Головна статті
Український Самвидав, № 1(9), березень, 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки


Олесь Обертас.  До питання значення терміну «самвидав»" />

Олесь Обертас.  До питання значення терміну «самвидав»

На початку 1960-х рр. в тоталітарних режимах Радянського Союзу й країн Соцтабору склалися «сприятливі» умови для утворення нового культурно-політичного феномену – самвидаву (рос. самиздат), який проіснував до кінця 1980-х років. Очевидно, що термін самвидав відразу увійшов у лексику багатьох людей і набув значної популярності. В умовах заборони цього явища, слово самвидав стало своєрідним «привидом», «айсбергом», основну частину якого було сховано від людських очей, – всі розуміли про що йдеться, а дати наукове визначення, по-справжньому осмислити це явище ніхто не наважувався.

У жодній радянській енциклопедії чи словнику 1960-1980-рр. взагалі немає слідів такого поняття як самвидав чи самиздат, хоча, як вже було зазначено, це явище було надзвичайно поширене як в СРСР, так і в країнах соціалістичного табору, де вживалося в російському звучанні, не перекладене на національні мови. У наукових дослідженнях неологізмів ХХ ст. це слово також не фігурувало. Російський неологізм 1960-х рр. самиздат став універсальним терміном для всієї «позацензурної, незалежної, паралельної офіційній, «іншої» творчості в СРСР, а також і в Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Югославії, Румунії та Німецькій демократичній республіці1. Саме в такому вигляді слово самиздат потрапляло в європейські, японські та американські словники, поруч з іншими радянськими неологізмами «супутник», «більшовик», «колгосп», «ГУЛаг» тощо2. Так, термін самиздат вжито у широко відомій і авторитетній енциклопедії «The New Encyclopжdia Britanica» і перекладається на англійську мову як «selfpublishing», тобто самостійне видавання, і означає «літературу, таємно написану, копійовану і поширену в СРСР і за кордоном, що переважно критично ставилася до Радянського уряду»3 . Цікаво, що автори енциклопедії не подають українського слова самвидав, навіть коли йдеться про український контекст, а використовують російське самиздат для означення подібних літературних процесів у республіках СРСР та країнах соціалістичного табору4 . Однак важливо зазначити, що українці «спромоглися» на переклад слова самиздат – самвидав і поширення його саме в цій формі як в Україні, так і за кордоном. Про це свідчать численні публікації в західній пресі, у журналах і газетах української діаспори – «Смолоскип», «Нові дні», «Визвольний шлях», «Український історик», «Сучасність» тощо, – де вживається два паралельних терміна: самиздат – для радянських позацензурних творів і самвидав, samvydav – виключно для українських.

Першу згадку терміну самвидав знаходимо в 1973 р. в «Енциклопедії українознавства», виданій у Парижі – Нью-Йорку «Науковим товариством ім. Т. Шевченка». Автори статті Богдан Кравців і Р. М. зазначають, що термін походить від російського самиздат і означає «видавані в СРСР поза цензурою підпільні («захалявні») листівки, брошури, книги й серійні видання», що є «одним з проявів Руху опору»5. Подібної думки дотримується і Б. Балан в «Encyclopedia of Ukraine»6.

Що ж до України, то тут термін самвидав чи не вперше означено в «Літературознавчому словнику-довіднику» – «позацензурне нелегальне видання поетичних збірок, альманахів, журналів, окремих творів і т. п., здійснюване машинописним способом»7. Крім того підкреслено, що цей термін є власне українським і не походить від російського самиздат, оскільки «першим таким виданням в українській літературі вважається поема «Скелька» (1927)
І. Багряного»8.

Підсумовуючи вищесказане, спробуємо узагальнити визначення терміну самвидав. Безумовно, мають рацію всі автори наведених словникових статей, але й допущені деякі неточності.

Найбільш об’єднуючим поясненням, розшифруванням терміну самвидав 1960-х – 1980-х років у країнах соціалістичного табору та республіках СРСР можна вважати слова письменника В. Буковського «Сам пишу, сам рецензую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це»9, але це, ясна річ, не наукове визначення.

Автори енциклопедичної статті «самвидав» «Універсального словника-енциклопедії» вважають «самвидав (рос. самиздат) у 1960-80-х спробою частини інтелігенції в СРСР усупереч офіційним заборонам і переслідуванням, без санкції властей виготовляти і множити літературні, публіцистичні та ін. тексти, висловлюючи протест супроти терору та всеосяжного контролю держави (партії) у сфері друкованого та ін. публічного слова»10.

Це визначення можна вважити узагальнюючим, доповнивши його деякими важливими, на нашу думку, деталями:

1. Самвидав – це, передусім, специфічний спосіб існування суспільно важливих непідцензурних текстів (виділено мною – О.О.), який полягає в тому, що тиражування їх відбувається поза авторським контролем у процесі поширення текстів між читачами. Автор може лише «запустити текст в самвидав»11 – а подальше його поширення йому непідвладне і залежить виключно від мистецької вартості твору і сміливості «самвидавників».

2. Самвидав – власне український термін, про що йшлося вище, який виник не на голому місці, а має певне суспільно-історичне коріння.

3. Власне українським самвидавом, на нашу думку, можна вважати лише оригінальні твори, написані українською мовою і які стосуються українських проблем. Місце написання не відіграє особливої ролі, оскільки тексти спрямовувалися переважно до громадян України, серед яких масово поширювалися.

4. Варто розрізняти власне самвидав як створення й поширення оригінальних творів в умовах тоталітарного суспільства – «первинний самвидав»; та поширення і виготовлення різними методами заборонених книг, іноземних та діаспорних видань тощо, які виготовлялися в легальних умовах, – «вторинний самвидав».

5. Не лише інтелігенція займалася виготовленням і поширенням самвидаву, а й подекуди робітники, військові і селяни, тобто – частина опозиційно налаштованого суспільства різного соціального стану і віку12.

6. Явище самвидаву властиве будь-якому тоталітарному суспільству, а тому самвидав поширювався в 1960-80-х рр. не лише в СРСР, а й в інших країнах Соцтабору. Загалом самвидав можна розглядати як одвічну опозиційну категорію, яка існує і сьогодні в тоталітарних суспільствах Китаю, Білорусії тощо.

7. Самвидав у своїй основі – це явище опозиційне в культурному, політичному, філософському, духовному, літературному плані тощо, а тому не всі тексти, які були заборонені, можна вважати самвидавом. Це доповнення важливе, оскільки зробить неможливим поєднання непідцензурної творчості з нецензурною, яку й сьогодні заборонено згідно з моральними нормами суспільства.

8. Оригінальний первинний самвидав 1960-х – 1980-х рр. перейшов у новий вимір: спершу, «неформальна незалежна преса»13 кінця 1980-х рр. – початку 1990-х рр., а потім як складова Інтернет-культури.

Однак на сьогодні існує багато й інших трактувань цього явища. Наприклад, пошукова система «Яндекс» знаходить у глобальній мережі Інтернет понад 557 тисяч згадок російського слова самиздат і його українського перекладу самвидав14. Дослідивши вищезазначені джерела, можна зробити висновок, що явище самвидаву цікавило й цікавить багатьох дослідників, журналістів та митців, які схильні розуміти його, в основному, за такими типологічними рисами:

1. «самвидав» – опозиційний політико-культурний феномен історії людства в усіх сферах людської діяльності;

2. самвидав – неологізм 1960-х рр. – як частина непідконтрольного владі літературного, політико-економічного і мистецького процесу15;

3. самвидав – сучасна форма існування культури й літератури, переважно в Інтернеті, спричинена економічними чинниками.

Слід зауважити, що ці поняття різняться між собою, оскільки виникали в різний час, в різному культурно-політичному середовищі і засвідчують своєрідний перехід з одного історичного стану в інший. Так можна, в загальних рисах, пояснити зміст
терміну «самвидав», що бере свій початок в ХХ ст.

P.S. Автор статті закликає до широкої дискусії сприводу зазначених положень і буде вдячний за будь-які критичні зауваження, надіслані на адресу редакції.

1 Vilem Precan. The World of Czech and Slovak Samizdat // Samizdat. Alternative Culture in Central and Europe – from
the 1960s to the 1980s. – Bremen, 2002. – P. 11.

2 Кривулин В. Золотой век самиздата // Самиздат века / Сост. А.И.Стреляный, Г.В.Сапгир, В.С.Бахтин, Н.Г.Ордынский. – Минск-М.: Полифакт, 1997. – С. 342.

3 Samizdat // The New Encyclopжdia Britanica. – 15th edition. – Chicago.., 1994. – Vol. 10. – P. 376–377.

4 Soviet Ukraine in the postwar period // The New Encyclopжdia Britanica. – 15th edition. – Chicago.., 1994. – Vol. 28. – P. 990–991.

5 «Самвидав» // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Париж – Нью-Йорк: Наукове товариство ім.
Т. Шевченка. Вид-во «Молоде життя», 1973 р. – Т. 7. – С. 2696–2697.

6 Samvydav // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto.., 1993. – Vol. IV. – P. 530.

7 Самвидав // Літературознавчий словник-довідник. – К., 1997. – С. 622–623.

8 Там само.

9 Буковский В. И возвращается ветер... Нью-Йорк, изд-во «Хроника», 1978. – С. 126.

10 Самвидав // Універсальний словник-ениклопедія. К., 1999. – С. 1197.

11 Селезнёв В. Неофициальная поэзия // Волга. – 1998. – №9. – С. 25.

12 Алексеева Л.М. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Вильнюс – Москва, 1992. – С. 198.

13 Докладніше див.: Неформальна преса в Україні (1988–1991). Каталог за матеріалами газетних фондів Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського / Борисенко Т., Залізнюк О., Обертас О. та ін. – К., Смолоскип, 2001. – 141 с.

14 http://www.yandex.ru/

15 Докладніше див.: Gyorgy Konrad. Looking Back at Samizdat // Samizdat. Alternative Culture in Central and Europe – from the 1960s to the 1980s. – Bremen, 2002. – P. 7–10.



ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ РУДЕНКА" />

ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ РУДЕНКА

Відійшов Микола Данилович Руденко. Відійшов із гідністю господаря і з легкістю гостя на нашій землі. І відійшов із миром – у день проти Лазерової суботи 1 квітня 2004 року.

83 роки – вся більшовицька епоха – стоїть за ним. І на всіх етапах – дотик його зранених рук і краплин крові…

Але вірний син своєї землі, він вічно поривався до Неба, до Сонця-правди – і це його рятувало.

Від вислужництва підлої епохи він втік на фронт. Від привілеїв фронтовика – забіг у літературу. Літературних привілеїв уник і заглибився у життя. З літературної номенклатури – проривався у дисиденти.

Найважче дістався Миколі Руденкові прорив із марксистів у антимарксисти – з перспективою концтаборів і глухого викреслення з літератури, де він був письменником популярним.

Але добрий козацький корінь усе здолав. «Або волю здобути, або дома не бути».

Стоїцизм протистояння людей із такою біографією – рідкість. Треба було дуже любити свій рідний край, бути вірним йому, відповідальним громадянином, щоб прислухатися до голосу Неба і зовсім не слухати голосів владних, грізних і вимогливих.

Великим правдолюбом був Микола Руденко – і мусив вибирати дорогу гнаних за правду. Чашу свою він пив із мовчазною гідністю – до кінця. І Бог давав йому силу.

Хвиля перебудови винесла його в еміграцію. Але те життя не для нього. Син своєї землі, страдник і захисник своєї землі, він повертається в Україну і ще глибше закорінюється в працю. Тут з’являються його найважливіші книги – «Велике диво життя» – автобіографічна книга, «Енергія прогресу», «Економічні монологи», «Гнозис».

На відміну від титулованих, що пройшли вищі ідеологічні школи, Микола Руденко був самоуком, і це врятувало його від полону попутних вітрів, від рутини керованого мислення. Він став оригінальним мислителем і чутливо тривожним нервом землі, уже не тільки української – нервом загроженої планети.

Ще від початку 60-х років, ще від науково-фантастичного нарису «Слідами космічної катастрофи» Миколу Руденка мучить почуття відповідальності за долю землі людей. Його жахає руїнна технологічна сила обезбоженої людини, несумірна з творчими силами любові, яка вигасає.

Прощальний дзвін Миколи Руденка б’є на сполох. Але енергія віри в ньому бере верх. І цей дзвін є заповітним.

Вічний спокій душі нашого брата, правдолюба і оборонця вічних начал творчої любові.

Є. Сверстюк, С. Ковальов, О. Заливаха, В. Ющенко,
О. Сугоняко, М. Маринович, М. Матусевич, Н. Марченко,
Н. Світлична, В. Овсієнко, М. Горбаль, М. Горинь, Б. Горинь,
В. Лісовий, Б. Чорномаз, С. Глузман, І. Калинець,
П. Розумний, Є. Обертас, І. Сеник, Д. Шумук, О. Зінкевич,
М. Коцюбинська, О. Лиша, Г. Алтунян, Л. Лук’яненко,
В. Барладяну, П. Вінс, Й. Зісельс, В. Калиниченко,
С. Караванський, Л. Плющ, Б. Ребрик, П. Рубан, С. Сапеляк,
В. Шевченко, Ю. Шухевич, С. Шабатура, З. Січко,
В. Стрільців, О. Гейко та багато, багато…


 
ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ… В 1966 РОЦІ!" />

ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ… В 1966 РОЦІ!

Валерій Кравченко,
Голова «Громадського комітету за
реабілітацію «Першотравневої двійки»

…Рік 1966

Двоє молодих хлопців, Г. Москаленкота В. Кукса, жили в одній кімнаті в робітничому гуртожитку.

Працювали будівельниками. Георгій вступив до Київського інституту народного господарства і був вже на четвертому курсі. Попереду було все життя і велика кількість життєвих доріг лежали перед ними. Високе почуття обов’язку перед своїм народом, серця, що полум’яніли свободою, думки й мрії про демократію визначили вибір:

– А що ж наша Україна – велика, економічно потужна, має-таки ресурси? Вона повинна бути самостійною державою!

Спочатку розмови на цю тему точилися лише між двома друзями. Згодом почали з’являтись однодумці. Мало-помалу гурток вже складався з десятка чоловік. То були люди з різною вдачею, з різною мірою готовності до боротьби. Не з усіма про все відверто говорилося, але найактивніших чоловік п’ять вже працювали цілеспрямовано – вони створювали Демократичну партію України, партію для боротьби за справедливість, свободу, демократію.

Та дискусії в своєму колі не задовільняли сміливців. Серця їхні жадали великого вчинку, руки прагнули дій. І визрів план...

Стали шукати синьої та жовтої тканини. Чи то за збігом обставин, чи то потурбувалася радянська ідеологічна машина, але тканини «націоналістичних» кольорів не продавалися. Довелося купити два шарфи – синій та оранжевий. Але має бути Тризуб!.. А який він був на вигляд?..

Хлопці волею долі були приречені зробити великий вчинок і сама доля їм сприяла – до рук потрапила грошова купюра УНР, на якій і був для них зразок…

Спочатку була думка вивісити прапор на будинку залізничного вокзалу. Але ж там схоплять, не встигнеш з даху спуститись. І прапор дуже швидко знімуть.

Тоді й згадали про Київський інститут народного господарства. Тут, біля станції метро «Більшовик» шикувалися колони – робітники, студенти, щоб потім рухатися до Хрещатика на демонстрацію. Кращого місця годі й шукати: прапор до ранку ніхто не помітить, а вранці побачить маса людей.

Спланували дії. Запаслися шкарпетками, пляшкою з гасом, ножем та самопалом.

30 квітня вночі останнім трамваєм дісталися рогу вулиці Гарматної та проспекту Перемоги. Громадський транспорт рух припинив, тому далі йшли пішки. Пішли перші хвилини нової доби. Ось і будинок Інституту. Згідно з планом, один мав лишитися внизу, аби в разі небезпеки попередити звуковим сигналом-пострілом із самопалу того, хто буде на даху встановлювати прапор.

Віктор Кукса, пославшись на те, що не вміє стріляти з самопалу, викликався лізти на дах. Георгій Москаленко лишився з самопалом внизу.

По пожежній драбині заліз на дах, далі, пригинаючись, підібрався до червоного прапора і підвівся. Перед очима майоріло вже приречене червоне знамено... Ножем полосонув його при самому древку і воно, крутячись, наче змія, підхоплене вітром, трохи пролетівши, впало на дах, але лежати не лишилося; його покотило вітром і скинуло вниз у нічну темряву, а Віктор Кукса витягнув приховане біля серця синьо-жовте полотнище і вже чим скоріш прив’язував до древка і лише відчував, як тремтіло в грудях серце.

Георгій Москаленко чатував внизу. Все було тихо. Самопал набитий голівками сірників замість пороху використовувати не довелося. Віктор Кукса, щойно спустившись на землю, зняв з рук шкарпетки, які одягав, аби не залишати слідів, а Георгій Москаленко вже поливав під драбиною гасом із пляшки, щоб запобігти переслідуванню з собакою.

Коротка, але, можливо, найголовніша робота в житті зроблена. Стримуючи ходу, щоб не привернути до себе уваги, друзі відійшли трохи від будинку і зупинились подивитися на видовище. Серця сповнились хвилюванням – цю нечувану досі справу зробили вони. «Ото вже завтра буде!»

Наранок усе КДБ у Києві стояло, що називається, на вухах.

Дев’ять місяців шукали героїв. Г. Москаленка та В. Куксу було заарештовано аж 21 лютого 1967 року.

Сам генерал КДБ Тіхонов не витримав, прийшов подивитись на хлопців.

У розмові з ним Г. Москаленко провів аналогії з молодогвардійцями.

«Так то ж за родіну», – неначе прогудів генерал.

Звичайно, хіба міг він, вигодований на імперському спецзабезпеченні, зрозуміти хлопців-українців?

Це були часи брежнєвської відлиги, тому двоє друзів отримали відносно невеликі терміни ув’язнення: Г. Москаленко – 3 роки, В. Кукса – 2 за ст. 62 ч. 1 (антирадянська агітація і пропаганда) та ст. 222 (виготовлення та носіння зброї) за ніж та самопал.

Хлопці відбували ув’язнення в Мордовії в зоні для особливо небезпечних злочинців і такими лишилися для радянської влади, допоки вона не сконала.

Україна зрештою здобула незалежність. Яка це радість: перемогло діло, якому присвятили своє життя, на офіру якого поклали свою волю! Про ув’язнення вже якось і не думалося, і не гадалося, що воно ще над ними тяжіє. Та ось в 1994 році кожному з них окремо приходить лист із Верховного Суду України, в якому говориться, що судові рішення в частині звинувачення їх за ст. 62 скасовано, але вони надалі вважаються засудженими за ст. 222 (зброя) за ті ніж і самопал, що мали тоді при собі. Тобто політична реабілітація перетворила їх на банальних кримінальників.

От тобі й маєш!

Мати Україно, зглянься на своїх люблячих синів! Та хіба ж можна рідній матері свого сина, який взяв у руки зброю, аби захистити її свободу і честь, самій матері називати свого сина злочинцем?… Дива, та й годі!.. Та ні, хлопці, то не Україна вважає вас злочинцями. То приховані імперські прислужники роблять свою чорну справу.

Українська громадськість встала на їхній захист. Створено Громадський комітет «За реабілітацію «Першотравневої двійки», який організував збір підписів під вимогою реабілітувати «Першотравневу двійку»; у 2002 році на річницю подвигу провів мітинг на ґанку будинку, де в 1966 році було встановлено прапор. Двадцять різних газет присвятили свої статті «Першотравневій двійці», одинадцять передач на радіо, три на телебаченні, а творча група телеканалу «Інтер» створила про двійку героїв телевізійний фільм. В усіх публікаціях їхній вчинок розцінюється як високоморальний, а особисто вони як українські герої.

Реабілітувати двійку українських героїв – справа совісті української нації, дотримання звичайного принципу вдячності.

«Громадський комітет за реабілітацію «Першотравневої двійки» з огляду на таку позицію державних службовців налаштований на тривалу боротьбу і заявляє, що не облишить цю справу.

Комітет упевнений – герої будуть реабілітовані, а подвиг їхній знайде в суспільстві відповідну оцінку.

Але поки що найвищі державні органи, що покликані утверджувати справедливість, дають відповіді, від яких гостро відгонить сумішшю службової некомпетентності та агресивної, войовничої українофобії.


Є. Сверстюк. Т. Шевченко зростає разом з нами в міру того, як зростаємо ми самі" />

Є. Сверстюк. Т. Шевченко зростає разом з нами в міру того, як зростаємо ми самі  

Так уже склалося, що на кожному етапі розвитку української культури, української духовності найголовніші проблеми так чи так сфокусовано в образі Т. Шевченка, у трактуванні його спадщини – ідейної і художньої. Великої шкоди нормальному розвиткові шевченкознавчих студій в Україні завдавали ідеологічні догми, накинені дослідникам комуністичною владою. Тому особливого значення в літературно-критичному доробку позацензурних літературознавців і критиків 1960-х років набуває осмислення в новому суспільному контексті, в новій ідейній атмосфері шістдесятницького Ренесансу творчості поета. Лише починаючи від шістдесятих років окремі автори стали прориватися крізь ідеологічну полуду до справжнього Шевченка, як напише згодом І. Кошелівець.

І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба, В. Чорновіл були серед перших дослідників, хто прагнув в умовах ідеологічних утисків через самвидав визволити образ поета від влади стереотипів, жертвою яких вони не раз ставали: це й просвітянсько-хуторянський стереотип «Батька Тараса», і радянський стереотип поета боротьби, обличителя «людей неситих», революційного демократа й апологета класової боротьби в більшовицькому дусі, і стереотип співця гайдамаччини, поборника національної різанини. Таких самвидавних праць небагато, вони невеликі, проте знаменні з погляду народження нових підходів, руйнування звичних табу, окреслення нових напрямків думання. Зі сторінок самвидавних статей постав незвичний для радянського читача образ великого поета: не атеїста, не революційного демократа, а людини, яка виробила систему особистої і суспільної моралі, що спирається на вистраждане поетом поняття про моральну велич людини, особисту й національну гідність.

Нижче подаємо одну із знакових праць альтернативного шевченкознавства Євгена Сверстюка «На дев’яте березня», написану для чехословацького журналу «Дукля» 1967 р., яка набула масового поширення в самвидаві.

НА ДЕВ’ЯТЕ БЕРЕЗНЯ

Кожному народові орати свою ниву життя – зі свого краю. І світ відкриє й знайде його на своїй карті тоді, коли нива зорана, зрошена, коли вона зродила дивний, незвичайний плід.

Є щасливі нації. Для них відступництво й національна зрада – просто випадок патології, що реєструється в клініці, але не фіксується в історії. Для нас цілими століттями дорога зради пахла коритом, мундиром, золотом, а дорога вірности – кров’ю.

Скільки відомих і невідомих лицарів пройшло цією богунською дорогою вірности й чести!

З їхньої крови й поту наша земля зродила Тараса Шевченка – зухвалого генія, який цілому народові прокладав шлях проти течії. Народові з зав’язаним ротом і скутими руками. Всупереч цьому, всупереч очевидності й усім обставинам він виявив чудо людської любови й віри. Його віра зрушила гори узвичаєних, узаконених понять про «історичну неминучість» капітуляції і рабства. А коли доводили, що неволя й загибель України судилася Богом, – він підняв бунт проти самого Бога.

Він звулканив слова, записані запорозькою кров’ю і зорані кріпацьким плугом.

Ми будемо живими, доки в нас житимуть ці слова.

Сліпий Кобзар на високій могилі – це символ, витворений не так поетичною уявою, як нашою історією. Він тривожно вдивляється в обрій, де нічого не видно, тільки вітер приносить віками ту саму пісню, і в проростанні кожної травинки пульсує пам’ять землі. Він, Кобзар, чує глибше, бачить вище й далі, ніж сотні сильних світу, засліплених своєю мудрістю мухи-одноденки.

Не ідеалізуймо й не обожнюймо Шевченка. Але пам’ятаймо, що він душа нашого народу. Ті, хто обминав його, втрачали себе і не залишали після себе навіть перегною «на нашій не своїй землі». Ті, хто приймав його заповіт любови й безоглядної боротьби до останку, ті стали сіллю землі, живим утіленням національної чести, гідности, громадянської совісти. Без їхньої науки ми не могли б бути людьми. Шевченко своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкріпачував людей і вчив їх бути людьми.

Бувало, його звойовували й розхитували під ним п’єдесталь ті, кому він здавався не досить послідовним, кому здавався його п’єдесталь надто закам’янілим.

До нього втоптували стежку мільйони прочан, тисячі акторів, що тільки в молитві йому виповідали свою ролю, сотні послідовників, що присягалися йому у вірності, і десятки дітей, що мовчазно приходили на могилу батька.

З одними він був німий і примарний, як вічне божество. Акторів він прощав всеблагим вибачливим усміхом. Від послідовників похмуро приймав присягу. А діти оновлювалися біля нього, і кожен по-своєму ближче відчував початок і краще уявляв продовження себе.

Ціле століття над Дніпровими кручами лунає «Заповіт», і в ньому різні покоління висловлюють своє. Але навіть тоді, коли його просто записали на платівку й прокоментували перед пуском, – він залишився клекотом одвічного джерела і вільною піснею для втомленої душі.

1967

Подається за виданням:
Сверстюк Є. На дев’яте березня // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – Київ: Наша віра, 1999. – С. 286–288.
 



 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.