Головна статті
Український Самвидав, № 1(9), березень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки
ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ… В 1966 РОЦІ!" />

ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ… В 1966 РОЦІ!

Валерій Кравченко,
Голова «Громадського комітету за
реабілітацію «Першотравневої двійки»

…Рік 1966

Двоє молодих хлопців, Г. Москаленкота В. Кукса, жили в одній кімнаті в робітничому гуртожитку.

Працювали будівельниками. Георгій вступив до Київського інституту народного господарства і був вже на четвертому курсі. Попереду було все життя і велика кількість життєвих доріг лежали перед ними. Високе почуття обов’язку перед своїм народом, серця, що полум’яніли свободою, думки й мрії про демократію визначили вибір:

– А що ж наша Україна – велика, економічно потужна, має-таки ресурси? Вона повинна бути самостійною державою!

Спочатку розмови на цю тему точилися лише між двома друзями. Згодом почали з’являтись однодумці. Мало-помалу гурток вже складався з десятка чоловік. То були люди з різною вдачею, з різною мірою готовності до боротьби. Не з усіма про все відверто говорилося, але найактивніших чоловік п’ять вже працювали цілеспрямовано – вони створювали Демократичну партію України, партію для боротьби за справедливість, свободу, демократію.

Та дискусії в своєму колі не задовільняли сміливців. Серця їхні жадали великого вчинку, руки прагнули дій. І визрів план...

Стали шукати синьої та жовтої тканини. Чи то за збігом обставин, чи то потурбувалася радянська ідеологічна машина, але тканини «націоналістичних» кольорів не продавалися. Довелося купити два шарфи – синій та оранжевий. Але має бути Тризуб!.. А який він був на вигляд?..

Хлопці волею долі були приречені зробити великий вчинок і сама доля їм сприяла – до рук потрапила грошова купюра УНР, на якій і був для них зразок…

Спочатку була думка вивісити прапор на будинку залізничного вокзалу. Але ж там схоплять, не встигнеш з даху спуститись. І прапор дуже швидко знімуть.

Тоді й згадали про Київський інститут народного господарства. Тут, біля станції метро «Більшовик» шикувалися колони – робітники, студенти, щоб потім рухатися до Хрещатика на демонстрацію. Кращого місця годі й шукати: прапор до ранку ніхто не помітить, а вранці побачить маса людей.

Спланували дії. Запаслися шкарпетками, пляшкою з гасом, ножем та самопалом.

30 квітня вночі останнім трамваєм дісталися рогу вулиці Гарматної та проспекту Перемоги. Громадський транспорт рух припинив, тому далі йшли пішки. Пішли перші хвилини нової доби. Ось і будинок Інституту. Згідно з планом, один мав лишитися внизу, аби в разі небезпеки попередити звуковим сигналом-пострілом із самопалу того, хто буде на даху встановлювати прапор.

Віктор Кукса, пославшись на те, що не вміє стріляти з самопалу, викликався лізти на дах. Георгій Москаленко лишився з самопалом внизу.

По пожежній драбині заліз на дах, далі, пригинаючись, підібрався до червоного прапора і підвівся. Перед очима майоріло вже приречене червоне знамено... Ножем полосонув його при самому древку і воно, крутячись, наче змія, підхоплене вітром, трохи пролетівши, впало на дах, але лежати не лишилося; його покотило вітром і скинуло вниз у нічну темряву, а Віктор Кукса витягнув приховане біля серця синьо-жовте полотнище і вже чим скоріш прив’язував до древка і лише відчував, як тремтіло в грудях серце.

Георгій Москаленко чатував внизу. Все було тихо. Самопал набитий голівками сірників замість пороху використовувати не довелося. Віктор Кукса, щойно спустившись на землю, зняв з рук шкарпетки, які одягав, аби не залишати слідів, а Георгій Москаленко вже поливав під драбиною гасом із пляшки, щоб запобігти переслідуванню з собакою.

Коротка, але, можливо, найголовніша робота в житті зроблена. Стримуючи ходу, щоб не привернути до себе уваги, друзі відійшли трохи від будинку і зупинились подивитися на видовище. Серця сповнились хвилюванням – цю нечувану досі справу зробили вони. «Ото вже завтра буде!»

Наранок усе КДБ у Києві стояло, що називається, на вухах.

Дев’ять місяців шукали героїв. Г. Москаленка та В. Куксу було заарештовано аж 21 лютого 1967 року.

Сам генерал КДБ Тіхонов не витримав, прийшов подивитись на хлопців.

У розмові з ним Г. Москаленко провів аналогії з молодогвардійцями.

«Так то ж за родіну», – неначе прогудів генерал.

Звичайно, хіба міг він, вигодований на імперському спецзабезпеченні, зрозуміти хлопців-українців?

Це були часи брежнєвської відлиги, тому двоє друзів отримали відносно невеликі терміни ув’язнення: Г. Москаленко – 3 роки, В. Кукса – 2 за ст. 62 ч. 1 (антирадянська агітація і пропаганда) та ст. 222 (виготовлення та носіння зброї) за ніж та самопал.

Хлопці відбували ув’язнення в Мордовії в зоні для особливо небезпечних злочинців і такими лишилися для радянської влади, допоки вона не сконала.

Україна зрештою здобула незалежність. Яка це радість: перемогло діло, якому присвятили своє життя, на офіру якого поклали свою волю! Про ув’язнення вже якось і не думалося, і не гадалося, що воно ще над ними тяжіє. Та ось в 1994 році кожному з них окремо приходить лист із Верховного Суду України, в якому говориться, що судові рішення в частині звинувачення їх за ст. 62 скасовано, але вони надалі вважаються засудженими за ст. 222 (зброя) за ті ніж і самопал, що мали тоді при собі. Тобто політична реабілітація перетворила їх на банальних кримінальників.

От тобі й маєш!

Мати Україно, зглянься на своїх люблячих синів! Та хіба ж можна рідній матері свого сина, який взяв у руки зброю, аби захистити її свободу і честь, самій матері називати свого сина злочинцем?… Дива, та й годі!.. Та ні, хлопці, то не Україна вважає вас злочинцями. То приховані імперські прислужники роблять свою чорну справу.

Українська громадськість встала на їхній захист. Створено Громадський комітет «За реабілітацію «Першотравневої двійки», який організував збір підписів під вимогою реабілітувати «Першотравневу двійку»; у 2002 році на річницю подвигу провів мітинг на ґанку будинку, де в 1966 році було встановлено прапор. Двадцять різних газет присвятили свої статті «Першотравневій двійці», одинадцять передач на радіо, три на телебаченні, а творча група телеканалу «Інтер» створила про двійку героїв телевізійний фільм. В усіх публікаціях їхній вчинок розцінюється як високоморальний, а особисто вони як українські герої.

Реабілітувати двійку українських героїв – справа совісті української нації, дотримання звичайного принципу вдячності.

«Громадський комітет за реабілітацію «Першотравневої двійки» з огляду на таку позицію державних службовців налаштований на тривалу боротьбу і заявляє, що не облишить цю справу.

Комітет упевнений – герої будуть реабілітовані, а подвиг їхній знайде в суспільстві відповідну оцінку.

Але поки що найвищі державні органи, що покликані утверджувати справедливість, дають відповіді, від яких гостро відгонить сумішшю службової некомпетентності та агресивної, войовничої українофобії.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.