Головна статті
Український Самвидав, № 2-3(6-7), червень, 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Всі сторінки


Євген Сверстюк. Два підходи" />

Євген Сверстюк. Два підходи


Пригадується, Гулівера (у відомомутворі Джонатана Свіфта) полонили ліліпути – за те, що був інакшим. Прив’язали кожну його волосинку до травинки і конфіскували його речі.

Найбільше здивування викликав годинник: не живий, а чикає.

Коли його на спеціяльно спорудженому возі відвезли на дослідження до академії, там не дійшли спільного висновку: в них витворилося дві різні точки зору.

З різними точками зору доводиться зустрічатися і мені – шістдесятникові.

І

– Історичний експонат сталінської епохи, а ще скрипить і навіть вдає, що відчуває час.

– Нічого собі! Тут вже скільки років тебе ніхто не помічає, наче тебе на світі нема... А за ним від самого початку ходили шпики, щоб почути, де, з ким і що він говорить.

– Тут шукаєш спонсора роками, а йому в Парижі видали книжку, та ще й без відома автора.

– Так можна жити – весь час під вартою! І годують. А тут приберуть ні за цапову душу, і жадна прокуратура не зацікавиться, де подівся.

– Та що вони – Рембо? Бодлер? Сартр? Що нового вони створили для епохи постмодернізму, щоб ними цікавитись? А імена чути скрізь...

ІІ

Який разючий символ: годинник чикає! Епохи змінилися. Ідоли впали. Міражі розвіялися – а годинник чикає! І видно, проносить міру чогось того, що єднає різні часи.

Все ж таки яка велич слова, коли в обороні його люди кладуть своє життя. Адже усі вони, що вернулися і не вернулися, могли сказати: «У мене тільки слово». Як Світличний.

Якщо з цього інфернального досвіду виносять святі ідеали, значить ідеали вічні.

– Цей годинник і далі чикає про ідеалістів 1960-х років. Яка стійка ілюзія: адже багато з них зовсім не вибирали тієї дороги, яку він вибрав, і є людьми іншого досвіду. А образ молодості домінує!

– Що насправді стоїть за обороною вартостей. Адже це навіть не вітряки... Це вода, яка входила в пісок часу. А вони організували фронт і побралися за руки, щоб зупинити.

– Образ спільної святині на високій горі – це нині старомодна казка. Але що таке мінливість мод супроти вічної казки?


Олесь Обертас. ЄДНІСТЬ КУЛЬТУРИ І ПОЛІТИКИ В ТВОРЧОСТІ ШІСТДЕСЯТНИКІВ" />

Олесь Обертас. Круглий стіл: ЄДНІСТЬ КУЛЬТУРИ І ПОЛІТИКИ В ТВОРЧОСТІ ШІСТДЕСЯТНИКІВ

В рамках політологічної частини ІХ семінару творчої молоді в м. Ірпінь 4 травня 2003 року було проведено науково-теоретичний круглий стіл на тему «Єдність культури і політики в творчості шістдесятників», зорганізований Музеєм-архівом українського самвидаву МБФ «Смолоскип».

На конференцію і зустріч з творчою молоддю прибули колишні шістдесятники і дисиденти – Михайлина Коцюбинська, Атена Пашко, Світлана Кириченко, Валентина Чорновіл, Євген Сверстюк, Юрій Бадзьо, Роман Корогодський, Євген та Ніна Обертаси, Анатолій Русначенко, Олена Левченко.

Були заслухані доповіді студентів, аспірантів та кандидатів наук, що стосувалися питань виникнення шістдесятництва, виникнення і поширення самвидаву, літературного й політико-публіцистичного доробку шістдесятників у самвидаві, значення української діаспори у розвитку громадянського суспільства та свободи слова в Україні, значення шістдесятників і самвидаву у суспільному оновленні 1960-1990-х років в літературному процесі.

Достатньо гостро висвітлювався сучасний «молодий» погляд на шістдесятництво, показавши наскільки сьогоднішнє покоління ознайомлене з цим феноменом.

Після виголошення доповідей, відбулася жвава дискусія між учасниками круглого столу, де обговорювалися питання «провінційності, сакралізації, політизації» шістдесятництва, а також ішли дебати довкола термінів «шістдесятництво» і «дисидентство».

Перед учасниками семінару виступила дослідниця дисидентського руху в Чехії і в Україні Катерина Скупова (Прага).

Згодом відбулася зустріч учасників семінару з колишніми шістдесятниками, дисидентами і політв’язнями, яких представив чисельно зібраній молодій аудиторії голова МБФ «Смолоскип» Осип Зінкевич. Уривки з їхніх виступів подаються у цьому випуску бюлетеня.

Наприкінці зустрічі, яка подарувала учасникам багато нової інформації, думок і поглядів, приємних хвилин і емоцій, відбулася презентація документального фільму «Алла Горська», а також зустріч із режисером фільму Оленою Левченко.

ДОПОВІДІ ВИГОЛОСИЛИ:

Олесь Обертас (Київ) – «Самвидав як одвічна опозиційна категорія: суспільно-політичне коріння й історичний розвиток». 

Віра Горлова (Харків) – «Феномен шістдесятництва та радянська політика денаціоналізації української культури». 

Наталія Маринич (Запоріжжя) – «Культура і політичне: єдність політики і мистецтва в культурі шістдесятників». 

Віталій Мельник (Львів) – «Феномен шістдесятництва у політиці та культурі: причини, умови, наслідки». 

Олена Заплотинська (Київ) – «Українське шістдесятництво: визначення дефініцій та історіографія проблем». 

Володимир Дмитрук (Київ) – «Активізація поширення самвидаву на тлі чехословацьких подій 1968 року». 

Микола Климчук (Київ) – «Шістдесятники: культура книги». 

Михайлина Скорик (Дніпропетровськ) – «Ідеї шістдесятників у космічному місті Дніпропетровськ». 

Олександр Кривенко (Київ) – «Політико-правові аспекти шістдесятництва».

З ВИСТУПІВ УЧАСНИКІВ КРУГЛОГО СТОЛУ

Олесь Обертас (Київ) 

 

 

Поняття і термін самвидав сьогодні, великою мірою, неоднозначне: його можна розглядати не тільки як чітко окреслений, конкретний історичний феномен, а й в широкому загальнолюдському значенні. Справді, під поняттям самвидав ми нерідко розуміємо і спосіб вислову іншої думки, всупереч офіційному нав’язуванню згори – як одвічну опозиційну категорію.

Прагнення до свободи думки і творчості існувало завжди, завжди існували мислителі й митці, які прагнули подивитися на світ іншими очима, розставити інші, відмінні від дозволених владою, акценти.

Історія культури людства, історія літератури – як світової, так і української – свідчить, що її творці не завжди підтримували соціально-політичний устрій держави, в якій жили і творили, а частіше намагалися контролювати розвиток мистецтва, пропонуючи творчій людині певні соціальні привілеї (посади, житло, висока заробітна плата тощо), впроваджуючи цензуру, залякуючи непокірних, морально й фізично знищуючи їх. Це породжувало «вічну» проблему взаємин культури й політики, офіційної державної думки з вільною творчістю.

Чим жорсткіше душила цензура, тим непоборнішим ставало бажання письменників зневажити її і вийти на прямий діалог із читачем. Однак у 1930-і роки радянський читач був заляканий чи не більше, ніж письменник. Навіть просте читання неопублікованих віршів на приватній квартирі могло обернутися арештом чи великими прикрощами не тільки для автора і господарів будинку, а й для всіх слухачів (карне переслідування за «недонесення»).

Як масове явище, як основний спосіб правдивого осмислення й показу світу самвидав виникав як специфічне культурно-політичне явище в різних країнах світу, передусім у тих, що опинилися під гнітом тоталітаризму в ХХ ст. Про самвидав, як один із головних складників літературного процесу можна говорити, починаючи з 1960-х років. 

Віра Горлова (Харків)

Розглядаючи феномен шістдесятництва в Україні, слід вказати на одну суттєву деталь. Основною домінантною цього інтелектуального руху було усвідомлення себе як інтелігенції в контексті саме української культури. І хоча це усвідомлення для декого закінчилося на початку 1970-х років психіатричними лікарнями, інсуліновими комами і сумнозвісним діагнозом «вялетекущая шизофрения», все ж не треба применшувати впливу шістдесятників на формування української культури.

Наступ проти українства в 1930-х роках спричинив розрив процесу його природного національного розвитку. Інерція десятиріч наслідків тих трагічних подій призвела до популярних сумнівів щодо істинного змісту самої української історії й культури, а фізична відірваність від поколінь визвольних змагань і розстріляного відродження зумовила, що покоління шістдесятників виросло фактично без виховання попередниками. 

Наталка Маринич (Запоріжжя)

Надія на громадянську свободу, на захист від свавілля влади, на торжество справжньої демократії поступово розтоплювали кригу тотального страху, люди починали вільніше думати і говорити. Тому недаремно саме на початку 1960-х відбувається нестримний спалах енергії творення, зокрема творення художнього слова.

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво незабаром набуло масштабу універсального, соціокультурного феномену: літературно-мистецького, суспільно-політичного, ідеологічного, наукового.

Саме тоді, коли стало зрозуміло, що далі режим не буде толерувати свободу, вільнодумство, новації, рух шістдесятництва став рухом нонконформізму. Шістдесятники постали перед вибором між відвертим протистоянням і стратегією пристосування; зроблений вибір означав розкол всередині руху шістдесятництва: одні з них формують «офіційне» шістдесятництво, другі – дисидентський рух і поряд з ними цілковита аполітичність, «внутрішня еміграція». 

Віталій Мельник (Львів)

Уже сотні, а то й тисячі разів було мовлено про роль письменництва 1960-х у поступі нашої літератури і так само багато, а то й більше разів про їхнє місце у національному русі, а отже, в політиці.

Мистецтво як сфера найбільшого духовного відруху людини завжди мало непевну межу із іншими сферами людського буття і в кожного письменника, вочевидь, виникала думка змінити світ чи хоча б щось у ньому за допомогою власних творів. Насправді це примарна надія. Щось змінити можна лише за допомогою власних дій.

Українські ж взаємовпливи та взаємоперетікання мистецтва у політику та політики у мистецтво є патологічними і надто викривленими, внаслідок чого уявлення людини як про мистецький процес, так і про перебіг політичних подій є неправильними. Навряд чи можна зараз говорити про потребу навіть якогось мистецького елементу у політиці. Час мистецтва у політиці минув, тепер політика чимось схожа на бізнес, де панує точний розрахунок і немає місця великим людям, рішенням, діям.

Саме вони, шістдесятники, волею обставин опинилися в перших рядах політичної еліти, саме вони відкрито протиставили себе тоталітарній системі, перші з часу буремних 20-х, заговорили про існування національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за українську окремішність, цілком ясно усвідомлюючи, що причиною неможливості їх повної реалізації є політична система і боролись проти неї (хто більше, хто менше), і уже самою боротьбою прирікали себе на недореалізованість. 

Олена Заплотинська (Київ)

Кінець 1950-х – 80-ті роки були означені новими явищами в культурному і політичному житті українського суспільства. Для визначення їх дослідники вживають поняття: «національно-визвольний рух», «інакомислення», «шістдесятництво», «нонконформізм», «дисидентство», «рух опору». При цьому дуже рідко адепти і аматори теми цікавляться проблеморю чіткості дефініцій.

Терміни про які йдеться – досить аморфні. Шістдесятництво можна визначити і в термінах політології (як прояв соціальної поведінки), і у філософських (коли йдеться про екзистенціалізм), і термінах суто культурологічних.

Серед численних дослідників шістдесятництва можна виділити основну групу, яку складають колишні шістдесятники, які трактують шістдесятництво у двох вимірах – особистісному (феномен шістдесятництва вбачається в контексті епохальної кризи, в якій сучасна людина відкривала для себе правду про суспільство, в якому жила) і культурницьку (усвідомлення себе як українця, носія високої культури). 

Володимир Дмитрук (Київ)

Ідеї «Празької весни» не просто певною мірою політизувала суспільство, а й послужила дієвим чинником подальшого розвитку правозахисного руху, обумовила залучення до нього патріотично настроєних кіл, які на прикладі Чехословаччини побачили перспективу своєї боротьби.

Самвидавча література відіграла важливу роль у формуванні української національної самосвідомості, стала новим джерелом інформації про Україну в усьому світі. Саме через самвидав нелегальне друковане слово доходило до читача, і на нього орієнтувалася українська діаспора. Події 1968 року в Чехословаччині лише активізували процес поширення самвидаву. Тому, прагнучи упокорити інакодумців, владні структури вдалися до випробуваного методу політичних репресій, які в тому періоді набули масового характеру.


З виступів колишніх шістдесятників і дисидентів на ІХ семінарі творчої молоді" />

З виступів колишніх шістдесятників і дисидентів на ІХ семінарі творчої молоді

Атена Пашко

Я перш за все хочу подякувати організаторам за сьогоднішню конференцію. Я не знаю, в які виміри може вміститися наша подяка. Нашому поколінню дуже небайдуже, яким буде наступне покоління і сьогодні ми впевнені, що принаймні та молодь, що присутня тут і та що біля вас, є такою, про яку мріяли ті люди, які жили в 1960-ті, в той час, який ви зараз досліджуєте. Дякую вам за те, що ви такі розумні й гарні. 

Євген Сверстюк

Хочу подякувати пану Зінкевичу за те, що зібрав тут багато розумних і різних.

Почну з Вашого запитання: «Чи за ту Україну ми сиділи?» Я б не сказав, що я сидів за Україну. Це було набагато конкретніше, і я думаю, це актуально і для вас зараз також. Я сидів за вибір чесної дороги, яка була заборонена, і за правду вголос, яка була заборонена. Я хотів би підкреслити – за правду, промовлену одверто і вголос. Було безліч людей в 1960-ті роки, які на кухні говорили все, і в буфеті говорили все, і такі тости підіймали за Україну, що вуха в’янули. І ніхто ними не цікавився, бо вони приходили завтра на роботу, вони мали дуже добре чуття реальности, вони робили так, як всі, підіймали руку так, як всі, і дуже часто підіймали руку за те, що було на шкоду Україні, і вони це розуміли. Я процитую Некрасова з поеми «Кому на Руси жить хорошо?»:

Средь мира дольного

для сердца вольного есть два пути.

Взвесь силу гордую,

взвесь волю твердую, каким идти.

Одна просторная,

дорога торная. Страстей раба.

По ней громадная,

к соблазну жадная, идет толпа.

Другая тесная, дорога честная.

По ней идут

Лишь души сильные,

любве обильные, на бой, на труд.

Власне кажучи, це некрасовська інтерпретація відомої євангельської настанови – про вибір вузького шляху. Це питання стоїть завжди, воно стоїть зараз. Нам дуже важко дати діагноз нинішнього суспільства, але ми відчуваємо, що, в основоному, це совєтське суспільство і та ж совєтська влада, постсовєтська. І коли Віктор Ющенко говорить на з’їзді «Нашої України» про зміну системи влади, то ви ж розумієте, що йдеться про демократичний політичний переворот. Йдеться про те, що він нічого не змінить без вас, і йдеться про те, що він нічого не змінить з тими, хто говорить на кухні правду. Питання стоїть так, як стояло. Тому я акцентую на виборі дороги на щодень, щогодини, без патріотичних декларацій. Так само стояло питання тоді. Лише тоді це був вибір смертельної дороги. Треба читати про той час, а не про інтерпретації, тоді не буде потреби якусь скульптуру перетворювати на пісок, а потім з того піску ліпити знов якусь довільну скульптуру. Це дуже неекономний спосіб мислення і пізнання правди.

Тут говорилося про провінційність інтелігенції першого покоління. В 1960-ті роки йшлося не про більш провінційних і менш провінційних, міських і сільських.

Це спірне поняття «провінція»: де більше провінційності – в пересічному професорові чи в розумному селянинові? Інша справа, що система допускала дуже вибіркову інформацію. Протистояла цьому саме інтелігенція першого покоління…

Питання про те, як підійматися по щаблях, питання самоосвіти стояло дуже гостро. Але майте на увазі, що якби не було тих людей, які закінчили аспірантуру, — Дзюба, Світличний, Михайлина Коцюбинська чи я – не було б плацдарму. Йдеться не про наукову ступінь. Система оглуплення протягом п’яти років інституту чи університету якось виправлялася під час трьох років свободи в аспірантурі. Але виправлялася в тому випадку, коли людина доходила усвідомлення, що вона готова зайняти тільки перший щабель. І перед нами стояло кожен раз не те питання, щоби сказати якесь слово. Хто вас буде чути, якщо ви скажете «якесь слово»?! Треба піднятися до такого слова, яке буде почуте. Тому говорити про примітивізм шістдесятників із села – це великий примітивізм. Про це свідчить перелік прізвищ… Чому цькували шістдесятників – за те, що «вдають з себе дуже розумних». За те, що вони вирізняються освіченістю. Це дуже важливий факт, який я вам передаю як заповіт: треба вирізнятися саме рівнем культури і освіти. З нами було б легко розправитися, якби не цей факт. Дзюбу можна було б розбити в пух і прах за кілька необачних фраз чи примітивних тез. Але він написав «Інтернаціоналізм…», і повірте, що з марксистської літератури нічого такого серйозного тоді в жодній країні не було! Це дуже високий рівень коректного аналізу фактів. І те, що проходило в самвидав, мусило мати дуже добрий рівень! І Василеві Симоненкові не закинете провінціалізму, хоча він з Черкас і закінчив Київський університет разом з Борисом Олійником. Він на порядок вище стоїть за ту публіку, яка закінчувала з ним. Він постійно працював над собою. Справжня творча людина – це людина, яка стає на вищі щаблі. Тоді і тепер, постійно.

Хтось сказав, чому студенти не бунтували. Як може бунтувати хтось, коли він не має чого сказати? У Франції він може, звичайно, гуртуватись в масі. А у нас він має з чимось вийти, інакше йому доведеться вийти просто з синьо-жовтим прапором. І я таких хлопців теж не засуджую. Ну якщо чоловік не пише віршів, есеїв, не має знайомств, а він хоче бути громадськи активним? В таборі я бачив десятки хлопців, українців найбільше, також естонців, латишів, які сиділи за прапор. І це гарні хлопці, це не другий сорт. Вони не були інтелігенцією, яка щось може більше, але майте на увазі, що вони розуміли, що якщо прапор вночі не вивішується, значить, цього прапора нема. Прапор є тоді, коли є кому його нести. І треба шанувати тих хлопців за те, що посміли.

Тут згадували, чому Алла Горська вибрала «такий шлях»?

Алла Горська з номенклатурної сім’ї, виросла в достатку (хоча пережила блокаду), дуже легко закінчила художній інститут і злякалася легкого успіху. Коли ви пробуєте знайти мотивацію поведінки творчої особи, не шукайте збоку. Людина хоче себе реалізувати. Раз я вже вийшов на поле літератури, я не можу доповнювати ряд блазнів, які навколо щебечуть, славлять партію, уникають щирості і пристосовуються до офіційного фальшу, і дарують один одному книжечки. Якщо я вийшов з серйозним наміром, я мушу щодня ризикувати, розплачуватися за новий сміливий крок. Алла Горська саме так і вийшла. Вона могла малювати так, як всі. Але вона зрозуміла: «Я нічого ще не зробила і по суті нічого не вмію» після закінчення Художнього інституту. А що значить – нічого не вмію, нічого не зробила. Це значить – я не знаю історії, я не знаю рідної мови, бо батьки заховали її від неї, я не знаю історії нашої культури, я не відчуваю коріння. Перед Аллою Горською стояло питання, як бути людиною і бути художником. Це був головний мотив, який вів її проти течії. І вона зрозуміла, що все те справжнє заблоковане! Це не була людина-екстреміст, що хоче демонструвати свою незгоду з тією владою, яка її виховала і так високо поставила. Вона хоче жити і реалізувати себе, тобто питання стояло точнісінько так, як стоїть воно зараз. Тільки тоді воно було заблоковане і обгороджене колючим дротом. Тепер цього нема, але перед кожним поколінням стоять ті самі проблеми. Алла Горська гидувала безсоромністю сучасників…

Часто тепер ставлять питання про вплив на читача і про те, що ми не повинні мати особливих ілюзій щодо того, що автор впливає на читача. Ви знаєте, що людська історія складалася якраз на впливі. Найбільшу в світі революцію зробила одна людина – Син Чоловічий. Вона залишила зразки своєї поведінки і свого слова. Ця книга створила європейську культуру. Вплив Євангелії на читача витворив нашу цивілізацію. Це – вплив Особи. Знамените «Наслідування Христа» (яким цікавився й Шевченко на засланні) – ця книжка витримала 2000 видань.

А якщо зазирнути в історію кожного з нас… Хто сприяв вашому становленню й пробудженню, яка свічка вас засвітила, то кожен знайде свого вчителя, свою книжку, яка його пробудила. Часом це чудодійний вплив. І майте на увазі, що нічого не змінилося протягом останніх 10 років якоїсь катастрофічної девальвації вартостей. Людина та сама, людина так само любить, без любові вона не пробудиться ні до чого. Інша людина засвічує її. І майте на увазі, що вплив слова завжди був і буде надзвичайним. Нічого не змінилося, як би нинішній світ не здрібнював слово, не здрібнював людину і вартості.  

З відповідей на питання:

Питання: Які Ваші були стосунки з російським шістдесятниками? Чи сприймали вони вас, свідомих українців, чи це було якесь відчуження?

Відповідь: Ми були різними. Але ми мали добрих друзів у Москві. Людей об’єднує культура – рівень культури. Коли я зустрінувся в лагері з Сергієм Ковальовим, то ми відразу стали рідними. Але й були істотні різниці… По-перше, український рух опору і російський – це зовсім різний опір. Скажімо, була ефектна гра з боку Євтушенка. Він дуже багато зробив. Але ви прочитайте його спогади. Він був знайомий з усіма вождями. Він пам’ятає, як вони до нього ставилися, і його мучить ще одне питання – чи Сталін про нього знав? Йому здається, що знав. Ну, в нас навіть приблизно таке питання не стояло.

Я мав нагоду зустрічатися з різними росіянами в лагері. Там були вже зібрані. Антагонізм був з тими, хто співпрацював з адміністрацією. Але мені пригадується відчужений Огурцов, монархіст, дуже шанобливо ставився до деяких з нас. Національний момент відходив. Так само із сіоністами. Люди єднаються на ґрунті моральному, а не національному. Кожен серед своєї нації бачить також «рідних» і негідників, і лукавих, і відполірованих професійних патріотів – і впізнає їх здалеку. Тому я думаю, що мораль і культура єднають більше. Я не відчував антагонізму, хоча певне упередження було, тому що вони не розуміли, чому ми ставимо ці питання.

Питання: Якою сьогодні має бути педагогіка в Україні?

Відповідь: Найбільший провал національної політики нинішньої влади є на ґрунті освіти. Залишити совєтських директорів, коньюнктурників, залишити, по суті, систему без змін – це найбільша безвідповідальність за долю України і всього покоління. Я думаю, що туди, у школу, повинно йти все найцікавіше, найглибше, найсерйозніше. Освіту треба рішуче чистити від того баласту, який залишився в підручниках, в учителях, особливо в кадрах Міністерства освіти. Дешевий вчитель – це вибір дешевого майбутнього.

Питання: В 1960-х роках ви отримали від влади досить високий соціальний статус і певний набір соціальних благ. Чи відчували Ви якісь зобов’язання перед державою? Якщо так, то як ви пояснювали собі розрив з режимом?

Відповідь: Цим питанням мене весь час діймали. Але не тільки мене. Ще й зараз Шевченкові ставлять в вину, що його «викупила царська фамілія». Академік Ситник, який був директором Інституту ботаніки, проводив збори і запитував:

– Євгене Олександровичу, це Ви написали «Собор у риштуванні» й «Іван Котляревський сміється»?

– Я написав, – кажу.

– Навіщо ви це написали?

– Мені важко пояснити, я вам дам прочитати.

– Ні, ні, не треба!

І він тоді сказав: «Якби не ця влада, я б досі копався в гною».

Отже, цей аргумент був нормою для того часу, якщо норма – це узагальнення більшості. І більшість поетів сумлінно відробляла, бо їх підняли до поета, прийняли до Спілки письменників, обіцяли друкувати й друкують, і вони вдячні своїй партії. Жоден з нас не відчував своєї вдячності, я маю на увазі, ні Дзюба, ні Світличний, ні Стус. Чому не відчували? В кожній країні є система освіти, і в нас є система освіти. Чому це партія нам дала? Це те саме, що зараз – «під патронатом президента», «президентська премія». При чім тут президент? Яке він має право, що він – дає з власної кишені ці премії? Так само, як ця партія. Народ платить, народ працює, і якщо я живу в народній державі, то народ вивчив мене. І вивчив, і зобов’язав думати про нього. Отже сумління в тому відношенні в нас було спокійне. Але в підгрунті нашої самосвідомості було ще розуміння, що влада, яка визволяє силою танків і розмовляє мовою лжі не є легітимною. 

Валентина ЧОРНОВІЛ

Я хочу подякувати видавництву «Смолоскип». Адже без того, що ви робили тоді за кордоном, ми не мали б цих матеріалів, оскільки КГБ багато чого понищило. Зараз, працюючи над виданням праць В’ячеслава Чорновола, звертаєшся за матеріалами до КГБ і отримуєш відмову, а потім знаходиш ці матеріали у фондах Музею-архіву українського самвидаву МБФ «Смолоскип». Дякую, що Ви зберегли ці матеріали… 

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА

Якщо говорити про віковий ценз шістдесятництва, як і про все, що стосується цього явища – це не математична формула, де можна абсолютно точно все виміряти. І тут дуже різні можуть бути підходи і різні кола концентричні. Коли я прийшла до Клубу творчої молоді, уже будучи науковим співробітником інституту, я там зустрілася зі своїми студентами, тобто вікова різниця якось стерлася. З одного боку, мов би смішно сказати, що Кочур – шістдесятник, що Антоненко-Давидович – шістдесятник, що Параджанов – шістдесятник. Та якоюсь мірою всі вони таки шістдесятники. Це наші метри. Наше середовище культурно без них просто не існувало б.

Тут казали, що політизація шкодить поезії, що політика протипоказана поезії – це, так би мовити, уже трюїзм, загальне місце. Але треба виходити з конкретного ґрунту. І якщо говорити про шістдесятників, то, я хочу підкреслити – передусім треба пам’ятати контекстуальність цього явища, історичну контекстуальність. Те, що тоді здавалося відкриттям, пізніше тим відкриттям могло не бути. Але тоді воно було відкриттям. От ішлося тут про те, що основне для поета – розбудовувати людську індивідуальність. Так, справді. Саме про це писав Стус у своїй статті про Свідзінського – про «Розкошування поета як особистості». Але ж за цю тезу і за цю статтю його засудили – така постановка питання уже здавалася крамольною, «антирадянською»… Загалом важко знайти людину, більш далеку від політики, ніж я, коли прийшла у цей рух. Я до всього приходила через естетику, через мораль. І в одній із бесід зі мною в КГБ мені прямо сказали: «Ну що ви лізете в політику!» Мається на увазі, з таким прізвищем, науковець. Я відповіла тоді: «Я не лізу, це вона лізе в мене». Справді, тут ішлося про те, що Бродському вдавалося просто не помічати радянської влади. Може й хотілося, а не можна було! Згадайте стенограму процесу над ним як один з перших самвидавських текстів, який ми всі знали. І взагалі, що стосується певної дидактичності в поезії. Може, це не треба висувати як постулат. Та іноді це виростало само собою, природньо. Так на літературному вечорі після того, як художник Касіян розповів про розгром Хрущовим виставки молодих митців, коли він кричав Нєізвєстному: «Что вы все «я» да «я», нет незаменимых людей!», вийшов Симоненко і прочитав свій вірш «Я»:

Він дивися на мене тупо очицями,

повними блекоти,

Дарма ти себе уявляєш пупом,

на світі безліч таких, як ти.

Він гримів роздратовано й люто,

і кривилося гнівом лице рябе,

Він ладен був мене розіпнути,

за те, що я поважаю себе.

В кожного «я» є своє ім’я,

на всіх не нагримаєш грізно.

Ми – це не безліч стандартних «я»,

а безліч всесвітів різних.

Дидактизм? Так! Ангажованість? Так! І разом з тим — це поезія, від якої йшов холодок по спині. Від якої ти починав почувати себе людиною. А що таке поезія? Це коли людина починає почувати себе людиною. Тобто на це все треба дивитися контекстуально.

Далі, що стосується провінціалізму. Я, наприклад, і досі його відчуваю в собі. Дуже гостро відчував його Стус, дуже гостро відчував його Світличний. Я, приміром, довідалася про такі наднебесні постаті, як Плужник, уже ставши аспіранткою. Хіба ж це нормально? Тобто, у мене сформувалися уже стереотипи мислення, які я повинна була долати. І нині іноді відчуваю, що я все ще в полоні тих стереотипів. Я заздрю білою заздрістю молодим, їхній ерудиції, знанню мов, обізнаністі з новітніми «карколомними» теоріями, з яких багато хто з моїх ровесників просто сміється і каже, що це все од лукавого і то треба викинути. Не треба викидати. І якщо щось заперечувати, то треба це знати про що йдеться. Та річ у тім, що і Стус, і Світличний, і я, уже усвідомлюючи це незнання, цей провінціалізм, цим його і долали.

І ще буквально ремарка щодо діалектизмів. Діалектизми – це не суржик. Стефаник нині визнаний всіма як класик світового експресіонізму. Так от, одним з інструментів експресіоністського «учуднення» у його новелах є саме діалект. Тому він був проти того, щоб його перекладали на літературну мову.

Далі. Тут Світлана Кириченко абсолютно правильно сказала про неоднорідність шістдесятників. Були такі, що переходили на інший бік вулиці, далеко не всі писали своїм арештованим друзям. «Героями» були не всі. І ті, і ті були шістдесятниками, – і люди з «прямостоянням», висловлюючись словами Стуса, і люди обережненькі, і ті, які стали слугами режиму. Але, до речі, і тих обережненьких не можна перекреслювати. Я вже не кажу про Драча. На перших кроках він значив для нашого покоління надзвичайно багато. Так само як Павличко, який багато що робив в тому ж «Всесвіті». Тобто не можна зловживати чорною фарбою. Не викидати, а аналізувати! Але ті, які кажуть, мовби в тому, що ми сьогодні маємо, є і вина шістдесятників, якоюсь мірою мають рацію. Адже багато шістдесятників переродилися, і не треба цього замовчувати. Але треба диференціювати. В одній із статей — відповіді на критику шістдесятництва я просила: «Шановне панство, уточнюйте адреси ваших інвектив!» Не слід забувати, що за цим усім стоять колосальні трагедії, я б сказала, античного звучання. Це людські долі. Такі нюанси. Ось сьогодні йшлося про Чехословаччину. Для мене всі ці події набувають людських особистих вимірів.

Тут же хочеться порекомендувати надзвичайно цікаві спогади Світлани Кириченко «Люди не зі страху» – вони дають відчути настрій і аромат епохи.

І на кінець, я просто хочу сказати основне: для того, щоб пізнати явище шіст-десятництва, треба перед усім враховувати оцей людський фактор. І я прошу вас, всіх, хто береться за це тонке, делікатне явище уникати абсолютизації,
сакралізації феномену. Але, крім того, в деяких критичних статтях від нерозуміння, від незнання відчувається прикра тональність хамства. Тож завжди пам’ятайте цей людський чинник і бійтесь хамства. В усьому.  

Юрій БАДЗЬО

Сьогодні менше звучало слово «дисидент», ніж «шістдесятник». Хоча явища, виражені цими поняттями, варто розрізняти. Після смерті Сталіна, в умовах певного пом’якшення імперського тоталітаризму, з’явилися перші паростки національного відродження в сфері культури, найвиразніше – поезії. Ці нові тенденції в нашому суспільно-культурному житті, ідейно-естетичне оновлення культури, протиставлення офіційному догматизмові, вульгарному соціологізмові, отримало назву «шістдесятництво», яке невдовзі, дуже швидко переросло в безпосередньо політичний рух, відомий нині під назвою «дисидентство». Трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що був відгуком на політичні арешти влітку 1965 року, – це вже пряма політична постановка питання про українське національне становище, принципова критична оцінка національної політики влади. А втім, в українських умовах будь-який вияв національної гідності неминуче набував політично-опозиційного характеру, і пан Євген (Сверстюк) помиляється, кажучи зараз, із-за цієї трибуни, що він не за Україну боровся, а за людську гідність. Для нашої молоді, якій дуже нелегко протистояти сьогоднішнім глобалістсько-космополітичним стихіям, такі декларації небезпечні, навіть якщо вони – лише стилістична умовність. Правда полягає в тому, що в українській ситуації моральна стійкість, моральне задоволення суспільства – невіддільні від політики. І це виразно засвідчило і шістдесятництво, і дисидентство. Згадаймо поетичну декларацію Василя Симоненка, звернену до України: «Нехай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю…»

Про себе можу сказати, що я «боровся за Україну». Наше шістдесятництво, наше дисидентство було національним рухом, рухом визвольним. Українські дисиденти-політв’язні продовжували боротьбу і за тюремними гратами. Нині відомо, що в Україні того часу були й спроби створення підпільних політичних організацій. Усупереч страхітливому погромові, що його завдав українському народові російський імперіалізм під прапором комунізму, українці в умовах післясталінської політичної відлиги виступили гідно, засвідчивши високий рівень своєї ідейної та моральної принциповості, інтелектуального осмислення проблем та громадянської поведінки. Високий рівень громадянської самосвідомості, без якої суспільство розпадається на механічну сукупність людських одиниць, а інтелектуали почуваються комфортно, зводячи усю складність суспільного життя та історичного процесу до куцого узагальнення про добро і зло в межах окремої людини. Чули ми таке філософствування і в сьогоднішній молодіжній аудиторії.

Український визвольний рух у другій половині ХХ-го століття, передусім шістдесятництво і дисидентство, творив ідейно-політичний та психологічний ґрунт, на якому й проростала ідея українського суверенітету, постала на початку 1990-х років державна незалежність України.


Нові видання" />

Нові видання

Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1 / Упоряд. Богдана Підгірного. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – 336 с.

У цій книзі зібрано спогади широкого кола людей, які найкраще знали Василя Стуса. У цих спогадах вимальовується трохи інший образ поета, ніж твориться зараз у масовій свідомості.

Перечитуючи ці спогади, помічаєш одну незвичну особливість, нехарактерну для текстів, але властиву документальним кінокадрам. Це – багатозначність, здатність містити в собі велику кількість різних смислів...

Читач побачить Стуса не лише у поставі безкомпромісного борця, а й у стані розпачу, зневіри, розгубленості; не тільки в період сформованого світогляду, а й тоді, коли він сповідував віру у радянську владу і в соціалізм з людським обличчям.

Усі ми, атори текстів і читачі, живемо в історично-контекстуальній сфері. Час і простір, в якому живе автор, неминуче позначається на його текстах і на життєвій поведінці. Часопростір, в якому перебуває читач, обов’язково позначається на характері спиймання. Але є також сфера сенсова (смислова), яка існує поза часом і простором.

Поезіє, красо моя, окрасо,

я – перед себе чи до себе – жив?

Степан Сапеляк. Хроніки дисидентські від головосіку. Невольнича мемуаристика. – К.: Смолоскип, 2003. – 264 с.

Спогади відомого діяча українського національно-визвольного руху 70-х – 90-х років ХХ ст., поета Степана Сапеляка розповідають про йо-го тернистий життєвий шлях: арешт за вивішення у січні 1973 року, разом з товаришами, синьо-жовтих прапорів у с. Росохач Тернопільської обл., сидіння в радянських концтаборах, діяльність в УГС, участь у харківських акціях протесту, що наближали здобуття Україною незалежності.

У книзі друкуються також документи пов’язані з правозахисною діяльністю С. Сапеляка, статті з періодичної преси, листи, фотоматеріали. 

Степан Сапеляк:

А ось – зона! Острів «красного беззаконня» і «чорних списків». Великою перевагою і святом мені на цій дещо многотрудній стезі видалося «несанкціоноване» чисте грудневе небо зі сліпучим сонцем. Власне, я міг споглядати колір неба без інструкцій «неположених». Миттєво спалахнуло серце до життя. Всіма силами триматись. А небо, як ікона, я боявся, що ось-ось сховається від мене, адже там височіла таємниця, божественна святиня Псалмів моєї долі. Чисте Причастя моєї душі. Небо. Небо. Доля пом’якшила моє свято надій. «Вірую, – шептав я. – Вірую!». А конвой: «Бистрєє, бистрєє, гражданін осуждьонний!».


Осип Зінкевич. ЯК ДІСТАВАВСЯ «САМВИДАВ» НА ЗАХІД" />

Осип Зінкевич. ЯК ДІСТАВАВСЯ «САМВИДАВ» НА ЗАХІД

Ми тут сидимо поруч з Олесем (Обертасом) і він мене провокує своїм питанням: «А як ви діставали самвидав?» Спопробую відповісти.

Створився міф, що твори українського самвидаву передавалися за кордон тільки через тодішню Чехословаччину або через Москву. І це абсолютно не так було.

Фактом є, що на початку і до кінця 1960 років деякі твори українського самвидаву були передавані через Чехословаччину завдяки Мушинці, Коцуровій й іншим… Перші випуски «Українського вісника», «Інтернаціоналізм чи русифікація», «Собор у риштуванні» й інші передавалися через Чехославаччину. Деякі твори самвидаву були передруковувані на машинці у кількох примірниках. Наприклад, я знаю, що Ганна Коцурова (і про це вона пише у своїх спогадах) була причетна до передачі «Більма» Михайла Осадчого на Захід. Але інший примірник і зовсім іншими шляхами наша зв’язкова Н. В. вивезла за кордон, і в її багажі, добре заховану плівку «Більма» КГБісти не знайшли.

Я б хотів навести одну малесеньку деталь, наскільки КГБ було в цих справах поінформоване. Десь кілька років тому, на якомусь прийнятті, мені вдалося зустрінутися з колишнім полковником КГБ. Коли я сказав, що я зі «Смолоскипа», то він і зареагував: «О, то ви зі «Смолоскипа»! Як приємно з вами познайомитися. Чи ви пригадуєте собі таку Галину Пісецьку, яку ви висилали до Антоненка-Давидовича, щоб він передав на Захід свої спогади. Вона боялася везти самвидав, а може Антоненко-Давидович не хотів їх передавати. Тоді в Тернополі руйнували стрілецькі могили. І та жінка зібрала декілька стрілецьких кісток і разом з печивом вивезла їх закордон. Нам було відомо, з якими почестями ви хоронили ті кістки у США».

Мене заскочило, наскільки КГБ було поінформоване навіть про такі малі деталі.

У нас було кілька шляхів отримування самвидаву. Перший, дуже перевірений спосіб — це були українські комуністи в Канаді. Вони вірно служили режимові УРСР. У Києві в ті часи відбувалися кожного року курси української мови. Найбільше їхали на ті курси українські прогресисти, комуністи. І нам завжди вдавалося включити у ті групи кількох «своїх». Одержавши твори самвидаву, вони ті плівки впихали в багаж комуністів, яких майже не контролювали митники-кагебісти, перевозили за кордон, а опинившись за кордонами СРСР, вони ламали свої голови, як ті плівки витягнути з багажу. Довідавшись про це, лідер українських канадських комуністів Петро Кравчук, вже в час незалежності, опублікував в газеті «Вечірній Київ» гостру протестну заяву.

Другий спосіб – це спорт. Ми на Заході почали боротьбу за окрему, самостійну участь України в Олімпійських іграх. Ця боротьба була також прикриттям для отримування самвидаву, який перевозили на Захід спортсмени. Я, особисто, як член Міжнародної спортивної преси з осідком в Італії, без проблем отримував пресову акредитацію. Так я, або наші однодумці мали пресові акредитації на Олімпійських іграх в Мехіко, в Мельбурні, Римі, Монреалі, Мюнхені, Лос Анджелесі, на універсіадах у Японії, в Едмонтоні, на різних міжнародних спортивних змаганнях, – це давало нам змогу зустрічатися зі спортсменами і отримували від них
самвидав.

Інший спосіб – це Болгарія. В Болгарії нам вдалося при допомозі Олеся Бердника і його доброго приятеля В.В. наладнати контакт з болгарськими підпільниками, які працювали на митниці і переносили наш самвидав повз всі митні контролі.

Ще один спосіб – це українські моряки. Ми мали добре перевірений пункт у місті Копенгаґені. Часто в Копенгаґен припливали українські (радянські) кораблі. Ми близько співпрацювали з відомим данським правозахисником А. Ми мали сховок у парку. Було у ньому визначено декілька дерев, на яких наш зв’язковий-моряк викарбовував сигнал і залишав у сховку невеличку флящинку з інформацією. Цей данець вибирав фляшчинку зі сховку і повідомляв нас про дату прибуття наступного корабля в Копенгаґен.

Одного разу я приїхав в Копенгаґен на такий зв’язок з невеличким ножиком (раніше ніколи цього не робив). Приїхав, дістав повідомлення про зустріч біля фонтану о годині 10-ій вечора. Я знав, що марякам дозволено виходити до міста лише до 8-ої години вечора, але і були винятки. Я підійшов до фонтану, побачив у домовленому місці людину у цивільному плащі, ми обмінялися паролем, він витягнув з-під плаща і простягнув мені пакунок, завинутий газетним папером і перев’язаний звичайним шнурком. Моряк спішив, ми скоро попрощалися і розійшлися.

Я знав історію вбивства Євгена Коновальця в Ротердамі, це і йому принесли бомбу з совєтського корабля в такому ж пакунку. Мене огорнув страх і я був певний, що в пакунку бомба. Іти до готелю з «бомбою» я побоявся. Перестрибнув загороду парку і заховався біля озера під старовинним дубом, а з другої сторони дерева поставив пакунок. Цілу ніч я чекав, не спав, переконаний, що вибухне бомба, а вона уперто не вибухала. Над ранком, коли почало світати, я підліз до пакунка і лівою рукою (я не хотів, щоб бомба розірвала мою праву руку...) розрізав шнурок і геть аж до самого озера поповзли листки документів. Я глянув вгору і побачив, як все це спостерігає великань – данський поліцай. Він запитав мене, хто я такий, чемно наказав зібрати всі папери і піти з ним на поліційний участок.

Так ми отримали на Заході перші документи Української Гельсінської Групи.

Про ці речі можна багато говорити… Можна багато написати. Люди ризикували своїм життям і своєю свободою, як з одної так і з другої сторони.

Питання: Чи мав той самвидав, який ви перевидавали на Заході, якийсь розголос?

Відповідь: Перед нами стояло дуже принципове і дуже важливе питання: публікувати на Заході твори самвидаву, не зважаючи на їхній художній рівень, чи не публікувати?

Ось тут, сидить моя дружина. Вона з українців стала одним із перших членів Міжнародної Амністії. Міжнародна Амністія займалася обороною політв’язнів у країнах з різними політичними системами. Ця організація вивчила і розпрацювала цілу систему оборони політв’язнів. Вона поручала видавати у різних мовах твори і праці тих політв’язнів. Коли політв’язень зуміє передати свої твори на Захід, то він напевно хоче, щоб вони там були опубліковані. Коли Чорновіл, Сверстюк, Бадзьо, Світличний, чи Руденко зуміли передати свої твори за кордон, то ми були переконані, що вони хотіли, щоб ті твори були там опубліковані. Не узгодивши з авторами, ми брали на себе велику відповідальність, йшли на риск і ті твори публікували.

Недавно я виступав на Чорноволівських слуханнях у справі видання англійською мовою «Лиха з розуму» за кордоном. Я особисто був причетний до цього видання. Ми відшукали Бжезінського, який допоміг знайти одне з найбільших видавництв в Америці і яке погодилося видати цю книжку англійською мовою. Жодна українська публікація і жодна українська справа не здобула у Західному світі, в Америці й Канаді, такого колосального розголосу, як «Лихо з розуму» англійською мовою. У нас є сотні вирізок з преси англійською, французькою, іспанською, німецькою мовами, які писали про Чорновола і про «Лихо з розуму».

«Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби вийшов англійською, італійською і китайською мовами. Розголос був.

Ми видали «Більмо» французькою мовою в перекладі Катерини Гусар. Французьке видавництво хотіло випередити французький переклад «ГУЛАГу» Солженіцина «Більмом» Осадчого і видало його 50-тисячним накладом.

Ми видали декілька випусків «Українського вісника» англійською мовою та деякі інші книги.

 


Помер Олесь Бердник" />

Помер Олесь Бердник

Олесь (Олександр) Бердник народився 25 грудня 1927 р., у с. Вавілове Херсонської області. Учасник Другої світової війни (1943-45), демобілізований в 1946 р. У 1946-49 рр. закінчив театральну студію при театрі ім. І. Франка (м. Київ).

Заарештований за звинуваченням у «зраді Батьківщини», у 1950 р., засуджений за ст. 54-10 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Півночі і в Казахстані. У 1955 р. повернувся в Україну, розгорнув літературну діяльність, став членом СПУ.

До 1972 р. вийшло біля 20 фантастичних романів і повістей О. Бердника. Великою популярністю користувалися також його статті й лекції з футурології.

У квітні 1972 р. на квартирі М. Руденка, де мешкав О. Бердник, під час обшуку співробітники КДБ вилучили працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та дві друкарські машинки.

1976 р. з бібліотек загального та спеціального користування і книго-торговельної мережі СРСР вилучено всі книги
О. Бердника. Тоді ж О. Бердник був виключений зі СПУ. Працював декоратором-вітражистом.

9 листопада 1976 р. О. Бердник разом з М. Руденком, Л. Лук’яненком й іншими став членом-засновником Української Гельсінської Групи. 6 березня 1979 р. був заарештований, а 21 грудня того ж року, засуджений до 6 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та до 3 років заслання.

Звільнений 14 березня 1984 р.

З кінцем 1970-их років Олесь Бердник – засновник і керівник Ініціативної Ради Альтернативної Еволюції, 1987 р. – засновник «Ноосферного Фронту «Зоряний ключ», 1989 р. обраний провідником об’єднання Українська Духовна Республіка.

У видавництві «Смолоскип» (США) з’явилися такі книги О. Бердника: «Золоті ворота» (1975), «Блакитний коваль» (1975), «Україна січі вогняної» (1977), «Свята Україна» (1980).

На Заході були видані або перевидані такі книги О. Бердника: «Окоцвіт», «Сини Світовида», «Зоряний корсар», «Прометей», «Тайна христа», в Україні в час Незалежності – «Пітьма вогнища не розпалює», «Кажу вам», « Пісня надземна», «Подвиг Вайвасвати»

Олесь Бердник помер 18 березня 2003 р. Похований у с. Гребені на Київщині

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.