Головна статті
Український Самвидав, № 4(8), грудень, 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки
Інна Чернявська. ЕТИЧНА НАСТАНОВА ЛЕОНІДА ПЛЮЩА" />

Інна Чернявська. ЕТИЧНА НАСТАНОВА ЛЕОНІДА ПЛЮЩА

Леонід ПЛЮЩ. У карнавалі історії. Свідчення. – К.: Факт, 2003. – 632 с.

Через 10 років після звільнення Леоніда ПЛЮЩА з Дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні (1986 — «світанок перебудови»!), кожного з пацієнтів, хто згадував про це страшне для совєтської психіятрії ім’я, негайно переводили на «активне лікування», тобто на ін’єкції сірки, аміназина, галоперидола, інших нейролептиків – цих засобів фізичних та душевних тортур, що їх так успішно застосовувала до інакодумців совєтська каральна медицина. Леонідові Плющу, «жертві психіатричного терору», був присвячений «Посібник із психіатрії для інакодумців», написаний в ув’язненні Володимиром Буковським та Семеном Глузманом. Автори посібника настійливо не рекомендували проявляти інтересу до філософії (існує навіть психіатричний термін – метафізична інтоксикація), релігії, психіатрії, психології та математики.

У житті Леоніда Плюща все складалося якраз навпаки: математик, що цікавився психологією, парапсихологією, філософією та літературою, інакодумець, правозахисник, марксист, «сіоніст» та «український буржуазний націоналіст», він, здається, був ідеальним кандидатом у совєтську психтюрму. І справді, яка «нормальна» людина могла наважитися виступити в СССР проти існуючого режиму? Отож, у січні 1972, під час погрому українського національного та правозахисного руху, його було заарештовано за звинуваченням в антирадянській аґітації та пропаґанді з метою підриву Радянської влади. Суд направив його на примусове безстрокове «лікування» у сумнозвісну Дніпропетровську психушку із сакраментальним діягнозом: «млявотічна шизофренія». І тільки завдяки самовідданій боротьбі дружини, Тетяни Житнікової, зусиллями міжнародного правозахисного руху і навіть вимогам керівників комуністичних партій Франції, Англії та Італії у 1976 році Леоніда Плюща було звільнено та примушено до еміґрації. Західні психіятри, звичайно ж, визнали його цілком здоровим. Живучи у Парижі, Плющ продовжував займатися правозахисною діяльністю, літературознавством і культурологією.

Готуючи свою книгу до друку в Україні, Леонід Плющ майже не змінив першої редакції, хоча й вважав, що вона застаріла передусім для нього: на її автора він дивиться сьогодні майже так само відчужено, як і на її головного героя. Тому спогади, чи, радше, свідчення, як їх називає автор, є дійсно документом історії. Він зізнається, що не був упевнений, чи варто видавати цю книжку на постсовєтському просторі, де «радянська дійсність» і так добре відома. Але з часом ситуація змінилася, до активного життя прийшло покоління, «що не є в-собі-радянським, для якого той карнавальний час, минуле незнане». Саме для цього читача значною мірою призначене це видання. Автор наполягає, що «це не автобіографія, не сповідь, навіть не хроніка поточних дисидентських подій». Леонід Плющ прагнув «спростувати численні прорадянські міфи та показати зсередини психологічний процес десовєтизації людини, виникнення і розвитку «дисидентства.., руху опору, його різноманітности, недоліків і позитивів».

Якщо ж спробувати визначити жанр книжки Плюща, то, мабуть, найточніше було б назвати її саме романом-сповіддю, де наявні й автобіографія, і сповідь, і хроніка поточних дисидентських подій. Чи не головна, центральна тема книжки — еволюція поглядів совєтського інтелектуала від наївного марксиста-ленінця до, якщо й не переконаного антикомуніста, то людини цілком інших поглядів: «оповідь про мій особистий шлях у тюрму і в еміґрацію». Є ще один аспект книги, на якому хотілося б наголосити. До власне спогадів Плющ додає свою самвидавську статтю початку 1970-х «Етична настанова», котра й сьогодні звучить цілком актуально. Цей невеликий текст є дуже важливим для розуміння еволюції дисидентства й самого автора. Значну роль у цій еволюції відігравав пошук спільної етичної основи усіх правозахисних рухів. Необхідно було знайти спільне для діалогу та співпраці марксистів і антикомуністів, «общєдемократів» і націоналістів, атеїстів і віруючих. Для цього Леонід Плющ пропонував прийняти настанову на пошук правди у позиціях ідеологічних супротивників, «усвоіть і прісвоіть» собі їхню правду. У «Післямові» до цього видання книги він пише: «Парадокс, – і не лише моєї – подальшої еволюції, полягав у тому, що внаслідок такої позиції я не лише засвоїв «чужі» правди, а, засвоєні, вони мене самого привласнили». Саме ці етичні принципи, очевидно, стали керівними у правозахисній діяльності Плюща ще в СССР і на Заході. Чітко простежуються вони і в тексті «У карнавалі історії». Не смію зазіхати на хліб політологів-культурологів-націєтворців, але етична настанова Леоніда Плюща видається дуже плідною у сенсі вирішення сучасних українських проблем.

Ми всі належимо своєму часові, добі і, в певному сенсі, є її в’язнями. Та епохи змінюються і важливою є здатність не зупинятися, безкінечно не рефлектувати, а йти далі. Леонід Плющ не лишається в’язнем минулої епохи та своїх спогадів про неї. В одному з недавніх інтерв’ю він сказав: «Мені здається, що шлях до істини цікавіший за саму «відкриту» нами істину...» Цим шляхом пошуків істини, мабуть, і є його літературознавчі та культурологічні праці останніх років, зустріч із якими, сподіваюся, невдовзі відбудеться.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.