Головна статті
Український Самвидав, № 1 (5), березень, 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
ГРАНІ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ: Михайлина Коцюбинська " />

ГРАНІ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ: Михайлина Коцюбинська

...Літературна критика
як совість літератури

В. Чорновіл. З листа 1983 р.

Для того, щоб зрозуміти поета, треба завітати в його рідний край... Не заперечуючи цієї всім відомої формули, додам, що для розуміння творчої людини аж ніяк не менше важить знайомство з раннім доробком, з недрукованими творами, рукописами, начерками, листами. Це певною мірою також її «рідний край», без пізнання якого уявлення про автора буде неповним, а то й однобічним. Так, у процесі ознайом-лення із зібраною в цьому томі спадщиною мені відкривався дещо несподіваний Чорновіл, відмінний від «хрестоматійного». <...>

Найяскравіше індивідуальність В. Чорновола реалізовувалася в критиці публіцистичній як продовженні, ще одній іпостасі його діяльності публіциста-політика.          
Основні його уподобання й інтереси як критика сконцентровані, так би мовити, на межі журналістики й літературознавства – у жанрі рецензії, неабияким майстром якого був. Рецензія в нього подекуди переростає то в дотепний фейлетон, як відгук на роман А. Хижняка «Онуки спитають» чи видавнича рецензія на збірку оповідань В. Лиса; то в публіцистичну есеїстику, як напрочуд глибокі й сучасні роздуми з приводу рецензії Р. Корогодського на фільм «Білий птах з чорною ознакою»; то в серйозне наукове дослідження, як критичний аналіз книги В. Охлопкова про Грабовського.

Найвиразнішим свідченням органічної потреби літературно-критичної самореалізації є епістолярна спадщина Вячеслава Чорновола. Його листи буквально «інкрустовані» роздумами про літературу, а деякі повністю присвячені літературній тематиці. Те саме маємо, до речі, у Василя Стуса й Івана Світличного. Листи як своєрідний «друкований орган», в якому «публікували» свої поетичні й критичні спроби. Як вимушений підручний засіб здійснення своєї професійної діяльності всупереч відстаням, заборонам, цензурі, конфіскаціям. І слід сказати, що засіб цей виявився дієвим – багато з літературних і філософських «послань» цих людей саме завдяки листам дійшло не тільки до конкретних адресатів, а й загалом до сучасників і нащадків. Звісно, при упорядкуванні книги була спокуса виокремити з листів найцікавіші літературні епізоди та вмістити їх серед літературно-критичного доробку автора. Та якими б методологічними засадами не виправдовувати таку операцію, це – вівісекція щодо єдиного епістолярного організму, де літературні ремінісценції і рефлексії якнайтісніше пов’язані з усією подієвою та емоційною тканиною тексту. Щоб не руйнувати цілісного враження, усі листи об’єднано в окремому томі (тут подано лише принципово важливі роздуми про літературну критику з листа до дружини 28–30 січня 1983 р.).

Літературно-критичних відступів особливо багато в листах до дружини Атени Пашко, до сестри Валентини, поетеси Галини Гордасевич, українознавця й перекладача з Німеччини Анни-Галі Горбач. Звертався до своїх кореспондентів з проханням давати в листах коментарі прочитаного. Підкреслював, що йому «хотілося б мати кваліфікованого опонента й зацікавленого читача», хай і в рамках епістолярного спілкування. «Дотепер такі листи мені зрідка пише тільки Галина Гордасевич», – зауважував у вищезгаданому листі до дружини.

Деякі листи практично повністю присвячені літературно-критичним оглядам: то журналу «Мовознавство» – 23 сторінки листа до сестри 26–28 вересня 1982 р., то літератури до Франкового ювілею – 21 сторінка листа до рідних 21–23 вересня 1981 р. Знаходимо в листах не позбавлені інтересу принагідні думки про українську класику – Івана Франка (до дружини, 19 квітня 1983 р.), Ольгу Кобилянську (до рідних, 10 травня 1974 р.) тощо.

На особливу увагу заслуговують розлогі (12 сторінок) публіцистично загострені роздуми про «Пам’ять» В. Чивіліхіна – сумнозвісний опус з виразним шовіністичним присмаком. Зате високо поціновує «суворе правдописання» таких російських письменників, як Шукшин, Астаф’єв, Распутін.

Дуже цікавий критико-публіцистичний аналіз статей І. Дзюби про Вінграновського й Забаштанського (до дружини, 28–30 січня 1983 р.), роману П. Загребельного «Я, Богдан» (до дружини, 29 травня 1983 р.). Підкреслю це поєднання критико-публіцистичного й естетичного аналізу – останній був аж ніяк не чужий Чорноволові, якого ми знаємо передусім як політичного публіциста.

Це відчувається в – принагідних чи більш широких – оглядах прочитаного, до яких постійно вдавався (особливо в листах із заслання, де мав більший доступ до літератури й більше вільного часу, але також і в листах з табору. На щастя, завдяки старанням його близьких і його самого літературної періодики – «Всесвіт», «Дніпро», «Иностранная литература», «Новый мир» – йому не бракувало, та й усе найцікавіше з нових українських видань так чи так діставалося до нього). Такий, приміром, семисторінковий огляд «Літературної України» з листа до дружини 30 серпня – 3 вересня 1981 р. – статті В. Авксентьєвої про фільм «Лісова пісня», А. Макарова про Ліну Костенко, М. Острика про поему в українській літературі. У наступному листі до неї ж (28 вересня – 4 жовтня 1981 р.) на дванадцяти сторінках огляд поезії (Павличко, Братунь, Базилевський, Мовчан, Жиленко, «середнячки» в поезії). Дуже тепло відгукується про Ігоря Римарука («Дай, Боже, талановитому юнакові утвердитися словом і прозрінням, щоб бунт форми [...] став адекватним бунтові духу»). Це свідчить про добрий естетичний смак, схильність до художнього прогнозу: зі свого «непрекрасного далека» помітив перші кроки одного з найталановитіших сучасних українських поетів, заслужено відзначених цього року Шевченківською премією. Так само виокремив біля самих початків таку яскраву постать у сучасній українській критиці, як М. Рябчук: «Цей молодик мені подобається не стільки своїми власними творами (читав його вірші в «Дніпрі» й «Літературній Україні»), як свіжістю і сміливістю критичного погляду» (до дружини, 5 вересня 1982 р.). Багато місця в листах відводиться творчості Валерія Шевчука, у листуванні з Г. Гордасевич розгортається ціла полеміка з цього приводу. Цікаві побіжні й більш розлогі характеристики Драча, Павличка (до рідних, 25–27 червня 1974 р.), Андріяшика, Іваничука, Вінграновського (до рідних, 17 листопада 1976 р.). Листи рясніють цитатами з поезії Антонича, Драча, Ліни Костенко, інших улюбленців його покоління. Деякі вірші, що особливо припали йому до душі, переписує для своїх адресатів, причому не тільки з оригінальної української поезії, а й перекладної, зокрема вірші Ж. Превера. Любив вірші тонкі й ліричні, з тяжінням до поетичної афористики. Загалом полюбляв афоризми, що вабили його відточеністю думки й задовольняли вроджене чуття гумору. Так, листи 1968 р. рясніють афоризмами Станіслава Єжи Леца, дуже популярного в середовищі шістдесятників. От хоча б таке: «Демосфен вільно ораторствував з камінчиком у роті. Теж мені перешкода!».

Не просто цікавився літературою, а й, можна сказати, жив нею. Це допомагало долати постійні перешкоди, витримувати тиск несвободи, «випростувать себе» (Василь Стус).

Такі грані творчої особистості відкриває нам літературна спадщина Вячеслава Чорновола.

(Зі вступної статті М. Коцюбинської до першого тому 10-томного зібрання творів
В. Чорновола).



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.