Головна статті
Український Самвидав, № 4(8), грудень, 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки


Олесь Обертас. Інститут досліджень Східної Європи Бременського університету, Німеччина" />

Олесь Обертас. Інститут досліджень Східної Європи Бременського університету, Німеччина

Інститут досліджень Східної Європи відомий українському читачеві за гучною виставкою «Самвидав. Альтернативна культура в Центральній і Східній Європі від 1960-х до 1980-х рр.», що проходила в Берліні, Празі та Брюселі, а тепер готується в Будапешті. Як повідомлялося в Інформаційному бюлетені «Український самвидав» №2(4) за 2002 р., на цій виставці чи не вперше були представлені українські матеріали з Музею-архіву українського самвидаву та Архіву Інституту літератури НАНУ.

У червні цього року за сприяння голови видавництва «Смолоскип» О. Зінкевича та Інституту досліджень Східної Європи, зокрема проф. В. Шлотта, проф. В. Ейхведе, а також к.ф.н. П. Гількеса, яким я надзвичайно вдячний за підтримку і допомогу, автор цього нарису мав змогу ознайомитися з архівними матеріалами Інституту, де зібрані надзвичайно вагомі фонди самвидаву і величезна бібліотека позацензурної літератури, а також вивчати європейський науковий досвід по збереженню та вивченню національного самвидаву різних країн світу.

Діяльність Інституту з часу утворення в 1982 році присвячена політичним і культурним змінам у Східній і Центральній Європі. До кінця вісімдесятих років переважно досліджувалися альтернативні й опозиційні прояви в галузях політики, економіки та культури та їхнє втілення в різних формах існування незалежного позацензурного суспільства.

У центрі уваги перебували матеріали з творчості незалежних діячів мистецтв і твори інтелектуального підпілля. Метою цієї роботи була спроба відшукати за ширмою офіційної політики неформальні думки й опозиційні погляди, що дозволили б роз’яснити суспільні настрої всередині суспільства. Одночасно з дослідницькою діяльністю інституту вдалося зібрати визнаний в накових колах Архів літератури самвидаву: заборонені, неформальні наукові, літературні та мистецькі публікації різних тоталітарних країн, зокрема Польщі, Радянського Союзу, Чехословаччини, Угорщини та НДР. Крім того, Архів має у своєму розпорядженні матеріали, що є спадщиною відомих російських дисидентів В. Буковського, К. Любарського, В. Рубіна, М.Агурського, Ю. Гастєва, Н.Горбаневської, Л. Копєлєва, Ю. Вознесенської, письменників Г. Владімова, В. Войновича, В. Максімова, поетів М. Глазкова, Г. Сапгіра, І. Холіна, В. Кривуліна та багатьох інших. Загалом, на сьогодні таких фондів нараховується понад 160, серед яких є й матеріали українців, зокрема поета і перекладача І. Качуровського.

Після падіння комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи дослідницька робота Інституту була сконцентрована на вивченні культурного і соціально-політичного розвитку цих країн. На відміну від суто економічного підходу до трансформаційних процесів у Центральній і Східній Європі, що переважають у дослідженнях Європейських установ, Бременський науково-дослідний інститут ставить у центр уваги культурні традиції та потенціали, що властиві цим країнам. Інститут працює над тим, щоб створити можливість розуміння цих країн зсередини, задля того, щоб підкреслити їхній внесок в об’єднання Європи.

Сучасні дослідження Інституту присвячені новим формам існування культури і політики, критеріям і способам їхньої організації, цінностям, символам і суб’єктам цієї діяльності. Дослідницька робота розділяється на цій основі на два головних напрямки, що, у свою чергу, розподілені відповідно до досліджуваних країн – Росія, Польща, Чехія і Словаччина – і конкретних тем: «Організація політики і політична культура» і «Організація культури і культурні ідентичності».

Внутрішня структура Інституту поділяється на такі напрямки: дослідницька і викладацька робота, архів, бібліотека, робота з громадськістю і консультування з питань політики та культури. Окрім цього, Інститут займається і громадсько-суспільною роботою: консультативною діяльністю з питань політики і культури як у Німеччині, так і в країнах Центральної та Східної Європи.

Дослідницький профіль Інституту методично обумовлений взаємозв’язком «архів – дослідження» з одного боку і необхідною взаємодією соціальних наук – з іншого. Саме тому поле досліджень знаходиться на перетині культури, політики та суспільствознавства.

Протягом свого існування Інститут інтенсивно співпрацює з науковими організаціями у досліджуваних країнах, у першу чергу в Росії, Польщі, Чехії та Словаччині. У Росії це – Інформаційно-дослідницький центр «Меморіал» (Москва), Міжнародний інститут гуманітарно-політичних досліджень (Москва) і Всеросійський центр вивчення суспільної думки (Москва). У Польщі налагоджені контакти з Інститутом культури Міністерства культури і мистецтва (Варшава) і Інститутом культурології Університету у Вроцлаві; у Чехії та Словаччині Інститут співпрацює разом з Інститутом сучасної історії (Прага), Інститутом чеської і світової літератури Академії наук (Прага) і соціологічним факультетом Університету імені Коменіуса (Братіслава). Від недавнього часу Інститут співпрацює з українськими партнерами – Музеєм-архівом українського самвидаву МБФ «Смолоскип» та Інститутом літератури НАНУ.

Відмінною рисою Інституту досліджень Східної Європи від інших наукових установ Німеччини є створення Архіву, який є одним із найповніших зібрань позацензурної літератури у світі поруч з архівами «Радіо Свободи» в Будапешті та «Карта» в Варшаві. Завдяки одержимості й титанічній праці архіваріуса Габріеля Суперфіна, свого часу учасника правозахисного руху, а сьогодні дослідника самвидаву, в Архіві зібрані різноманітні позацензурні документи радянської епохи: літературний, художній і політичний самвидав. Головним завданням своєї роботи в Архіві Г. Суперфін ставить переростання зібрання колекцій самвидаву в універсальний архів, за структурою схожий на Гуверівський архів Стенфордського університету США.

Матеріали Архіву містять десятки тисяч текстів, що існували лише в обмеженій кількості екземплярів і передавалися з рук в руки. Вони автентично документують альтернативні й опозиційні напрямки, суспільні рухи і культурні кола, що існували на грані забороненого чи у конфлікті з офіційною політикою, починаючи з кінця сталінської епохи до ери М. Горбачова. У Архіві є багато видань неформальної преси так званого «перехідного періоду» кінця 1980-х – початку 1990-х років, а також оригінальні документи з країн колишнього Радянського Союзу, Чехословаччини, Польщі та НДР – і ці фонди постійно поповнюються.

Зберігаються тут і матеріали українського самвидаву, зокрема документи П. Григоренка, М. Горбаля, В. Чорновола, Ю. Бадзя, С. Глузмана, М. Руденка, В. Мороза, Є. Сверстюка, І. Світличного, Г. Снєгірьова тощо. Особливо цікавими є архівні фонди, зокрема листування, п. Крісті Бремер, відомої активістки Міжнародної амністії, та відомої україністки, перекладачки і популяризаторки української культури і літератури в Німеччині п. Анни-Галі Горбач, що по-материнськи опікувалися українськими дисидентами та членами їхніх родин в таборах і на волі. Безперечно, ці матеріали потребують ширшого вивчення і заслуговують на видання окремою книгою. До речі, матеріали Архіву загорнуті в спеціальний архівний картон, всередині якого безкислотні папки, і зберігаються в спеціальному «холодильнику» – приміщенні з постійною температурою +15°С і вологістю 55%, а також використовуються вертикальні і горизонтальні шафи-сейфи.

Зміни в Східній і Центральній Європі зумовили й зміну стратегії поповнення Архіву. У 1990-91 роках створюється спеціальний фонд періодики, де, окрім самвидавних журналів, зібрані нові друковані матеріали з кінця 1980-х рр. – протоколи парламентських засідань, матеріали виборчих кампаній, колекції політичних плакатів, художні документи тощо.

Надзвичайно цінною у вивченні національного самвидаву є бібліотека, що відбиває профіль Інституту, де за 15 років існування зібрано понад 40 тисяч томів. Вона містить книги з сучасної історії та літератури, культури, політики, книги з «цензурною історією», а також видання, присвячені розвитку суспільства й історії ідей. Окремими колекціями є книги «ворогів народу», «книги з обмежуючими грифами», приватні і робочі бібліотеки письменників, книги з автографами, дарчими надписами. Цінними розділами зібрання є колекція книг, що оформлені художниками-авангардистами 1960-80-х років, а також «культові» видання періоду відлиги. Разом із журналами, науковими й історичними працями, дисертаціями, частина яких була видана ще в позаминулому сторіччі, вони створюють чудову джерелознавчу базу для досліджень постсоціалістичних країн.

Окрім минулого, Інститут активно займається і сучасними проблемами суспільства. Тому однією з основних цілей є вплив на сучасну суспільну думку в країнах Східної і Центральної Європи. Це завдання виконується через численні публікації, суспільно-політичні аналізи, через наукові коментарі поточних подій у засобах масової інформації, а також через доповіді на міжнародних конференціях.

В Інституті існують дві серії власних публікацій: «Публікації про культуру і суспільство у Східній Європі» та «Документи культурного і суспільного розвитку у Східній Європі» за редакцією В. Ейхведе.


Надіслані книги до Музею-архіву українського самвидаву (МАУС) МБФ «Смолоскип» з бібліотеки доктора історичних наук Степана Олійника, Вашінгтон, США " />

Надіслані книги до Музею-архіву українського самвидаву (МАУС) МБФ «Смолоскип» з бібліотеки доктора історичних наук Степана Олійника, Вашінгтон, США

1. Зіновія Франко. Слово, мов криця. Товариство «Україна», Київ, 1990.

2. Samizdat. Voices of the Soviet Opposition. Edited by George Saunders. Monad press, New York, 1974.

3. Dissent in the USSR. Politiks, ideology, and people. Edited by Rudolf L. Tokes. The Johns Hopkins University Press. Baltimore and London, 1976.

4. Favoring extension of diplomatic relations with the republics of Ukraine and Byelorussia. Hearing Committee on Foreign affairs house of representatives. First session before the special subcommittee on H. Con. Res. 58. Washington, July 15, 1953.

5. Nadia M. Olynyk. Roman Rakhmanny: a bibliographic guide to selected works. Winnipeg, Canada, 1984.

6. Voices of human courage. Appeals From Two Soviet Ukrainian Intellectuals to Soviet Authorities. New York, 1968.

7. The Soviet empire: prison house of nations and races. A study in Genocide, and Abuse of power. United States Government printing office. Washington, 1958.

8. Contradictions of Communism. Report by the Subcommitte to investigate the administration of the internal security act and other internal security laws to the Committee on the Judiciary United States Senate. Washington, 1964.

9. Political prisoners in the USSR. Committee for the defense of Soviet Political prisoners. New York, 1975.

10. Avraham Shifrin. The first guidebook to prisons and concetration camps of the Soviet Union. Bantam books. Toronto, New York, London, Sydney. 1982.

11. Ukrainian samizdat 1985-1986. Catalog. Smoloskyp.

12. Osyp Zinkewych. Svitlychny and Dzyuba. Ukrainian writers under fire. Smoloskyp. Baltimore – Toronto, 1966.

13. Левко Лук’яненко. Що далі? Українська Центральна Інформаційна Служба. Лондон–Мюнхен–Нью-Йорк–Торонто, 1989.

14. Документи з історії національно-визвольного руху в україні ХХ століття. Інформаційний бюлетень. Випуск №1. Київ, 1995.

15. The ukrainian herald. Issue 6. Dissent in Ukraine. An Underground Journal from Soviet Ukraine. Smoloskyp. Baltimore–Paris–Toronto, 1977.

16. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). Збірник матеріалів уклав Вячеслав Чорновіл. Перша українська друкарня у Франції. Париж, 1967.

17. Dissent in Ukraine under Gorbachev (A Collection of samizdat documents). Ukr. Press Agency, 1989.

18. Women Political Prisoners in the USSR. New York, 1975.

19. The works of Valentyn Moroz. Boomerang. A voice from Soviet prison. Smoloskyp. Baltimore – Paris – Toronto, 1974.

20. Ivan Dzyuba. Internationalism or Russification? Preface by M. I. Holubenko. New York, 1974.

21. Ferment in the Ukraine. Documents by V. Chornovil, I. Kandyba, L. Lukyanenko,
V. Moroz and others. New York, 1968.

22. Satirikon. Сатирикон. Общественно-политический журнал сатиры и юмора. 1951 – 1953. №1-25.


Матеріали з архіву Д. Калюжного, Умань, Україна" />

Матеріали з архіву Д. Калюжного, Умань, Україна

До МАУС нещодавно були передані цінні матеріали з фондів п. Д. Калюжного (листи, статті, фотографії – всього понад 1000 документів) з архівів Н. В. Суровцевої, 30-річного в’язня комуністичних катівень ГУЛАГу, відомої політичної і громадської діячки, письменниці та перекладачки, доктора філософії Віденського університету, та К. Л. Олицької, жертви комуністичного режиму.

Дирекція Музею-архіву українського самвидаву складає п. С. Олійнику та п. Д. Калюжному найщирішу подяку за їхню довіру і передання дуже важливої документації.

Сподіваємось, що колишні політв’язні, правозахисники, а також керівники правозахисних організацій у Західних країнах відгукнуться на наш заклик і також поповнять архів Музею додатковою документацією і матеріалами.

З новими документами можна ознайомитися в бібліотеці Музею-архіву українського самвидаву МБФ «Смолоскип».


Опанас Заливаха. Альбом" />

Опанас Заливаха. Альбом 

/ Упор. Б. Мисюга. – К.: Смолоскип, 2003. – 160 с., іл.

У четвер, 4 грудня 2003 р. в Будинку вчителя відбулася презентація першого альбому Опанаса Заливахи. На презентації виступили Євген Сверстюк, Осип Зінкевич, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Микола Горбаль, Володимир Франчук, Михайло Горинь та багато інших відомих діячів.

Творчість художника Опанаса Заливахи є одним із найяскравіших явищ в українському мистецтві другої половини XX ст. Сформований як митець, в основному, на ґрунті нонконформістського руху 1960-х років, своїми творами він декларує контрверсійну позицію національно свідомої української інтелігенції в культурі за часів панування комуністичного режиму на українських землях.

Становлення художника відбулося в другій половині 1960-х, коли після закінчення мистецької освіти та кількарічної практики на півночі Росії (1948–1961) оселився в Івано-Франківську. Стрімко еволюціонуючи крізь фовістичні, посткубістичні та ін. ремінісценції в малярстві, Опанас Заливаха змагає до асоціативної форми вислову. При цьому вживає образні метафори християнства, семіотичну палітру слов’янської міфології та інші світоглядні підвалини давнього українського мистецтва.

Зблизившись на початку 1960-х з прогресивним літературно-мистецьким середовищем Києва, Опанас Заливаха разом з Аллою Горською, Іваном Світличним та іншими прогресивно думаючими людьми потрапляє у поле зору таємних служб КДБ. Як наслідок – арешт, п’ятирічне ув’язнення у мордовських таборах суворого режиму без права малювати (1966–1970). В цей часовий відрізок проявляється одна з досконалих граней Заливахового таланту – мистецтво графіки. Композиції малих форм історіософського та міфологічного змісту, в основному зреалізовані у жанрах екслібрису та поздоровчої поштівки, стали для художника своєрідною квінтесенцією образного лаконізму та архетипного мислення.

Альбом творчості Опанаса Заливахи є найповнішим науково-популярним мистецьким виданням, що охоплює всі прояви мистецької та суспільно-культурної діяльності художника. Ілюстрований каталог живописних та графічних творів, у поєднанні з біографічними, критичним, поетичним та епістолярним матеріалом, творить цілісну картину мистецької еволюції художника.


Олена Заплотинська. Українське шістдесятництво: визначення дефініцій та історіографія проблеми" />

Олена Заплотинська. Українське шістдесятництво: визначення дефініцій та історіографія проблеми

Проблемам українського дисидентського руху присвячено значну кількість монографічних досліджень і статей. При певному розмаїтті підходів (від аналітичних до апологетичних) кидається в очі очевидна невпорядкованість категоріальної сфери. Узагальнення і формативні дефініції у дослідницькій літературі та публіцистиці вимагають уточнень і чіткішого розмежування понять.

Кінець 1950-х – 80-ті роки були означені новими явищами в культурному і політичному житті українського суспільства. Для визначення їх дослідники вживають поняття: національно-визвольний рух, інакомислення, шістдесятництво, нон-конформізм, дисиденство, рух опору. При цьому дуже рідко адепти і аматори теми цікавляться проблемою чіткості дефініцій. Існує своєрідний «неписаний закон», згідно з яким читачеві дається повна свобода у намаганнях зрозуміти, який саме зміст автор вкладає в те чи інше поняття. І цей неписаний закон залишає поза законом будь-які номіналістичні амбіції, прагнення створити систему понятійних координат, яка б структурувала наші уявлення про явище, предмет дискусії, інтересу, викладу.

Серед нечисленних спроб окреслити хоча б базові риси того чи іншого поняття можна згадати статтю О. Бажана «Дисидентство в УРСР: спроба дефініції». Але як співвідносяться поняття нон-конформізму та шістдесятництва, шістдесятництва та інакомислення і чи співпадають у визначенні поняття «шістдесятництво» та «дисидентство»?

Варто зазначити, що терміни, про які йдеться, досить аморфні. Шістдесятництво можна визначити і в термінах політологічних (як прояв соціальної поведінки), й у філософських (коли йдеться про екзистенціалізм), суто культурологічних. Адже 60-ті роки характерні вибухом молодіжної культури не тільки в Європі та Америці, певні відголоски загальносвітових культурних тенденцій відчувались і в Радянському Союзі.

Найперше, що потрібно уточнити – час виникнення поняття. Поява нових, безперечно талановитих особистостей на початку 60-х не могла залишитись поза увагою преси, і після сумнозвісних події 1962 року шпальти газет зарясніли анафемами на адресу «формалістів», «відщепенців» тощо. Термін «дисидент» радянська ідеологічна термінологія застосовувала в тому ж значенні, що й середньовічна церква для віровідступників.

На початку 90-х років значно зріс інтерес до так званих «білих плям» у вітчизняній історії, серед яких був і український суспільно-політичний рух другої половини ХХ ст. Публікуються численні спогади, свої погляди висловлюють історики, літератори, культурологи.

Серед численних дослідників можна виділити дві основні групи.

Першу складають колишні шістдесятники, які трактують шістдесятництво у двох вимірах – особистісному (феномен шістдесятництва вбачається в контексті епохальної кризи, в якій сучасна людина відкривала для себе правду про суспільство, в якому жила) і культурницькому (усвідомлення себе як українця, носія високої культури).

Другу групу складають сучасні історики: Г. Касьянов, В. Баран, А. Русначенко, О. Бажан, Ю. Зайцев, Ю. Курносов та ін. Діапазон визначення терміну «шістдесятництво» сягає від шістдесятництва як культурництва до шістдесятництва – національного руху опору.

Отже, аналізуючи літературу з даної проблеми, можемо зробити певні висновки:

– Причинами виникнення шістдесятництва стала десталінізація і лібералізація режиму, що сприяли виходу на арену суспільного життя покоління, яке вимагало, якщо не реформування системи, то, принаймні, розширення меж творчих можливостей. Тут напрошуються паралелі з 20-ми роками.

– Шістдесятництво було феноменальним, і, водночас, природнім явищем в умовах тоталітарної держави.

– Більшість дослідників вважають шістдесятництво явищем суто інтелігентським. Проте, як переконують документи, інтелігенція була не єдиною соціальною групою, що чинила опір. Скоріше, ядром, навколо якого формувалась українська опозиція.

– В Україні, зважаючи на особливості історичного розвитку, всі події і явища мали певну специфіку. Тому опір шістдесятниками здійснювався у двох вимірах: нон-конформістському (під впливом загальносвітових тенденцій) та національному (з метою вибороти право на існування української культури).

– Духовний феномен шістдесятництва не зводиться лише до культурництва, хоча й це існувало.

– Навряд чи можна говорити про шістдесятництво як «рух», оскільки виникає асоціація з організованим рухом, який в тих умовах був приречений. Коректніше визначати дане поняття як «феномен», «явище».

– Будь-яке нормативне визначення терміну наражатиметься на невідповідність тому чи іншому аспектові.


Інна Чернявська. ЕТИЧНА НАСТАНОВА ЛЕОНІДА ПЛЮЩА" />

Інна Чернявська. ЕТИЧНА НАСТАНОВА ЛЕОНІДА ПЛЮЩА

Леонід ПЛЮЩ. У карнавалі історії. Свідчення. – К.: Факт, 2003. – 632 с.

Через 10 років після звільнення Леоніда ПЛЮЩА з Дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні (1986 — «світанок перебудови»!), кожного з пацієнтів, хто згадував про це страшне для совєтської психіятрії ім’я, негайно переводили на «активне лікування», тобто на ін’єкції сірки, аміназина, галоперидола, інших нейролептиків – цих засобів фізичних та душевних тортур, що їх так успішно застосовувала до інакодумців совєтська каральна медицина. Леонідові Плющу, «жертві психіатричного терору», був присвячений «Посібник із психіатрії для інакодумців», написаний в ув’язненні Володимиром Буковським та Семеном Глузманом. Автори посібника настійливо не рекомендували проявляти інтересу до філософії (існує навіть психіатричний термін – метафізична інтоксикація), релігії, психіатрії, психології та математики.

У житті Леоніда Плюща все складалося якраз навпаки: математик, що цікавився психологією, парапсихологією, філософією та літературою, інакодумець, правозахисник, марксист, «сіоніст» та «український буржуазний націоналіст», він, здається, був ідеальним кандидатом у совєтську психтюрму. І справді, яка «нормальна» людина могла наважитися виступити в СССР проти існуючого режиму? Отож, у січні 1972, під час погрому українського національного та правозахисного руху, його було заарештовано за звинуваченням в антирадянській аґітації та пропаґанді з метою підриву Радянської влади. Суд направив його на примусове безстрокове «лікування» у сумнозвісну Дніпропетровську психушку із сакраментальним діягнозом: «млявотічна шизофренія». І тільки завдяки самовідданій боротьбі дружини, Тетяни Житнікової, зусиллями міжнародного правозахисного руху і навіть вимогам керівників комуністичних партій Франції, Англії та Італії у 1976 році Леоніда Плюща було звільнено та примушено до еміґрації. Західні психіятри, звичайно ж, визнали його цілком здоровим. Живучи у Парижі, Плющ продовжував займатися правозахисною діяльністю, літературознавством і культурологією.

Готуючи свою книгу до друку в Україні, Леонід Плющ майже не змінив першої редакції, хоча й вважав, що вона застаріла передусім для нього: на її автора він дивиться сьогодні майже так само відчужено, як і на її головного героя. Тому спогади, чи, радше, свідчення, як їх називає автор, є дійсно документом історії. Він зізнається, що не був упевнений, чи варто видавати цю книжку на постсовєтському просторі, де «радянська дійсність» і так добре відома. Але з часом ситуація змінилася, до активного життя прийшло покоління, «що не є в-собі-радянським, для якого той карнавальний час, минуле незнане». Саме для цього читача значною мірою призначене це видання. Автор наполягає, що «це не автобіографія, не сповідь, навіть не хроніка поточних дисидентських подій». Леонід Плющ прагнув «спростувати численні прорадянські міфи та показати зсередини психологічний процес десовєтизації людини, виникнення і розвитку «дисидентства.., руху опору, його різноманітности, недоліків і позитивів».

Якщо ж спробувати визначити жанр книжки Плюща, то, мабуть, найточніше було б назвати її саме романом-сповіддю, де наявні й автобіографія, і сповідь, і хроніка поточних дисидентських подій. Чи не головна, центральна тема книжки — еволюція поглядів совєтського інтелектуала від наївного марксиста-ленінця до, якщо й не переконаного антикомуніста, то людини цілком інших поглядів: «оповідь про мій особистий шлях у тюрму і в еміґрацію». Є ще один аспект книги, на якому хотілося б наголосити. До власне спогадів Плющ додає свою самвидавську статтю початку 1970-х «Етична настанова», котра й сьогодні звучить цілком актуально. Цей невеликий текст є дуже важливим для розуміння еволюції дисидентства й самого автора. Значну роль у цій еволюції відігравав пошук спільної етичної основи усіх правозахисних рухів. Необхідно було знайти спільне для діалогу та співпраці марксистів і антикомуністів, «общєдемократів» і націоналістів, атеїстів і віруючих. Для цього Леонід Плющ пропонував прийняти настанову на пошук правди у позиціях ідеологічних супротивників, «усвоіть і прісвоіть» собі їхню правду. У «Післямові» до цього видання книги він пише: «Парадокс, – і не лише моєї – подальшої еволюції, полягав у тому, що внаслідок такої позиції я не лише засвоїв «чужі» правди, а, засвоєні, вони мене самого привласнили». Саме ці етичні принципи, очевидно, стали керівними у правозахисній діяльності Плюща ще в СССР і на Заході. Чітко простежуються вони і в тексті «У карнавалі історії». Не смію зазіхати на хліб політологів-культурологів-націєтворців, але етична настанова Леоніда Плюща видається дуже плідною у сенсі вирішення сучасних українських проблем.

Ми всі належимо своєму часові, добі і, в певному сенсі, є її в’язнями. Та епохи змінюються і важливою є здатність не зупинятися, безкінечно не рефлектувати, а йти далі. Леонід Плющ не лишається в’язнем минулої епохи та своїх спогадів про неї. В одному з недавніх інтерв’ю він сказав: «Мені здається, що шлях до істини цікавіший за саму «відкриту» нами істину...» Цим шляхом пошуків істини, мабуть, і є його літературознавчі та культурологічні праці останніх років, зустріч із якими, сподіваюся, невдовзі відбудеться.

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.