Головна статті
Український Самвидав, № 1 (5), березень, 2003
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Міжнародний благодійний фонд В. Чорновола та видавництво «Смолоскип» презентують десятитомне зібрання творів Вячеслава Чорновола*" />

Міжнародний благодійний фонд В. Чорновола та видавництво «Смолоскип» презентують десятитомне зібрання творів Вячеслава Чорновола*

Багатотомне видання творів Вячеслава Чорновола є одним з перших в Україні проектів такого масштабу. Упорядники зібрання творів Вячеслава Чорновола та редакційна колегія у складі Атени Пашко (голова), Валентини Чорновіл, Тараса Чорновола, Михайлини Коцюбинської, Осипа Зінкевича, Леся Танюка, Романа Корогодського, Михайла Косіва, Ірини Волицької-Зубко, Неллі Конієнко ставлять перед собою завдання якнайширше подати його творчу спадщину – не тільки відомі твори, що вже не раз публікувалися, а й варіанти їх, твори невідомі, архівні документи, доробок В. Чорновола як публіциста, журналіста, критика, громадського й політичного діяча. Окремий том становитимуть спогади про нього.

Крім друкованих джерел, широко використовуються архівні матеріали, що зберігаються в Міжнародному благодійному фонді Вячеслава Чорновола, а також в особистих архівах його дружини Атени Пашко, сестри Валентини, сина Тараса та інших. В усіх цих матеріалах розкривається ще до кінця не знаний і не відомий Вячеслав Максимович Чорновіл.

Матеріали між томами планується розподілити орієнтовно таким чином:

Том перший. Літературознавство. Критика. Журналістика (ранній доробок).

Том другий. «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», документи 1965–1968 років.

Том третій. Статті В. Чорновола з редагованого ним позацензурного журналу «Український вісник» та інші матеріали (до січня 1972 року).

Том четвертий. Листи.

Том п’ятий. Публіцистика періоду перебування в таборах і засланні (до 1985 року).

Том шостий. Журналістсько-публіцистична діяльність кінця 1980-х років (відновлений «Український вісник», статті, видання УВ-Експрес).

Том сьомий. Публіцистика 1990-х років (виступи, статті).

Том восьмий. Матеріали, пов’язані з роботою у Верховній Раді України. Інтерв’ю.

Том дев’ятий. Журналістська діяльність кінця 1990-х років (газети «Час/Time», «Час»).

Том десятий. Спогади про Вячеслава Чорновола.

Під час відзначення 65-річчя з дня народження В. Чорновола побачив світ перший том зібрання творів В. Чорновола «Літературознавство. Критика. Журналістика (ранній доробок)», впорядкований Валентиною Чорновіл та Михайлиною Коцюбинською. До першого тому ввійшли літературознавчі праці В. Чорновола, рецензії, критичні начерки, ранні журналістські спроби, статті. В основному – це праці з архіву В. Чорновола, які раніше не друкувалися: про Т. Шевченка, Б. Грінченка, В. Самійленка, матеріали про П. Грабовського, опрацьовані автором в Якутському архіві.

* Згідно з волею автора ім’я Чорновола Вячеслав подаємо без апострофа, як воно писалося за правописом раніше і як записане в усіх його документах.


ГРАНІ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ: Михайлина Коцюбинська " />

ГРАНІ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ: Михайлина Коцюбинська

...Літературна критика
як совість літератури

В. Чорновіл. З листа 1983 р.

Для того, щоб зрозуміти поета, треба завітати в його рідний край... Не заперечуючи цієї всім відомої формули, додам, що для розуміння творчої людини аж ніяк не менше важить знайомство з раннім доробком, з недрукованими творами, рукописами, начерками, листами. Це певною мірою також її «рідний край», без пізнання якого уявлення про автора буде неповним, а то й однобічним. Так, у процесі ознайом-лення із зібраною в цьому томі спадщиною мені відкривався дещо несподіваний Чорновіл, відмінний від «хрестоматійного». <...>

Найяскравіше індивідуальність В. Чорновола реалізовувалася в критиці публіцистичній як продовженні, ще одній іпостасі його діяльності публіциста-політика.          
Основні його уподобання й інтереси як критика сконцентровані, так би мовити, на межі журналістики й літературознавства – у жанрі рецензії, неабияким майстром якого був. Рецензія в нього подекуди переростає то в дотепний фейлетон, як відгук на роман А. Хижняка «Онуки спитають» чи видавнича рецензія на збірку оповідань В. Лиса; то в публіцистичну есеїстику, як напрочуд глибокі й сучасні роздуми з приводу рецензії Р. Корогодського на фільм «Білий птах з чорною ознакою»; то в серйозне наукове дослідження, як критичний аналіз книги В. Охлопкова про Грабовського.

Найвиразнішим свідченням органічної потреби літературно-критичної самореалізації є епістолярна спадщина Вячеслава Чорновола. Його листи буквально «інкрустовані» роздумами про літературу, а деякі повністю присвячені літературній тематиці. Те саме маємо, до речі, у Василя Стуса й Івана Світличного. Листи як своєрідний «друкований орган», в якому «публікували» свої поетичні й критичні спроби. Як вимушений підручний засіб здійснення своєї професійної діяльності всупереч відстаням, заборонам, цензурі, конфіскаціям. І слід сказати, що засіб цей виявився дієвим – багато з літературних і філософських «послань» цих людей саме завдяки листам дійшло не тільки до конкретних адресатів, а й загалом до сучасників і нащадків. Звісно, при упорядкуванні книги була спокуса виокремити з листів найцікавіші літературні епізоди та вмістити їх серед літературно-критичного доробку автора. Та якими б методологічними засадами не виправдовувати таку операцію, це – вівісекція щодо єдиного епістолярного організму, де літературні ремінісценції і рефлексії якнайтісніше пов’язані з усією подієвою та емоційною тканиною тексту. Щоб не руйнувати цілісного враження, усі листи об’єднано в окремому томі (тут подано лише принципово важливі роздуми про літературну критику з листа до дружини 28–30 січня 1983 р.).

Літературно-критичних відступів особливо багато в листах до дружини Атени Пашко, до сестри Валентини, поетеси Галини Гордасевич, українознавця й перекладача з Німеччини Анни-Галі Горбач. Звертався до своїх кореспондентів з проханням давати в листах коментарі прочитаного. Підкреслював, що йому «хотілося б мати кваліфікованого опонента й зацікавленого читача», хай і в рамках епістолярного спілкування. «Дотепер такі листи мені зрідка пише тільки Галина Гордасевич», – зауважував у вищезгаданому листі до дружини.

Деякі листи практично повністю присвячені літературно-критичним оглядам: то журналу «Мовознавство» – 23 сторінки листа до сестри 26–28 вересня 1982 р., то літератури до Франкового ювілею – 21 сторінка листа до рідних 21–23 вересня 1981 р. Знаходимо в листах не позбавлені інтересу принагідні думки про українську класику – Івана Франка (до дружини, 19 квітня 1983 р.), Ольгу Кобилянську (до рідних, 10 травня 1974 р.) тощо.

На особливу увагу заслуговують розлогі (12 сторінок) публіцистично загострені роздуми про «Пам’ять» В. Чивіліхіна – сумнозвісний опус з виразним шовіністичним присмаком. Зате високо поціновує «суворе правдописання» таких російських письменників, як Шукшин, Астаф’єв, Распутін.

Дуже цікавий критико-публіцистичний аналіз статей І. Дзюби про Вінграновського й Забаштанського (до дружини, 28–30 січня 1983 р.), роману П. Загребельного «Я, Богдан» (до дружини, 29 травня 1983 р.). Підкреслю це поєднання критико-публіцистичного й естетичного аналізу – останній був аж ніяк не чужий Чорноволові, якого ми знаємо передусім як політичного публіциста.

Це відчувається в – принагідних чи більш широких – оглядах прочитаного, до яких постійно вдавався (особливо в листах із заслання, де мав більший доступ до літератури й більше вільного часу, але також і в листах з табору. На щастя, завдяки старанням його близьких і його самого літературної періодики – «Всесвіт», «Дніпро», «Иностранная литература», «Новый мир» – йому не бракувало, та й усе найцікавіше з нових українських видань так чи так діставалося до нього). Такий, приміром, семисторінковий огляд «Літературної України» з листа до дружини 30 серпня – 3 вересня 1981 р. – статті В. Авксентьєвої про фільм «Лісова пісня», А. Макарова про Ліну Костенко, М. Острика про поему в українській літературі. У наступному листі до неї ж (28 вересня – 4 жовтня 1981 р.) на дванадцяти сторінках огляд поезії (Павличко, Братунь, Базилевський, Мовчан, Жиленко, «середнячки» в поезії). Дуже тепло відгукується про Ігоря Римарука («Дай, Боже, талановитому юнакові утвердитися словом і прозрінням, щоб бунт форми [...] став адекватним бунтові духу»). Це свідчить про добрий естетичний смак, схильність до художнього прогнозу: зі свого «непрекрасного далека» помітив перші кроки одного з найталановитіших сучасних українських поетів, заслужено відзначених цього року Шевченківською премією. Так само виокремив біля самих початків таку яскраву постать у сучасній українській критиці, як М. Рябчук: «Цей молодик мені подобається не стільки своїми власними творами (читав його вірші в «Дніпрі» й «Літературній Україні»), як свіжістю і сміливістю критичного погляду» (до дружини, 5 вересня 1982 р.). Багато місця в листах відводиться творчості Валерія Шевчука, у листуванні з Г. Гордасевич розгортається ціла полеміка з цього приводу. Цікаві побіжні й більш розлогі характеристики Драча, Павличка (до рідних, 25–27 червня 1974 р.), Андріяшика, Іваничука, Вінграновського (до рідних, 17 листопада 1976 р.). Листи рясніють цитатами з поезії Антонича, Драча, Ліни Костенко, інших улюбленців його покоління. Деякі вірші, що особливо припали йому до душі, переписує для своїх адресатів, причому не тільки з оригінальної української поезії, а й перекладної, зокрема вірші Ж. Превера. Любив вірші тонкі й ліричні, з тяжінням до поетичної афористики. Загалом полюбляв афоризми, що вабили його відточеністю думки й задовольняли вроджене чуття гумору. Так, листи 1968 р. рясніють афоризмами Станіслава Єжи Леца, дуже популярного в середовищі шістдесятників. От хоча б таке: «Демосфен вільно ораторствував з камінчиком у роті. Теж мені перешкода!».

Не просто цікавився літературою, а й, можна сказати, жив нею. Це допомагало долати постійні перешкоди, витримувати тиск несвободи, «випростувать себе» (Василь Стус).

Такі грані творчої особистості відкриває нам літературна спадщина Вячеслава Чорновола.

(Зі вступної статті М. Коцюбинської до першого тому 10-томного зібрання творів
В. Чорновола).


Тарас Батенко. Пам'яті Івана Кандиби" />

Тарас Батенко. Пам'яті Івана Кандиби

12 листопада 2002 року не стало Івана Кандиби, багатолітнього політв’язня, громадського та політичного діяча.

Іван Кандиба, поза сумнівом, стоятиме в першій лаві борців за незалежність України другої половини минулого століття. Він не був харизматичною постаттю. Попри свідоме сповідування бандерівського стилю керівництва, не був вождем. Він не був дисидентом, хоча дисидентствував, не був правозахисником, хоча займався правозахистом. Однак він був беззаперечно авторитетним політичним діячем.

Народився Іван Кандиба 7 червня 1930 року в селі Стульно повіту Володава Польської Республіки. У березні 1945 р. разом із родиною був примусово переселений в Україну. У рік смерті Сталіна закінчив юрфак Львівського університету, до січня 1961 року працював в органах юстиції Львівської області. На початку 1960 р. познайомився з Левком Лук’яненком, невдовзі в них виникла ідея створити Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила собі за мету, спираючись на Конституцію СРСР, вийти зі складу Союзу і проголосити державну незалежність. Однак після кількох нарад у справі створення УРСС Лук’яненка, Кандибу і ще кількох осіб було заарештовано. Іванові Кандибі дали 15 років таборів суворого режиму. Ув’язнення він провів у Володимирському централі разом із Левком Лук’яненком, Михайлом Горинем, Зиновієм Красівським.

Повністю відбувши перший термін ув’язнення, Іван Кандиба до 1981 року перебував під адміністративним наглядом у м. Пустомити. Ледь вийшовши на волю, він одразу зголосився на пропозицію Миколи Руденка стати членом-засновником Української Гельсінської групи. Їх було тільки десятеро членів-засновників, котрі в листопаді 1976 року підписали й оприлюднили Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Нині серед живих залишилося п’ятеро. У липні 1981-го Кандибу вдруге заарештували і засудили рішенням львівського суду до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання за поширення документів Української Гельсінської спілки.

Кандиба одним із останніх українських політв’язнів отримав горбачовське помилування. Він вийшов на волю лише 9 вересня, після безпосередньої вимоги президента США Р. Рейгана, відбувши 22,5 роки ув’язнення – один з найдовших термінів, що їх отримали після хрущовської «відлиги» українські в’язні сумління.

Мені пощастило познайомитися з Іваном Олексійовичем у 1990 році. Фактично він був першим колишнім політзеком, з якого я почав свої дослідження українського Руху Опору. Його двокімнатна львівська квартира по вулиці Кропивницького, 8 на початку 90-х стала штабом політичного об’єднання «Державна самостійність України», тут можна було отримати матеріали з ідеології визвольного руху, журнал «Українські варіанти», газету «Нескорена нація».

Кандиба після відбуття ув’язнення ще підтримував організаційні контакти з УГС, однак згодом з неї вийшов, не погоджуючись із тезою Спілки про конфедерацію незалежних держав як можливу форму співжиття народів СРСР. У 1989 році Кандиба заявляв, що для того, «щоб домовлятися з кимось про утворення конфедерації, як і федерації, треба бути абсолютно вільною державою». На початку 1990-х він включився в діяльність ОУН в Україні, відвойовуючи для багатьох незрозуміле право представляти легальну ОУН, на відміну від нелегальних. На жаль, на цей процес легалізації ОУН, що не раз обертався розколами і відколами, Кандиба офірував решту своїх сил…

Іван Кандиба в житті був тихою, непретензійною, невибагливою та винятково скромною в побуті людиною. Тим не менше, всі ми добре знали, що за цим ховається велика жертовність і стійкість, які допомогли йому здолати жорсткі випробування долі. І залишитися людиною, відданою національній справі.


Відійшла у вічність Леоніда Світлична (Терещенко)" />

Відійшла у вічність Леоніда Світлична (Терещенко)

18 лютого 2003 р. відійшла у вічність вірна дружина Івана Світличного, активна учасниця правозахисного руху, упорядник літературно-публіцистичної спадщини чоловіка Світлична (Терещенко) Леоніда Павлівна.

Нижче подаємо короткий життєпис, складений Л. Світличною в 1999 році.

Світлична (Терещенко) Леоніда Павлівна народилася 2 квітня 1924 р. в Києві біля гори Хоревиця. Батько – студент-архітект, мати – домогосподарка. Хрестили в автокефальній церкві Покрови на Солом’янці.

Перші зорові враження – Андріївський собор і двохсотлітня липа, звукові – українські пісні, які дуетом співали батьки.

На могилу матері Мазепи і могили воїнів полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних Муравйовим, Леоніда приносила польові квіти.

У 1929 закрили монастир. Л. Світлична казала, що й донедавна чула дзвін-крик дзвонів, скинутих із дзвіниці. У 1936 скрізь знищували церкви – Богородицю Пирогощу, Богоявленський собор Братства, Церкву Різдва Богородиці, у якій відспівували Шевченка...

Початок шкільної науки збігся з голодомором. Ідучи до школи бачила померлих. Щоби врятувати дітей від голоду, мати віднесла обручки, срібні ложки і навіть оклад ікони в «Торгсин» («Торгівля з іноземцями»). Від голоду померли дід і багато родичів. Почалася епідемія тифу.

Після вбивства Кірова, що стало приводом для знищення української інтеліґенції, почала читати ґазети; про процес СВУ – Спілки визволення України – чула розмови батьків; заарештували багатьох знайомих.

1937 рік... Щезають найкращі вчителі, заарештовують батьків багатьох учнів. Дітей забирають у дитячі будинки – під бравурні марші з приводу сталінської конституції.

У школу Л. Світличної перевели паралельний клас з єврейської школи, з’явилися учні з польської та німецької шкіл – у 1938 закривали школи нацменшин.

Передвоєнні роки, фінська війна... Навіть із вузів мобілізують молодь. У старших класах середніх шкіл і вузах впроваджують платню за навчання, хто бідніший – змушений полишити навчання. Черги за продуктами, замаскована карткова система – хліб і молоко в обмеженій кількості розносять по квартирах.

Перший день війни застав Л. Світличну, першокурсницю Будівельного інституту, на геодезичній практиці. Через півтора місяця німецькі війська були під Києвом. Володимирська вулиця біля НКВС засипана горілим папером. Усіх старших 16 років ганяли «на окопи», які німці спокійно обійшли. За тиждень до приходу німців влада клялася ніколи не здати Києва.

20.09.1941 німці ввійшли до Києва. Бабин Яр, голод, грабунки, відправляють на примусові роботи до Німеччини. Рятуючись від Німеччини, Л. Світлична стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів – єдиних за німців вузів.

У вересні 1943 німці вигнали залишки населення з Києва. Не було поблизу ні родичів, ні знайомих. Перебувши трохи в гробівці на Байковому цвинтарі, Л. Світлична із мамою повернулася додому у Фролівский монастир. «Та дорога через порожній Київ, коли будь-хто міг нас убити, – одна з найстрашніших згадок у житті», – розповідала Л. Світлична.

1944 Л. Світлична відновилася в Будівельному інституті, що звільнило її від мобілізації до війська. Приміщення не опалювалося. Голодні, обідрані – але вчилися. А ще треба було заробляти, бо на стипендію не можна було й хлібини на базарі купити. Особливо важко було під час голоду 1946–47. Трохи рятували «другі гарячі» – каша, яку давали в студентській їдальні, і кварта молока, яку відривала від себе хрещена Л. Світличної.

У 1948 Л. Світлична закінчила інститут і мусила їхати до Красноярська-20. Аспірантура їй не світила, залишалася на окупованій території.

Правдами-неправдами Л. Світлична залишилася в Києві, проектувала київські мости (чи не парадоксально: перебування на окупованій території не стало цьому на заваді).

Згодом вступила до аспірантури Інституту будівельної механіки АН УРСР. Але вдома працювати було ніяк – працювала в «академці» – бібліотеці ім. В. Вернадського. Там познайомилася з Іваном Світличним.

У 1955 вони збиралися одружитися, але через смерть Іванового батька відклали на рік.

Понад три роки жили (точніше, ночували) в кімнатці мами Л. Світличної, де, крім них і мами жила сім’я брата – 6 осіб на 14 м2.

Після закінчення аспірантури Л. Світлична працювала асистентом у Будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Жили тяжко, бо зарплати були мізерні, а потрібно було допомагати матерям. З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг нічого було й думати.

Але вони були молодими, були оптимістами. Іван із притаманним йому харизматичним лідерством був завжди в центрі всіх громадських подій. Л. Світлична ніколи лідером не була, але зі притаманною їй з дитинства самостійністю (ще в школі вчила інших) забезпечувала сім’ї надійні тили, була «ґарантом будем-перебудем», як писав у присвяченому їй сонеті Іван. Без такого тилу страждала громадська діяльність, сімейні незгоди часто використовував КДБ.

Чим могла, допомагала родинам в’язнів. Деякий час Л. Світлична, В. Лісова, М. Коцюбинська були розпорядницями фонду О. Солженіцина в Україні. І, звичайно ж, допомагала морально й матеріально Іванові та Надії Світличним, свекрусі та синові Надії Яремі.

Вийшовши на пенсію, була з Іваном у засланні на Гірському Алтаї. Коли 1981 в нього стався інсульт, 9 місяців провела з ним у лікарні, потім 18 місяців до кінця терміну (його, всупереч людським і Божим законам, не комісували) жила з ним у гуртожитку серед алкоголіків і повій. У січні 1983 привезла його до Києва. Останніх три роки Іван не розмовляв і не рухався, потребував особливого догляду.

1989 разом з Іваном підготувала до друку книжку «Серце для куль і для рим», яка вийшла в 1990. У 1994 І. Світличному посмертно була присуджена Шевченківська премія за цю книгу.

Після смерті Івана разом з його сестрою Н. Світличною підготувала до друку книгу його віршів «У мене – тільки слово» (вийшла 1994) і книгу спогадів «Доброокий» (видана в 1998). Здала до друку книжку листів з табору «Не доходять ненаписані листи». В 2001 р. впорядкувала книгу листів І. Світличного «Голос доби. Листи з «Парнасу». Книга перша». Підготовлена до друку «Голос доби. Листи з «Парнасу». Книга друга» має вийти в 2003 р.

(Записав В. Овсієнко за розповідями Л. Світличної) 

P.S. В грудні 2002 р. в Інформаційному бюлетені музею-архіву «Український самвидав» №5 була надрукована остання прижиттєва стаття Леоніди Світличної (Терещенко) «Всі ми зійшлися на свято його серця», присвячена 10-й річниці смерті її чоловіка Івана Світличного.


Сергій Набока" />

Сергій Набока

18 січня 2003 р., у відомчому готелі при одному з виправно-трудових закладів Вінниці знайдено мертвим відомого журналіста, поета, дисидента, організатора Київського демократичного клубу та Українського культурологічного клубу, оглядача української служби «Радіо Свобода» й засновника агентства УНІАР Сергія Набоку.

Сергію Набоці було лише 47 років. Він народився 26 квітня 1955 року в м.Тула в сім’ї журналістів, яка переїхала до Києва.

Одними з найсильніших вражень 1970-х років, які багато в чому вплинули на його життєвий вибір, стали арешти людей, що прийшли 22 травня 1972 до пам’ятника Т. Шевченку.

А загалом жив як усі молоді люди того часу, тільки слухав при цьому закордонне радіо, брав участь в обговоренні політичних проблем. Мабуть, тому забрали в армію, хоча він за станом здоров’я був звільнений від неї. Служив у будівельному батальйоні в різних місцях.

Після служби навчався в Київському університеті (1976–1981) на факультеті журналістики. Працював редактором літератури у видавництві «Мистецтво». Загальна атмосфера була гнітюча (це так званий період застою). Далі зустрічався зі шкільними друзями, відчувалася необхідність щось робити. І 1979 став співзасновником Київського демократичного клубу, де проводилися філософські та релігійні семінари, обмін літературою та її обговорення. За його словами, ядро клубу складали ті, хто хотів щось робити, периферію – хто може бути присутнім при цьому, і третє коло – ті, хто нічого не хотіли робити і всього боялися, але яким було цікаво в клубі. Усього довкола клубу організувалася група осіб із 40 чи й 50.

Очевидно, за клубом стежили. Коли п’ятеро його членів спробували поширювати листівки напередодні дня українських політв’язнів приблизно такого змісту: «Співвітчизники! 12 січня – день українських політв’язнів. Підтримаймо їх!», – тут же розпочалися арешти. У цій справі було заарештовано чотири особи. Сергій Набока був заарештований 11 січня 1981 року. Йому інкримінували, крім листівок, написання «наклепницьких» віршів і статей, участь у складанні маніфесту про внутрішньополітичне становище СРСР і тексту «Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства». За ст. 187-1 КК УРСР засуджений до 3 років позбавлення волі. Карався в кримінальному таборі №78 (с. Райківці, Хмельницька обл.).

Звільнившись у 1984, повернувся до Києва і приступив до релігійної діяльності. Рік працював двірником у Києво-Печерській лаврі, потім бібліотекарем, вантажником. За перебудови брав участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Тішився тим, що створена з однодумцями община УАПЦ була першою в Україні.

У 1987–1989 був організатором і головою Українського культурологічного клубу. Згодом клуб цілком увійшов до Української Гельсінкської Спілки (УГС).

У 1989 видавав незалежну газету «Голос відродження». Сергій Набока з дружиною самі її верстали, власним коштом друкували в Прибалтиці і розповсюджували на Хрещатику в Києві.

З 1989 – політичний коментатор і автор програм на «Радіо Свобода», співзасновник, співвласник і ґенеральний директор Української незалежної інформаційної аґенції «Республіка» (УНІАР).

У 1994 році – головний редактор об’єднаного прес-центру «Вибори-94», а в 1998–1999 роках головний редактор об’єднаного прес-центру «Вибори-98», «Вибори-99».

1993–1994 гг. – автор і сценарист циклу телепередач «Погляд ззовні» на УТ-2 «Укртелефільм».

1993–1995 гг. – автор і сценарист щонедільної аналітичної телепередачі «Десятка».

З 1998 року – президент Українського медіаклубу.

Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.