Головна статті
Український Самвидав, № 1(9), березень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки
Є. Сверстюк. Т. Шевченко зростає разом з нами в міру того, як зростаємо ми самі" />

Є. Сверстюк. Т. Шевченко зростає разом з нами в міру того, як зростаємо ми самі  

Так уже склалося, що на кожному етапі розвитку української культури, української духовності найголовніші проблеми так чи так сфокусовано в образі Т. Шевченка, у трактуванні його спадщини – ідейної і художньої. Великої шкоди нормальному розвиткові шевченкознавчих студій в Україні завдавали ідеологічні догми, накинені дослідникам комуністичною владою. Тому особливого значення в літературно-критичному доробку позацензурних літературознавців і критиків 1960-х років набуває осмислення в новому суспільному контексті, в новій ідейній атмосфері шістдесятницького Ренесансу творчості поета. Лише починаючи від шістдесятих років окремі автори стали прориватися крізь ідеологічну полуду до справжнього Шевченка, як напише згодом І. Кошелівець.

І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба, В. Чорновіл були серед перших дослідників, хто прагнув в умовах ідеологічних утисків через самвидав визволити образ поета від влади стереотипів, жертвою яких вони не раз ставали: це й просвітянсько-хуторянський стереотип «Батька Тараса», і радянський стереотип поета боротьби, обличителя «людей неситих», революційного демократа й апологета класової боротьби в більшовицькому дусі, і стереотип співця гайдамаччини, поборника національної різанини. Таких самвидавних праць небагато, вони невеликі, проте знаменні з погляду народження нових підходів, руйнування звичних табу, окреслення нових напрямків думання. Зі сторінок самвидавних статей постав незвичний для радянського читача образ великого поета: не атеїста, не революційного демократа, а людини, яка виробила систему особистої і суспільної моралі, що спирається на вистраждане поетом поняття про моральну велич людини, особисту й національну гідність.

Нижче подаємо одну із знакових праць альтернативного шевченкознавства Євгена Сверстюка «На дев’яте березня», написану для чехословацького журналу «Дукля» 1967 р., яка набула масового поширення в самвидаві.

НА ДЕВ’ЯТЕ БЕРЕЗНЯ

Кожному народові орати свою ниву життя – зі свого краю. І світ відкриє й знайде його на своїй карті тоді, коли нива зорана, зрошена, коли вона зродила дивний, незвичайний плід.

Є щасливі нації. Для них відступництво й національна зрада – просто випадок патології, що реєструється в клініці, але не фіксується в історії. Для нас цілими століттями дорога зради пахла коритом, мундиром, золотом, а дорога вірности – кров’ю.

Скільки відомих і невідомих лицарів пройшло цією богунською дорогою вірности й чести!

З їхньої крови й поту наша земля зродила Тараса Шевченка – зухвалого генія, який цілому народові прокладав шлях проти течії. Народові з зав’язаним ротом і скутими руками. Всупереч цьому, всупереч очевидності й усім обставинам він виявив чудо людської любови й віри. Його віра зрушила гори узвичаєних, узаконених понять про «історичну неминучість» капітуляції і рабства. А коли доводили, що неволя й загибель України судилася Богом, – він підняв бунт проти самого Бога.

Він звулканив слова, записані запорозькою кров’ю і зорані кріпацьким плугом.

Ми будемо живими, доки в нас житимуть ці слова.

Сліпий Кобзар на високій могилі – це символ, витворений не так поетичною уявою, як нашою історією. Він тривожно вдивляється в обрій, де нічого не видно, тільки вітер приносить віками ту саму пісню, і в проростанні кожної травинки пульсує пам’ять землі. Він, Кобзар, чує глибше, бачить вище й далі, ніж сотні сильних світу, засліплених своєю мудрістю мухи-одноденки.

Не ідеалізуймо й не обожнюймо Шевченка. Але пам’ятаймо, що він душа нашого народу. Ті, хто обминав його, втрачали себе і не залишали після себе навіть перегною «на нашій не своїй землі». Ті, хто приймав його заповіт любови й безоглядної боротьби до останку, ті стали сіллю землі, живим утіленням національної чести, гідности, громадянської совісти. Без їхньої науки ми не могли б бути людьми. Шевченко своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкріпачував людей і вчив їх бути людьми.

Бувало, його звойовували й розхитували під ним п’єдесталь ті, кому він здавався не досить послідовним, кому здавався його п’єдесталь надто закам’янілим.

До нього втоптували стежку мільйони прочан, тисячі акторів, що тільки в молитві йому виповідали свою ролю, сотні послідовників, що присягалися йому у вірності, і десятки дітей, що мовчазно приходили на могилу батька.

З одними він був німий і примарний, як вічне божество. Акторів він прощав всеблагим вибачливим усміхом. Від послідовників похмуро приймав присягу. А діти оновлювалися біля нього, і кожен по-своєму ближче відчував початок і краще уявляв продовження себе.

Ціле століття над Дніпровими кручами лунає «Заповіт», і в ньому різні покоління висловлюють своє. Але навіть тоді, коли його просто записали на платівку й прокоментували перед пуском, – він залишився клекотом одвічного джерела і вільною піснею для втомленої душі.

1967

Подається за виданням:
Сверстюк Є. На дев’яте березня // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – Київ: Наша віра, 1999. – С. 286–288.
 



 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.