Головна статті
Український Самвидав, № 5(13), грудень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Інтерв’ю з учасниками Помаранчевої революції
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Василь Лісовий.  Помаранчева революція: перспективи та загрози" />

Василь Лісовий.  Помаранчева революція: перспективи та загрози

філософ, суспільствознавець,
політичний в’язень радянських концтаборів

Словом «революція» прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадничі) зміни в будь-якій галузі людської діяльності – світогляді, науці, техніці, суспільно-політичному житті; на противагу еволюції – довготривалим, поступовим, почастинним вдосконаленням. Політичні революції можуть бути насильницькими і мирними. Не кожна з «буржуазних» революцій у Європі відбувалась за сценарієм Французької революції. Але навіть Французька революція породила не тільки якобінство: якраз «романтики» чи «мрійники» залишили нам ту Декларацію прав людини і громадянина, яка і сьогодні є актуальною. Про можливість мирних посткомуністичних революцій свідчать «оксамитові» революції в Центральній Європі (напр., в Чехії 1989-го року) чи недавня революція в Грузії. Якщо масові протести зорієнтовані на мирний характер, то переростання їх у насильницькі залежить від того, наскільки диктаторський чи авторитарний режим задля збереження своєї влади готовий іти на насильство чи провокації.
Мирний характер масових протестів – важлива ознака Помаранчевої революції. Багато людей зауважують ще й особливий настрій: вона не тільки мирна, а й радісна. При одночасному супроводі тривоги. Джерелом цієї радості є усвідомлення людьми своєї гідності – віднайденої в собі здатності до громадянської дії і єднання. А тому моральну характеристику Помаранчевої революції я б висловив як утвердження особистої та національної гідності. Оскільки кожен учасник велелюдних зібрань на Майдані незалежності – і, надіюсь, в інших містах України – почуває себе особистістю, то ці зібрання не виявляють ознак нетерпимості та фанатизму юрби. Самовпевнена віра влади у покірність і безсилля народу, переконаність у тому, що ним можна успішно і безкарно маніпулювати, спричинила почуття обурення – це найважливіша мотивація масових протестів: «ми – не бидло». Брутальна фальсифікація виборів 21-го листопада стала тільки поштовхом до публічного вияву цього обурення.
Якщо говорити про ідеологію нинішніх протестів – про цінності, на яких наголошують учасники протестів – то слова «свобода», «правда», «справедливість», «єдність» і «нація» звучать найчастіше. Мають на увазі передусім свободу від насильства над засадничими правами людини – свободою слова та свободою громадянського волевиявлення. Контроль з боку олігархічних кланів у часи «кучмізму» над мас-медіями, над телеканалами і радіо нагромаджував зростаюче масове невдоволення. Поява 5-го телеканалу означала прорив цієї блокади вільного слова. Як і «повстання» журналістів проти темників. Йдеться не тільки про право громадянина знати суспільно важливі факти в усій їх повноті (а не вдовольнятися відібраною, «просіяною» інформацію), а також про право мати вільний доступ до ідей: до тлумачень фактів у світлі різних ціннісних орієнтацій та перспектив. Тобто йдеться про скасування монополії панівних кланів на оцінку та тлумачення фактів.
Свобода від насильства («свобода від», «негативна свобода»), простір якої в демократичних правових державах передусім означений правами людини, є засадничою: без неї неможлива позитивна свобода – ті життєві перспективи, які реалізують люди, звільнившись від насильства. Одну з таких перспектив учасники масових протестів позначають словом «правда»: йдеться вже не про свободу слова як таку, а про те, що люди говорять. Свобода і правда пов‘язані між собою («Пізнайте правду і вона визволить вас»). Із двох значень слова «правда» – правда як чесність (щирість) і правда як істина – наголос на чесності спрямований передусім проти того різновиду лицемірства (брехні), коли слово використовують як засіб для маскування прихованих цілей. У нашій ситуації найчастіше маємо справу з прикриттям особистих і корпоративних економічних інтересів розмовами про інтереси народу.
Внаслідок злиття бізнесу і політики («олігархізація») егоїстичні економічні інтереси осіб, що об‘єдналися в клани, стали основною причиною всезагальної корупції. Лицемірство і цинізм влади, яка словами про інтереси народу прикривала його пограбування, нагромадило в народі вибуховий потенціал обурення. Поєднання влади з криміналом зробило популярним слово «бандити». Слово «чесність» у цьому контексті означало не тільки відмову від лицемірства і брехні, а й чесне дотримання закону. Ця зорієнтованість Помаранчевої революції на верховенство права, на правову демократію означає цивілізаційний вибір: бути європейською нацією. Тому я згоден з тими, хто означує нинішні масові протести як громадянську революцію. Але оскільки вона відбувається в молодій незалежній державі, існування якої не перевершує і двох десятків літ, то йдеться воднораз про громадянську консолідацію – про формування політичної нації. Формування громадянського суспільства і політичної нації у даному разі збігається.
Але відсутність лицемірства і чесність (щирість) ще не означає звільнення від ілюзій, стереотипів і фобій, успадкованих від комуністичного минулого чи створених політтехнологами в період «кучмізму». Для того, щоб з‘явилось громадянське суспільство, має з‘явитись тип людини відкритої для правди, здатної прислухатися до аргументів іншого і, в разі їхньої виправданості, змінювати свої переконання. Люди, свідомість яких скута закостенілими, непорушними стереотипами не можуть утворити відкрите суспільство. І в даному разі йдеться вже про глибше розуміння правди, про перехід від правди як чесності (щирості) до правди-істини. У даному разі поняття правди-істини не зводиться до простої відповідності тверджень фактів (хоча і це важливо), а про здатність людини до критичної самооцінки як важливої складової критичної самосвідомості. Наявність критичної самосвідомості є запорукою успішного розв‘язання багатьох суспільних проблем. Засобом, який розвиває в людей здатність до критичної самосвідомості і дозволяє досягати розв‘язання цих проблем, є відкрита, чесна публічна дискусія. Чесна не тільки в розумінні відсутності лицемірства (прихованих цілей), а в прагненні учасника дискусії до готовності шляхом самоусвідомлення відмовитися від закостенілих стереотипів, різного роду фобій і міфологем. Це не означає відмову від ціннісних переконань, а тільки свідоме ставлення до них. І саме така публічна дискусія є найнадійнішим шляхом до визнання засадничих цінностей як основи громадянської єдності. Воднораз вона дозволить у кожний історичний момент досягати згоди в розв’язанні цілої низки конкретних суспільних проблем, націлених на забезпечення якомога вищої якості життя. Без розв‘язання цих проблем – економічних, соціальних, культурних – громадянська єдність залишиться лише гаслом, яке швидко зношується (через брак конкретного наповнення!).
Одначе важливою передумовою успішного «щоденного плебісциту» (Ренан), є попереднє усвідомлення і почуття громадянської єдності. Бо якраз це усвідомлення і почуття наснажує віру спільноти людей в свою колективну спроможність розв’язати найгостріші проблеми, а не використовувати ці проблеми для поділу за географічною, соціальною, релігійною чи етнічною ознакою. Безперечно, що почуття цієї солідарності повинно втілюватись у нашій здатності доходити до порозуміння і згоди у розв’язанні конкретних проблем. Розв‘язанні на основі справедливості, не ідеальної, а реально досяжної. Це почуття громадянської солідарності є важливим здобутком Помаранчевої революції. Сподівання, що будь-яка проблема буде розв‘язуватися шляхом відкритого публічного обговорення і на основі справедливості, є одним із найважливіших очікувань теперішніх масових протестів.

Існує очевидна підстава розглядати Помаранчеву революцію як продовження громадянських і національно-визвольних рухів попередніх періодів української історії. У ближчій ретроспективі очевидне те, що єднає її, наприклад, з дисидентським та правозахисним рухом 1960–80-х років: маю на увазі поцінування особистості, свободи (прав людини) та нації. Одначе очевидні і серйозні відмінності між цими двома періодами громадянського руху: рух шістдесятників був малочисельним і переважно інтелігентським. Окрім того, за умови відсутності незалежної держави, формування політичної нації навколо української етнічної серцевини не мало жодної перспективи (тому наголос робився на культурному визначенні нації). Більшою мірою Помаранчеву революцію можна розглядати як продовження масових рухів початку 1990-х. Але вона відрізняється значно більшим числом учасників та ширшою представленістю різних груп – студентів, підприємців, інтелігенції, службовців. Важливою її особливістю є також те, що вона демонструє більшу здатність вивершуватись над відмінностями – соціальними (від бідних і заможних, до багатих), мовними, етнічними, релігійними. Друга відмінність полягає в тому, що вона має політичних лідерів, які мають за собою конструктивний політичний і адміністративний досвід. Якщо навіть в глибині душі вони зберігають емоційну наснагу романтизму, ідеалізму та релігійності, то воднораз вони здатні бути реалістами і прагматиками в конкретних політичних діях. Це важливо: без цього політична боротьба була б приречена на поразку. Я б не сказав, що політичні лідери національно-демократичного руху початку 1990-х не розуміли потреби у розумному прагматизмі: іншим був стан масової свідомості, демократичні лідери не мали за собою добре організованих громадянських структур і самі вони ще не набули відповідного політичного та адміністративного досвіду.
Думаю, помилково було б втискувати Помаранчеву революцію у звичні типології: за соціальними групами чи «класами», які виступають основною рушійною силою революції (згадаймо марксистську класифікацію революцій). Можна, звичайно, вбачати якісь аналогії з буржуазними революціями в Європі (особливо коли брати до уваги громадянський аспект цих революцій), але такі аналогії радше здатні затінити відмінність в історичних ситуаціях. Джерело Помаранчевої революції хоч і містить економічний складник (бідність переважної частини народу і величезне та нечесно здобуте багатство купки олігархів), але основний її мотив морально-правовий.
Хочу завершити ці свої характеристики Помаранчевої революції твердженням про те, що вона тільки розпочалась. Та навіть без огляду на її продовження нинішні масові протести уже є важливим здобутком: вони великою мірою змінили ментальність народу. І все ж повною мірою ці масові протести можна буде назвати революцією, якщо вони матимуть прогресивне продовження – масштабні якісні перетворення українського суспільно-політичного життя. Це залежить від усіх нас. Йдеться, про наступний хід подій. Найважливіша загроза, яка очікує на будь-яку революцію – це опір сил, які не поділяють мети руху, і яким вдається мінімізувати або й звести нанівець його результати. Зокрема перехопивши гасла масових протестів. Тому активність громадянського руху має бути спрямована проти «прихватизації» нашої революції цими силами. Звідси висновок: не заколисувати себе поки що досить скромними здобутками, критично оцінювати реальні результати, але рухатись наполегливо, крок за кроком, у здійсненні тих сподівань на серйозні зміни суспільно-політичному житті, які і були справжнім рушієм Помаранчевої революції. Свобода, правда, справедливість! В єдності – наша сила!



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.