Головна статті
Український Самвидав, № 5(13), грудень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Інтерв’ю з учасниками Помаранчевої революції
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Широке Море України: Спеціальний випуск, присвячений подіям Помаранчевої революції " />

Широке Море України: Спеціальний випуск, присвячений подіям Помаранчевої революції


Євген Сверстюк. ПОРА!" />

Євген Сверстюк. ПОРА!

філософ, літературознавець,
політичний в’язень радянських концтаборів

Те море складається з краплин. Якби кожна краплина не заясніла 22 листопада на Майдані Незалежности, ми й не знали б про те море...
Так само і півстоліття тому. Усі думали, що «буряки рядочками стеляться листочками», народ покидає свої одвічні оселі, щоб затопити їх водами Дніпра, а «мудра партія» наставляє нових і нових керівників.
Аж раптом на початку 1960-х виявилось, що є народ і є ОСОБИ, які кидають слова-перли і слова-мечі – проти течії. Спершу скромно:

я не слуга його –
я син його на чатах
(Микола Вінграновський)

А це вже суперечка. Посеред маскараду вірнопідданости Василь Симоненко говорить досі нечувані слова:

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права...

А чорним воронам, які задумалися про убитого коня, Ліна Костенко нагадує про їх тимчасовість:

Ще ви, чорні, передохнете,
Поки кінь той упаде!

Національний опір шістдесятників засвітився поодинокими зорями над широким морем України, і в ті зорі почали вдивлятися люди.
І тут запрацювали вогнегасники і зорегасники. В 1972 році накинули людям на очі тюремні грати.
Але зорі на вічному небі їм непідвладні.
Книжка «Широке море України», видана в 1972 році в Парижі у видавництві «Смолоскип», була живим відлунням на спробу темних сил перетворити море України на кригу.
Це тільки одна з книг «Документи самвидаву», виданих Осипом Зінкевичем. Але вона виділяється глибиною проблемних матеріалів і вічно живою назвою, яка періодично в історії засвічується в очах народу морем вогнів...
Листопадовий Майдан незалежности в Києві нині чи не найповніше в нашій історії демонструє широке море України.
Зараз воно мені бачиться глибшим і повнішим, ніж тоді, коли з’явилася ця назва в моєму есеї «Іван Котляревський сміється», написаному в 1969 році до 200-річчя Котляревського.
Народ гнітить та сама змора і злоякісний режим, який мало змінився. Але молодь виросла вже не в атмосфері тотального страху і постійної загрози арештів. 20 років не було скошування голів, які височать. Хоча й діяли пружини виселення молоді в найми на чужину.
Таких мінімальних умов виявилося досить, щоб вибухнула українська помаранчева демократична революція – на погибель олігархічному режимові, який замінив комуністичний. Вони – тимчасові, а море – вічне.


Роман Корогодський. ПОРА!" />

Роман Корогодський. ПОРА! 

культуролог, літературознавець,
учасник шістдесятницького руху
 

Пора! Пора прокинутись і оглянутись, у які хащі нас хочуть завести. Моя генерація тоталітарне існування знає не з наукового джерелознавства, а з конкретного прагнення жити душею і конкретних репресій, в’язниць, таборів, років безробіття, позбавлення права друкуватися, коли заблокована сама душа, здійснюється спроба полому душі. Тому наші репресовані шістдесятники означені як в’язні сумління.
Пора прокинутись, сумління стукає у двері долі кожної мислячої людини. Євген Сверстюк – лицар без страху та докору – мені тихо каже: «Романе, зараз кожен з нас має працювати за десятьох». У часописі «Наша віра» Євген Сверстюк пише: «Не вибори, а вибір».
За тріскотнею політологів і шулерів від політики про вибори втрачається доленосний сенс історії України на майбутнє. Простір Євразії знову став реальністю, і то не економічної рентабельності, доцільності, а політичної неоколоніальної залежності. Ось чому йдеться не лише про вибори, а таки про вибір і відповідальність кожного громадянина.
Пора прокинутись і згадати тяжкий спадок духовного рабства, наївної глупоти та пристрасної любові до начальства і влади, любові й панічного остраху «как бы чего не вышло». Іван Дзюба у двох недавніх числах щотижневика «Дзеркало тижня» усім в Україні сущим нагадав напівзабутого російського генія Салтикова-Щедріна з єдиною метою, аби ми подивилися в дзеркало сатирика й побачили нас із вами, наші вибори й сучасний світ узагалі. Звичайно, йдеться про перевернутий догори ногами світ, коли українські ЗМІ вирішили хвацько доповнити картинки абсурду й містифікації історії «города Глупова» політологічним колоритом цинізму та продажності без берегів. Салтиков-Щедрін як у воду дивився, коли надав слово глибокодумному пройдисвіту з великим майбутнім (цитую): «Я бажав би одного. Хай роздумують, хай обмінюються думками, але так, щоб ніхто цього не помітив».
Пора нам усім, цілій нації, тобто усім народам, усім конфесіям, російськомовним і україномовним, усім різномислячим громадянам України стати помітною і нездоланною силою здобуття завтрашнього дня, коли наші громадяни з далекої глибинки відчують смак сказаного нашою національною поеткою Ліною Костенко: «Я просто люблю свободу».
Це ж так просто любити свободу. Її, свободу, любили Василь Стус, Валерій Марченко, Іван Світличний і заради свободи пішли на смерть. Друзі Івана Олексійовича Світличного написали і видали книжку спогадів «Доброокий» (так назвав його Стус).
Надійка Світлична – в’язень сумління – приїхала з далекої Америки, аби приєднатися до зустрічей з громадськістю Житомира, Луганська, Харкова й розповісти в наші дні про ідеали свого брата й всього шістдесятництва, що так актуалізувалися сьогодні.
Це була акція «Громадської ініціативи», до яких приєдналася «Гельсинська група»: Василь Овсієнко, Микола Горбаль, також колишні в’язні сумління і нова генерація – Харківська правозахисна група на чолі з Євгеном Захаровим.
Пора відчути смак свободи. Усім, усім, усім прийти на дільниці й проголосувати 26 грудня. Це ж так природно й просто дбати про майбутнє дітей.
Пора всім, хто ще вчора спав, прокинутися і взятися за діло, і тим самим посилити в десятки разів наш спільний опір усіх генерацій інтелігенції на Сході й Заході, на Півночі й Півдні України, опір владі зла, фальші, владі корупції і насильства. Пора...


Інтерв’ю з учасниками Помаранчевої революції

До респондентів були поставлені наступні запитання:
1. Як Ви оцінюєте загальний настрій народу України після 21 листопада 2004 р.?
2. Ваше ставлення до акції протесту на Майдані Незалежності?
3. Чи можна порівняти шістдесятницький рух з Помаранчевою революцією?
4. Що здобув український народ після подій Помаранчевої революції?
5. Що втратив український народ у зв’язку з подіями Помаранчевої революції?

Іван Дзюба, суспільствознавець, культуролог, літературознавець, учасник шістдесятницького руху

1. Я не можу говорити про настрій усього українського народу. Певно, настрої в Донецьку або Луганську поки що не ті, що в Києві або Львові. І з цим треба рахуватися. Але все таки найактивніша частина українців, мабуть, більшість українців повстала проти неправди, проти беззаконня, проти зрадництва влади. Фактично відбувається, нарешті, формування громадянського суспільства. Люди відкривають одне одного і самих себе, добро і любов у собі. Люди єднаються в бажанні жити по правді, в очищеному від лжі та сваволі суспільстві. Однак висока ціна цієї моральної революції, цілком природно, викликає і настрій глибокої тривоги – з огляду на немалі ще резерви обману і насильства, які залишаються в розпорядженні влади; з огляду на тенденції до розколу суспільства, на яких вона грає.
2. Ці акції хвилюють і надихають. Вони ніби відповідь на трагічне Франкове запитання: «Невже задарма стільки серць горіло// До тебе найсвятішою любов’ю.. ?» Ні, не задарма вони запалили нові серця, їх уже стільки, що дасть Бог, це буде одне велике серце України.
Але дуже важливо, щоб нашій молоді вистачило того героїчного духу, який вона показує сьогодні, – адже не так просто встояти довший час у постійному напруженні, серед зими й негоди, нічим не понизивши тону духовного протистояння світові зла, нічим себе і свій рух не скомпрометувавши.
3. Масштаби незрівнянні. Тоді Микола Холодний написав знамените: «Народ в народі знову ожива». Не дали ожити. Тепер він ожив. Але внутрішній зв’язок між шістдесятництвом і Помаранчевою революцією, звичайно ж, є. Це – ланки однієї традиції.
4. Може здобути справжню незалежність і гідне майбутнє. Якщо переможе Помаранчева революція.
5. Може втратити все, якщо Помаранчева революція зазнає поразки або деградує.

P.S. Тепер кілька слів поза Вашим «темником». Останніми роками, з болем спостерігаючи, як Росія пережовує «незалежну Україну» політично, економічно, культурно, я йшов до песимізму і навіть почав писати книжку під назвою «Хвора нація». Тепер бачу, що помилявся. Особисто для мене це добрий урок – не можна втрачати віри в свій народ.


Оксана Дащаківська,
аспірантка кафедри політології ЛНУ ім. І. Франка, учасниця акцій протесту

1. Те, що відбувалося після 21 листопада, важко назвати революцією. Революція передбачає докорінну зміну соціально-політичного устрою. Зміни устрою не відбулося, навпаки, суспільство підтвердило декларовані державою цілі: розбудова демократії та громадянського суспільства. Однак, те, що відбулося, довело, що суспільство чітко розрізняє декларовану мету та засоби, якими вона начебто досягається. Події Помаранчевої революції стали ключовим моментом для формування української політичної нації, а головне те, що ми – народ України – довели: чітко знаємо, чого хочемо, готові захищати відповідно до закону свої інтереси.
2. У першу чергу, народ та кожна людина відчула себе суб’єктом політичного та історичного процесу, може чинити вплив, а це породжує емоційне піднесення, гордість за себе та за свій народ. Важливим є те, що суспільні настрої були зі знаком «+», тобто не йшлося про ненависть, злість чи застосування сили. Однак таке емоційне піднесення загрожує розчаруванням, якщо перемога не буде досить переконлива, не відразу будуть помітні зрушення, не буде досягнуто значних успіхів тощо. Емоції можуть змінюватися на діаметрально протилежні. Важливо, щоб за рік у нас не було апатично налаштованих громадян щойно народженого народу.
3. Рух шістдесятників та помаранчевий різняться за своїми причинами, цілями, засобами, соціальною базою тощо. Порівнювати їх дуже складно, хоча б тому, що за словами деяких шістдесятників, їх рух прагнув досягти егоїстичної мети інтелектуала – мислити вільно. Політичні вимоги з’явилися трохи згодом, як реакція на цензуру та репресії. Помаранчевий рух мав іншу мету – захист демократії, тобто мета політична. Шістдесятництво – рух, що охопив обмежене коло людей, які єдналися за допомогою засобів літератури та мистецтва. Помаранчевий рух охопив широкі верстви суспільства, при чому представлені як у регіональному, так і у соціальному зрізі.
4. Здобутки революції: громадянське суспільство, нація (і ще раз маємо усвідомлення того, що «Україна не Росія», тут навіть російські політичні технології не діють), мир.
5. Втрати революції: ще раз підняли питання сепаратизму.


Ірина Жиленко,
поетеса, лауреат Шевченківської премії, учасниця шістдесятницького руху

1. Після цинічного маніпулювання виборчим процесом, що його нахабно здійснював уряд, загальний настрій народу мусив би бути гнівно-вибуховим. Кожна окрема людина вже носила в собі оцей темний згусток бунтівливості, який і вивів її на майдан. І сталося диво. Ніяк інакше я не можу пояснити, чому негативна енергія кожної окремої людини, помножена на мільйон таких самих енергій, в сумі своїй дала високо позитивну енергію радості, впевненості і волі до перемоги. Бо назвати оцю майданну спільність народу простим мітингом – не можна. Це – свято, урочиста містерія злету душі над тілом, всечасності над тимчасовістю, ідеального над комашиним. І вислів «З нами Бог!» набув правдивого змісту. Там, де правота – там Бог. Там, де Бог – там радість. А там, де радість – там благородне ставлення до суперника.
Жодного усміхненого обличчя не бачила я у «синьо-білих» лавах. Вони і в натовпі були відокремленими, кожен зі своїм згустком негативної енергії. Їм не дано збагнути радісного сплеску всеспільності жовтогарячих. Тому і пояснюють його (в міру свого розуміння) «наколотими помаранчами».
2. До акцій протесту не можна ставитися однозначно. Як і все в цьому світі, вони мають своє добро і своє зло. Історія дала нам багато прикладів страшних, руйнівних наслідків виступів одурених мас. Тому особисто я воліла би жити в такій державі, де масі не було би потреби заявляти про себе. Як це є в цивілізованих країнах.
3. Кожній людині здається, що колись, у часи її молодості все було і краще, і значніше. В 60-ті нас, бунтарів, було не так і багато. Виступи наші не конструював ніякий технолог, вони були аматорські, а тому – і щиріші, і беззахисніші. Одна справа, коли тебе за участь в акції нагодують і похвалять на 5-му каналі, а інша – коли тобі в обличчя клацають численні фотоапарати кагебістів, і перспектива опинитися в Мордовській АРСР стає все реальнішою.
В усьому ж іншому (тобто в загальному настрої піднесеності, одухотвореності) всі справедливі акції схожі. Ми теж сміялись, скандували гасла, співали, носили запалені смолоскипи і дуже пишалися нашим мітинговим братством.
4. Питання передчасне. Поживемо – побачимо. Але безперечно одне: український народ здобув у цих подіях самого себе, згуртувався, зріс політично і духовно. Помаранчева революція за якихось два тижні українізувала населення нашої держави більше, ніж за 13 років незалежності. І водночас навчила братському ставленню до всіх націй у всіх регіонах України.
5. Мабуть, про утрати не йдеться, бо втрачати, врешті, і не було чого. Держава гнила, і гнійник, аби вилікувати, треба було перш за все розкрити й вичистити од гною. Ми розкрили його, і слава Богу. Тепер є надія на одужання.

 

Юлія Раднюк, студентка ІІ курсу відділення Сходознавства Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, учасниця акцій протесту

1. Нарешті, за останні тринадцять років українці наважилися довести те, що ми не натовп, а громадяни.
Врешті-решт ми не посоромилися висловити свою думку вголос. Перш за все, «акція протесту» (чи революція, може, страйк) згуртувала величезну кількість людей. Взаємодопомога, єднання, цілеспрямованість… Такі слова можуть слугувати означенням подій.
Як до помаранчевого революційного духу можна ставитися негативно?
2. Можливо, це якийсь всенародний відпочинок після емоційного вибуху. Після такого довготривалого душевного бунту все ж таки трошечки стомилися всі. Але цікаво, цей спокій – перед святкуванням чи перед бурею.
3. Можливо, якоюсь мірою і можна. Там і там був відчутний дух протесту. Шістдесятники, безумовно, революціонери, як і ми сьогодні, але ж їх бунт так і залишився лише душевним. Звичайно, то був певний страйк в літературі. Одним словом, він пройшов значно тихіше, ніж сьогоднішній.
4. Право слова, можливість єднання та чергове ствердження патріотичності – перші пункти в списку здобутків.
5. Щодо недоліків. Важко виокремити якийсь певний ряд недоліків. Можливо, згодом стане видніше та помітніше. Проте це буде згодом…

 

Ян Чайковський, редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї», аспірант кафедри політології ЛНУ ім. І. Франка, учасник акцій протесту

1. Акції протесту, що відбулися в Україні, викликали у мене відчуття здійснених прогнозів і підтвердження мрії. Незважаючи на скептицизм, щоб базувався на тезі пасивності українців як народу, мої внутрішні передчуття здатності до його самоорганізованого протесту проти утисків таки стали реальністю. Тому для мене це лише підтвердження очікувань демократичного розвитку української держави.
2. Будь-яка революція відбувається, лише якщо рівень економічного розвитку є достатнім, щоб кожен зміг відстояти своє право голосу. Це і показали акції протесту. Україна має достатній економічний потенціал, щоб почати демократичний розвиток вже не тільки на рівні заяв високопосадовців, що вже кожен готовий відповідати за свою позицію і відстоювати її, за що завжди приходиться платити. Я гордий за те, що українці вже здатні платити за свої права. Це і є основна оцінка настроїв українців..
3. Цей рух неможливо порівняти з шістдесятниками, бо шістдесятники мали інші цілі, потенціал та базу, на якому цей рух базувався.
4. Український народ здобув право називатися народом, українська держава здобула право називатися державою, і кожен, хто прийде до влади, тепер буде пам’ятати, що акції протесту мають одну властивість, кожна наступна є завжди більша за попередню. І якщо на вулиці сьогодні вийшло 3–5 мільйонів, то акції протесту, які можуть бути спричинені невідповідною політикою уряду чи президента, виведуть вже 5–10 млн. Українці нарешті створили відчуття Дамоклового меча у влади.
5. Народ втратив ілюзії щодо ролі та функцій держави, що дасть можливість сформувати демократичне та заможне суспільство.

 

Богдана Матіяш, аспіранка кафедри філології та викладач кафедри української мови НаУКМА, випусковий редактор часопису «Критика», учасниця акцій протесту

1. Найперше, що український народ здобув у Помаранчевій революції – це відвагу протестувати, здатність позбутися страху, заявити свою позицію (пригадайте: в перші дні після другого туру виборів, коли люди щойно прийшли на Майдан, ніхто з нас ще не знав, чи застосовуватимуть проти народу силові методи, однак ніхто не поспішав розходитися), нагоду пізнати самих себе. Ми побачили одні одних і ствердили, що ми єдиний, сильний народ, що не потребує, аби нас ділили на Схід і Захід, Північ та Південь, україномовних і російськомовних, першо-, друго- й третьосортних тощо… Ми відчули, що наші спільні зусилля (навіть якщо це просто стояння пліч-о-пліч) щось вартують. Те, що здавалося недосяжним і неможливим в Україні (те ж таки анулювання результатів виборів), виявилось реальним. Ми змогли чогось досягти, бо були разом.
Загальні настрої народу складно оцінити, бачачи лише Київ. Мій колега з Харкова, приїхавши котроїсь неділі на Майдан, сказав: «Знаєш, таке враження, що я потрапив у іншу країну. У нас всі озлоблені одні на одних: штовхаються, лаються...», тож про загальні настрої на Сході можна скласти уявлення... Навіть те, що було в Києві, – тотальне єднання, готовність віддати ближньому їжу, чай та шкарпетки – таки не більше, ніж одноразова акція. Не певна, що ті, хто зараз ще залишився в наметовому містечку, почувають, що ними посилено опікуються... Ейфорія переживання того, що ми всі поруч, «разом, багато і нас не подолати», потроху зменшувалась, що довше доводилося мерзнути на Майдані. Я вже згадувала про постійні перепади настроїв учасників протестних акцій від тотальної депресії до ейфорії – навряд чи цей стан можна назвати аж надто позитивним. Нестабільність ставлення до перебігу цієї-таки Помаранчевої революції – то критика, то захоплення вчинками її лідерів – теж спричиняла своєрідне розхитування уподобань народу.
Недовіра ж до Ющенка, яка теж зароджувалась час від часу в тих, хто голосував саме за нього, все частіше провокувала репліки: «Юля – ось наш президент». До чого спричиниться ось така зміна настроїв народу (зрештою, нераз цілком виправдана), не братимуся прогнозувати...
2. Ставлення до Майданових акцій протесту... Щойно вони починалися, була певність, що настав той момент, коли не вийти на Майдан просто не можна. Це був просто громадянський обов’язок – бути там. А під час перебігу Помаранчевої революції утверджувалось розуміння того, що це час, коли кожен має добре зробити свою справу, нехай навіть це буде щось зовсім маленьке... Нехай це буде просто присутність на мітингах чи готування чаю та канапок для тих, хто мерзне в наметах, біля Кабміну та Верховної Ради. Чергування в наметовому містечку, коли треба – вдень, коли треба – вночі. І неодмінно – розуміння своєї позиції та того, по що ми прийшли на Майдан.
Не долучитися до акцій протесту не можна було, якщо ми ще не полишили сподівань жити колись у нормальній державі... Поки що в це ще віриться.
3. Всі протестні рухи в чомусь та можна порівняти, але насправді не бачу потреби зіставляти Помаранчеву революцію з рухом шістдесятників. Це можна зробити радше для того, аби вказати на відмінності між ними. Шістдесятників була купка, але, вочевидь, кожен із представників цього руху добре знав свої обов’язки та можливості. Нас було багато, але ми не завжди знали, чого від нас чекають і кого нам слухатись. Часом на Майдані в мене виникала думка: «Цікаво, доки ми, стоячи на майдані, є народом, а коли перетворюємося просто в натовп?» Здається, в Майданному досвіді в якісь миті ця грань ставала майже непомітною – чимало хто з присутніх на мітингах просто знав, що «підтримує Ющенка» й не більше, себто в середньому рівень політичної свідомості більшості сьогочасних «страйкарів-«протестантів» - революціонерів» навряд чи варто й порівнювати з рівнем свідомості учасників шістдесятницького руху. Наголошу, однак, що тут мені йдеться саме про більшість.
Зрештою, і засоби боротьби, і методи були інші. Врешті, й тривалість її не порівняти... Помаранчева революція не могла тривати аж надто довго: всі добре пам’ятали, що чекає робота, кінець року, річні звіти тощо, розривались між Майданом і офісами й терпляче чекали, коли все це закінчиться... Шістдесятники мали – говорячи сучасною мовою – довготривалий проект опору... Відмінності поміж цими двома рухами можна називати й називати... Що було спільного? Потреба свободи, правди та вибору, поцінування гідності кожної людини. Але це, зрештою, властиве чи не кожному протестному рухові.
4. До здобутків можна зарахувати й мовну терпимість, яка так несподівано проявилась саме під час «революційних» подій (усе-таки є потреба нарешті залапкувати це слово: почасти-бо ми мали демократичний страйк, а в дечому все, що відбувалося, скидалося на шоу, особливо якщо зважити на концертну програму та періодичні феєрверки), хоча що вона додала до вирішення мовного питання, покаже час.
Традиційно можна б сказати щось про свободу: нібито ось, ми нарешті відчули її смак... Здається, однак, річ не в тому, що нам вдалося її відчути, нею потішитися. Куди важливіше її пережити внутрішньо, жити далі з цим відчуттям...
5. Говорити, що ми щось «втратили» – надто сильно, можна радше вказати на певні негативи. Під час переговорів із владою в частини людей дещо (дуже?) похитнулась довіра до Ющенка. Якщо зважити на досвід східних міст, де під час революції населення ділилося на дві групи, доволі вороже налаштовані одна проти одної, за негатив можна вважати таку внутрішню розколеність: механізм «двох Україн» – назвімо це умовно так – було втілено в локальних масштабах. Саме тому – якщо йдеться про втрати – можна говорити й про певну втрату довіри людей, які підтримували різних кандидатів, одні до одних.
Зрештою, якщо говорити про Київ, можна було спостерегти й тут певну нестабільність настроїв: від тотальної ейфорії люди переходили ледь не до тотальної депресії, а опозиційні лідери, здається, не знали механізму, яким би можна було регулювати ці зміни станів.
Можна додати ще хіба те, що ми врешті позбулися політичної байдужості й аморфності: несуттєво, кого з кандидатів підтримував народ, але політична активність електорату загалом зросла, хоч це вже аж ніяк не недолік: просто те, чого врешті теж позбулися.

 


Василь Лісовий.  Помаранчева революція: перспективи та загрози" />

Василь Лісовий.  Помаранчева революція: перспективи та загрози

філософ, суспільствознавець,
політичний в’язень радянських концтаборів

Словом «революція» прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадничі) зміни в будь-якій галузі людської діяльності – світогляді, науці, техніці, суспільно-політичному житті; на противагу еволюції – довготривалим, поступовим, почастинним вдосконаленням. Політичні революції можуть бути насильницькими і мирними. Не кожна з «буржуазних» революцій у Європі відбувалась за сценарієм Французької революції. Але навіть Французька революція породила не тільки якобінство: якраз «романтики» чи «мрійники» залишили нам ту Декларацію прав людини і громадянина, яка і сьогодні є актуальною. Про можливість мирних посткомуністичних революцій свідчать «оксамитові» революції в Центральній Європі (напр., в Чехії 1989-го року) чи недавня революція в Грузії. Якщо масові протести зорієнтовані на мирний характер, то переростання їх у насильницькі залежить від того, наскільки диктаторський чи авторитарний режим задля збереження своєї влади готовий іти на насильство чи провокації.
Мирний характер масових протестів – важлива ознака Помаранчевої революції. Багато людей зауважують ще й особливий настрій: вона не тільки мирна, а й радісна. При одночасному супроводі тривоги. Джерелом цієї радості є усвідомлення людьми своєї гідності – віднайденої в собі здатності до громадянської дії і єднання. А тому моральну характеристику Помаранчевої революції я б висловив як утвердження особистої та національної гідності. Оскільки кожен учасник велелюдних зібрань на Майдані незалежності – і, надіюсь, в інших містах України – почуває себе особистістю, то ці зібрання не виявляють ознак нетерпимості та фанатизму юрби. Самовпевнена віра влади у покірність і безсилля народу, переконаність у тому, що ним можна успішно і безкарно маніпулювати, спричинила почуття обурення – це найважливіша мотивація масових протестів: «ми – не бидло». Брутальна фальсифікація виборів 21-го листопада стала тільки поштовхом до публічного вияву цього обурення.
Якщо говорити про ідеологію нинішніх протестів – про цінності, на яких наголошують учасники протестів – то слова «свобода», «правда», «справедливість», «єдність» і «нація» звучать найчастіше. Мають на увазі передусім свободу від насильства над засадничими правами людини – свободою слова та свободою громадянського волевиявлення. Контроль з боку олігархічних кланів у часи «кучмізму» над мас-медіями, над телеканалами і радіо нагромаджував зростаюче масове невдоволення. Поява 5-го телеканалу означала прорив цієї блокади вільного слова. Як і «повстання» журналістів проти темників. Йдеться не тільки про право громадянина знати суспільно важливі факти в усій їх повноті (а не вдовольнятися відібраною, «просіяною» інформацію), а також про право мати вільний доступ до ідей: до тлумачень фактів у світлі різних ціннісних орієнтацій та перспектив. Тобто йдеться про скасування монополії панівних кланів на оцінку та тлумачення фактів.
Свобода від насильства («свобода від», «негативна свобода»), простір якої в демократичних правових державах передусім означений правами людини, є засадничою: без неї неможлива позитивна свобода – ті життєві перспективи, які реалізують люди, звільнившись від насильства. Одну з таких перспектив учасники масових протестів позначають словом «правда»: йдеться вже не про свободу слова як таку, а про те, що люди говорять. Свобода і правда пов‘язані між собою («Пізнайте правду і вона визволить вас»). Із двох значень слова «правда» – правда як чесність (щирість) і правда як істина – наголос на чесності спрямований передусім проти того різновиду лицемірства (брехні), коли слово використовують як засіб для маскування прихованих цілей. У нашій ситуації найчастіше маємо справу з прикриттям особистих і корпоративних економічних інтересів розмовами про інтереси народу.
Внаслідок злиття бізнесу і політики («олігархізація») егоїстичні економічні інтереси осіб, що об‘єдналися в клани, стали основною причиною всезагальної корупції. Лицемірство і цинізм влади, яка словами про інтереси народу прикривала його пограбування, нагромадило в народі вибуховий потенціал обурення. Поєднання влади з криміналом зробило популярним слово «бандити». Слово «чесність» у цьому контексті означало не тільки відмову від лицемірства і брехні, а й чесне дотримання закону. Ця зорієнтованість Помаранчевої революції на верховенство права, на правову демократію означає цивілізаційний вибір: бути європейською нацією. Тому я згоден з тими, хто означує нинішні масові протести як громадянську революцію. Але оскільки вона відбувається в молодій незалежній державі, існування якої не перевершує і двох десятків літ, то йдеться воднораз про громадянську консолідацію – про формування політичної нації. Формування громадянського суспільства і політичної нації у даному разі збігається.
Але відсутність лицемірства і чесність (щирість) ще не означає звільнення від ілюзій, стереотипів і фобій, успадкованих від комуністичного минулого чи створених політтехнологами в період «кучмізму». Для того, щоб з‘явилось громадянське суспільство, має з‘явитись тип людини відкритої для правди, здатної прислухатися до аргументів іншого і, в разі їхньої виправданості, змінювати свої переконання. Люди, свідомість яких скута закостенілими, непорушними стереотипами не можуть утворити відкрите суспільство. І в даному разі йдеться вже про глибше розуміння правди, про перехід від правди як чесності (щирості) до правди-істини. У даному разі поняття правди-істини не зводиться до простої відповідності тверджень фактів (хоча і це важливо), а про здатність людини до критичної самооцінки як важливої складової критичної самосвідомості. Наявність критичної самосвідомості є запорукою успішного розв‘язання багатьох суспільних проблем. Засобом, який розвиває в людей здатність до критичної самосвідомості і дозволяє досягати розв‘язання цих проблем, є відкрита, чесна публічна дискусія. Чесна не тільки в розумінні відсутності лицемірства (прихованих цілей), а в прагненні учасника дискусії до готовності шляхом самоусвідомлення відмовитися від закостенілих стереотипів, різного роду фобій і міфологем. Це не означає відмову від ціннісних переконань, а тільки свідоме ставлення до них. І саме така публічна дискусія є найнадійнішим шляхом до визнання засадничих цінностей як основи громадянської єдності. Воднораз вона дозволить у кожний історичний момент досягати згоди в розв’язанні цілої низки конкретних суспільних проблем, націлених на забезпечення якомога вищої якості життя. Без розв‘язання цих проблем – економічних, соціальних, культурних – громадянська єдність залишиться лише гаслом, яке швидко зношується (через брак конкретного наповнення!).
Одначе важливою передумовою успішного «щоденного плебісциту» (Ренан), є попереднє усвідомлення і почуття громадянської єдності. Бо якраз це усвідомлення і почуття наснажує віру спільноти людей в свою колективну спроможність розв’язати найгостріші проблеми, а не використовувати ці проблеми для поділу за географічною, соціальною, релігійною чи етнічною ознакою. Безперечно, що почуття цієї солідарності повинно втілюватись у нашій здатності доходити до порозуміння і згоди у розв’язанні конкретних проблем. Розв‘язанні на основі справедливості, не ідеальної, а реально досяжної. Це почуття громадянської солідарності є важливим здобутком Помаранчевої революції. Сподівання, що будь-яка проблема буде розв‘язуватися шляхом відкритого публічного обговорення і на основі справедливості, є одним із найважливіших очікувань теперішніх масових протестів.

Існує очевидна підстава розглядати Помаранчеву революцію як продовження громадянських і національно-визвольних рухів попередніх періодів української історії. У ближчій ретроспективі очевидне те, що єднає її, наприклад, з дисидентським та правозахисним рухом 1960–80-х років: маю на увазі поцінування особистості, свободи (прав людини) та нації. Одначе очевидні і серйозні відмінності між цими двома періодами громадянського руху: рух шістдесятників був малочисельним і переважно інтелігентським. Окрім того, за умови відсутності незалежної держави, формування політичної нації навколо української етнічної серцевини не мало жодної перспективи (тому наголос робився на культурному визначенні нації). Більшою мірою Помаранчеву революцію можна розглядати як продовження масових рухів початку 1990-х. Але вона відрізняється значно більшим числом учасників та ширшою представленістю різних груп – студентів, підприємців, інтелігенції, службовців. Важливою її особливістю є також те, що вона демонструє більшу здатність вивершуватись над відмінностями – соціальними (від бідних і заможних, до багатих), мовними, етнічними, релігійними. Друга відмінність полягає в тому, що вона має політичних лідерів, які мають за собою конструктивний політичний і адміністративний досвід. Якщо навіть в глибині душі вони зберігають емоційну наснагу романтизму, ідеалізму та релігійності, то воднораз вони здатні бути реалістами і прагматиками в конкретних політичних діях. Це важливо: без цього політична боротьба була б приречена на поразку. Я б не сказав, що політичні лідери національно-демократичного руху початку 1990-х не розуміли потреби у розумному прагматизмі: іншим був стан масової свідомості, демократичні лідери не мали за собою добре організованих громадянських структур і самі вони ще не набули відповідного політичного та адміністративного досвіду.
Думаю, помилково було б втискувати Помаранчеву революцію у звичні типології: за соціальними групами чи «класами», які виступають основною рушійною силою революції (згадаймо марксистську класифікацію революцій). Можна, звичайно, вбачати якісь аналогії з буржуазними революціями в Європі (особливо коли брати до уваги громадянський аспект цих революцій), але такі аналогії радше здатні затінити відмінність в історичних ситуаціях. Джерело Помаранчевої революції хоч і містить економічний складник (бідність переважної частини народу і величезне та нечесно здобуте багатство купки олігархів), але основний її мотив морально-правовий.
Хочу завершити ці свої характеристики Помаранчевої революції твердженням про те, що вона тільки розпочалась. Та навіть без огляду на її продовження нинішні масові протести уже є важливим здобутком: вони великою мірою змінили ментальність народу. І все ж повною мірою ці масові протести можна буде назвати революцією, якщо вони матимуть прогресивне продовження – масштабні якісні перетворення українського суспільно-політичного життя. Це залежить від усіх нас. Йдеться, про наступний хід подій. Найважливіша загроза, яка очікує на будь-яку революцію – це опір сил, які не поділяють мети руху, і яким вдається мінімізувати або й звести нанівець його результати. Зокрема перехопивши гасла масових протестів. Тому активність громадянського руху має бути спрямована проти «прихватизації» нашої революції цими силами. Звідси висновок: не заколисувати себе поки що досить скромними здобутками, критично оцінювати реальні результати, але рухатись наполегливо, крок за кроком, у здійсненні тих сподівань на серйозні зміни суспільно-політичному житті, які і були справжнім рушієм Помаранчевої революції. Свобода, правда, справедливість! В єдності – наша сила!


Михайлина Коцюбинська. Ми на майдані і майдан у наших душах" />

 

Михайлина Коцюбинська. Ми на майдані і майдан у наших душах

культуролог, літературознавець,
учасниця шістдесятницького руху

На Майдані в серці Києва «революція іде». Тут зібралася не просто «люди», не «юрба», «натовп», «вулиця», як любить висловлюватися наш гарант, а народ. Останнім часом я якось уникала прямого покликання на це поняття, значною мірою здешевлене й здискредитоване демагогічним надуживанням: поняття «народ» вживали як псевдонім «влади» для освячення політичних амбіцій і мет, насправді не дотичних до його інтересів і волевиявлень.
Та в ці дні я щаслива, бо бачу перед собою народ – не як гіпотетичний імператив, не як віртуальну реальність, не як пропагандистське гасло, а у своїй плоті й крові, у справжньому й сокровенному значенні цього слова. Маю змогу зазирнути в його очі – і то добрі очі, скажу я вам. Розумні, живі, з іскоркою іронії, здатні спалахнути праведним гнівом і зволожитися сльозами у найсвятіші моменти. Серед таких очей почуваєш себе тепло і надійно. Вдячна долі за те, що Господь сподобив мене доторкнутися до того великого катарсису, яким є Майдан.
Відчуваєш, як справджуються, наповнюються реальним змістом політичні категорії, гасла й прогнози. Як наливається смислом і нарешті звучить у гідному контексті слово «Україна». Я не раз солідаризувалася з іронічним зауваженням Юрія Шевельова, що з огляду на масштабне здешевлення цього святого поняття у неправедних устах політиканів і пристосуванців аж хочеться накласти мораторій на слово «Україна». Так от сьогодні цей мораторій знято!
Впевнено входить до лексикону всіх мов світу дзвінке й закличне слово «Майдан». Вже сьогодні можна сказати, що заслуга Майдану в новітній українській історії – не будемо боятися таких слів – неоціненна.
Перше. Майдан поламав усі обивательські стереотипи як щодо нашої молоді, – буцімто аполітичної, цинічної і бездуховної, – так і щодо прірви між поколіннями. Усе виявилося не так. Жертовність – і зваженість, тверезість (не тільки в переносному, а й у прямому значенні) і ентузіазм, не тільки здатність відгукнутися на заклик, а й настроєність на конкретне діло, на конкретну дію. З якою ніжністю годували цих юних із застудженими голосами яблуками й пиріжками літні киянки, здавалося б, із зовсім не політизованих верств. Моя сваха, літня людина, незважаючи на поламану руку, щодня ходила на Майдан як на службу і носила цим дітям все, що, як людина ощадлива, зберігала на чорний день, – ще зовсім добру шубу, теплу шапку, ковдру... Усе це треба бачити!
І якби російські телеканали не обмежувалися показом інтерв’ю з відселекціонованими депутатами, синьо-білих мітингів і блокування адміністрації президента, а показали хоч на мить панораму Майдану, зупинивши об’єктиви на десяткові очей, реакція на наші події в тій же Росії була б іншою. Хоча й так вона аж ніяк не тотожна путінській. Виступаючи по П’ятому каналу, відомий російський рок-музикант Юрій Шевчук сказав, що дедалі менше чути анекдотів про хитрого хохла й сало, натомість здивоване: «А вони, виявляється, класні хлопці!» Не кажу вже про реакцію демократичної (хай, на жаль, і нечисленної) російської інтелігенції.
І загалом, як висловився все на тому ж каналі один відомий модельєр, сьогодні стає модно бути українцем.
Друге. Зруйновано ще один болісний стереотип – про начебто прірву й ворожість між російсько- і українськомовними. Виявляється, прірви немає. Тепло й доречно звучить як музичний супровід майданного побуту російськомовний хіт про «оранжеве небо». А з уст так званих російськомовних я наслухалася за ці дні стільки слів любові до України! Я завжди знала, що не треба квапитися категорично виключати з категорії «українці» усіх поспіль людей, які звикли послугуватися в побуті російською мовою. А в ці дні було озвучено дуже важливу тезу, яка близька мені: у такій Україні – правдивій, теплій, нормальній – хочеться перейти на українську мову тим, хто її знає, і вивчити її тим, хто не знає. Це не примус, не кон’юнктура, а внутрішній імпульс.
Третє. На очах руйнується уявлення про «вічно ембріонну», за висловом Стуса, Україну, яка демонструє потужні й прекрасні пориви, вічний синдром Фенікса – самовідродження (і тому незнищенна у своїй суті!) і водночас нездатність до «спокійної» щоденної самореалізації; у конкретному державному бутті. «Немає ряду нам. Раптових спроб зазубрені шпилі – ото єдине», – писав Стус. Завжди дуже болісно відчувала цю історичну колізію. Так хочеться, щоб у своїй новітній історії ми утверджувалися не так через «Крути» й «голодомор», а «як хазяїн домовитий у своїй хаті і на своєму полі» (Франко).
І от сьогодні мій песимізм потроху розвіюється. І не тільки тому, що бачу перед собою народ. Переді мною конкретні люди, здатні творити конкретні речі, ставити перед собою реальну мету і досягати її. Маю на увазі не тільки Ющенка, який зростає на наших очах (благослови його, Боже) і нашу Юлію Д’Арк (як висловився один французький кореспондент, «і де вони взяли цю дивовижну жінку з простою селянською зачіскою!?), а й діяльних і красномовних, і переконливих – Томенка, Зінченка, Луценка, і тих, хто блискуче провів свою партію у «симфонії» Верховного Суду – Ключковського, Зварича, Катеринчука. Декого відкриваю заново: виявляється, Кінах уміє широко всміхатися, і це йому личить…
У різних проявах відчуваю ту життєдайну константу, яку поет назвав «прямостояння» і «випростування себе». На цьому тлі так прикро спостерігати активність демагогів і перекинчиків, особливо тих, хто ризикнув покласти на вівтар політичної кон’юнктури своє шановане ім’я – сприймаю це болісно, як клінічний випадок.
Молюся за те, щоб у того народу з добрими очима не урвався терпець, адже його безперестанку провокують ті його «слуги», хто мав би прислухатися до нього, і передусім гарант Конституції, що впритул не бажає подивитися Майданові в очі. Навіть я, людина абсолютно мирна й толерантна, відчуваю, як насамоті із собою радикалізуюся у своїх оцінках і помислах. А що й казати про молодь, яка усвідомила, що «пора»...
Звісно, такий радикалізм і глобальна поляризація в суспільстві – симптоми, хай і закономірні, але тривожні й небезпечні. Та не слухайте тих, хто хоче звинувати в цьому Майдан! Людей спровокували до протесту – висунувши на посаду першої особи в державі абсолютно не ту людину, безцеремонно проштовхуючи її всупереч народному волевиявленню і нагнітаючи настрій солодкоголосими кобзонівськими натяками на можливість громадянської війни. Тож дай, Боже, мудрості й витривалості Майданові і врозуми тих, хто пре проти Майдану.
Мене запитують нерідко, чи відчуваю я якусь аналогію, якусь спорідненість між сьогоднішніми радощами й тривогами і духом ренесансу 60-х і дисиденства 70-х. Відповім: так, відчуваю. Ясна річ, інші масштаби, незрівняно менші кількісні параметри, набагато реальніші загрози для кожного, й менш відчутні результати. Хоча як сказати? Хіба вимовити вголос, що король голий, в той час як усі співають йому осанну, – це не вибір і не мужність? І не результат?
Те ж відчуття плеча і прямого хребта, що й на Майдані, попри холодок страху і реальність репресій, готовність «написати» своє життя впоперек запропонованому тобі розлінованому аркушеві. Гуртом прийти на суд над Чорноволом і на знак солідарності кинути йому квітку. Встати на знак протесту проти арештів під час прем’єри «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна», встати на концерті в філармонії, коли виконується напівзаборонений тоді Шевченків «Заповіт». Вечори Клубу творчої молоді – Шевченка у Жовтневому палаці, Лесі Українки на схилах Дніпра, зустрічі з поетами в інститутах і на підприємствах, вечори пам’яті Симоненка у Клубі медінституту й у Спілці письменників. Вперте й свідоме покладання квітів до пам’ятника Шевченкові 22 травня – на очах у «мистецтвознавців у цивільному», у світлі фотоспалахів, знаючи, що завтра тебе виженуть з інституту, звільнять з роботи. На судилищі, влаштованому у трудовому колективі, одному піднести руку за колегу, якого наказано вигнати з роботи. Виступити як свідок у суді і в очі неправедним суддям сказати Правду. Вивезти з табору у найнеймовірніших схованках дрібнесеньким бісером написану твоїм чоловіком чи братом заяву чи звернення. Та й просто писати листи своїм друзям туди, куди «не положено». То також Майдан. Майдан внутрішньої свободи. Майдан незалежності в наших серцях. То зерна, які набирали сили, проростали, явили себе світові референдумом 1991-го, а тепер вибухнули Майданом незалежності 2004-го. Сприймаю його як закономірний розвиток і продовження шістдесятницького Ренесансу й правозахисного руху.

Нещодавно я завершила роботу над книгою своїх спогадів. Закінчила її такими словами: «Ніколи – як би гірко не було від того, що діється, не скажу «в цій країні», бо це моя країна. І завжди солідаризуватимусь з «ірраціональним» оптимізмом поета, певного, що

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,
Не може ж так буть.

Тепер не зможу не дописати якогось post scriptum в помаранчевих тонах. У своєму інтерв’ю «Дзеркалу тижня» кореспондент BBC Світлана Пиркало сказала: «Якби знаття, чим усе закінчиться, я б уже сьогодні писала про революцію». Так от: я вже до цього готова – навіть без того «знаття». Як би далі не склалося, я дякую долі за те, що почула й побачила, як скандує Майдан свої гасла, як диригує тисячоголосим хором пасіонарний Тарас Чубай, як Майдан співав Гімн України (виявляється, всі знають слова!), як дзвенить срібний голос заспівувача Олександра Пономарьова, а ющенятка в помаранчевих шапочках притискають до серця свої рученята.

 


Осип Зінкевич. ДОРОГІ ГАЛИЧАНИ, НЕ БУДЬТЕ ТАКИМИ, ЯК ВОНИ!" />

Осип Зінкевич. ДОРОГІ ГАЛИЧАНИ, НЕ БУДЬТЕ ТАКИМИ, ЯК ВОНИ!

голова Міжнародного благодійного
фонду «Смолоскип»

Я ніколи не думав, що мені доведеться звертатися до моїх земляків галичан. Не хотілося, не було найменшого бажання. Але совість не дозволяла, а розум говорить: треба сказати своє слово, далі мовчати не можна.
Другого грудня ми з дружиною опинилися у Борисполі. Летіли до Амстердаму, а звідти до США. При вході до літака ми взяли російськомовну газету «2000» (яку залюбки і дуже часто полюбляв цитувати Піховшек в «Епіцентрі»). Газета за 26 листопада – 2 грудня, цебто післявиборча, але в оранжевих ющенківських кольорах. На першій сторінці заголовки «Тяжелая победа Януковича», «Оранжевий траур». Але не ці статті мене вразили. Вразила мене колосальна стаття на двох шпальтах Тараса Чорновола ««Шамбала» Ющенко». Мене вразило, як низько міг впасти Тарас Чорновіл, обмазуючи найбруднішим брудом всіх і вся. І ця стаття з’явилася в антиукраїнській газеті в час, коли у Києві і по всій Україні відбувається всенародне повстання, яке можна порівняти хіба що з козацьким повстанням Богдана Хмельницького 1648 року.
До цього повстання не закликав Віктор Ющенко. Це влада за останні 13 років довела народ до такого стану, коли народові, і зокрема молоді, увірвався терпець, і народ вийшов на Майдан. Це не бунт горстки невдоволених, це справжня всенародна революція – революція в першу чергу духовна, яка вперше за століття перетворює нас у націю політичну, у націю громадянську.
І тут раптом звідкись вистрибує Тарас Чорновіл. Для нього все навпаки. Він проти всіх: від найстарішого Юхновського до наймолодшого Павленка, проти своїх колишніх товаришів і співробітників, проти галичан і «східняків». Він проти всієї України, і вся Україна, на його думку, раптом стала проти нього. Йому не подобаються оранжеві кольори перемоги, братання львів’ян і харків’ян, радісні і усміхнені обличчя молодих і не зовсім молодих на Майдані.
Я не збираюся полемізувати з Тарасом. Немає потреби. Але я хочу вирізнити з-поміж всіх нас, галичан, п’ятірку людей, п’ятірку моїх земляків. Це Тарас Чорновіл, це Лариса Скорик, це Андрій Чорновіл, це Степан Гавриш і їхній лідер, натхненник, некоронований король всього потворного, нечесного, найбруднішого, голова т. зв. «ОУН в Україні» – Роман Козак. На превеликий жаль, всі вони галичани.
Мені болить брехня і неправда, якою послуговується Тарас Чорновіл, використовуючи у цій статті світлу пам’ять свого батька Вячеслава Чорновола для найбруднішої кампанії проти Віктора Ющенка, його штабу, і, дослівно, проти всіх нас.
Я ніколи не забуду, як у нас, у США, у перебудовчі роки побував Вячеслав Чорновіл зі своєю дружиною Атеною. Я йому показував фотознімки з дитячих років Тараса, які дійшли до «Смолоскипа» самвидавним шляхом. Після наших довгих розмов, а також і після багато чого сказаного ним про Тараса, я записав все важливіше у своєму щоденнику. Але висловів Вячеслава Чорновола про свого сина я не буду публікувати. Я нікому не хочу робити прикростей. Але я раджу Тарасові не надуживати пам’яттю свого батька у своїй не анти-Ющенківській агітації, а у своїй антиукраїнській (так, Тарасе, у антиукраїнській!) діяльності.
Я знайомий із Ларисою Скорик, з якою ми провели у тих же роках цілий вечір у гостинній українсько-американській родині у Вашингтоні. Мене заскочило і дивувало, як вона, виходячи зі своїх яскравих «націоналістичних» позицій, випитувала мене про все і про всіх в українській західній діаспорі. Ви, пані Ларисо, «націоналістка», яка перша почала валити РУХ ще за життя Чорновола, ви пішли на програму російського шовініста Дмитра Кисельова (який полетів з телебачення вслід за Корчинським і Піховшеком), щоб очорнювати Ющенка і все, що українське. І я не забуду, пані Ларисо, ваших нечесних аргументів про «хустинку і ніс», не гідних не те що української жінки, але будь-якої жінки. І я, ані вам, пані Ларисо, ані комусь іншому не бажаю мати таке обличчя, яке має та українська людина, якій ви на російській програмі влаштовували погром. Мені соромно за Вас, пані Ларисо. Я незручно почуваюся у церкві, до якої я ходжу в Києві, і яка збудована за вашим проектом. Так ви пішли на російську програму у нашій незалежній державі, як і Тарас пішов до російської газети, знаючи, що жодна українська газета і жодна об’єктивна російськомовна газета вас не опублікують, не опублікують того страшного бруду, який ви ллєте на все українське.
Тарас Чорновіл побував у мене у США. І мені запам’яталося, як роки пізніше, вже у нашій незалежній державі ми їхали з ним, його старенькою машиною зі Львова в Карпати. Це довга їзда. І наша розмова якось не «клеїлася», хоч у інших випадках він дуже говірка людина. Розмова не клеїлася, я не міг збагнути багатьох речей, про які він говорив, зокрема про свого батька, в чому він з ним не погоджується, чому не йде до РУХу, чому його не влаштовують брати Горині і багато чого іншого. Я був заскочений його відвертістю, мені важко було його зрозуміти, схопити суть його дуже дивної позиції. Повернувшись до США, у своєму архіві я віднайшов записи моїх розмов з батьком і сином Чорноволами. Я ніколи не повірю Тарасові, коли він цитує слова ніби-то свого батька про Ющенка і Януковича. У тих словах стільки правди, скільки правди у свідченнях Тараса про каменюки, які він бачив, і які нібито летіли у Януковича в Івано-Франківську.
Ви, п’ятірка, вирізняєтеся з-поміж багатьох галичан. Гострі вислови у політичній боротьбі та полеміці Степана Гавриша і значно слабші Андрія Чорновола можна ще розуміти і сприймати, як гостру, політичну боротьбу, хоч можна дивуватися, що на таку «боротьбу» пішли не якісь москвофіли попереднього століття, а саме ви, галичани. Але брудну і негідну будь-якої людини агітацію Романа Козака, Тараса Чорновола і Лариси Скорик сприйняти ніяк не можна, не можна виправдати. Дехто звинувачує їх у зраді. Але я зовсім іншої думки. Вони не зрадили ані України, ані української ідеї, бо в їхніх серцях, у їхніх душах не було і немає ані одного, ані другого. У них залишилися, в’їлися в їхні душі і в совість ті совєтські норми боротьби з усім українським. Тому їхня нагінка не лише на Ющенка і його команду, але на мільйони і сотні тисяч молоді, студентства, звичайних українських людей, різного національного походження, які ходять до різних церков, які розмовляють різними мовами, які ПОВСТАЛИ і які вийшли на МАЙДАН Києва і на майдани десятків українських міст. Ті, що повстали, і ті, що вийшли і стоять на майданах, виграли, і ми всі виграли. Виграв Віктор Ющенко і його команда. Виграв тому, що його позиція не партійна, не ідеологічна і не конфесійна, а ДЕРЖАВНИЦЬКА. У найтяжчий час для нашої держави він зумів зберегти найбільший у Верховній Раді блок – блок «Наша Україна». Склад «Нашої України» відповідає реальній дійсності України, у якій ми живемо, де люди різної національності розмовляють різними мовами, ходять до різних святинь. Це ми, це Україна, це наша дійсність. Це наша Україна і це блок «Наша Україна». І це найбільш демократичний блок, де люди різних думок, різних поглядів, різних філософських спрямувань у боротьбі за інше наше майбутнє – стоять і вистоюють РАЗОМ.
У демократичному суспільстві верховенство завжди має позиція індивіда. Не подобається тобі щось – іди деінде, іди до іншої партії, іншої групи, твори нову і кращу, або стань осторонь, кинь політику, ідеологію, громадське життя. І тоді ти будеш чесним, за тобою, можливо, колись підуть інші, тобі повірять. Ти людина чесна, гідна свого народу. На жаль трійка з вищезгаданої п’ятірки – Роман Козак, Тарас Чорновіл, Лариса Скорик – такими не є. Їхній життєвий і політичний шлях – це дорога в нікуди. Їх будуть зневажати ті, проти кого вони виступають, і їм ніколи не повірять ті, кого вони сьогодні підтримують. Людей такої категорії ніхто і ніколи не шанує, таким ніхто і ніколи не вірить і не повірить.
І тому до Вас, мої земляки галичани, до тих, які вистоюють годинами і днями на дощі, на снігу, на морозі, до Вас, які читали статті й інтерв’ю цієї п’ятірки в різних газетах і журналах, яких Ви не раз бачили на телебаченні – до Вас я звертаюся і прошу Вас, не будьте і ніколи не станьте такими, якими стали вони.
Покровителі цієї п’ятірки хотіли повернути нас у рабство нашого північного сусіда. Вони робили все, щоб ми втратили все найсвятіше у людини – свободу вибору, розуміння правди, честі і гідності людини, гордості за своє етнічне і національне походження, за своє минуле.
Тисячі та мільйони з Вас сказали своє переконливе «Ні!» цій владі. Ви героїчно вистояли і вистоюєте на Майдані і на майданах міст України за Правду, за Чесність, за Свободу, за прозорість виборчого процесу, проти фальсифікацій, за нову й іншу Україну. Всі ми горді за Вас, весь цивілізований світ дивується Вам! Ви завоювали серця цілого світу своєю поставою, своєю мужністю! Ви творите нову сторінку у нашій історії, про Вас із гордістю будуть згадувати нові покоління. Ми раді, що Ви є і що Ви будете, що наше майбутнє у Ваших руках.


Роман Корогодський. Травень – у грудні" />

Роман Корогодський. Травень – у грудні

культуролог, літературознавець,
учасник шістдесятницького руху

Ми переживаємо помаранчево-запоморочливі дні. Й ночі. Нещодавно наштовхнувся на збірник «Документів самвидаву в Україні», що був виданий у Парижі 1972 року під назвою «Широке море України». Перечитав класику самвидаву, зокрема, Сверстюковий есей «Іван Котляревський сміється». Відчув гостре кореспондування минулого з сучасним. Цитую Євгена Сверстюка: «Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-ірраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння».

 


І на цьому історико-філософському тлі вважаю Помаранчеву революцію здвигом духу й волі нації. Це – спровокований гнилизною і брутальним насильством режиму масовий опір українського народу, який пробудився від сплячки й постав знаком цілісного національного самоусвідомлення. Це – повстання проти фальшування, наклепів, маніпуляцій суспільною свідомістю.
Треба й надалі діалектично розробляти взаємодію легітимного декларування прав народу яко суверена з конкретним тиском у розмаїтих проявах, свідками й учасниками яких ми є.
Це вже новітня доба, порівняно навіть з дисидентством. Шістдесятництво було явищем локальним, відчайдушним спротивом, «щопти» творчої та наукової інтелігенції проти тоталітарного режиму. Серед лідерів шістдесятництва були й, слава Богу досі живі, ряд видатних постатей культури. Вони, публіцистично загострюючи проблеми суспільно-філософської екзистенції, об’єктивно сприяли виникненню глибшої, неначе подвійної, потрійної експозиції суспільно-політичного опору комуністичному диктату. Світличний, Дзюба, Сверстюк, Чорновіл, Брайчевський, Мороз творами самвидаву розхитували, викривали тоталітарну систему. Вони створили стереоскопічну картину антинародного совєтського режиму, потворного й агресивного душителя свободи різних народів. Передусім – українського. І, насамкінець, вони відкрито стали на прю із системою, підписуючи листи-протести проти арештів дисидентів, сваволі, проти терору, психологічного тиску і наклепів.
Тоталітаризм відповідав жорстоким придушенням свободи, включно зі звірячою розправою над Аллою Горською – художницею і духовним втіленням шістдесятництва, яку зарубали сокирою…
Як же ми маємо розуміти події? Ще рано вповні говорити про здобутки – процес лише розпочався, триває, але Помаранчева революція створила цілком нову ситуацію:
– ми є свідками агонізуючої системи олігархічної сваволі кланів і заснування підвалин демократії та громадянського суспільства;
– на очах народжується нація в єдности загальнолюдських і національних цінностей – це, як на мене, головний історичний здобуток;
– набуватиме вільний простір середній клас – дрібний і середній бізнес, який є запорукою соціально-економічного розвою;
– молодь, яка не знала потворного впливу тоталітаризму, фронтально і масово стала на бік революції, молодь стала носієм ідеалів правди, свободи і сподівань українців у всьому світі, молодь взяла на себе випробування цих тижнів і гідно кращих зразків європейської культури засвітила українське видноколо, перевершуючи всі сподівання; молодь уночі чергує на Майдані, блокує лігво Президента, вдень пересувається містом, а ввечері танцює, співає і розпалює ватру кохання;
– мільйони маніфестантів як цілість народного волевияву дозволила Комітету національного порятунку розмаїтим інструментарієм тиску на злочинну владу здобувати все нові й нові «висоти» запеклого опору та йти до остаточної перемоги. Отже, зцементована нація (навіть якщо й не остаточно) стане запорукою перемоги; подив, повага, захоплення мужністю і духовністю українців вразили й струснули весь світ – Україна невпізнанна.
Нас лякають усілякими страшилками. Думаю, що ми втратимо хіба що міт про всесильного Голіата – народ повірив у свої сили і долю європейської нації.
Однак усвідомлюю, що небезпека таки існує. Як на мене, справжня небезпека. Перекажу актуальну думку на всі часи: австрійський мислитель, письменник Франц Кафка 1921 року минулого століття, оцінюючи жовтневий переворот у Петербурзі, сказав про маси, які вийшли на вулиці й відчули себе господарями землі. А за ними вже йшли партійні султани, які знали, як їх організувати й спрямувати для досягнення своєї мети. І далі: чим весняна повінь ширша, тим шар води тонший, згодом випаровується і перетворюється на суспільне болото.
Отже, потрібна глибина, глибина національної згоди, щоб будувати громадянське суспільство. Не держави! Потрібне глибоке осягання перспективи жити людині поза всякою залежністю від держави та її чиновницької раті. Саме тієї глибини сьогодні немає, тому «широке море України» згодом, сподіваюсь, буде поглиблено настільки, аби в його простір могли заходити найсучасніші найпотужніші «кораблі» громадянської думки, громадянського самоусвідомлення, а «широке море України», що вирує на Майдані незалежности, ввійде в свої береги, та це вже буде інше море не за розміром, а – глибиною громадянського переживання, що передбачають впевненість і життєствердний драйв у всьому. А до того пам’ятаймо: «Нас багато і нас не подолати!»

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.