Головна статті
Український Самвидав, № 5(13), грудень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Інтерв’ю з учасниками Помаранчевої революції
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Михайлина Коцюбинська. Ми на майдані і майдан у наших душах" />

 

Михайлина Коцюбинська. Ми на майдані і майдан у наших душах

культуролог, літературознавець,
учасниця шістдесятницького руху

На Майдані в серці Києва «революція іде». Тут зібралася не просто «люди», не «юрба», «натовп», «вулиця», як любить висловлюватися наш гарант, а народ. Останнім часом я якось уникала прямого покликання на це поняття, значною мірою здешевлене й здискредитоване демагогічним надуживанням: поняття «народ» вживали як псевдонім «влади» для освячення політичних амбіцій і мет, насправді не дотичних до його інтересів і волевиявлень.
Та в ці дні я щаслива, бо бачу перед собою народ – не як гіпотетичний імператив, не як віртуальну реальність, не як пропагандистське гасло, а у своїй плоті й крові, у справжньому й сокровенному значенні цього слова. Маю змогу зазирнути в його очі – і то добрі очі, скажу я вам. Розумні, живі, з іскоркою іронії, здатні спалахнути праведним гнівом і зволожитися сльозами у найсвятіші моменти. Серед таких очей почуваєш себе тепло і надійно. Вдячна долі за те, що Господь сподобив мене доторкнутися до того великого катарсису, яким є Майдан.
Відчуваєш, як справджуються, наповнюються реальним змістом політичні категорії, гасла й прогнози. Як наливається смислом і нарешті звучить у гідному контексті слово «Україна». Я не раз солідаризувалася з іронічним зауваженням Юрія Шевельова, що з огляду на масштабне здешевлення цього святого поняття у неправедних устах політиканів і пристосуванців аж хочеться накласти мораторій на слово «Україна». Так от сьогодні цей мораторій знято!
Впевнено входить до лексикону всіх мов світу дзвінке й закличне слово «Майдан». Вже сьогодні можна сказати, що заслуга Майдану в новітній українській історії – не будемо боятися таких слів – неоціненна.
Перше. Майдан поламав усі обивательські стереотипи як щодо нашої молоді, – буцімто аполітичної, цинічної і бездуховної, – так і щодо прірви між поколіннями. Усе виявилося не так. Жертовність – і зваженість, тверезість (не тільки в переносному, а й у прямому значенні) і ентузіазм, не тільки здатність відгукнутися на заклик, а й настроєність на конкретне діло, на конкретну дію. З якою ніжністю годували цих юних із застудженими голосами яблуками й пиріжками літні киянки, здавалося б, із зовсім не політизованих верств. Моя сваха, літня людина, незважаючи на поламану руку, щодня ходила на Майдан як на службу і носила цим дітям все, що, як людина ощадлива, зберігала на чорний день, – ще зовсім добру шубу, теплу шапку, ковдру... Усе це треба бачити!
І якби російські телеканали не обмежувалися показом інтерв’ю з відселекціонованими депутатами, синьо-білих мітингів і блокування адміністрації президента, а показали хоч на мить панораму Майдану, зупинивши об’єктиви на десяткові очей, реакція на наші події в тій же Росії була б іншою. Хоча й так вона аж ніяк не тотожна путінській. Виступаючи по П’ятому каналу, відомий російський рок-музикант Юрій Шевчук сказав, що дедалі менше чути анекдотів про хитрого хохла й сало, натомість здивоване: «А вони, виявляється, класні хлопці!» Не кажу вже про реакцію демократичної (хай, на жаль, і нечисленної) російської інтелігенції.
І загалом, як висловився все на тому ж каналі один відомий модельєр, сьогодні стає модно бути українцем.
Друге. Зруйновано ще один болісний стереотип – про начебто прірву й ворожість між російсько- і українськомовними. Виявляється, прірви немає. Тепло й доречно звучить як музичний супровід майданного побуту російськомовний хіт про «оранжеве небо». А з уст так званих російськомовних я наслухалася за ці дні стільки слів любові до України! Я завжди знала, що не треба квапитися категорично виключати з категорії «українці» усіх поспіль людей, які звикли послугуватися в побуті російською мовою. А в ці дні було озвучено дуже важливу тезу, яка близька мені: у такій Україні – правдивій, теплій, нормальній – хочеться перейти на українську мову тим, хто її знає, і вивчити її тим, хто не знає. Це не примус, не кон’юнктура, а внутрішній імпульс.
Третє. На очах руйнується уявлення про «вічно ембріонну», за висловом Стуса, Україну, яка демонструє потужні й прекрасні пориви, вічний синдром Фенікса – самовідродження (і тому незнищенна у своїй суті!) і водночас нездатність до «спокійної» щоденної самореалізації; у конкретному державному бутті. «Немає ряду нам. Раптових спроб зазубрені шпилі – ото єдине», – писав Стус. Завжди дуже болісно відчувала цю історичну колізію. Так хочеться, щоб у своїй новітній історії ми утверджувалися не так через «Крути» й «голодомор», а «як хазяїн домовитий у своїй хаті і на своєму полі» (Франко).
І от сьогодні мій песимізм потроху розвіюється. І не тільки тому, що бачу перед собою народ. Переді мною конкретні люди, здатні творити конкретні речі, ставити перед собою реальну мету і досягати її. Маю на увазі не тільки Ющенка, який зростає на наших очах (благослови його, Боже) і нашу Юлію Д’Арк (як висловився один французький кореспондент, «і де вони взяли цю дивовижну жінку з простою селянською зачіскою!?), а й діяльних і красномовних, і переконливих – Томенка, Зінченка, Луценка, і тих, хто блискуче провів свою партію у «симфонії» Верховного Суду – Ключковського, Зварича, Катеринчука. Декого відкриваю заново: виявляється, Кінах уміє широко всміхатися, і це йому личить…
У різних проявах відчуваю ту життєдайну константу, яку поет назвав «прямостояння» і «випростування себе». На цьому тлі так прикро спостерігати активність демагогів і перекинчиків, особливо тих, хто ризикнув покласти на вівтар політичної кон’юнктури своє шановане ім’я – сприймаю це болісно, як клінічний випадок.
Молюся за те, щоб у того народу з добрими очима не урвався терпець, адже його безперестанку провокують ті його «слуги», хто мав би прислухатися до нього, і передусім гарант Конституції, що впритул не бажає подивитися Майданові в очі. Навіть я, людина абсолютно мирна й толерантна, відчуваю, як насамоті із собою радикалізуюся у своїх оцінках і помислах. А що й казати про молодь, яка усвідомила, що «пора»...
Звісно, такий радикалізм і глобальна поляризація в суспільстві – симптоми, хай і закономірні, але тривожні й небезпечні. Та не слухайте тих, хто хоче звинувати в цьому Майдан! Людей спровокували до протесту – висунувши на посаду першої особи в державі абсолютно не ту людину, безцеремонно проштовхуючи її всупереч народному волевиявленню і нагнітаючи настрій солодкоголосими кобзонівськими натяками на можливість громадянської війни. Тож дай, Боже, мудрості й витривалості Майданові і врозуми тих, хто пре проти Майдану.
Мене запитують нерідко, чи відчуваю я якусь аналогію, якусь спорідненість між сьогоднішніми радощами й тривогами і духом ренесансу 60-х і дисиденства 70-х. Відповім: так, відчуваю. Ясна річ, інші масштаби, незрівняно менші кількісні параметри, набагато реальніші загрози для кожного, й менш відчутні результати. Хоча як сказати? Хіба вимовити вголос, що король голий, в той час як усі співають йому осанну, – це не вибір і не мужність? І не результат?
Те ж відчуття плеча і прямого хребта, що й на Майдані, попри холодок страху і реальність репресій, готовність «написати» своє життя впоперек запропонованому тобі розлінованому аркушеві. Гуртом прийти на суд над Чорноволом і на знак солідарності кинути йому квітку. Встати на знак протесту проти арештів під час прем’єри «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна», встати на концерті в філармонії, коли виконується напівзаборонений тоді Шевченків «Заповіт». Вечори Клубу творчої молоді – Шевченка у Жовтневому палаці, Лесі Українки на схилах Дніпра, зустрічі з поетами в інститутах і на підприємствах, вечори пам’яті Симоненка у Клубі медінституту й у Спілці письменників. Вперте й свідоме покладання квітів до пам’ятника Шевченкові 22 травня – на очах у «мистецтвознавців у цивільному», у світлі фотоспалахів, знаючи, що завтра тебе виженуть з інституту, звільнять з роботи. На судилищі, влаштованому у трудовому колективі, одному піднести руку за колегу, якого наказано вигнати з роботи. Виступити як свідок у суді і в очі неправедним суддям сказати Правду. Вивезти з табору у найнеймовірніших схованках дрібнесеньким бісером написану твоїм чоловіком чи братом заяву чи звернення. Та й просто писати листи своїм друзям туди, куди «не положено». То також Майдан. Майдан внутрішньої свободи. Майдан незалежності в наших серцях. То зерна, які набирали сили, проростали, явили себе світові референдумом 1991-го, а тепер вибухнули Майданом незалежності 2004-го. Сприймаю його як закономірний розвиток і продовження шістдесятницького Ренесансу й правозахисного руху.

Нещодавно я завершила роботу над книгою своїх спогадів. Закінчила її такими словами: «Ніколи – як би гірко не було від того, що діється, не скажу «в цій країні», бо це моя країна. І завжди солідаризуватимусь з «ірраціональним» оптимізмом поета, певного, що

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,
Не може ж так буть.

Тепер не зможу не дописати якогось post scriptum в помаранчевих тонах. У своєму інтерв’ю «Дзеркалу тижня» кореспондент BBC Світлана Пиркало сказала: «Якби знаття, чим усе закінчиться, я б уже сьогодні писала про революцію». Так от: я вже до цього готова – навіть без того «знаття». Як би далі не склалося, я дякую долі за те, що почула й побачила, як скандує Майдан свої гасла, як диригує тисячоголосим хором пасіонарний Тарас Чубай, як Майдан співав Гімн України (виявляється, всі знають слова!), як дзвенить срібний голос заспівувача Олександра Пономарьова, а ющенятка в помаранчевих шапочках притискають до серця свої рученята.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.