Головна статті
Український Самвидав, № 2(10), серпень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Відбулася презентація ІІ тому творів Вячеслава Чорновола" />

Відбулася презентація ІІ тому творів Вячеслава Чорновола

 

Презентація ІІ тому десятитомника творів Вячеслава Чорновола, що з’явилася у видавництві “Смолоскип”, відбулася 16 червня в столичному Будинку вчителя. Вщент заповнена конференц-зала ледве спромоглася вмістити усіх присутніх.
Розпочала захід коротка музична частина, потім – молитва о. Ігоря Онишкевича.
Із вступним словом виступила дружина Вячеслава Чорновола Атена Пашко, повідомивши громаду про плідну діяльність очолюваного нею Фонду В. Чорновола, – а це створення шкіл імені Чорновола та музеїв, встановлення пам’ятних знаків на його честь, надання іменних стипендій. Водночас пані Атена підкреслила, що жодні пам’ятники не замінять живого Вячеслава Чорновола, якого так бракує сучасній Україні.
Валентина Чорновіл, сестра Вячеслава Максимовича, розповіла драматичну історію появи статей, що увійшли до ІІ тому – “Правосуддя чи рецидиви терору?”, “Лихо з розуму (портрети двадцяти “злочинців”), документів та матеріалів 1966–1968 рр. Адже саме написання цих резонансних матеріалів висвітило справжню сутність Чорновола як незламного, безстрашного та надзвичайно талановитого політика-публіциста.
“Згадуючи Чорновола, ми говоримо не про поодиноке явище, а про цілу добу”, – цими словами розпочав свій виступ заступник Голови Народного Руху України, Голова Комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Лесь Танюк. Він нагадав той показовий факт, що Чорновіл завжди свідомо виступав від свого власного імені, відкидаючи псевдоніми, – своєю поставою, своїм небажанням ховати обличчя він дезорієнтував тодішню владу, адже виникла ситуація “стінка на стінку”, тобто національна опозиція проти режиму, що засвідчувало новий рівень боротьби.
Заслугою Чорновола було те, що своїми працями “Правосуддя чи рецидиви терору?” та “Лихо з розуму (портрети двадцяти “злочинців”)” він наглядно продемонстрував цілковиту абсурдність арештів представників української інтелігенції, докладно розповівши про кожну з жертв переслідування радянської судової машини. Як зазначив Л. Танюк, ознакою Вячеслава Чорновола в політиці була позиція джентльмена.
Також на презентації виступили О. Зінкевич, Є. Сверстюк, М. Косів, Б. Горинь, М. Зваричевська.
ІІ том творів Героя України, легендарного лідера Руху Вячеслава Чорновола стане в неабиякій нагоді як учасникам запеклої боротьби за відновлення Української державності, так і молодому поколінню патріотів.


Олесь Обертас. Зустрічі творчої молоді України з шістдесятниками та колишніми політв’язнями" />

Олесь Обертас. Зустрічі творчої молоді України з шістдесятниками та колишніми політв’язнями

Вже стало доброю традицією, що під час Ірпінських семінарів видавництво “Смолоскип” спільно з Музеєм українського самвидаву організовують зустрічі-конференції шістдесятників та колишніх політв’язнів з творчою молоддю України та спільно обговорюють теми, пов’язані з дисиденством та самвидавом. На цьогорічному ювілейному Х Ірпінському семінарі відбулися дві такі знакові зустрічі молоді з визначними шістдесятниками, політв’язнями та дисидентами Євгеном Сверстюком, Михайлом Горинем, Юрієм Бадзьом, Світланою Кириченко, Миколою Плахотнюком, Василем Овсієнком та з Михайлиною Коцюбинською, Лесем Танюком, Миколою Горбалем, Людмилою Семикіною, Олексієм Зарецьким, Дмитром Стусом, Василем Лісовим на круглих столах “Шістдесятники: виклик молодих” – 2 травня 2004 р. та “Форма існування контркультури (самвидав)” – 6 травня 2004 р. відповідно.
Згадує ведуча круглого столу на політологічній частині “Шістдесятники: виклик молодих” Оксана Дащаківська: “Для мене, як і для більшості молоді, зустріч із представниками одного з найталановитіших поколінь нашої історії стала відкриттям могутнього покоління, що зійшло зі сторінок підручників і увійшло до мого життя. Я зрозуміла, що це не вигадані титани думки, літератури, боротьби, це реальні люди, що молодими мріяли, чекали, кохали, прагнули, і головне – боролися. Це люди, що у незвичайних умовах самореалізовувалися і вірили у вищу мету”.
Розмова ж виявилася дуже плідною і цікавою як для шістдесятників, так і для молодих людей. І початок їй задав Микола Леонович, який взяв на себе роль “підбурювача”, з тим, щоб змусити молодь поміркувати над тим, що вже видавалося давно зрозумілим. Шістдесятництво як політичне, культурне, мистецьке явище розглядається сьогодні як складний феномен з властивими йому внутрішніми суперечностями. З одного боку самі шістдесятники обстоюють унікальність і важливість цього явища, з другого представники молодших поколінь роблять спроби критично визначити це явище, як певну традицію, що справляє величезний вплив на подальший культурний розвиток нашого суспільства. Микола спробував представити шістдесятників, як звичайних людей, письменників та художників, твори яких можна розуміти без перечитування біографій авторів. Та кожен розумів, що тоді саме шістдесятництво втратить сенс – адже мистецькі, публіцистичні твори цього часу є частиною життя, боротьби. І це неможливо роз’єднувати. Показовими є слова Осипа Зінкевича, що допомагав у перевезенні та розповсюдженні самвидавних матеріалів дисидентів: “Ми вирішили, що все, що було передано нам, треба друкувати, незважаючи на художній рівень поданих матеріалів”. Сам факт роботи є актом боротьби на грані, що заслуговує уваги.
Унікальним явищем політологічної й мистецької частин цьогорічного Ірпеня стала виїзна експозиція Музею шістдесятництва та Музею українського самвидаву, яку було доповнено табірними речами Василя Овсієнка. Перед нашими очима постало сотні облич, що ціною власного життя, власного майбутнього боролися з несправедливістю. Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Юрій Бадзьо, Василь Овсієнко розповідали про те, що довелося пережити цим людям. І ще раз підтвердилася теза, що людська пам’ять зберігає лише добрі спогади. Більше говорилося про досягнення, цікаві вечори та інтелектуальні дискусії, менше – про покарання та ув’язнення.

На мистецькій же частині хотілося поговорити про вічне – про самвидав, про форми й причини його існування та про багато інших речей з підцензурної творчості, що цікавить багатьох. 6 травня 2004 р. відбулася зустріч людей, навіть представників різних історичних епох на семінарі “Форма існування контркультури (самвидав)”, ведучим якого був Олесь Обертас. Як і на політологічній частині організатори намагалися унаочнити епоху 1960-х років через фотографії, табірні речі. Саме тому семінар розпочався з виставки. Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, зробив своєрідний екскурс в історію дисидентського руху, проілюструвавши розповідь численними фотографіями правозахисників, шістдесятників, дисидентів та місць ув’язнення. Властиво, розвивалася бесіда у річищі “від сьогодні до колись”. Від молоді виступали Олесь Обертас, Юрій Шеляженко, Артем Захарченко, Ксенія Харченко, Вахтанг Кіпіані, Богдан Стороха. Від запрошених гостей – Михайлина Коцюбинська, Лесь Танюк, Микола Горбаль, Людмила Семикіна, Олексій Зарецький, Дмитро Стус, Василь Овсієнко.

Як зауважив Олесь Обертас, “явище самвидаву є вічним і виникає у кожній культурі за будь-яких часів, як реакція на пресинг, на тиск з боку влади”. Митці шукають щось на кшталт протидії, тобто таким чином створюють контр(суб)культуру. Те, що робили “люди, які пишуть”, у 1960-х – 1980-х роках, набуло назви “самвидав” і оформилося у певну потужну підпільно-напівлегальну течію, своєрідний орган Руху опору. Власне кажучи, сам Рух опору існував тому, що ці люди міцно трималися за руки. Михайлина Коцюбинська наводила численні приклади взаємодопомоги, що її надавали одне одному родичі ув’язнених, передаючи вісточки, передачі, опікуючися рідними чужих, котрі за тих умов ставали своїми.
Поступово визначення самвидаву російського дисидента Володимира Буковського – “сам пишу, сам друкую, сам розповсюджую, і сам сиджу за це у в’язниці” – стало неактуальним. Проте самвидав як певний вид діяльності, що бере початок від наскельних малюнків, просто не міг припинити свого існування. Наступним етапом його розвитку став етап так званої “неформальної преси” 1989–1991 років, про що надзвичайно цікаво та докладно розповів відомий журналіст та дослідник-колекціонер газетної періодики, самвидаву та неформальних видань Вахтанг Кіпіані. Політичні події тих років змушували балансувати на межі дозволеного і допоки недозволеного, відчувати цю межу і “переходити за обмежувальну лінію”. Своєрідною ілюстрацією цього періоду і частково попереднього була насичена прикладами доповідь Вахтанга Кіпіані. Він демонстрував певну дещицю зі своєї колекції, що загалом налічує понад 12300 назв. Наразі Вахтанг Кіпіані готує до друку каталог видань та монографію про неформальну пресу 1989–1991 років.
Приблизно у другій половині 1990-х років “старий самвидав”, побувши трохи “неформалом”, дещо трансформувався та перетворився на явище, котре має неофіційно-неформальну назву “новий самвидав”. Це видання здебільшого мистецького спрямування (художні, літературні), сенс яких полягає більше в самовираженні, а фінансово виходить майже “дешево і сердито”: у Житомирі Богдан Горобчук з мистецької гільдії “Неабищо” за 15 грн. на різографі робив 200 копій свого самвидавного аркуша-буклета.
На семінарі Артем Захарченко та Юрій Шеляженко презентували свій новий самвидавний проект “Літачок” за назвою, суттю і формою. Рух у масах пожвавився, коли, попередньо пояснивши, як, користуючись спеціальною інструкцією, аркушик паперу перетворити на літачок, Артем почав пускати косячки літачків до зали.
Як і “Старий самвидав”, “Новий самвидав”, як правило, є надбанням певного гурту людей, про нього знають лише долучені, що відразу стають посвяченими. Чесно кажучи, “новий самвидав”, що витримав кілька(надцять) чисел, – то просто зубри. Можливо, колись класифікують твори сучасних “юних самвидавників”, спишуть томи біографій, може, і він переросте у щось більше, у ті ж таки копірайти, про які й зараз хто не мріє... Доповідачі семінару “Форма існування контркультури (самвидав)”, напевно, відповіли би так само. Старші відзначали трансформацію поняття “самвидав” у свідомості й у часі. Узагалі відбулася певна трансформація часу: він став швидшим.

Приємним завершенням молодіжних конференцій з дисиденства та самвидаву стало (чи не вперше!) прослуховування “Живого голосу” Василя Стуса, який читає власні вірші, що з’явився на CD, та презентація книги Василя Стуса “Палімпсест”, проведена Дмитром Стусом.

2 травня 2004 р. в м. Будапешт, Угорщина відбулася Перша міжнародна конференція “Актуальні дослідження та архіви самвидаву”, організована Інститутом досліджень Східної Європи Бременського університету, Німеччина.
На конференції зібралися дослідники з різних країн – Польща, Чехія, Угорщина, Україна, Росія, Німеччина, США – представники наукових інституцій та архівів, де зібрані найвагоміші колекції самвидаву у світі. На двох пленарних засіданнях обговорювалися питання збереження і поповнення архівів самвидаву в різних країнах, питання актуальних досліджень та майбутньої співпраці міжнародних організацій.
Докладнішу інформацію Олеся Обертаса, представника Музею українського самвидаву на конференції, читайте в наступному номері.


Матеріали з архівів Виталія Шевченка (Київ) та Ганни Михайленко (Одеса)" />

Матеріали з архівів Виталія Шевченка (Київ) та Ганни Михайленко (Одеса)

До МАУС нещодавно були передані цінні матеріали з архівів В. Шевченка та Г. Михайленко. Це надзвичайно важливі листи, статті, фотографії, неформальна преса 1990-х років, матеріали самвидаву (фотоплівки, машинописи, рукописи) – всього понад 2000 документів.
Велику кількість складають матеріали, що стосуються виборів до Верховної Ради України 1994, 1998, 2002 років та агітаційні матеріали до референдуму про Незалежність України від 1 грудня 1991 року. Також передані примірники регіональної преси, в яких висвітлюється українське життя.
У наступному номері бюлетеню буде поданий повний список переданих матеріалів.


Помер Данило Шумук" />

Помер Данило Шумук

У Красноармійську, на Донеччині 21 травня 2004 року на 91-му році життя помер Данило Шумук – видатний учасник національно-визвольної боротьби від 1930-х років і донині.
Зі своїх дев’яноста років (народився 30 січня 1914 р. в с. Боремщина Любомльського р-ну на Волині) він 42 роки, 6 місяців і 7 діб провів у польських, німецьких і російських тюрмах і концтаборах, з них лише останніх 5 років – на засланні, що є нечуваним у світі феноменом.
З 17-ти літ Д. Шумук розпочав боротьбу з польським окупаційним режимом, вступив до Комуністичної партії Західної України. Зазнав кількох арештів. 20 січня 1934 року був заарештований знову за розповсюдження комуністичної літератури та організацію селянського страйку і був засуджений на 8 років ув’язнення.
Звільнений за амністією 24 травня 1939 року, провівши в неволі 5 років та 4 місяці, Д. Шумук повернувся на Батьківщину, викладав у школі географію. 15 травня 1941 року заарештований радянською владою, “як брат ворога народу”. З тюрми призваний до Червоної Армії. У складі штрафного батальйону брав участь у боях з вермахтом. У серпні на Чернігівщині комісари роззброїли батальйон, як такий, що не викликaв довіри. Беззбройним Д. Шумук потрапив у німецький полон.
До осені перебував у концтаборі для військовополонених у Хоролі на Полтавщи-ні – у “ямі смерті”, де загинуло 40 тисяч військовополонених. Д. Шумуку вдалося організувати звідти втечу. Прийшовши до дружини, дізнався, що на нього чатує німецька поліція, і змушений був тікати. 1943 року він організував партизанський загін, захищав населення від вивезення до Німеччини, від терору окупантів. 1943 року загін влився в Українську Повстанську Армію. Та через принципові розходження з керівництвом УПА Д. Шумук відмовився брати участь у бойових діях. Викладав на військових курсах економічну географію. Після повернення на Волинь Радянської Армії Д. Шумук улітку 1944 року очолив похідну групу УПА на Житомирщину. У грудні 1944 заарештований НКВД під Богуславом і 1945 засуджений за ст. 54-1, п. “а” і ст. 54-2, п. “а” КК УРСР (“зрада батьківщини”) до кари смерти через розстріл, яка була замінена 20-ма роками таборів. Покарання відбував у 3-му каторжному таборі м. Норильська. Д. Шумук був одним з організаторів повстання в’язнів у Норильську в червні – вересні 1953, за що був переведений до Владимирської тюрми. Повстання в’язнів 1953 Д. Шумук описав у своїх спогадах “За східним обрієм” (видавництво “Смолоскип”, 1974).
У травні 1958 р. на закритому суді Д. Шумук був засуджений за ст. 54-10 КК УРСР (“агітація проти радянської влади”) до 10 р. таборів суворого режиму. Відбував покарання у Воркуті, згодом у Тайшеті (с. Вихорівка). Після звільнення жив у Богуславі на Київщині, працював сторожем у піонерському таборі, черговим матросом комбінату облаштування пляжів у Києві.
12 січня 1972 року, під час чергового “покосу” української інтелігенції, Д. Шумука знову заарештували за звинуваченням у проведенні “антирадянської агітації і пропаганди” (ст. 62 ч. 2 КК УРСР) і в наданні “завідомо неправдивих свідчень” (ст. 197 КК УРСР). У липні 1972 року Д. Шумук був засуджений Київським облсудом до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Карався в Мордовії, в таборі Сосновка.
Після закінчення заслання завдяки домаганню світової громадськості, парламентарів Канади і США Д. Шумук зміг виїхати до Канади, де жив у притулку для самотніх людей у Торонто. Там вийшла його книжка “З ГУЛАГу – у вільний світ”. 28 листопада 2002 року Данило Шумук перебрався у Красноармійськ Донецької області до дочки Віри Калач, біля котрої й помер на 91-му році життя. Пухом йому земля.


Помер видатний шістдесятник Микола Вінграновський" />

Помер видатний шістдесятник Микола Вінграновський

26 травня 2004 р. у Києві на 68-м році життя після тяжкої хвороби помер Микола Вінграновський, видатний український письменник, всесвітньовідомий актор, кінорежисер та сценарист, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, премії фундації Антоновичів (США), літературної премії “Благовіст”, премій імені В. Вернадського та О. Довженка. 28 травня Україна прощалася з поетом. Він похований на Байковому кладовищі у Києві.
Про себе, як про поета, Микола Вінграновський заявив 1958 р., коли його вірші з’явилися на сторінках журналів “Дніпро”, “Жовтень” (нині – “Дзвін”) та у “Літературній газеті”. Вже перша його збірка “Атомні прелюди” засвідчила, що в літературу стрімко ввірвалася яскрава особистість, духовно розкріпачена, сповнена палкого жадання нової естетики, заснованої на законах краси. Художній світ Миколи Вінграновського весь у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому – глибинне філософічне осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський – шістдесятник за суттю цього поняття, за ємкістю ідей та образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: “Сто поезій”, “Поезії”, “На срібнім березі”, “Київ”, “Губами теплими і оком золотим”, “Цю жінку я люблю”, “З обійнятих тобою днів”, низки книжок для дітей та роман “Северин Наливайко”.
Світла пам’ять про Миколу Вінграновського назавжди залишиться в наших серцях.


Померла Оксана Попович" />

Померла Оксана Попович

23 травня 2004 року на 79-му році життя померла Оксана Зенонівна Попович – учасниця національно-визвольного руху, член Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Гельсінкської групи (УГГ).
Оксана Попович народилася 2 лютого 1926 в с. Жуків Обертинського (нині Тлумацького) р-ну Станіславської (нині Івано-Франківської) обл.)
О. Попович навчалася в ґімназії в м. Городенка. Дістала ідеологічний і військовий вишкіл у Юнацтві ОУН, була районовою провідницею. Член ОУН з початку 1944 р. Була на нелеґальному становищі. Заарештована з повстанською літературою 12 січня 1945 р. в с. Іспас Коломийського р-ну. Під час арешту при спробі втекти була поранена в груди і праву ногу. Слідство велося в Яблуневі, де захворіла ще й тифом. Під вигаданим прізвищем Петрушак Варвара Петрівна в липні 1945 засуджена Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської обл. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 р. позбавлення волі з поразкою в правах за п.п. “а”, “б”, “в” ст. 29 КК УРСР на 3 р. та з конфіскацією майна. У таборах Воркути (Мукерка, Адат) довбала вічну мерзлоту на будівництві. Навесні 1955 р. етапована на заслання в Красноярськ.
Звільнена в серпні 1956 р. Повернулася до сестри в с. Манява Солотвинського р-ну. Перейшла на своє прізвище. Нарешті обстежена лікарями і визнана інвалідом другої групи, але працювала обліковцем. Перебралася з мамою в с. Крихівці і працювала електромонтером Івано-Франківського відділення енергозбуту.
З 1959 р. О. Попович розповсюджувала літературу самвидаву (зокрема, праці В. Мороза, журнал “Український вісник”, збірку віршів Григорія Чубая та ін.) та збирала кошти на підтримку політв’язнів. У грудні 1969 р. О. Попович разом з В. Морозом, В. Чорноволом, І. Сеник та ін. підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів на ім’я Голови ВР УРСР, спрямовану проти практики засуджень в ув’язненні “Знову камерні справи?” (опублікована в журналі “Український вісник” №1, 1970 р. та передавалася по радіо “Свобода”).
В жовтні 1974 р. була заарештована за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. На знак протесту 48 діб тримала голодівку. 14 січня 1975 О. Попович засуджена Івано-Франківським облсудом за ст. 62 ч. 2 УК УРСР на 8 р. таборів суворого режиму та 5 р. заслання, визнана особливо небезпечною рецидивісткою.
Покарання відбувала в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія, в жіночому таборі суворого режиму ЖХ-385/3. Як інвалід відмовилася працювати, але брала участь в акціях протесту разом з І. Калинець, І. Сеник, С. Шабатурою, Н. Світличною, М. Пальчак, Д. Гусяк, Н. Садунайте та ін. В лютому 1979 р. О. Попович стає членом УГГ.
У жовтні 1982 етапована на заслання в сел. Молчаново Томської обл. Як інвалід не працювала, але й не мала від держави ніякого утримання – допомагали друзі з України. Однак О. Попович категорично відмовилася клопотатися про помилування. Звільнена 2 жовтня 1987 р., відбувши загалом 24,5 роки. Повернулася в Івано-Франківськ до мами, де у 1988 р. О. Попович стала членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінкської Спілки (УГС).


Помер Василь Стрільців" />

Помер Василь Стрільців

15 травня 2004 р. помер на 76 році життя голова Івано-Франківської організації товариства політв’язнів і репресованих, один із засновників Української Гельсінської групи, багатолітній політв’язень Василь Степанович Стрільців.
Василь Стрільців народився 13.01.1929 р. в с. Загвіздя, Тисменицького району, Івано-Франківської обл.
В. Стрільців п’ятнадцятилітнім юнаком 7 грудня 1944 р. був заарештований НКВС і за звинуваченням у зв’язках з національно-визвольним рухом 2 лютого 1945 р. був засуджений воєнним трибуналом військ НКВС Станіславської обл. за ст.ст. 54-1-а та 54-11 КК УРСР (“зрада батьківщини”) до 10 р. ув’язнення. Пройшовши низку таборів і пересильних в’язниць в Україні, 1946 р. етапований на Таймирський півострів, у м. Дудінку Красноярського краю, згодом 1948 – у Норильськ. За участь у повстанні в’язнів Норильська 1953 р. потрапив до штрафного табору, де й завершив реченець 16 жовтня 1954 р. Однак був там же закріплений як засланець.
У листопаді 1957 р. В. Стрільців повернувся до Станіслава. З труднощами прописався в рідному селі Загвізді. Працюючи на будівництві, 1959 р. закінчив вечірню середню школу, 1965 р. – заочний відділ Чернівецького університету за фахом “англійська філологія”.
1962 В. Стрільців був реабілітований, пізніше викладав у м.Івано-Франківську та м.Долині. З 1972 р., після арешту брата Павла і засудження його за ст. 187-І КК УРСР, В. Стрільців зазнав переслідувань. 1977 звільнений з роботи у зв’язку з конфліктом з адміністрацією. 14 вересня 1977 р. відмовився від радянського громадянства і відіслав свій паспорт до Президії Верховної Ради СРСР. 25 жовтня 1977 В. Стрільців увійшов до Української Гельсінкської Групи та 18 грудня підписав звернення членів Групи до Бєлградської наради у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. За що в січні 1979 р. був засуджений на 3 міс. примусових робіт нібито за “образу гідности” директора школи (ст. 126 КК УРСР).
23 жовтня 1979 р. В. Стрільціва було заарештовано за звинуваченням у “порушенні правил паспортного режиму” (ст. 196 КК УРСР) і 12 листопада 1979 р. було засуджено Долинським районним судом до 2 р. таборів суворого режиму і етапований до табору в с. Божкове Полтавської обл., уст. ОП-317/16.
За день до звільнення, 22 жовтня 1981 р., В. Стрільців був заарештований у таборі за звинуваченням у проведенні “антирадянської агітації й пропаганди”. 21-28 квітня 1982 р. Полтавський облсуд засудив В. Стрільціва за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 7 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 4 р. заслання. Покарання відбував у таборі ЖХ-385/3, сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія.
Протягом ув’язнення подав понад 150 протестів, заяв та звернень як до керівництва УРСР та СРСР, так і до закордонних урядових установ, у яких звертав увагу світової громадськості на порушення прав і свобод людини в Радянському комуністичному суспільстві. В ув’язненні написав працю “Освіта має служити народам” з аналізом русифікаторської політики, яка широко поширювалася у самвидаві. В. Стрільціва було звільнено 5 травня 1987 р. у зв’язку з “перебудовою”.
Повернувшись до Івано-Франківська В. Стрільців, активно займається громадською роботою – член-засновник Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих, активний член Української Гельсінкської Спілки (УГС), був головою міських організацій УГС та Українською Республіканської партії. За особливі заслуги в процесі державотворення Президент України своїм указом призначив йому пожиттєву іменну стипендію.
Поховано Василя Стрільціва в Дем’яному Лазі.

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.