Головна статті
Український Самвидав, № 1(3), вересень, 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Всі сторінки
Василь Овсієнко. Дні пам’яті жертв політичних репресій у Сандармосі та на Соловках" />

Василь Овсієнко. Дні пам’яті жертв політичних репресій у Сандармосі та на Соловках

 

 

За наказом НКВД СРСР № 00447 від 5 серпня 1937 року в СРСР розпочалася операція з «очищення» суспільства від категорій, які не годилися для будівництва комунізму – відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року. Цією постановою секретарям обласних, крайових, республіканських партійних організацій та представникам НКВД наказувалося взяти на облік усіх «куркулів та карних в’язнів», які повернулися з заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через «трійки», а решту вислати у вказані НКВД місця. ЦК ВКП(б) запропонував у п’ятиденний термін подати в ЦК склади «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню. Співвідношення 3 до 1.

 

Цілком у дусі настанови творця радянської держави Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»

Операція тривала до 15 листопада 1938 року. Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Окрім «куркулів та кримінальників», під репресії потрапили «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «націоналісти»... Всього в 1937–1938 роках до розстрілу з політичних мотивів були роковані 681 692 особи, з них 631 897 – позасудовими «трійками». (Соколов Борис. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).

Чистці підлягали й концтабори. За списком, складеним начальником Соловецького табору особливого призначення (СЛОН) Ейхмансом на вимогу особливої трійки Управління НКВД Ленінградської області (начальник Л. Заковський, його заступник В. Гарін, прокурор Ленінграда Б. Позерн), було в три заходи розстріляно 1825 соловецьких в’язнів: 10 і 25 листопада 1937 року 509 осіб під Ленінградом, 198 осіб у лютому 1938 року на Соловках і найбільша група, 1111 осіб – 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року (кілька померли або були переведені деінде).

Тривалий час допускали, що цей етап було потоплено в Білому морі. Але 1997 року карельський дослідник Юрій Дмитрієв визначив за документами, що шукати місце розстрілу Соловецького етапу слід в «обычном месте расстрелов» поблизу Медвежогорська (карельською – Каргумякі) на півдні Карелії, де перед тим розстрілювали в’язнів – будівників Біломорсько-Балтійського каналу і місцевих людей (усього тут покоїться біля 9 тисяч осіб, найбільше карелів і фіннів). 1 липня 1997 року пошукова група Карельського (Ю. Дмирієв) та Санкт-Петербурзького «Меморіалів» (Веніамін Вікторович Іофе – помер 20.04.2002, Ірина Рєзнікова) ідентифікували це поховання на місцевості. Отже, це місце – урочище Сандармох, що на 19-му кілометрі шосе Медвежогорськ – Повенець, стало відоме лишень 5 років тому.

Розпорядження власноручно виконав капітан Михайло Матвеєв (іноді з допомогою помічника коменданта УНКВД ЛО Алафера). Серед розстріляних – біля 300 з України: професор філології, поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, історик Матвій Яворський... Це були здебільшого молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади – змінили хід нашої історії.

Це була цілеспрямована акція не лише проти українського народу. Серед тих, чия остання адреса – Сандармох, був знаменитий адвокат росіянин А. Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), творець Гідрометслужби СССР датчанин родом Олексій Вангенгейм, московський літературознавець, за походженням сибіряк Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флегонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Гого Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (Воронезький), Даміан (Курський), Ніколай (Тамбовський), Петро (Самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейгель – посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в Імперію Зла...

Смертника ставили на коліна – і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитих підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, біля 150.

27 жовтня 1997 року, в 60-ту річницю початку розстрілу 1111 соловецьких в’язнів, у Сандармосі відбулося перше їх ушанування, організоване Санкт-Петербурзьким «Меморіалом» та місцевою владою. Тоді Євген Сверстюк установив в урочищі невеликий дубовий різьблений хрест роботи Миколи Малишка, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду, кобзар Микола Литвин співав, а Іван Драч сказав скорботне слово. З 1998 року День пам’яті жертв політичних репресій у Сандармосі справляють 5 серпня, на Соловках – 7 серпня.

Сього року на Дні пам’яті в Сандармох, а далі на Соловки, їздило з України 46 осіб. 37 із них – із Рівного. З ініціативи заступника голови Рівненської обласної організації «Меморіалу» (він же й голова обласної «Просвіти») Петра Кульчинського, підхопленої організаціями НРУ, УНР, Молодого руху, було споряджено в дорогу цілий автобус людей – з наметами та запасом продуктів. Допомогла грошима міська влада (обласна тільки пообіцяла, тому мандрівники відчували немалу скруту). Учасниками акції «Сандармох – Соловки» були професор Гуманітарного університету Петро Лобас, активістка «Просвіти» Тетяна Ридюк, політв’язень 60-х років Марія Трохимович, священик УПЦ КП Борис Оплаканець, лідер Молодого руху, депутат міськради, історик Віталій Половчук. Більшість – молоді люди. Вони вирушили 2 серпня через Дубровицю, Мінськ, Полацьк, Псков, Санкт-Петербург, Медвежогорськ.

З Києва на Дні пам’яті їздили журналіст газети «Вечірній Київ» Володимир Щербина, якого відрядив Київський «Меморіал», журналіст радіо «Свобода» Віктор Міняйло, телевізійники Олександр Рябокрис, Вадим Крайник, Олексій Горбенко, а також двоє подвижників, які прочитали в газеті «Українське слово» мою статтю «Формується «етап» на Соловки» – і поїхали. Це аспірант Михайло Лосицький та пані Софія Кабалова (Коломієць). Зі Львівщини вибрався колишній політв’язень Зорян Попадюк.

Вранці 5 серпня до Медвежогорська прибули консул України в Санкт-Петербурзі Віктор Вербицький (він приїхав сюди вже втретє), заступник керівника торгово-економічної місії України в РФ Олег Бомба, голова Товариства української культури в Карелії «Калина» Лариса Скрипникова та інші його члени з міста Петрозаводськ (карельською – Петроскої). З Москви приїхали Рада Михайлівна Полоз – донька наркомфіна УСРР Михайла Миколайовича Полоза, та Елеонора Олексіївна Вангенгейм – це її батько створив Гідрометслужбу СРСР (вони датчани родом, жили на Чернігівщині та Житомирщині). Батьки цих жінок склали свої голови в Сандармосі.

Жалобу в Сандармосі біля пам’ятника з написом «Люди, не убивайте друг друга» відкрив голова Медвежогорського місцевого самоврядування. Виступили представник уряду Москви, консули Фінляндії, Польщі, України. Адміністрація Президента України надіслала своє звернення до учасників Днів пам’яті. Біля Соловецького каменя промовляли нащадки тут загиблих, представники громадськості Росії, Грузії, України, Польщі. Біля хрестів, яких у лісі до півтори сотні, священики Російської, Української, Грузинської православних та польської католицької церков справили спільну панахиду. Ми вивісили на соснах списки загиблих тут громадян України – до 1000 осіб (їх склав професор Микола Роженко), поклали грудку української землі, українську хлібину, пов’язали рушник на хрест, запалили свічки...

Того ж дня ми відвідали селище Повенець, звідки починається Біломорсько-Балтійський канал (він обійшовся в 100 тисяч людських життів). Директор музею Сергій Колтирін розповів про «столицю» ББК Медвежогорськ.

Проти ночі ми рушили потягом далі на північ, до міста Кемь, що на березі Білого моря. Тут був Кемський пересильний пункт, через який від 1920 до 1939 року перейшло біля ста тисяч в’язнів СЛОНа – «Соловецкого лагеря особого назначения», з 1937 – СТОН, «Соловецкая тюрьма особого назначения». Половина з них звідти не повернулися.

Через брак коштів наші рівненці пробули на Соловках усього добу, тоді як на екскурсії потрібно щонайменше три доби, а ліпше п’ять. Але 7 серпня ми молебнем вшанували жертви Соловків на місці розстрілу 200 в’язнів у 1929 році. Тут поставлено хрест і валун із написом «Соловецким узникам». Чи не вперше прозвучав тут український гімн. Відвідали ми старе монастирське кладовище, де, за переказами, 1803 року було поховано останнього кошового Січі Запорозької 112-літнього Петра Калнишевського (його надгробок зберігся – він на території монастиря), і, дуже ймовірно, поета Євгена Плужника, який помер на Соловках 2 лютого 1936 року.

Сього року День пам’яті на Соловках справляли не 7, а 8 серпня – через запізнення делегацій «Меморіалу». Але представництво було солідне – понад 100 осіб. Відкрила жалобу заступник директора Соловецького державного історико-архітектурного і природного музею-заповідника Людмила Василівна Шилова. Від уряду Москви поклав квіти Ігор Борисович Шабанов. Валерія Оттовна Дунаєва, співголова Московського «Меморіалу», член постійної міжвідомчої комісії уряду Москви з відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій, як і кожного року, привезла біля 30 молодих людей.

Сергій Кривенко (Молодіжне громадське товариство «Сострадание») сказав, що поїздки на Соловки – це якийсь вид покаяння, паломництва. Тут слід створити музей-архів, бібліотеку, виставку на Соловках. Найбільш імовірний проект – викупити один із дерев’яних бараків поблизу кремля, де утримували жінок і малолітніх в’язнів, а тепер живуть соловчани.

Александр Сергійович Василян представляв Соловецьке земляцтво «Москва – Санкт-Петербург». Майже 80-літня колишня політв’язенка Клара Михайлівна Павлова з Санкт-Петербурга вперше приїхала на Соловки 20 років тому в пошуках слідів свого батька, який тут загинув. З тих пір приїздить сюди майже щороку.

Проникливо висловилася наша пані Кабалова (Коломієць): «Моє ім’я Софія. Я приїхала з України. Ні від якої делегації. Усе життя, скільки я пам’ятаю, на Україні слово «Соловки» – це вічний біль. На Вкраїні нема сім’ї, де б не знали, що таке Соловки. З Соловками для багатьох людей асоціюються всі табори. Соловки – це і Сибір, і Казахстан, і Колима, і Урал, і Мордовія. Були знищені десятки тисяч українських інтелігентів, наш народ був обезголовлений. Знищені мільйони українських хліборобів. Наша прекрасна земля досі відчуває це, досі страждає, вона досі зранена, скалічена. Наш народ досі не може випростатися. Він досі зігнутий, переляканий Соловками, Сандармохами.

Тут присутні, здебільшого, наші брати росіяни. Я хочу, щоб ви знали: ми любимо вас і не маємо до вас ніяких претензій. Але ми завжди будемо пам’ятати Імперію Зла і те зло, яке та Імперія вчинила Україні.

Я приїхала зі власної ініціативи без будь-якої сторонньої допомоги, просто почувши заклик. Я давно мріяла про це. Знайте: Соловки – це вічний біль. Тому потрібно докласти всіх зусиль, щоб люди приїздили сюди не на екскурсії, не розважатися, не зніматися в непристойному вигляді на фоні монастиря, а каятися.

Вічна пам’ять тим, хто прославлений, чиї імена відомі і з року в рік тут повторюються. Але вічна пам’ять і тим, чиї імена не відомі. Їх тут дуже багато, десятки тисяч. Маємо пам’ятати, що у Творця, Господа нашого, нема безіменних і невідомих, нема мертвих – у Нього всі мають імена і всі живі».

Відповідаючи їй, московський ліцеїст заспівав пісню з Шаляпінського репертуару «Где же я дороженьку широкую найду...»

Того ж дня всі пішли на могилу з написом: «Заключенные, погибшие до 1939 года. Захоронены 8 июня 1990 года». Сюди всі, хто йде, приносять по каменю.

 

У виставковому залі готелю Надія Федорівна Комарова з Благодійного фонду «Попечитель» і Регіонального громадського фонду розвитку освіти, науки та мистецтва (м. Москва) представила 51 проект студентських конкурсних робіт створення пам’ятника жертвам політичних репресій на Соловецьких островах. Дехто з авторів був тут присутній. Конкурс заснував згаданий Регіональний фонд, організували його Російська Академія живопису, скульптури та зодчества, Товариство «Меморіал», Рада благодійного фонду «Попечитель» та Соловецький державний музей-заповідник. Учасники днів пам’яті могли анонімно висловитися на підтримку того чи того проекту.

Далі – екскурсії у величному кремлі – Музеї-заповіднику, на острів Муксальма з його подиву гідною 800-метровою дамбою та страхітливою тюрмою, до Свято-Вознесенського скиту на горі Секирная (тут більшовики влаштували карцер, звідки живими виходили одиниці), на острів Анзер, де в Голгофо-Розп’ятському скиті була «лікарня», в якій від епідемії тифу померли тисячі в’язнів; на Заяцькі острови з чотирьохтисячолітніми лабіринтами. І, звичайно ж, скупалися у Святому озері та Білому морі (8 – 10 градусів С). Повірте: це пам’ятніше і престижніше, ніж у Чорному. Чим більше людей тут побуває і розкаже через засоби інформації іншим, тим швидше наше суспільство очищатиметься від чужинецької комуністичної скверни.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.