Головна статті
Український Самвидав, № 5(13), грудень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Інтерв’ю з учасниками Помаранчевої революції
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки

Інтерв’ю з учасниками Помаранчевої революції

До респондентів були поставлені наступні запитання:
1. Як Ви оцінюєте загальний настрій народу України після 21 листопада 2004 р.?
2. Ваше ставлення до акції протесту на Майдані Незалежності?
3. Чи можна порівняти шістдесятницький рух з Помаранчевою революцією?
4. Що здобув український народ після подій Помаранчевої революції?
5. Що втратив український народ у зв’язку з подіями Помаранчевої революції?

Іван Дзюба, суспільствознавець, культуролог, літературознавець, учасник шістдесятницького руху

1. Я не можу говорити про настрій усього українського народу. Певно, настрої в Донецьку або Луганську поки що не ті, що в Києві або Львові. І з цим треба рахуватися. Але все таки найактивніша частина українців, мабуть, більшість українців повстала проти неправди, проти беззаконня, проти зрадництва влади. Фактично відбувається, нарешті, формування громадянського суспільства. Люди відкривають одне одного і самих себе, добро і любов у собі. Люди єднаються в бажанні жити по правді, в очищеному від лжі та сваволі суспільстві. Однак висока ціна цієї моральної революції, цілком природно, викликає і настрій глибокої тривоги – з огляду на немалі ще резерви обману і насильства, які залишаються в розпорядженні влади; з огляду на тенденції до розколу суспільства, на яких вона грає.
2. Ці акції хвилюють і надихають. Вони ніби відповідь на трагічне Франкове запитання: «Невже задарма стільки серць горіло// До тебе найсвятішою любов’ю.. ?» Ні, не задарма вони запалили нові серця, їх уже стільки, що дасть Бог, це буде одне велике серце України.
Але дуже важливо, щоб нашій молоді вистачило того героїчного духу, який вона показує сьогодні, – адже не так просто встояти довший час у постійному напруженні, серед зими й негоди, нічим не понизивши тону духовного протистояння світові зла, нічим себе і свій рух не скомпрометувавши.
3. Масштаби незрівнянні. Тоді Микола Холодний написав знамените: «Народ в народі знову ожива». Не дали ожити. Тепер він ожив. Але внутрішній зв’язок між шістдесятництвом і Помаранчевою революцією, звичайно ж, є. Це – ланки однієї традиції.
4. Може здобути справжню незалежність і гідне майбутнє. Якщо переможе Помаранчева революція.
5. Може втратити все, якщо Помаранчева революція зазнає поразки або деградує.

P.S. Тепер кілька слів поза Вашим «темником». Останніми роками, з болем спостерігаючи, як Росія пережовує «незалежну Україну» політично, економічно, культурно, я йшов до песимізму і навіть почав писати книжку під назвою «Хвора нація». Тепер бачу, що помилявся. Особисто для мене це добрий урок – не можна втрачати віри в свій народ.


Оксана Дащаківська,
аспірантка кафедри політології ЛНУ ім. І. Франка, учасниця акцій протесту

1. Те, що відбувалося після 21 листопада, важко назвати революцією. Революція передбачає докорінну зміну соціально-політичного устрою. Зміни устрою не відбулося, навпаки, суспільство підтвердило декларовані державою цілі: розбудова демократії та громадянського суспільства. Однак, те, що відбулося, довело, що суспільство чітко розрізняє декларовану мету та засоби, якими вона начебто досягається. Події Помаранчевої революції стали ключовим моментом для формування української політичної нації, а головне те, що ми – народ України – довели: чітко знаємо, чого хочемо, готові захищати відповідно до закону свої інтереси.
2. У першу чергу, народ та кожна людина відчула себе суб’єктом політичного та історичного процесу, може чинити вплив, а це породжує емоційне піднесення, гордість за себе та за свій народ. Важливим є те, що суспільні настрої були зі знаком «+», тобто не йшлося про ненависть, злість чи застосування сили. Однак таке емоційне піднесення загрожує розчаруванням, якщо перемога не буде досить переконлива, не відразу будуть помітні зрушення, не буде досягнуто значних успіхів тощо. Емоції можуть змінюватися на діаметрально протилежні. Важливо, щоб за рік у нас не було апатично налаштованих громадян щойно народженого народу.
3. Рух шістдесятників та помаранчевий різняться за своїми причинами, цілями, засобами, соціальною базою тощо. Порівнювати їх дуже складно, хоча б тому, що за словами деяких шістдесятників, їх рух прагнув досягти егоїстичної мети інтелектуала – мислити вільно. Політичні вимоги з’явилися трохи згодом, як реакція на цензуру та репресії. Помаранчевий рух мав іншу мету – захист демократії, тобто мета політична. Шістдесятництво – рух, що охопив обмежене коло людей, які єдналися за допомогою засобів літератури та мистецтва. Помаранчевий рух охопив широкі верстви суспільства, при чому представлені як у регіональному, так і у соціальному зрізі.
4. Здобутки революції: громадянське суспільство, нація (і ще раз маємо усвідомлення того, що «Україна не Росія», тут навіть російські політичні технології не діють), мир.
5. Втрати революції: ще раз підняли питання сепаратизму.


Ірина Жиленко,
поетеса, лауреат Шевченківської премії, учасниця шістдесятницького руху

1. Після цинічного маніпулювання виборчим процесом, що його нахабно здійснював уряд, загальний настрій народу мусив би бути гнівно-вибуховим. Кожна окрема людина вже носила в собі оцей темний згусток бунтівливості, який і вивів її на майдан. І сталося диво. Ніяк інакше я не можу пояснити, чому негативна енергія кожної окремої людини, помножена на мільйон таких самих енергій, в сумі своїй дала високо позитивну енергію радості, впевненості і волі до перемоги. Бо назвати оцю майданну спільність народу простим мітингом – не можна. Це – свято, урочиста містерія злету душі над тілом, всечасності над тимчасовістю, ідеального над комашиним. І вислів «З нами Бог!» набув правдивого змісту. Там, де правота – там Бог. Там, де Бог – там радість. А там, де радість – там благородне ставлення до суперника.
Жодного усміхненого обличчя не бачила я у «синьо-білих» лавах. Вони і в натовпі були відокремленими, кожен зі своїм згустком негативної енергії. Їм не дано збагнути радісного сплеску всеспільності жовтогарячих. Тому і пояснюють його (в міру свого розуміння) «наколотими помаранчами».
2. До акцій протесту не можна ставитися однозначно. Як і все в цьому світі, вони мають своє добро і своє зло. Історія дала нам багато прикладів страшних, руйнівних наслідків виступів одурених мас. Тому особисто я воліла би жити в такій державі, де масі не було би потреби заявляти про себе. Як це є в цивілізованих країнах.
3. Кожній людині здається, що колись, у часи її молодості все було і краще, і значніше. В 60-ті нас, бунтарів, було не так і багато. Виступи наші не конструював ніякий технолог, вони були аматорські, а тому – і щиріші, і беззахисніші. Одна справа, коли тебе за участь в акції нагодують і похвалять на 5-му каналі, а інша – коли тобі в обличчя клацають численні фотоапарати кагебістів, і перспектива опинитися в Мордовській АРСР стає все реальнішою.
В усьому ж іншому (тобто в загальному настрої піднесеності, одухотвореності) всі справедливі акції схожі. Ми теж сміялись, скандували гасла, співали, носили запалені смолоскипи і дуже пишалися нашим мітинговим братством.
4. Питання передчасне. Поживемо – побачимо. Але безперечно одне: український народ здобув у цих подіях самого себе, згуртувався, зріс політично і духовно. Помаранчева революція за якихось два тижні українізувала населення нашої держави більше, ніж за 13 років незалежності. І водночас навчила братському ставленню до всіх націй у всіх регіонах України.
5. Мабуть, про утрати не йдеться, бо втрачати, врешті, і не було чого. Держава гнила, і гнійник, аби вилікувати, треба було перш за все розкрити й вичистити од гною. Ми розкрили його, і слава Богу. Тепер є надія на одужання.

 

Юлія Раднюк, студентка ІІ курсу відділення Сходознавства Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, учасниця акцій протесту

1. Нарешті, за останні тринадцять років українці наважилися довести те, що ми не натовп, а громадяни.
Врешті-решт ми не посоромилися висловити свою думку вголос. Перш за все, «акція протесту» (чи революція, може, страйк) згуртувала величезну кількість людей. Взаємодопомога, єднання, цілеспрямованість… Такі слова можуть слугувати означенням подій.
Як до помаранчевого революційного духу можна ставитися негативно?
2. Можливо, це якийсь всенародний відпочинок після емоційного вибуху. Після такого довготривалого душевного бунту все ж таки трошечки стомилися всі. Але цікаво, цей спокій – перед святкуванням чи перед бурею.
3. Можливо, якоюсь мірою і можна. Там і там був відчутний дух протесту. Шістдесятники, безумовно, революціонери, як і ми сьогодні, але ж їх бунт так і залишився лише душевним. Звичайно, то був певний страйк в літературі. Одним словом, він пройшов значно тихіше, ніж сьогоднішній.
4. Право слова, можливість єднання та чергове ствердження патріотичності – перші пункти в списку здобутків.
5. Щодо недоліків. Важко виокремити якийсь певний ряд недоліків. Можливо, згодом стане видніше та помітніше. Проте це буде згодом…

 

Ян Чайковський, редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї», аспірант кафедри політології ЛНУ ім. І. Франка, учасник акцій протесту

1. Акції протесту, що відбулися в Україні, викликали у мене відчуття здійснених прогнозів і підтвердження мрії. Незважаючи на скептицизм, щоб базувався на тезі пасивності українців як народу, мої внутрішні передчуття здатності до його самоорганізованого протесту проти утисків таки стали реальністю. Тому для мене це лише підтвердження очікувань демократичного розвитку української держави.
2. Будь-яка революція відбувається, лише якщо рівень економічного розвитку є достатнім, щоб кожен зміг відстояти своє право голосу. Це і показали акції протесту. Україна має достатній економічний потенціал, щоб почати демократичний розвиток вже не тільки на рівні заяв високопосадовців, що вже кожен готовий відповідати за свою позицію і відстоювати її, за що завжди приходиться платити. Я гордий за те, що українці вже здатні платити за свої права. Це і є основна оцінка настроїв українців..
3. Цей рух неможливо порівняти з шістдесятниками, бо шістдесятники мали інші цілі, потенціал та базу, на якому цей рух базувався.
4. Український народ здобув право називатися народом, українська держава здобула право називатися державою, і кожен, хто прийде до влади, тепер буде пам’ятати, що акції протесту мають одну властивість, кожна наступна є завжди більша за попередню. І якщо на вулиці сьогодні вийшло 3–5 мільйонів, то акції протесту, які можуть бути спричинені невідповідною політикою уряду чи президента, виведуть вже 5–10 млн. Українці нарешті створили відчуття Дамоклового меча у влади.
5. Народ втратив ілюзії щодо ролі та функцій держави, що дасть можливість сформувати демократичне та заможне суспільство.

 

Богдана Матіяш, аспіранка кафедри філології та викладач кафедри української мови НаУКМА, випусковий редактор часопису «Критика», учасниця акцій протесту

1. Найперше, що український народ здобув у Помаранчевій революції – це відвагу протестувати, здатність позбутися страху, заявити свою позицію (пригадайте: в перші дні після другого туру виборів, коли люди щойно прийшли на Майдан, ніхто з нас ще не знав, чи застосовуватимуть проти народу силові методи, однак ніхто не поспішав розходитися), нагоду пізнати самих себе. Ми побачили одні одних і ствердили, що ми єдиний, сильний народ, що не потребує, аби нас ділили на Схід і Захід, Північ та Південь, україномовних і російськомовних, першо-, друго- й третьосортних тощо… Ми відчули, що наші спільні зусилля (навіть якщо це просто стояння пліч-о-пліч) щось вартують. Те, що здавалося недосяжним і неможливим в Україні (те ж таки анулювання результатів виборів), виявилось реальним. Ми змогли чогось досягти, бо були разом.
Загальні настрої народу складно оцінити, бачачи лише Київ. Мій колега з Харкова, приїхавши котроїсь неділі на Майдан, сказав: «Знаєш, таке враження, що я потрапив у іншу країну. У нас всі озлоблені одні на одних: штовхаються, лаються...», тож про загальні настрої на Сході можна скласти уявлення... Навіть те, що було в Києві, – тотальне єднання, готовність віддати ближньому їжу, чай та шкарпетки – таки не більше, ніж одноразова акція. Не певна, що ті, хто зараз ще залишився в наметовому містечку, почувають, що ними посилено опікуються... Ейфорія переживання того, що ми всі поруч, «разом, багато і нас не подолати», потроху зменшувалась, що довше доводилося мерзнути на Майдані. Я вже згадувала про постійні перепади настроїв учасників протестних акцій від тотальної депресії до ейфорії – навряд чи цей стан можна назвати аж надто позитивним. Нестабільність ставлення до перебігу цієї-таки Помаранчевої революції – то критика, то захоплення вчинками її лідерів – теж спричиняла своєрідне розхитування уподобань народу.
Недовіра ж до Ющенка, яка теж зароджувалась час від часу в тих, хто голосував саме за нього, все частіше провокувала репліки: «Юля – ось наш президент». До чого спричиниться ось така зміна настроїв народу (зрештою, нераз цілком виправдана), не братимуся прогнозувати...
2. Ставлення до Майданових акцій протесту... Щойно вони починалися, була певність, що настав той момент, коли не вийти на Майдан просто не можна. Це був просто громадянський обов’язок – бути там. А під час перебігу Помаранчевої революції утверджувалось розуміння того, що це час, коли кожен має добре зробити свою справу, нехай навіть це буде щось зовсім маленьке... Нехай це буде просто присутність на мітингах чи готування чаю та канапок для тих, хто мерзне в наметах, біля Кабміну та Верховної Ради. Чергування в наметовому містечку, коли треба – вдень, коли треба – вночі. І неодмінно – розуміння своєї позиції та того, по що ми прийшли на Майдан.
Не долучитися до акцій протесту не можна було, якщо ми ще не полишили сподівань жити колись у нормальній державі... Поки що в це ще віриться.
3. Всі протестні рухи в чомусь та можна порівняти, але насправді не бачу потреби зіставляти Помаранчеву революцію з рухом шістдесятників. Це можна зробити радше для того, аби вказати на відмінності між ними. Шістдесятників була купка, але, вочевидь, кожен із представників цього руху добре знав свої обов’язки та можливості. Нас було багато, але ми не завжди знали, чого від нас чекають і кого нам слухатись. Часом на Майдані в мене виникала думка: «Цікаво, доки ми, стоячи на майдані, є народом, а коли перетворюємося просто в натовп?» Здається, в Майданному досвіді в якісь миті ця грань ставала майже непомітною – чимало хто з присутніх на мітингах просто знав, що «підтримує Ющенка» й не більше, себто в середньому рівень політичної свідомості більшості сьогочасних «страйкарів-«протестантів» - революціонерів» навряд чи варто й порівнювати з рівнем свідомості учасників шістдесятницького руху. Наголошу, однак, що тут мені йдеться саме про більшість.
Зрештою, і засоби боротьби, і методи були інші. Врешті, й тривалість її не порівняти... Помаранчева революція не могла тривати аж надто довго: всі добре пам’ятали, що чекає робота, кінець року, річні звіти тощо, розривались між Майданом і офісами й терпляче чекали, коли все це закінчиться... Шістдесятники мали – говорячи сучасною мовою – довготривалий проект опору... Відмінності поміж цими двома рухами можна називати й називати... Що було спільного? Потреба свободи, правди та вибору, поцінування гідності кожної людини. Але це, зрештою, властиве чи не кожному протестному рухові.
4. До здобутків можна зарахувати й мовну терпимість, яка так несподівано проявилась саме під час «революційних» подій (усе-таки є потреба нарешті залапкувати це слово: почасти-бо ми мали демократичний страйк, а в дечому все, що відбувалося, скидалося на шоу, особливо якщо зважити на концертну програму та періодичні феєрверки), хоча що вона додала до вирішення мовного питання, покаже час.
Традиційно можна б сказати щось про свободу: нібито ось, ми нарешті відчули її смак... Здається, однак, річ не в тому, що нам вдалося її відчути, нею потішитися. Куди важливіше її пережити внутрішньо, жити далі з цим відчуттям...
5. Говорити, що ми щось «втратили» – надто сильно, можна радше вказати на певні негативи. Під час переговорів із владою в частини людей дещо (дуже?) похитнулась довіра до Ющенка. Якщо зважити на досвід східних міст, де під час революції населення ділилося на дві групи, доволі вороже налаштовані одна проти одної, за негатив можна вважати таку внутрішню розколеність: механізм «двох Україн» – назвімо це умовно так – було втілено в локальних масштабах. Саме тому – якщо йдеться про втрати – можна говорити й про певну втрату довіри людей, які підтримували різних кандидатів, одні до одних.
Зрештою, якщо говорити про Київ, можна було спостерегти й тут певну нестабільність настроїв: від тотальної ейфорії люди переходили ледь не до тотальної депресії, а опозиційні лідери, здається, не знали механізму, яким би можна було регулювати ці зміни станів.
Можна додати ще хіба те, що ми врешті позбулися політичної байдужості й аморфності: несуттєво, кого з кандидатів підтримував народ, але політична активність електорату загалом зросла, хоч це вже аж ніяк не недолік: просто те, чого врешті теж позбулися.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.