я бачив. Нам спеціяльно показували як ілюстрацію до теми «Дружба народів». Після перегляду в мене і з’явилося бажання зробити свою версію. Там мала бути цікава сцена в зампарку...

— Так уже є сценарій? — нетерпляче я перебив.

— Ні. Самі фантазії. Але такі, що мені цікаві, ворохобливі. Треба було б і мені податися до Москви на сценарні курси. Драч, здається, збирався, а може, я переплутав з Вінграновським...

Павло Юрківський привіз решту компанії, що відпроваджувала Михайлину, і ми рушили до поїзда...

За півроку Василя не стало.

Симоненко знав ціну «кремлівським зустрічам», у яких брав скромну участь свідка. Ця історія має два виміри: перший — суб’єктивний, оскільки ми зі Сверстюком були в Малому залі тодішнього Жовтневого палацу, де виступав Василь перед від’їздом до Москви, і другий — документ, начебто інтерв’ю Симоненка для «Літературної газети» про кремлівські зустрічі, котре так і не було надруковане (та збереглося в архіві Анатоля Макарова).

Отже, комсомольський вождь київського масштабу Тамара Главак, грім-баба й вольовий комісар у галіфе, зібрала комсомольський «актив» разом з Клубом творчої молоді, щоб дати путівку до Москви зразково-показовому поету-комуністу з «активною громадянською позицією». На роль такого «активіста» було обрано журналіста з глибинки... Василя Симоненка.

Було те в пам’ятні часи, що сьогодні не надаються на жанр репортажу. Сучасна людина не здатна уявити напругу пристрастей залу від читання поезій. Наративне описування також небагато додасть до незбагненної ситуації, коли можна відчути себе щасливим, окриленим усього-навсього від відкрито прочитаної поезії, що відповідає твоєму світовідчуванню, твоєму внутрішньому самоствердженню в атмосфері колективного «я», раптом вибухово розкритої колективної підсвідомости. Мені поталанило пережити тричі такий громадсько-політичний і вкрай особистісний катарсис. І тричі ці події були пов’язані з іменем Василя Симоненка.

І тільки один раз за участи самого Василя — це виступ у малому залі Жовтневого палацу.

Вдруге — Вечір-жалоба, що його провів Іван Світличний у бібліотеці Медінституту.

Втретє — хрестоматійний виступ Івана Дзюби на Вечорі пам’яті Василя Симоненка у Спілці письменників.

Два з трьох організовували комуністичні ідеологи. Особливо перший вечір. І ось що з того вийшло.

Президія за столом майже через увесь кін. У центрі — Тамара Главак. Щось хороше говорить про поета Симоненка, автора збірки «Тиша і грім», який сьогодні звітується поезіями перед відповідальною поїздкою до столиці нашої батьківщини. Далі — «кремлівські зустрічі», «партія», «Микита Сергійович»...

І, нарешті, — Симоненко.

Починає тихо. Ввічливі оплески.

— А тепер я почитаю поезії нової збірки, що підготував до друку. Називається «Земне тяжіння»...

Василь читає поезії без усякого артистичного притиску — в своєму стилі. Просто відтворює зміст твору. І цього виявилося досить, щоб хвиля оплесків наростала від твору до твору. Коли зазвучало: «Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!», в залі стало так тихо, що я чув власне дихання. А далі ж летіли розпечені ядра слів «Пророцтва 17-го року»: «Уже народ — одна суцільна рана... / І кожного катюгу і тирана / Уже чекає зсукана петля».

У деталях Поет помилився. В деталях! А пророцтво Василеве збулося. І почало воно збуватися в той Вечір — зал шаленів від овацій. Розгублена президія перезиралася... А Василь простосердечно чаклував:

...Хай мовчать Америки й Росії,

 Коли я з Тобою говорю!

Тамара Главак встала — бунт на кораблі! Буряково-червоне обличчя пашіло люттю. Стримуючи себе, щоб угамувати пристрасті й зліквідувати СКАНДАЛ, комсомольська провідниця щось белькотіла про громадянський обов’язок і відповідальність...

Пам’ятаю, що ми, Сверстюк і я, чекали Василя на верхньому майданчику сходів, і Василь до нас вийшов, а далі пам’ять відрізало, як ятаганом відрубало, — куди пішли, що робили — пітьма!..

У вже не раз описаному Вечорі пам’яті Василя Симоненка в Спілці запам’яталися два обличчя: одухотворене, завзято-рішуче — Івана Дзюби й точно таке, як у Тамари Главак — буряково-червоне — в Леоніда Новиченка. Леоніда Миколайовича мені було шкода.

Повертаючися з Москви, Симоненко заходив до Світличних, але я про це довідався згодом від Івана. Та з якими настроями він повернувся, довідався через багато років від самого... Василя... і це — не містика. Це — архів.

Толя Макаров передав до Архіву літератури та мистецтва немовби готове інтерв’ю з Василем, яке редакція «Літ. газети», де багато років працював Макаров, не наважилася друкувати. А Толя не викинув у кошик, як належалося б, а зберіг для історії літератури...

Отже, Василь Симоненко, уривки з «Інтерв’ю», весна 1963 р.

«...простота — це, насамперед, правда. А правда, як відомо, завжди насичена почуттям і думкою. Бездумної, холодної правди в природі не існує.

...Очевидно, для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба, передусім, не зраджувати правді, красі й думці.

...хай живе критика! Але без упередження до шукань, без заборони поетові лишатися самим собою. Хай живе нещадна, але розумна критика, бо той, хто не здатний сприймати об’єктивні зауваження — літературний мрець і ніяке штучне дихання не воскресить його.

Наша доба страшна для плаксунів; для борців — вона прекрасна. Нашому поколінню, як, до речі, і всім іншим ґенераціям людства, теж не дано третього: або бездумно плескатися в хвилях буденщини, або ставати капітанами кораблів у океані життя. Навряд чи хтось мріє про долю тріски».

Минуло понад 42 роки. Симоненко навіть восени 1963 був уже інший. Він виходив на нову орбіту з колії «Земного тяжіння». Василь мав стати серйозним драматургом, прецікавим дитячим письменником і до 1972 року міг би чимало створити такого, що докорінно змінило б образ його Музи як лірико-публіцистичної. Йому дано було пізнавати фундаментальні основи буття, й смак до естетичної простоти, звичайно, ускладнювався б мірою заглиблення в незбагненну природу людини, соціально-національних змагань людства у цілому всесвіті.

А 1972 року разом з іншими «капітанами кораблів» Василь Симоненко...

Історія не має умовного способу відтворення часу, і «капітани кораблів» зникли в туманностях залишків океану ГУЛАГу.

…Згадав Василеву оповідь про сценарій, про сцену в зампарку, де закохані молоді дивляться на лева різними очима... Але ж як? Немає відповіді.

Згадав розмову в малесенькому кабінетику Івана Світличного про епос, Іллю Муромця, національних героїв, Єрмака та Наливайка, про народні традиції, національні риси характеру (як на сьогодні — менталітет), про протиставленя завойовника, що нищив до пня беззбройні народи Сибіру (тубільців)… згадав і почав шукати фактографію виникнення явища.

Минали десятиліття й з’ясувалося, що Василева поезія «не в моєму дусі».

«...простота — це, насамперед, правда», — твердив Василь Симоненко 1963 року. Як на мене, це спрощена оцінка. Все значно складніше, і Василь був відкритий до виглиблення полівалентної сутности правди, бо заперечував власною творчістю «Правду» (орган ЦК КПРС) як «усвідомлену необхідність» існування трудящих. Василь був живим, пульсуючим речником шістдесятництва. І таким він залишився в моїй пам’яті. А сьогодні я озираюся на нього й згадую Василів заповіт: знаходити духовні сили, щоб не загрузати в колії напрацьованих ідей, понять, стилів і жанрів, а виходити на нові орбіти. На межі тисячоліть сутність Симоненка — в його заповіті.

Аж тоді збудеться мета наша. І Василева, котру тоді не вільно було обговорювати: «І правда вас вільними зробить». Ми всі цю істину сповідували й гостріше відчували завдяки тому, що в нашому житті був Василь Симоненко.

 

P.S. Редколегія висловлює щире співчуття родині та друзям знаного культуролога та літературознавця Романа Корогодського, який залишив нас передчасно у червні 2005 року.

Вічна пам’ять

 


Нам пишуть" />

Нам пишуть

З радістю та великою подякою подаємо уривок із листа-відповіді Анни Процик на наш революційний спецвипуск «Українського самвидаву» «Широке море України», грудень 2004 року.

Вельмишановний пане редакторе!

Вважаю, що нам усім за океаном, котрі день у день із напруженням слідкували за ходом подій на Майдані, спеціальний випуск «Українського самвидаву» – «Широке море України» був чи не найкращим подарунком у цьогорічний святковий час. Мені так хотілося мати принаймні сто примірників цього випуску, щоб розіслати їх моїм друзям зо всіх сторін світу! Думаю, що блискуча стаття Михайлини Коцюбинської «Ми на Майдані й Майдан у наших серцях» є найкращим зразком поезії у прозі, що вона представляє ту квінтесенцію думок, почувань, стремлінь i бажань, які горіли у наших серцях у ці незабутні дні, але які тільки людина, обдарована Богом правдивим даром Слова, може висказати. Я надзвичайно вдячна авторці, що вона дозволила нам посередництвом своїх глибоких думок і тонких почувань «доторкнутися до того великого катарсису, яким є Майдан». Рівно ж, велике спасибі хочу сказати редакції за те, що в такім короткім часі устигла донести дух Майдану за океан.

Для істориків це число надзвичайно вартісне, особливо тому, що статті писалися ще перед знаттям, чим усе може закінчитися. Я, рівно так, як і авторка статті, у цей час – хоч, правда, у напруженій тривозі, але все-таки у піднесеному дусі – раділа небувалою, неочікуваною полум’яною подією, бо знала, що те, що в ті дні відбувалося на Майдані, без огляду на закінчення, в одну мить, одним махом перекреслить усі наклепи і неправди, всі стереотипи і уявлення у світі про українців як націю. За це розуміння потреби зловити дух часу у, так би мовити, його непорочності, шановній редколегії належиться не тільки глибока подяка, але і гратуляції!

Переконана, що найголовніше – наголошувати на паралелях між українським правозахисним рухом і провідними ідеями і методами «Помаранчевої революції». Ви цю акцію вже почали числом «Українського самвидаву» про Майдан. Певна, що цей наголос є надзвичайно важливий і може спричинитися до видвигнення українського правозахисного руху на належне місце в українській історії.

 

Професор історії Нью-Йоркського університету, доктор Анна Процик

м. Нью-Йорк, США, 19 січня 2005 року

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.